Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Твір з української літератури
Проблема історичної пам'яті народу в поемі Миколи Вороного Євшан-зілля
В усі часи передові уми людства були переконані, що без минулого нема майбутнього. Це насамперед стосується України, яка пройшла тернистий шлях до своєї незалежності. Історія - це життєвий корінь, на якому тримається нація, народ. “Яке коріння, таке й насіння“, - твердить народна мудрість. Геніальний Шевченко в посланні “І мертвим, і живим...“ з болем у серці звертається до своїх сучасників із закликом звернути погляди у минуле, вивчити справжню історію, спитати себе: “Ким? За що закуті?..“
Миколі Вороному, тонкому лірику, поету-романтику, не менше болить доля зневаженого краю, окраденого люду України. Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гарячим
струменем проходить через усю його творчість. Не може примиритися зболена душа поета, що “... люди - невільники німі, на їх устах печать“. Не коритися долі, а боротися
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ! -
таке творче кредо Вороного-патріота.
І в повній мірі воно розкривається в одному з найпрекрасніших творів поемі “Євшан-зілля“, написаній наприкінці минулого століття.
Взявши за основу літописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор переосмислив її в науку своїм сучасникам, “котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали“. Відірваний від привільних половецьких степів, юнак звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце, вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові і мудрі батьківські повчання. Ким ти став, юначе? Деревом без кореня, пташиною без крил, сонцем без тепла. Що чекає тебе в майбутньому? Сите, безтурботне життя у княжих палатах, бойові походи з ворожим військом у рідні землі і, ймовірно, кров матері на твоєму мечі. Бо хіба можна чекати чогось іншого від людини без пам'яті і душі?!
Посланець від батька співає йому пісню вільного краю, але ніщо не вражає юнацького серця:
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!
Здавалося ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий гудець виймає з-за пазухи жменьку сухого зілля зі степу євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільника. І промайнув перед очима “рідний степ широкий, вільний“, постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось найдорожче, найсвятіше почуття - любов до рідного краю.
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати! - вихоплюються з його уст віщі слова, які міг би проректи хіба що сивий мудрець. Тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до “рідного степу“, до“ краю веселого“. Його кличе голос крові, голос матері-землі. І повертається він до свого роду не приспаним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем.
Але поету боляче, бо таких синів мало залишилося на його Україні:
Україно! Мамо люба!
Чи не те з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх лишилось?
Ні, небагато, бо деякі відцурались роду, неньки-Вітчизни, заховали любов і жаль до неї на дно своїх черствих сердець. Бракує їм “тієї сили, духу, що зрива на ноги“, що веде до борні проти неволі. Немаі кобзарів, “що співали-віщували заповіти благородні“. Як пробудити у дітей дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими болісними питаннями закінчує поему Микола Вороний.
Що відповісти поетові нам, дітям двадцятого століття? Адже проблеми, порушені у творі, актуальні для кожного народу, у якого були чи є і нині свої яничари і манкурти. Зараз ми пізнаємо правдиву історію України. Були у ній часи козацької звитяги і рабського плазування, високих духовних злетів і морального падіння, фізичного винищення й національного відродження. Сьогодні євшан-зіллям для нас є невичерпне джерело народної пісні, правдиве слово справжніх синів і дочок древнього народу - безсмертного Кобзаря, вічно живого Каменяра, полум'яно ніжної Дочки Прометея, розстріляних, але нескорених сурмачів двадцятих, “блудних синів по всьому світу, окрилених “шістдесятників“, прозрілих співців наших днів. Потрібно лише не боятись гіркого присмаку чудодійного євшан-зілля, бо воно очистить наші душі від скверни і бруду, освятить добром і любов'ю. Вірю, що збудуться виплекані серцем надії і сподівання Шевченка-пророка:
І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.