Українська література - розробки уроків

Урок-реквієм за творчістю Василя Симоненка «Я для тебе горів, український народе!

Мета: Познайомити одинадцятикласників із біографією Василя Симоненка. Дати уявлення про ідейно-естетичні основи становлення індивідуального стилю письменника, що ґрунтувалися на українській класиці та народній творчості й моралі Закріпити вивчене про письменників- «шістдесятників» та їхній творчий доробок у скарбниці української культури. Розкрити високу національну свідомість Василя Симоненка, його рс зуміння активного синівського обов’язку перед Україною. Прищепити любов де творчості цього митця.

Голосно звучить музика Х. Глюка- Ф. Крейслера «Мелодія»

Поступово затихає, і на її фоні 9 хлопців читають вірші В. Симоненка.

Запис на дошці:

«... для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна...»

О.Гончар.

Щось в мене було

І від діда — Тараса,

Я — українець.

Оце і вся моя біографія.

Я для тебе горів,

Український народе!

1 -й учень: Стільки в тебе очей.

Стільки рук і мозолів.

Скільки крапель в Дніпрі

І у небі зірок...

Ти не падав од вітру,

З біди не безволів.

Не насунув на душу

Ганьби козирок.

2-й учень: Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів —

Я для тебе горів,

Український народу,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво

Горів.

3-й учень: Тільки, мабуть, не міг,

Як болід, спалахнути,

Щоб осяяти думкою

Твій небозвід,

Щоб устать, ніби зірка,

Сіянням окута

Твоїх подвигів гордих

Й незлічених бід.

4-й учень: Скромна праця моя —

То не пишна окраса..

Але в тому, їй Богу.

Не бачу біди —

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда - Сковороди.

5-й учень: Не шукав я до тебе

Ні стежки - ні броду

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках,

Упалу я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

6-й учень: Я живу тобою

І для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду.

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

7-й учень: Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди

І орди завойовникі в-заброд.

8-й учень: Кораблі!

Шикуйтесь до походу!

Мрійництво, жаго моя!

Живи! В океані рідного народу

Відкривай духовні острови.

9-й учень: Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітер,

Здрастуй, свіжосте нив,

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив!

(1 учениця) Так писав Василь Андрійович Симоненко - великий син України, її геніальний поет.

Народився Василь Симоненко якраз на Різдво Христове (хоч записаний 8 січня) 1935 року в селі Біївці на Полтавщині в селянській сім’ї.

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід. —

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так не слід.

Батька свого Василь не пам'ятав. Мати Василя, Ганна Федорівна, так характеризує його: «То не батько, а вітер, прилетів - і полетів». Багато болю і клопоту завдав батько Федорівні та Василю. Чи не тому він писав в одному з віршів:

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

І тільки через багато років, коли Вася став уже відомим поетом Василем Симоненком і жив в Черкасах, до нього одного разу заявився батько. Василь прийняв його, щедро пригостив, запросив переночувати, а вранці сказав так: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини...»

Біографія Василя була така ж, як і його друзів і ровесників: важке повоєнне дитинство, яке чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками: натруджені руки матері, яким так важко було добувати хліб насущний: життєві уроки доброго і мудрого діда, школа. «Дев'ять кілометрів було школи. Як на мої 14 років, то ще не так вже і мало», - писав Симоненко в «Думі про діда». Дорога була важкою. Весною чи восени - то ще нічого, а взимку - суща біда. Повоєнні зими були люті й сніжні. А пальто у Васі пошарпане, а чоботи - діряві. Тільки ніколи, жодного разу не запізнився він на урок. Буває питає в нього мати: « Важко тобі, Васю?» А він весело відповідає: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю».

(2 учениця) «На уроках він був серйозний - аж занадто, - згадує вчителька Тарандинцівської середньої школи Уляна Миколаївна Демченко. Ніколи не сміявся, не тинявся без діла по школі. Одного разу була сильна хуртовина. В такі дні школа затихала, бо підвозу не було. І раптом на шкільному порозі з'явилась снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи один Василь. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень. Часто він писав вірші до шкільної і класної газети». Із спогадів вчительки: «Василь Симоненко вчився в Тарандинцівській середній школі, коли я тільки прийшла туди працювати вчителем математики 5-7 класів. Тоді ж мені довелося вести уроки креслення в старших класах. Я добре готувалася до уроку, але в своїх силах була невпевнена. І коли заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина і може помітити непідготовленість вчителя. І коли він весь час спідлоба поглядав на мене, аж страшно ставало. Пізніше я дізналася, що він одночасно креслив і читав з-під парти художню літературу. А поглядав на мене, щоб не піймала на гарячому».

