Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови - за поезією „О рідне слово, хто без тебе я?” - ІІ варіант - 11 клас - ДМИТРО ПАВЛИЧКО - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найкращі учнівські твори

Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови - за поезією „О рідне слово, хто без тебе я?” - ІІ варіант - 11 клас - ДМИТРО ПАВЛИЧКО - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Кожна людина, на мій погляд, яка любить свою Батьківщину, піклується про розвиток рідної мови. Це і не дивно, адже ми розуміємо, наскільки це важливо для нашого суспільства. Вірні патріоти мріють про подальший розвиток своєї країни, мріють побачити її наймогутнішою серед інших країн світу. А якщо країна не має власної мови, то гріш їй ціна. Це означає, що вона не стала державою, і, як наслідок, її ніхто не буде цінувати, ніхто у світі не буде прислухатися до її голосу Я гадаю, це дуже хвилювало видатного поета України Дмитра Павличка, тому цій темі він присвятив багато своїх чудових, сповнених патріотизму віршів, серед яких найбільш відомим є „О рідне слово, хто без тебе я?”

Мова — це душа народу. Жити без душі неможливо, отже, жити без мови теж. Ліричний герой Павличка, навіть осліпнувши, не впав би у відчай, бо йому „лунала б мова солов’їно”: увесь невидимий для нього світ „від сяйва слова знову б заяснів”. Та найстрашнішим для ліричного героя виявляється глухота:

   А глухоти не можу перенести,

   Бо не вкладе ніхто в печальні жести

   Шум Черемошу, співи солов’я.

Герой розуміє, що, не чуючи звуків рідної землі, він втратить духовний зв’язок з Батьківщиною, стане відлюдьком серед людей, бо вони мають змогу відчувати чарівну мелодійність, пісенність нашої мови. Саме вона надає йому снаги жити, творити, робити добро, спілкуватися з близькими та незнайомцями, любити рідну природу, кохати свою дівчину. Недарма рідну мову називають материнською, адже вперше дитина чує її від власної неньки, всмоктує її з материнським молоком і потім несе про неї згадки як про найдорожче у світі диво. Нехай їй доведеться спілкуватися іншими мовами в інших країнах, але ніколи така людина не забуде власної, рідної мови. Ліричний герой Павличка впевнено стверджує:

   Моя ти — пісня, сила і відвага,

   Моє вселюдське й мамине ім’я.

   Тобою палахтить душа моя,

   Втишається тобою серця спрага.

Навіть власне ім’я рідною мовою звучить, як мелодійна пісня, бо змалечку його саме так вимовляли рідні материнські вуста. А миле серцю мамине наймення! Щось болісно стискається у грудях, коли чуєш його, незалежно навіть де: близько чи далеко від рідної домівки. Ось такі дива робить з нами рідна мова.

Вона прийшла до нас як до продовжувачів роду, знесилена, закривавлена, пошматована, але ще жива, бо була впевнена, що ми зможемо вдихнути у неї життя, зможемо дати їй сили і свою любов. Наші предки зберегли її для нас, гинучи в боях та у вогнищах. Ліричний герой Павличка підтверджує це:

   Тебе у спадок віддали мені

   Мої батьки і предки невідомі,

   Що гинули за тебе на вогні.

Наша мова не повинна безслідно зникнути, адже разом з нею щезнуть наша культура, здобутки та надбання. Зникне у небуття історія, що єднала нас з нашими предками, а наших нащадків взагалі не буде. Тому настирливо наголошує ліричний герой Павличка:

   Так не засни в запиленому томі,

   В неткнутій коленкоровій труні —

   Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Я гадаю, що поет анітрохи не лукавить, коли з такою любов’ю пише про рідну мову. Він впевнений, що український народ не втратить гідності, не відцурається від своєї мови, а буде робити усе для того, щоб вона радувала усіх своєю мелодійністю, чарівністю і неповторністю. Бо хто ти без мови?

   О рідне слово, хто без тебе я?

   Німий жебрак, старцюючий бродяга,

   Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

   Прах, купа жалюгідного рам’я.