Всі публікації щодо:
Кочерга Іван

Найкращі учнівські твори

Ідея незламності народного духу, любові й відданості своїй Вітчизні в п’єсі „Ярослав Мудрий” - ІІІ варіант - ІВАН КОЧЕРГА

В основу п’єси Івана Кочерги покладено факти й події, відомі нам з історичних документів. Творчо осмисливши їх, драматург створив правдиві картини життя наших предків у далеку сувору добу Сам Кочерга у передмові до твору визначив ідею поеми як „нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні”. Тому майже усі образи, виведені автором, втілюють у собі кращі риси справжніх русичів, що живуть інтересами своєї країни і борються за її процвітання.

Мене дуже вразив образ князя Ярослава Мудрого. Ця людина живе заради возвеличення рідної землі, заради миру та розбудови вже зміцнілої держави. Усі думки Ярослава спрямовані на те, щоб захистити Батьківщину від ворогів, які намагаються будь-що завоювати Київ чи Новгород. Він каже:

   То не дамо ж гнізда свого в обиду,

   Вперед на бій за землю нашу рідну,

   За Київ наш, державний і святий!

Інгігерда зневажливо зауважує Ярославові, що він є сином рабині, а кров його — це кров рабів. На що князь гордо відповідає:

   З усіх небесних благ

   Найвищим благом кров я цю вважаю,

   Що є з народом вірний мій зв’язок.

Любов Ярослава до Батьківщини наповнює його помисли і вчинки, наснажує мудрістю і силою волі. Князь рішуче бореться з прагненням деяких князів до відособлення. Він мріяв про „новий чудовий Київ... величний, пишний, як краса століть”. Ярослав ніколи не забуває про те, що його рідна земля — Руська. Такі ж почуття він намагається виховати і у свого сина Володимира. Юнак мріє служити рідному краю, хоче правити справедливо, так, як це робить його батько. Він дуже пишається, що батько призначив його князювати у Новгороді. Коли мати його не пускає на поле бою, він рішуче заявляє:

   Я — Новгородський князь!..

   І мушу я свій город захищати!..

   Пусти мене! Не можу я сидіти,

   Коли там битва точиться за Русь!

Володимир з дитинства увібрав любов до рідної землі, бо мав перед очима приклад батька, який завжди дбав перш за все про інтереси Батьківщини.

Такими ж самовідданими, люблячими свою Вітчизну є й інші образи п’єси. Це і Журейко, і монахи Микита, Сильвестр і Свічкогас, і дівчина Журейка Милуша. Найдорожче для них — рідна Батьківщина.

Ризикуючи життям, Журейко приводить на допомогу киянам новгородські війська; гине, захищаючи рідну землю, Микита. А вчений монах Сильвестр впевнено стверджує:

   Хто вип’є раз дніпрової води,

   Тому ніколи Київ не забути,

   Хоч би в яку забрався далечінь.

Загинула кохана Журейка Милуша, загинула як патріотка від ножа варяга Ульфа, який „на князя згубу з княгинею умислив”. Вона не схотіла покинути рідний Київ, рідну Батьківщину, бо любила Вітчизну, здається, більше, ніж свого коханого.

Отже, наші предки дуже любили свій рідний край; їхній патріотизм повинен надихати нас, нащадків, віддавати усі сили, щоб наша Батьківщина була єдиною, могутньою, незламною — такою, якою бачив її мудрий князь Ярослав. Мені дуже хочеться, щоб кожен з нас міг би підписатися під його словами:

   Бо вищих я не відаю скарбів,

   Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,

   Які весь час я чесно боронив,

   І, поки жив, стояти я клянусь

   За руську правду і єдину Русь!