(3 учениця) Від матері та від діда Федора малий Василь брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невмолиму жагу знань. «Безсмертячко ти моє кирпате», - так жартома називав його дід Федір. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. Василева хрещена мати, баба Оришка, так небагатослівно характеризує діда Федора: «Ізчепися з ним, то він розкаже тобі чисто все». До речі, свою хрещену Василь вибрав сам. Його хрестили у 1942 році., у час окупації. Таким був наказ із німецької управи: всіх нехрещених негайно охрестити. А семирічний Василь уже дещо тями. Він одразу назвав бабу Оришку своєю хрещеною, бо любив її за привітну, ласкаву вдачу, не раз грівся у неї на печі.

Баба Оришка дожила до 25-річчя з дня смерті Василя. Хоч і зігнута в три погибелі, вона придибала, спираючись на сукуватий костур, коли до Біїців приїхала знімальна група з телебачення. І в материнській хаті, що стала тепер музеєм, згадувалось, як Василько до школи ходив, як виучував уроки дорогою, за що часом був битий, бо дід змушував вчити їх ще й дома. А Василеві ровесники згадували, що наука давалась йому легко. Та й віршував, ще пасучи з ними корів на луках.

Найбільшим учителем і літературним наставником був для Симоненка Тарас Шевченко. Він часто читав «Кобзаря» як молитву - пошепки. Бо «Кобзар» був для Симоненка найдорожчою святинею.

(4 учениця) В 17 років, закінчивши з золотою медаллю середню школу, Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка.

Що мені діять - не можу забути Площу Богдана, вогні інституту. Що мені діять і як мені мені буть - Київ казковий не в силі забуть!

Студентське життя було багате на особистій творчі суперечки, мрії про майбутнє. Поміж студентами Василь був неперевершеним жартуном- дотепником. Але насамперед він був серйозною натурою, людиною діла, - багато читав і знав. Учився старанно, завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурнів. У ті роки він писав:

Я не шукав хвилинної утіхи,

Бо соромітніми здавалися мені

Вульгарні танці і розмови тихі,

П'янке тепло дівочої руки,

І губи, скорчені від сміху.

І все було у мене навпаки:

Коли гриміли духові оркестри

І шарпали підлогу каблуки,

У мене в роздумах проходили семестри.

Багато Василевих ровесників уже друкувалися в університетській багатотиражці, республіканській пресі, дехто готував, а дехто вже й видавав першу книжку, а він навіть не признавався, що пише вірші. І нікому не показував їх майже до закінчення навчання. Що стримувало його? Очевидно, критичне чуття, усвідомлення відповідальності перед словом, а ще одна причина мовчання - внутрішня сором'язливість.

(5 учениця) По закінченні університету, в 22 роки, Василь Симоненко поїхав до Черкас на журналістську роботу. Кілька років працював у газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини». Останнім часом був власним кореспондентом «Робітничої газети» на Черкащині.

Не знаю ким - дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

На сторінках газет і журналів у цей час В. Симоненко надрукував ряд своїх віршів. «Його віршів не можна категорично відмежовувати від журналістської роботи. Часто вони народжувалися у відрядженнях, нерідко поштовхом до зав'язі майбутньої поезії ставав конкретний факт, з котрим стикався автор на місцях» /Б. Олійник/.

У Черкасах Василь Симоненко познайомився з кур’єром обласної друкарні Лесею, яка трохи пізніше стала дружино поета.

Нехай слова ці скучні і бездарні

Та як мені не написати їх?

Я в них прийду до тихої друкарні

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені,

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині.

Василь був хлопець, як хлопець. Серед своїх товаришів по перу не був винятком. Хіба що менше звертав на себе уваги, рідше за інших читав і друкував свої вірші, а коли публікував, то сам же критично їх оцінював. Мовчала про нього критика, ба виступав він зрідка. І раптом - книжка. Для переважної більшості читачів це було справжнім відкриттям. Перша збірка поезій Василя Симоненка «Тиша і грім», що вийшла в 1962 році, одразу здобула симпатії широких кіл читачів своєю незвичайністю, простотою форм, глибиною і новаторством. Ця книжка давала підстави говорити, що в українську літературу прийшов справжній поет.

