Інтимна лірика В. Стуса - 11 клас - ВАСИЛЬ СТУС - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найкращі учнівські твори

Інтимна лірика В. Стуса - 11 клас - ВАСИЛЬ СТУС - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Василь Стус писав вірші про кохання. Сказати так

— те саме, що сказати: „Пушкін написав вірші про пам’ятник Петру І”.

Замисліться тільки: майже вся лірика, присвячена коханій, синові, сім’ї, написана за десять тисяч кілометрів від них, у неволі, з постійною гіркою думою про те, як ускладнив і покалічив він їм життя. Цей біль за безневинні страждання жінок виплеснувся у вірші на мотиви української народної пісні „їхали козаки”, в якій є такі рядки:

   ...прив’язали Галю до сосни косами,

   розійшлись по лісу, назбирали хмизу,

   підпалили сосну від гори до низу...

Полум’я, в якому горіла ніжна, довірлива дівчина, охопило серце поета. Свою провину перед жінкою він відчував особисто — і як провину усього людства перед коханою, матір’ю, нареченою:

   Прости мене, що ти, така свята,

   На тім вогні, як свічечка, згоріла.

   О як та біла білота боліла,

   О як боліла біла білота!

Василь Стус уявляє кохання як такі відносини, коли люди стають — одна душа, одне тіло, одна доля. Тільки взаємна щирість і жертовність роблять любов справжньою:

   Віддай мені своєї смерті частку,

   візьми од мене часточку життя,

   І вдвох уникнем самоти, як пастки...

У неволі, у розпуці він береже спогади про щастя, яке тільки в снах повертається до нього:

   Наснилося з розлуки, наверзлося,

   з морозу склякло, з туги — аж лящить.

   Над Прип’яттю світання зайнялося —

   і син біжить, як горлом кров біжить.

Клята жіноча професія — чекати чоловіка з моря, із шахти, із тюрми... Василь Стус з далечини очима душі бачить, як

   у порожній кімнаті

   біла, немов стіна,

   притомившись чекати,

   спить самотня жона.

Оте простонародне „жона” надає дуже особистого смислу поезії, мов щось суттєве намагається передати рідній людині поет — свій біль, тугу, співчуття.

Згодом тяжчають спогади й думки. Муки близьких людей додають ще більшого болю в засланні, і стають перед поетом постаті жінок, розлучених з ним:

   Жінку лишив на наругу,

   маму лишив на біду.

   Рідна сестра, як зигзиця,

   б’ється об мури тюрми...

Безрадісна повість підходить до фіналу. Уже й поет готовий до смерті, з нею тепер буде шлюб. А сниться дім, сниться, як

   Спить кохана. Мати спить.

   І навзнак,

   по вечірній зморі впавши,

   син міцно спить.

Останнє прохання — „відпусти мене, ясновельможний: бачу Україну в тьмяних снах” — крає серце.