Твір з української літератури

Образ Софії Київської - символ духовного надбання українського народу (за романом Павла Загребельного Диво)

Духовність... Ми знаємо, що починається вона з прадавніх коренів нашого роду, нашого народу, про який весь світ дізнався, слухаючи чарівний голос України в дзвонах куполів величного Софіївського собору, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом історії як велич українського народу, як його мудрість і сила, талант і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, “що ніколи не кінчається і не переводиться“, став об'єднуючим центром роману П. Загребельного “Диво“. Софія Київська схвилювала письменника, що вже, здавалось, назавжди визначив себе як романіст сучасної теми, сучасних проблем і форм, змусив ще раз звернутися, але вже з позиції дня сьогоднішнього, до далекої і сивої історії. Й плодом таланту митця став твір, що вражає своєю незвичайно несподіваною побудовою, зухвалим перехрещуванням часів і епох, яке впадає в очі після прочитання вже перших сторінок.

І зламуються перед читачем глухі перегородки між темами сучасності й історії, розгортаються розмови про духовні та моральні начала людини, нове й старе в національному характері, про ставлення до минулого, спадкоємність поколінь, вічні загальнолюдські питання життя і смерті, минущого і вічного. Бо осмислювати історію - то дбати про майбутнє.

Історія народу, на думку П.Загребельного, є сумою прагнень, дій і жертв багатьох поколінь, що жили в різні періоди на землі, і тому кожний народ має на собі печать духовної сили або слабкості тих, хто творив його історію. Романом “Диво“ письменник стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це передовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? - ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. “Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й боялися звинувачень в богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!“

І творцем цього дива став осиротілий “роб“ Сивоок, який з глибини пущі пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, і вона, ця краса, пробудила його творчі сили. Нещасному лісовикові, якому ніхто ніколи “не поступився бодай шматком хліба“, хотілося плакати “від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизовишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму“.

Коли ж Ярослав Мудрий задумав звести собор, який би мав прославити Київську Русь, возвеличити його як могутнього князя, зодчим став Сивоок. І це не випадково. Бо ж він мав талант від Бога, талант, ніким і нічим незіпсований, а лише примножений побаченим, талант, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

І Сивоок-зодчий зводить храм, рівного якому не буде в усій північній півкулі. І прославить це творіння, це диво народ слов'янський, його державу - Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й іколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Не німці, не гунни нам її принесли - народ сам заклав її підвалини. Це була неповторна культура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: “Незвично кладеш“, той відповів: “Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості“.

Своїм талантом Сивоок створив поезію в камені - величну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості народних умільців сивої минувшини.

Щоб відтворити непідвладні часові моральні цінності, П. Загребельний вдається до двоплановості в оповіді. Духовні скарби давнини, що стали вічним джерелом духовності сьогодення, захищає мистецтвознавець двадцятого століття Гордій Отава. Саме він у полеміці з німецьким професором Шпурре відстояв ідею первісності культури українського народу, ціною свого життя зберігши від розкрадання фашистами творінь прадавнього генія. І бачимо ми перегук між образами Сивоока та Гордія Отави, його сина Бориса - продовжувача справи батька. І відчуваємо зв'язок поколінь українського народу, тих, що представляли його геній в добу Київської Русі, і сучасників, що примножують цей геній сьогодні. А об'єднуючою силою між цими поколіннями, між епохами, і не тільки минулими та сьогоднішніми, а й прийдешніми, виступає Софія Київська.

У час, коли в Україні йде процес державотворення, пробудження національної свідомості народу, повернення його до духовних цінностей предків, Софія Київська знову і знову набуває рис незаперечного символу нації. Її покликання сьогодні - об'єднати народ український навколо ідеї державності, незалежності, соборності України, принести порозуміння в ряди представників різних конфесій православ'я.

Пишалися Софією наші предки. То чи ж можемо ми не гордитися цією вічною красою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з нерозгаданих секретів її мозаїк та фресок, її витонченої оздоби?

Ми повинні цим гордитися. Ми зобов'язані вбирати в себе ці духовні витоки, дорогоцінні набутки минулих віків, бо це - пам'ять для нас і наших дітей, бо це - дух наших предків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пройнятися гордістю за свою велич і вистояти, примножити надбання минулого і передати цей “лист у вічність“ грядущим поколінням.