(6 учениця) Василь Симоненко був одним з лідерів тих палких, молодих поетів, які за короткий час зуміли створити свою неповторну школу в українській ліриці. Діти однієї доби - Хрущовської відлиги, вони заговорили кожен своїм голосом, сповідуючи, однак, спільний морально-етичний принцип - говорити правду. То було голосисте, строкате товариство: Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський... Мешкаючи разом з ним в Києві, скромний, старанний студент-ерудит - Василь Симоненко, слухаючи ті голоси, ще не наважуючись дати на суд своїм однокурсникам свої вірші,які, за свідченням матері, писав ще з шостого класу.

(7 учениця) І от перша книжка. Поезії, що ввійшли до неї, стали і на тоді, і на сьогодні золотими художніми документами часу. І цим поезіям ціни немає.

Публіцистичні поезії Симоненка відразу привернули до себе увагу. Прочитавши вірш Симоненка «Україні», П. Тичина записав у щоденнику: «Чудесно написано. Стисло. Всеоб'ємлюще. Крилато. У нього цей вірш іде від Шевченка».

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім'ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім'ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

І в твоєму імені живу!

Та недовгим було поетичне щастя Симоненка інших молодих поетів. Почався погром і розгром. Преса і радіо, які мусили їх визнати, почали розправу. У газетах з'явилися замітки типу: «Я такого -то шістдесятника не читав і читати не буду, бо наперед знаю, що він формаліст і відщепенець!..»

Але знайшлися письменники, які в той час стали на захист молоді: Тичина, Рильський, Малишко.

(8 учениця) 8 січня 1963 року в день 28-річчя Василя Симоненка, у Спілці письменників відбулося обговорення поезії М. Вінграновського та В. Симоненка. Головував М. Рильський. Тріумф Симоненка був повний! Так в українську літературу ввійшов ще молодий, але вже цілком сформований поет, який згодом став символом художнього слова і незрадливої любові до України. Твори його в роки тяжкої брежнєвської задухи переписувалися від руки, а вголос читалися лише в колі однодумців. Офіційно не дозволялося називати навіть ім'я поета. Однак, попри всі надії «рідних» яничарів Україна ніколи не забувала Симоненка. Так, через 24 роки після написання, 12 грудня 1987 року газета «Молода гвардія» здійснила публікацію «Казки про дурила». Цей твір Симоненко написав за кілька місяців до смерті, та нікому було тоді опублікувати його. Поет звертається до отих безбатченків - безтурботних, наївних і цинічних, щирих у своїй сліпоті земляків своїх. Звертається з пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але важко буде згодом відшукати свою Вітчизну.

Спадщина поета вимірюється в одній книжці. Однак на щастя, мистецтво ніколи не вимірювалася на вагу. Творчість Симоненка безцінна для України.

На жаль, доля уділила Василеві мало часу. Він помер, ледве почавши літературну працю. Відчуваючи наближення кінця, він писав у щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. «Десять років для мене більше, ніж достатньо». А дістав по цій даті лише 5 місяців. Тяжка невигойна хвороба, рак нирок, перешкодила йому розвинути далі свою творчість. Зате Симоненко був винагороджений даром, який дається одиницям: йому судилося на одному з критичних поворотів історії України бути обранцем, устами якого промовляє доля нації. Цим визначена довговічність невеликої Симоненкової творчості.

(9 учениця) Посмертно, в 1964 році було видано другу книжку поезій Василя Симоненка, підготовлену ним до друку в час тяжкої недуги, під назвою «Земне тяжіння». Вийшли у світ дві дитячі книжки Симоненка: в 1963 році «Цар Плаксій та Лоскотон» та в 1964 році «Подорож в країну Навпаки». Ці мудрі, лагідні, жартівливі казки з'явилися з народженням у поета сина Олесика, який був найбільшою любов'ю останніх років життя Василя Симоненка. Одного разу Лесик попросив: «Тату, напиши мені казочку. Всім щось пишеш, а мені?» І на другий день Симоненко написав чудову казку про себе /доброго царя Лоскотна/, про царя Плаксія і його мерзенного Макаку- Забіяку. Друга казка була про сина Лесика і починалась його ім'ям. Лесик був першим слухачем цих казок. Він декламував своїм дзвінким голосом:

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

Лесик скаржився: «Хлоп'ята,

Страх як тяжко жить мені -

Слухай маму, слухай тата,

Умивайся день при дні.

