Українська література - розробки уроків

Леся Українка. Огляд життя та творчості

Мета:

ознайомити учнів із життям і творчістю поетеси, допомогти усвідомити велич її життєвого подвигу;

розвивати навички сприйняття й засвоєння знань, роботи з комп’ютером, висловлення власних суджень із приводу порушених питань, зв’язне мовлення школярів, креативне мислення;

удосконалювати вміння групової роботи;

виховувати стійкість у життєвих труднощах, цілеспрямованість, прагнення до самоосвіти.

Обладнання: комп’ютерна презентація проекту про життя та творчість Лесі Українки (у програмі Power Point ), виставка книжок поетеси.

Тип уроку: урок сприймання і засвоєння нових знань.

Форма уроку: урок-дослідження.

Теорія літератури: автобіографічні мотиви.

Хід уроку

І. Оголошення теми й мети уроку

ІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів

Вступне слово вчителя.

У звичайному житті вона - слабосила дівчина. У літературі - титан духу, «дочка Прометея». Хто ж вона, Лариса Петрівна Косач, знана у всьому світі як Леся Українка? Про це ми й говоритимемо на сьогоднішньому уроці.

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Гра «Вільний мікрофон»:

Група «Кореспонденти»:

Що ви знаєте про Лесю Українку, її матір?

Які їхні твори ви пам'ятаєте з попередніх класів? Згадаймо, про що вони? («Сосонка» О. Пчілки, «Мрії», «Як дитиною, бувало... «, «Тиша морська» Л.Українки)

Назвіть імена жінок-письменниць, відомих вам зі світової літератури? Чи багато їх? Чому?

Чи можна говорити, що Леся Українка здійснила життєвий подвиг? Аргументуйте свою відповідь.

Слово вчителя:

Іван Якович Франко писав у статті про Лесю Українку: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». І ще: «Се талант наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності... Її поезія - то огнисте оскарження того гніту сваволі, під яким стогне Україна».

2. «Активне слухання»:

група «Біографи»:

Сама поетеса говорила:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Леся Українка цілком і повністю усвідомлювала високу місію митця - давати надію зневіреним, підтримувати в них силу духу, кликати до гідного людського життя:

Я на гору круту, крем'яную

Буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

…Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

У цих словах - уся Леся Українка. А допомагала вона своєму народові, рідним та близьким не лише полум'яним словом.

3. Усне повідомлення:

а) група «Історики»:

Ось список невеличкої частини її практичних діянь:

1) У 18 років організувала гурток молоді, який займався перекладом кращих творів світової літератури українською мовою.

2) У 19 років написала для молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», яку в 1918-му було видано як підручник для національної школи.

3) Матеріально підтримувала революційно-демократичну молодь.

4) Допомагала в останні години Сергію Мержинському, ставлячи під загрозу своє життя.

5) Брала участь у відкритті в Полтаві пам'ятника Івану Котляревському, написала присвяту «На столітній ювілей української літератури».

6)Виконувала хатню роботу, підтримуючи матір та молодших сестер (коли хвороба відступала).

б) група «Бібліографи»:

Та все ж справою її життя, захопленням, покликанням і Божим даром була її поезія.

Як я умру на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень.

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Провідними мотивами поетичної творчості Лесі Українки були романтичність, волелюбність, оптимізм, переплетіння мрії та дійсності, гармонійне єднання людини з природою, людське щастя.

4. Презентація проекту «Життя і творчість Л.Українки» групи «Комп’ютерне бюро»

Надання учням тезисного друкованого варіанту слайдів.

ІV. Закріплення знань, умінь та навичок

Група «Аналітичне бюро»

Завдання учням.

Поєднайте «непоєднуване» в житті Лесі Українки:

Сила — слабкість (фізична слабкість Лесі Українки і сила її духу).

Чоловіки — жінки (мужній голос поетеси звучав часто сильніше, ніж голоси багатьох поетів-чоловіків).

Невідвідування школи — висока освіта (Леся ніколи не відвідувала школи, займалася самоосвітою, досягла високого рівня).

V. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Гра «Вільний мікрофон»

Група «Кореспонденти»:

- Продовжіть речення:

«Леся Українка для мене...»

«Мене на уроці зацікавили…»

VI. Домашнє завдання

Знати біографію Лесі Українки; скласти план біографії за підручником, побаченими слайдами; виписати рядки з поезій, які здалися найцікавішими, найкрасивішими, наймудрішими; вміти усно їх коментувати.

Додаток до уроку 1

Народилася Лариса Петрівна Косач 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі). Життя починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росте в родинному колі, все сприймає через авторитети батька й матері. Це особливі авторитети, бо вони могли правити за приклад. Пошану до батьків діти бачили в близькому й далекому оточенні. Коли Лариса народилась, її спіткало лихо - мати заслабла на тяжку форму анемії, не могла годувати немовля. Тато переклав турботи про дитину на себе. Усе своє життя він був особливо добрим і ніжним до Лариси. Сестра Ольга пояснює виняткову любов не тільки жалістю до хворої, але й поважнішими причинами: «Може, й тому, що він мав властивість скоро та влучно складати ціну кожній людині. Отже, певне, багато раніш за інших, навіть, за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта». Батько знав напам’ять багато байок Л.Глібова й гарно декламував дітям. У родині розповідали, що зовсім маленька Леся, коли ще не вміла читати, вивчила байку «Кущ та билина», декламувала її з особливим чуттям, а закінчення «Ох кущику, я на чужині...» проказувала із сльозами. Мати - відома письменниця Олена Пчілка - прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як із гордістю казала Леся Українка, «літературну родину».

