Маяковський-лірик - 11 клас - ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ - ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найкращі учнівські твори

Маяковський-лірик - 11 клас - ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ - ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Після похорону В. Маяковського Марина Цвєтаєва напише: „Боюся, що, незважаючи на народний похорон, на всю пошану йому, весь плач по ньому Москви і Росії, Росія і дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського”. Маяковський залишився незбагненим. Передчуття цієї трагічної відчуженості, нерозуміння найглибшого і чистого, що було в ньому, тривожило поета ще за кілька років до смерті:

   Я хочу быть понят

   моей страной.

   А не буду понят,

   что ж.

   По родной стране

   пройду стороной,

   Как проходит

   косой дождь.

Рання лірика Маяковського буяє образами, узятими поетом із навколишнього світу. І як по-різному трактуються вони в його творах!

Кожний штрих, кожна деталь, будь-яке слово — усе несе на собі відбиток особистості, настрою, почуття автора! Як неоднозначно, суперечливо сприймає він усе, про що пише! Наприклад, нерідко поет звертається в ліричних віршах до небесного свого друга — місяця. Він для нього може бути і „любовницей рыжеволосой”, і матір’ю його поезії. Він наділяє його рисами жінки — її теплотою, чуйністю, розумінням. Він звертається до нього зі словами:

   Ведь это ж дочь твоя —

   моя песня...

Але настрій лагідної любові, якогось невловимого духовного єднання з навколишнім цвітом заміняється несподіваним прозрінням. Так само гостро і сильно, як раніше любив, тепер почуває поет усю мерзотність, слизьку і безвихідну ворожість цього світу. І місяць — той самий місяць — бачиться поету зовсім іншим:

   ...а за солнцами улиц

   где-то ковыляла

   никому не нужная дряблая луна.

Необхідний для кожної людської душі етап особистого, морального самоутвердження збігається в Маяковського з часом творчого його становлення. Звідси та суперечливість, безкомпромісність, яка притаманна його ранній ліриці. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійного духовного неспокою підводять Маяковського до розуміння його поетичного кредо: він повинен дати мову без’язикій вулиці. Він повинен віддати трактирам і площам цей свій крик, який рветься, непокірливий, непрожуваний. Ця роль не може не бути святою для поета. Він жадає визнання, він вірить, що гідний його. І знову іронічний, трохи глузливий голос юності, що живе в ньому, змушує Маяковського не тільки мучитися і любити, викривати і захоплюватися, але і просто жартувати над собою:

   И бог заплачет над моею книжкой!

   Не слова — судороги, слипшиеся комом,

   и побежит по небу с моими стихами

   под мышкой

   и будет, задыхаясь, читать их своим

   знакомым.

Але крім особистих протиріч, що існують в самого поета, заглиблюються і трагічні протиріччя епохи, сучасником якої йому довелося стати, часу, який характеризується тим, що ламається світовідчуття тисяч людей. Все це не може не відбитися на творчості поета, і в нього з’являються ноти безвір’я, спустошеності, обману, розчарування:

   Я одинок, как последний глаз

   У идущего к слепым человека!

Біль, самотність, які переживає поет, він не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління:

   Ты! Нас —двое,

   Ораненных, загнанных ланями,

   Вздыбилось ржанье оседланных

   смертью коней.

   Дым из-за дома догонит нас длинными

   дланями,

   Мутью озлобив глаза догниваюших

   в ливнях огней!

„Сестра моя!” — так звертається Маяковський до землі у вірші „От усталости”.

У свідомості поета живуть не тільки глобальні, епохальні думки. Як здатний він відчувати, співчувати, як спроможний насолоджуватися земними людськими радощами!

Через багато років, коли юний лірик із пораненим серцем стане бійцем у робочий стрій, коли майже всі забудуть про його ранню, справжню поезію, поезію серця і любові, поезію, пройняту болем і самотністю, поезію колючих рим і рядків, які розлітаються, поезію, яка обурює і б’є навідмах, ніжну і співучу, ліричний мотив знову з’явиться у Маяковського.

Де вихід із безвиході, із нерозуміння, про яке писала Цвєтаєва? Можливо, майбутнє осягне поета, зрозуміє і прийме його справжнім, відкритим, щирим?

   Грядущие люди!

   Кто — вы?

   Вот я,

   весь

   боль и ушиб.

   Вам завещаю я сад фруктовый

   моей великой души.