Ох, і тяжко жить мені!»

Батько напівжартома казав: «Те, що Лесик запам'ятав, - буду друкувати, а що ні - доробляти доведеться».

(10 учениця) На 28-літті згасла Симоненкові зоря, та навіки залишилась з нами його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна поезія і його п'ять заповідей:

1. Знати мову, якою пишеш. /Говорити українською мовою, а не на українській мові/.

2. Стати освіченою людиною.

3. Не бути байдужим до людей.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Мати те, що від Бога - талант.

Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за рідну землю, за людей - Батьківщина повік не забуде його. Василь Симоненко коротким життям зробив чесне безсмертя, хоч про свою славу він ніколи не думав.

Одійде в морок підле і лукаве,

Холуйство у минувшину спливе.

І той ніколи не доскочитв слави,

Хто задля неї на землі живе.

Поезія Симоненка оптимістична, сповнена віри в людину, її треба читати серцем. Основне в творчості Василя Симоненка - це твори громадського звучання.

(11 учениця) Всіма знаний, покладений на музику а. Шашкевичем, вірш Симоненка «Лебеді материнства» був написаний, коли поет працював у «Молоді Черкащини». Першою і найдорожчою цінністю, наголошує поет у «Лебедях материнства», є Батьківщина. Цей вірш - гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні. Ні крихти пропагандистського нальоту, сухого тріскучого патріотизму. Все від серця. У кожному слові - любов. Якось, ніби непомітно, образ матері переростає в образ України, що теж схилилась над колискою улюбленого сина, бажає йому добра, але водночас хоче перестерегти:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Це - як заповіт. Ці заключні слова викарбувані на надгробку В. Симоненкові в Черкасах.

У зоряний свій час створив Василь Симоненко цей шедевр, наповнений чарівним світом казки, материнською ніжністю і щемливою до болю любов'ю до України. Забудеться і вже забулося безліч поезій на цю тему. А ці символічні рядки звучать і нині, і ще довго звучатимуть - певно доти, доки заступлять інші, - ще проникливіше. Тільки написати такі рядки нелегко.

(12 уч.) Доля України - найважливіша для поета. Це видно з поетичного циклу

«Україні».

У вірші «В букварях ти народжена і заспідничена» незадоволення становищем України переростає у гнів проти лицемірства і фальші, з якими в часи занепаду високих моральних цінностей, панування національного нігілізму, говорилося про її моральний розквіт. Поет зізнається у своїй нелюбові до України з фальшивою усмішкою радості на устах.

Україно! Тебе я терпіти не можу.

Я тебе ненавиджу чуттями всіма.

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі в тебе нема.

Симоненко добре усвідомлює, що мало сентиментальної любові, аби замінити на краще долю України, треба гірка правда, яка б відкрила очі на самих себе.

Розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В. Симоненко. Одним з його перших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, є вірш «Ти знаєш, що ти людина». Наче нічого нового не говорить поет, але він здатний перевернути душу, примушує замислитись над таким простим і таким складним питанням.

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це, чи ні!?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

(13 учениця) Якщо говорити про основні персонажі Симоненкової поезії, то це, передусім, мати, яка його вигодувала. їй у поезії Симоненка віддано стільки щирої уваги, скільки в нашій літературі не траплялося либонь від Шевченка. Мати /конкретно поетова і як узагальнений образ/ присутня скрізь у його поезії. / «Жорна», «Дума про щастя», «Лебеді дитинства», «Скільки б не судилося страждати», «Одинока матір» та багато інших/.

Баба Онися, тітка Варка, дядько Оверко, колгоспний конюх Федір Кравчук, безбатченко Івась, Марія чи Настя - це не літературні імена, а живі люди з Симоненкового оточення, з якими він зустрічався не тільки в дитинстві, а й пізніше, бувши кореспондентом місцевих черкаських газет.