Дитинство Лариса провела у дружбі зі старшим на півтора року братом Михайлом. Вони були такі нерозлучні, що їх називали одним ім'ям: «Мишолосія». Початкові знання Леся й Михайло одержували дома: пізніше (1881-1883) дві зими жили в Києві: брат готувався до вступу в гімназію, а сестра вчилась у приватних педагогів разом із ним, за тією ж програмою, але встигала краще. Крім того, вона вчилась грати на фортепіано в дружини М. В. Лисенка - Ольги Антонівни. Лесина подруга з дитячих літ Варвара Йосипівна Дмитрук, малописьменна селянка, на схилі літ невимушено й достовірно згадувала про спільне дитинство:

«Понад сімдесят літ минуло з тих пір, а й досі бачу її ніби живу: худорлява лицем, із світло-русявими, догори зачесаними косами... Проста, сердечна. Коли хтось із дівчаток називав її «баришнею» чи «панною», одразу поправляла: «Не баришня і не панна, а Леся...Просто звіть мене Лесею». Цим ім'ям Лариса дуже пишалась, бо сама обрала його від п'яти років (раніше звалася Лосею),- воно було близьке й зрозуміле для подруг, нічим не виділялося в їх середовищі.

Із живої народної мови, з пісень, легенд та переказів Волині набиралась майбутня письменниця культури слова, мистецького сприймання світу. Найулюбленішими книжками Михайла та Лесі були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи в українському перекладі М. Старицького, міфи стародавніх греків, книжки про подорожі славетних мандрівників.

Лариса любила будь-яку роботу: на городі, в кухні, заходилась охоче біля пошиття, вишивки. Малою була дуже весела й любила співати й танцювати.

Літературна діяльність та художня майстерність Л.Українки

З 1878 року родина жила в Луцьку. Там і почалася творчість, яка піднесла Лесю так високо вже з юнацьких років. А водночас сталося лихо. У січні 1881 року дівчинка пішла подивитись як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла. Як пізніше виявилось, то була лиховісна недуга - туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. І хоч хвора була терпляча й зовні не піддавалась недузі, насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних.

Хвороба незабаром перейшла в руки, після операції Леся втратила можливість вільно грати на фортепіано, а їй часто здавалось, що мала від природи хист не лише виконавця, але й композитора. У зверненні «До мого фортеп’яно» (1890) вилився елегійний настрій розлуки зі світом музики:

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє...

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Коли я смуток свій на струни клaлa,

З'являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Дуже рано в неї почав вироблятися міцний характер, формуватися світогляд, розуміння добра й зла. В автобіографічній поезії «Забуті слова» Леся Українка згадує, як семилітньою дівчинкою сиділа з юною революціонеркою, плела вінки та прислухалася до її співу. Червоні квіти перепліталися з палкими словами:

То знов зривалися слова палкі, ворожі,

мов грізні вироки всім тим, що кров лили,

в вінку палали кров'ю дикі рожі,

слова, мов квіти ярії, цвіли…

І я забула їх, не пригадаю й слова

з тих наших довгих запальних розмов,

а тільки барва їх, мелодія раптова

тепер, як і тоді, мені бунтує кров …

Подібні «запальні» розмови з семилітньою дівчинкою вела Олена Антонівна Косач, батькова сестра. У 1878 році вона довго жила в родині Косачів. Її, ученицю акушерських курсів у Петербурзі, заарештували навесні 1879 року й вислали в Олонецьку губернію. Звістка про це дуже вразила й засмутила Лесю. Тоді було написано першого з відомих нам віршів «Надія» - поетесі ледь минуло дев'ять років.

Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь. Це був час, коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли врівноважені внуки, що «садили картопельку», і котрим байдуже було, «... чиєю кров'ю ота земля напоєна, що картоплю родить».

З'явилась книга мало відомої тоді авторки з гордим найменням «Леся Українка». Показова та хвилююча історія цього псевдоніма. Почала називати себе Лесею з власної волі майбутня письменниця ще в зовсім юному віці, рішуче відмовившись від інших зменшувальних форм, що їх залюбки вигадували в Косачів. У журналі «Зоря» в 1884 році з'явились вірші «Конвалія» і «Сафо», підписані цим ім'ям. Воно стояло й під усіма подальшими публікаціями в періодиці. А коли виникла можливість видати книжку, то в листі до Івана Франка Лариса Косач, тепер уже цілком свідомо та ствердно, підписалась: «Щиро поважаюча Вас Леся Українка». Вона «себе вогнем спалила власним», не дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не насолодою ним. Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй землі! Як і кожного поета-лірика, Лесю захоплювала тема природи,- їй присвячені цикли «Кримські спогади», «Зоряне небо» та інші. Улюблена пора року поетеси — весна.

