Найкращі учнівські твори

Твір - Кати і жертви - за творами О.І.Солженіцина - 11 клас - ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН - ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ім’я Олександра Солженіцина, яке довгий час було під забороною, зараз посіло своє місце в історії сучасної російської літератури.

У 1989 році в нашій країні був опублікований цикл творів „Архіпелаг ГУЛАГ”, аналізуючи який, можна розкрити сутність теми „Кати і жертви”.

Солженіцин не приховує своєї ворожості до тих радянських, партійних керівників, а тим більше до керівних робітників НКВС і прокуратури, які згодом самі стали об’єктом жорстоких репресій у 1937 і 1938 роках. У першому томі „Архіпелагу ГУЛАГ” Солженіцин пише: „Якщо докладно розглядати всю історію арештів і процесів 1936—1938 років, то головну відразу відчуваєш не до Сталіна з його підручними, а до принизливо-бридких підсудних — відраза душевної низькості їх після давньої гордості і непримиренності”. Таке ж відношення автора до „потоку 1939 року” ми відчуваємо і на сторінках другого тому „Архіпелагу”. Всі ці люди, за ствердженням Сол-женіцина, були в роки громадянської війни або колективізації безжалісними до своїх політичних супротивників, і тому вони не заслуговують співчуття тепер, коли „система” повернулася і проти них самих.

Але я ніяк не можу розділити цих настроїв і висловлювань Солженіцина.

По-перше, не можна не враховувати те, що серед загиблих у 30-ті роки були люди, далеко не однакові за своїми особистими якостями і за ступенем відповідальності за злочини попередніх років.

Тут були люди, уже підкорені сталінською системою настільки, що вони, не міркуючи, виконували найжорстокіші накази. Ніяк не можна всіх членів партійного апарату 30-х років зараховувати у злочинців, які одержали по заслугах. Я ніяк не можу підтримати Солженіцина, коли він насмішкувато пропонує писати в пресі замість слів „трагічно загинув у роки культу особистості” слова „комічно загинув”... Кращі російські письменники ніколи не дозволяли собі глумитися над мертвими. Мене неприємно здивували слова Солженіцина, що „думка про приниження”, яких зазнав в Бутирській тюрмі перед розстрілом нарком юстиції М. Криленко, який прирікав раніше на ці приниження інших людей, якось „заспокоювала” Солженіцина під час опису судових процесів, на яких Криленко виступав обвинувачем. Я думаю, що така позиція автора дуже далека від простої людяності, про яку говорить Солженіцин наприкінці другого тому. Далі він пише: „Відтоді я зрозумів неправду всіх революцій історії: вони знищують тільки сучасних їм носіїв зла (а не розбираючи, поспіхом — і носіїв добра) — саме ж зло, ще збільшивши його, беруть собі в спадщину”.

З цими словами важко погодитися. На мій погляд, необхідно боротися зі злом у кожній людині, із сучасними його носіями і з несправедливими суспільними відносинами. Спотворити і повернути проти людини можна будь-яку ідею або теорію. Здавалося б, наскільки людяна християнська релігія! Але пригадаємо хоча б те, що ще в XVI столітті російська православна церква спалювала єретиків живими, не говорячи вже про католицьку на Заході.

Звісно ж, О. Солженіцин майстерно зобразив жахливі картини злочинів, і з осудом цих злочинів не можна не погодитися. Але я все-таки думаю, що тільки розбудова суспільства, в якому в центрі уваги буде проста людина з її потребами і проблемами, може врятувати людство від повторення подібних злочинів.