Окрему тему в творчості Симоненка становить деспот Сталін. У «Баладі про зайшлого чоловіка» він одним з головних персонажів. Центральне місце він посідає і в поезії «Монархи». Твір починається рядком: «Диктатори, королі, імператори...» Зрозуміло, що допікали авторові насамперед диктатори, а королів та імператорів він додав тільки для ширшого узагальнення. А що Симоненко мав на увазі саме диктаторів, в цьому не лишають сумніву такі рядки:

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг...

А вже виключно Сталінові присвячений вірш «Я», що містить в собі нищівну сатиру на деспота в поєднанні з утвердженням людського «я» супроти найжорстокішої диктатури, якою була Сталінська.

Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Із щоденника Василя Симоненка: «Пригадую: якось ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:

-Тату, хто це?

-Сталін.

Одну мить він дивився на нього, і ніби між іншим запитує:

-А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його,а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво й зухвало,як і всі кати».

Але, звичайно, всі ці вірші були заборонені або над їх підчищенням пильно працювала цензура. Особливо це видно з посмертної збірки «Земне тяжіння». Взяти хоча б вірш-памфлет «Гранітні обеліски як медузи». В оригіналі ця поезія без назви. У збірці їй дали назву «Пророцтво 17 року», явно пришиту штучно, щоб кинуте обвинувачення переадресувати на царат. Зміст твору, одначе, зовсім сучасний. І немає ніякої логіки в тому, щоб поет у шістдесятих роках пророкував те, що вже сталося в 1917 році. Тому для більшої переконливості, до кінцевих рядків оригіналу

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд -

ще додали:

І встане правда і любов на світі.

І на сторожі правди стане труд. -

Рядки в дусі гасел 1917 року. Але в оригіналі цих двох рядків, звісна річ, немає.

Поштовхом до написання цього вірша стало потрясіння, викликане трагедією, що відкрилася перед молодим поетом на місці поховання жертв сталінсвких репресій у Биківні. Лише недавно факт розстрілів визнано офіційно, але місцеві жителі знали про це давно. А відомий режисер Лесь Ганюк розповідав, що група молодих митців, серед яких був він сам і В. Симоненко, побувала на початку 60-х років там, «на цвинтарі розстріляних ілюзій», після чого й з'явилися ці гнівні рядки:

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від проклвонів посіріле,

Напевно б репнуло від сорому й хули.

(15 учениця) Твір сповнений шевченківською викривальною силою, його прокляття надають на голови сатрапів усіх мастей і личин. Водночас цей вірш має й конкретних адресатів - із зовсім недалекого минулого та поетової сучасності:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Гряде розплата тим, хто спекулюючи на народному довготерпінні, вірі в ідеали світла і добра, творив свої криваві злочини. Бо нікому не дано обдурити народ.

Ошукані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд.

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на туші, плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

Останній рядок міг бути просто Шевченковим.

І не випадково. Шевченко тут не притягнений довілвно: в своїй любові, до людей разюче подібний до нього Симоненко.

(16 учениця) Трагедія України і її людей дихає з Симоненкові творчості. І сьогодні, без сумніву, він входить в історію української літератури як гідний нащадок Шевченка. Бо та сама російщина, що й за Шевченка, панувала і в 60-ті роки в Україні. І так само Симоненко, як тоді Шевченко, з тією ж пристрастю оголошує боротьбу цій російщині. І на скільки змінилися обставини, настільки змінилася й термінологія: у Шевченка були «царі», «сатрапи», у Симоненка — «лакузи», «духовні покидьки», «заброди». У деяких випадках схожість між обома поетами просто разюча: Шевченковому «Кавказові» Симоненко створив відповідник «Курдському братові», в якому чуються просто Шевченкові інтонації:

Волають гори, кровію политі,

Підбиті зорі падають униз,

В пахкі долини, зранені і зриті,

Вдирається голодний шовінізм.

Врешті, та сама в обох поетів любов до України. У Симоненка є великий цикл зворушливо щирих поезій на цю тему.

У першій збірці: «Я закоханий палко, без міри...» три сонети: «Русь», «Грудочка землі», «Київ»; у другій: «Лебеді материнства», «Україні», «Де зараз ви, кати мого народу», «О земле з переораним чолом», «Чую, земле, твоє дихання» і ряд інших. Але, звичайно, Симоненко не повторення Шевченка. Він поет другої половини XX ст., цілком самобутній.

(17 уч.) Якщо ми згадали нашого великого класика, то я розповім про один

цікавий і навіть віщий Василів сон. У Василя був друг Микола Сом, чи не найближчий його друг. Він теж поет. Із спогадів Миколи Сома: «Одного разу Василів дзвінок із Черкас розбудив мене рано-рано. «Сомику, - звернувся він до мене, - який мені щойно приснився сон... Нібито ми удвох із тобою йдем пішки до Біївців од станції Вила. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять... Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже: «Сідай, Василю, з нами на підводу.» А я питаю: «А Сома ж чому не запрошуєте під'їхати?» і Шевченко відповів: «А Сом нехай пішки йде...»

«Справді віщий сон, - продовжує розповідь Микола Сом. - У літературі не можна легковажити, як це я робив у деяких своїх віршах та піснях.. Ось чому я довго іду... Іду пішки до своїх читачів, а Симоненко, узявши важку ношу, уже давно прийшов у наше сучасне й майбутнє життя. Тільки не треба думати, що класики підвезли Василя Симоненка. У літературу всі йдуть пішки, ніхто нікого не підвозить».

(18 учениця) Свого часу книжку Симоненка «Земне тяжіння» посмертно висунули на здобуття Державної премії їм. Тараса Шевченка. Всі тоді сподівались на людську справедливість і мудрість Спілки письменників. Але ж тоді (ще до обговорення кандидатур) Андрій Малишко сказав Миколі Сому: «Не радій, Миколко. Шевченківської премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета- орденоносця Миколи Бажана». Так і сталося. Тому, що Шевченківська премія - найвища державна премія УРСР- видавалася тільки за розпорядженням «Високої хати» та безпринципного керівництва спілки письменників. І, звичайно, Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. І ось через стільки років дочекалися ми, нарешті, справедливості. У січні 1995 року, коли святкували шестидесятиріччя з дня народження Симоненка, йому була присуджена посмертно ця найвища літературна премія.

Ступивши в Шевченків слід, Симоненка усім нам нагадав, що Кобзар живе не в монументах і не дослідженнях шевченківців, а в людських душах. Так і пройшов Симоненко свій короткий шлях, з того сліду не звертаючи, з інтуїтивним передчуттям близької смерті, але й «з шаленою радістю на виду», наче сам про себе сказавши в поезії «Перехожий»:

Як він ішов:

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла!

Не просто ступали —

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

(19 учениця) Василь Симоненко - співець неповторної людської особистості, мужньої і духовно багатої в праці, в щоденному бутті. Широко знані вірші поета про людей старшого покоління, яким довелося винести на своїх плечах тяжкі випробування воєнного лихоліття. Так героїнею вірша «Баба Онися» є стражденна сільська жінка, що втратила трьох синів. Як почула стара Онися вірша про себе, то заплакала-заридала над газетою, а потім поцілувала Василів портрет і тихенько сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю...»

Ніби застерігаючи нас од бездушної прикрашальної байдужості, поет стверджує:

За те, що ми в космос знялися,

Що нині здорові й живі,

Я пам'ятник бабі Онисі

Воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

В щасливій і гордій добі:

їх горе на утлі плечі

Онися взяла собі.

Нема й досі такого пам'ятника. Натомість велетенська «валькірія» з нержавіючої сталі застигла на своїй «Відьминій горі» в Києві над Дніпром, як втілення залізної безсердечності, тупості й застою.

Вірш «Некролог» кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті» - дошкульна, в'їдлива сатира на безгосподарності, написана талановито й дотепно. «Ховають» вирощений працею і потом чесних працівників качан кукурудзи в труні «із тупості, бездарності оббитій». Його згноїли. З чиєї вини? Хто відповість за те, що разом з качаном

...лягли в твою могилу

І людська праця, щедроти нив.

Безсонні ночі, неспокійні днини,

Мозолі, піт, думок гарячий щем...

Співзвучний нашому часові й вірш «Нашої заслуги в тім не бачу», в якому Симоненко наголошує, що лише минулим, славою своїх предків- козаків, що «заступили землю кучеряво горами високими могил», жити не можна. Треба діяти, щоб бути гідними своєї історії, бо

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

(20 учениця) Василь Симоненко був життєлюбом і поетом не лише з народних, а й інтимних пристрастей, як це завше личить непересічним талантам. Він залишив нам також кілька прекрасних портретів схвилвованої коханням юнацької душі:

Розвели нас дорогі похмурі,

І немає жалю й гіркоти,

Тільки часом у тихій зажурі

Відпливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі

В суєті поїздів і авто

Спалахне твоє біле волосся,

Сірі очі і каре пальто.

«Каре пальто» міг побачити справжній поет, який не побоявся порушити фольклорного права карого кольору тільки на «очі» і, порушивши його, явив дивину слова.

Поряд з творами громадянської та інтимної лірики з-під пера Василя Симоненка виходять і дошкульні сатиричні епітафії, і твори такого улюбленого народом жанру, як байка; він пише віршовані жарти й казки для дітей, зігріти теплим гумором, усмішкою, народним дотепом. Ось коротка сатирична повчальна мініатюра:

Торжествують:

Він не помилився,

Не змочив -

Ні разу!-

Підошов,

Проти вітру —

Жоден раз!

-Не пхався...

Але ж він нікуди і не йшов!

Бездоганно точний портрет тієї дуже потрібної для недавніх керівників категорії людей, які ні в що не втручаються, всього остерігаються, дотримуючись принципу «Коли б що трапилось».

(21 учениця) Василь Симоненко - поет як прекрасної, так і трагічної долі. Він прожив неповних 29 літ. У день свого двадцятиліття, ніби передчуваючи свою смерть, Василь написав ось такого вірша:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що тридцять смерті в очі подивлюсь.

Моє життя - розтрощене корито.

І світ для мене - каторга і кліть!

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Страшний вірш... Він не вгадав своєї смерті лише на один рік. Смерть 28 - річного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита туманом загадок і легенд. Існує версія, яка пояснює передчасну і дуже несподівану смерть Симоненка так: його побили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

(22 учениця) Сталося це влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавку відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею, вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції.

Уже ніколи й нікому точно не встановити яка «душевна» розмова відбулася в них із Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за тридцять кілометрів від обласного центру.

«Я бачте їм не сподобався, - зізнався Василь друзям. - Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав... у тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, штовхнув до низу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що були там. Тепер я вже не міг ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Отоді він почав лупцювати. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні з піском, чи що. Обробили професійно. Я й зараз відчуваю, ніби щось обірвалося всередині.»

Щось обірвалося всередині. Оте Василеве зізнання друзям і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в лінійному відділенні міліції слід шукати витоки Симоненкової трагедії.

Його не вбили в каталажці, але садистськими побоями прирекли на повільне, мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина була безсилою. Відійшов Василь Симоненко за межу життя у нещасливий день 13 грудня, проявивши себе перед смертю надзвичайно мужньою людиною. Протягом всього свого життя він так любив свою матір, що не міг собі дозволити померти при ній. Його серце перестало битися тільки тоді, коли мати вийшла з лікарняної палати.

(23 учениця) Передчасна смерть позбавила Василя незворотної неминучості пройти через голгофу тюрем, психушок, як це випало багатьом його ровесникам — шестидесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає ані найменшого сумніву. Бо ще за життя поета цензура поставила нездоланні перешкоди кожному його творові яна шляху до читачів. А після смерті ім'я Симоненка почало швидко обростати осоружними вигадками, злісними наклепами. Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний брежнєвській партократії. А в пам'яті всіх, хто знав і любив Василя, він залишиться надзвичайним життєлюбом і людиною залізної волі. Уже коли всі знали, що йому не встати з ліжка, не писати віршів і не читати їх іншим, багато його друзів їздили до Черкас, щоб хоч чимось допомогти йому. Важко собі уявити, яке потрібне страшне напруження, коли знаєш, що бачиш людину востаннє, чуєш її востаннє, але мусиш робити вигляд бадьорий, щоб навіть ненароком не видати лікарської таємниці і не отруїти останніх його хвилин. Із спогадів друзів: «Ми боялися, що нерви здадуть,і ми завдамо йому мимовольної прикрості. Але наше побоювання виявилось даремним. І не тому, що ми були такими мужніми і вольовими. Василь спрощував трагічну ситуацію, важко дихаючи, він примушував сміятися інших. І жодним словом чи жестом не дав знати про свою приреченість, хоча знав про неї не гірше за інших. Про таких людей, як Василь, хочеться говорити: вічна йому пам'ять. Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо які б зміни не відбулися в нашому житті, ми знаємо,що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся. І я думаю, всі ми вважатимемо за високу честь і велике щастя прагнути бути схожими на нашого друга і товариша, робити те, що робив він, робити так, як робив він.»

Жить би тобі ще десятки літ

І піснями чарувати світ,-

А тебе немає серед нас:

Блиснув метеором - і погас...

І дійсно, друзі не забули його. З неймовірними труднощами їм доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей. В 1965 році українська діаспора видала в Мюнхені книжку його вибраних творів «Берег чекань». Твори Симоненка дістали всенародне визнання, стали виразом совісті і правди покоління, розлилися піснями. Причина - у характері творчості поета і його доби. Як зауважує Олесь Гончар «з глибини народного життя шла поезія В.Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалася вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній».

Сьогодні Симоненко - символ незнищеності українського духу, символ правди й сумління. Йому присвячують найурочистіші вірші, пісні, перед його пам'яттю схиляються мільйони. Ім'ям Симоненка названо вулицю в Черкасах, восьмирічну школу в селі Біївцях. На будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. Є дві премії імені Василя Симоненка: колгоспна та літературна. Його називають рідним сином України. Поет пішов з життя, та живе його слово. З'являються нові книжки, друкуються змовчувані та скалічені цензурою вірші.

Найбільше потерпіла від цензора поезії «Задивляюсь у твої зіниці», що в творчості Василя Симоненка має бути поставлена на першому місці, бо в ній висловлене кредо поета. Побудований вірш у формі звернення сина до матері - України. Україна для поета - найдорожча в світі, він називає її своєю «молитвою», «дивом», «віковою розлукою», бо відвічно знемагала вона в боротьбі проти сильніших ворогів. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе і творить лише заради України:

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю,

Хай мовчать америки й росії,

Коли я з тобою говорю.

Ця строфа була, звичайно, викинута цензурою, яка побачила в ній вияв націоналізму, зневагу до інших народів. Це було немислимим зухвальством поета, який жадав, щоб «мовчали америки й, тим паче, росії, коли він говорить з Україною».

Одного разу в Черкаському педінституті проводився літературний вечір. Виступ Василя Симоненка був найцікавішим, найяскравішим, хоч виступав він разом з Миколою Вінграновським. Відчувалося, що його там любили, бо саме його ім'я викликало хвилю оплесків. Але хтось із тих, хто не дуже заслухаються віршами, зафіксував певний звук і тут же, щоб налякати, послав записку: «Яку це ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете - «Хай мовчать Америки й Росії...», «Маю я святе синівське право з матір»ю побуть насамоті». Василь спокійно і наче недбало прочитав цю записку і сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу - хай скаже. Будемо вибирати». Ось його лаконічна і по-справжньому народна простота і мудрість.

Отож, за зневагу до братньої Росії, цей вірш друковався без кількох строф. А зараз він, відтворений повністю, захоплює безмежною любов»ю до України, щирістю почуттів.

Характерною ознакою творчості Симоненка є саме щирість, яка одразу викликає у читача довіру і розуміння. «Найбільше люблю землю, людей і поезію, і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найбільше боюся нещирих друзів», - ось так відверто зізнався поет..

Легко і просто називати себе сином народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені. Легко і просто говорити про свою любов до України, важко і не кожному вдається справді любити її.

Кожен, хто хоч трохи знає Василя Симоненка, знав його внутрішню відразу до красивих і показних, але безвідповідальних слів. І тільки той, хто знав це, може оцінити його слова про Україну, може зрозуміти, що в його готовності «пролитися крапелькою крові на її священне знамено» не було й граму пози і ефектації. Все своє коротке життя Василь прожив з цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу.

Життєва доля Василя Симоненка склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Колись історики літератури, може, й не назвуть його найталановитішим поетом свого покоління, але його сучасники пишуть: «Не було і немає серед нас поета більшої громадської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко». Так сказав невідомий автор передмови до одного з підпільних зошитів Симоненкових творів.

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свій талант не високо, усвідомлюючи, що час наклав і на його характер перестрахування.

Син мужицький, золоте коріння.

Одчайдушна блискавка брови.

Спалах - і холуйське павутиння

Запалив пожаром голови.

Пахне сонцем наше грізне небо,

В сонці - твоє полум»я руде.

Всі ми прийдем на той світ до тебе,

Тільки Україна хай не йде.

Так сказав про Василя Симоненка його товариш Іван Драч.