Леся Українка завжди приділяла увагу композиції ліричного вірша, його архітектоніці. На вершинах розквіту ліричного таланту вона дала зразки злагодженості всіх компонентів структури твору. Кожен її вірш — це мистецька споруда. Характерні ознаки будови Лесиної поезій є чіткість, пафосність. Цілком новим у поезії 1895 — 1900 рр. був прийом драматизації лірики («І все-таки до тебе думка лине», «Грішниця», «Іфігенія в Тавріді»). Цей період у її творчій біографії був зростанням ідейно-художньої сили її поезій, громадсько-політичної дієвості.

Тривога, непевність, туга за великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. («Л.Українка у спогадах»)

«…Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро,

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…»

(«Надія», 1879 р.)

Юна Леся Українка, як і всі поступові поети 80-х років, проходила школу громадянської, з широким видноколом, поезії М. Старицького, який виступав від імені передової мислячої людини свого часу як собрат російської інтелігенції, послідовник некрасовської «музи гніву і печалі».

В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося.

Активно впливав на юну Лесю Михайло Петрович Дpaгоманов - материн брат. Він був політичним емігрантом, а тому контакти з ним були небезпечнимиНа початку 90-х років Леся Українка близько познайомилась із Іваном Франком та Михайлом Павликом, вела з ними жваве листування, зустрічалася особисто, бо родина Франка гостювала в Косачів, а Лариса Петрівна бувала у Львові. М. Павлик був у захопленні від молодої письменниці: «Ну, а Леся так просто ошоломила мене своїм образованьєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка. Тим більше жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Що би то чоловік дав, якби такій людині помогти. Та ба, на це мало і 3 богом битися! Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя». (P.S. «геніальна жінка» мала «свого віку» не повних двадцять літ. З листа М.Драгоманова, 6 лютого 1891 року)

Леся Українка продовжувала традиції Шевченка,творила в епоху, коли розквітли таланти Франка та Горького, багато сприйняла від фольклору й масових революційних пісень, що в її часи набрали всенародної популярності.

Як дослідник і перекладач, Леся Українка прекрасно знала світову літературу від старогрецької й середньовічної італійської до сучасної польської, до Байрона й Гейне, Марії Конопницької та Ади Негрі. Усю цю величезну культуру слова поетеса засвоїла, усвідомила, використовувала у своїй оригінальній творчості.

Спираючись на суспільно-прогресивні ідеали, поетеса виступила співцем боротьби.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли,

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла. (« Досвітні огні», збірка «З вершин і низин»,1891р.)

Із середини 90-х років письменниця близько познайомилась із робітничим рухом і через теоретичні праці, і практично - з діяльністю київських соціал-демократичних організацій.

У записці на ім'я начальника київської охранки сказано: «... перебувала в стосунках із особами, які притягалися при Київському губернському жандармському управлінні до дізнання в справі про Союзну раду київських конспіративних студентських організацій і земляцтв... І вела конспіративне листування».

Відомостей про Ларису Петрівну Косач зібралося досить, щоб встановити таємний нагляд поліції, суворо забороняти ввезення зі Львова її книг. (А.І.Костенко «Спогади про Л.Українку»)

Леся Українка пройшла великий шлях перемоги духу над стражданням тіла й проявами буденності життя. Вона - донька фантазії, вона - Мавка, бояриня, Міріам, Долорес і вища Кассандра. Поетеса витворила свій світ - світ символів і символічних істот, убираючи в їхні образи свою предметність, не цураючись жіночого й людяного.

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку,

Нащо співом будити його?

Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла.

Всі, навіть духовні противники поетеси, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть скоріше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Через усе життя вона пронесла щит зі словами: «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!»)

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

А от слова, сповнені розуміння свого покликання:

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!

Невловима доля відвела цій одвічній мандрівниці зовсім небагато - сорок два роки буття, проте її творчий скарб залишається й досі до кінця незбагненним.

..І слово уста мої німії оживіло,

І я вчинила диво... Я збагнула,

що забуття не суждено мені.

Її зброєю була співуча мова, яка під руками майстрині ставала діалогом, що «душу рве і гнітить» мовою, а не мечем.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

У перервах між приступами хвороби, часто лежачи в ліжку, вона писала свої натхненні твори, в яких лунали мужні заклики до боротьби, до світла. Нелюдські муки ніколи не викраїли з її вуст жодної скарги чи стогону:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Однак треба визнати те, що Леся. Українка була і є «дівою-войовницею» на загадковій кришталевій горі європейської культури, якої в нас практично ніхто і не знав окрім одинаків-ентузіастів.

Поетеса палко любила природу, любила її майстерне відображення в літературі. «Тільки що ходила в ліс споглядати красу осінньої природи…», - пише вона в листі до брата. В іншому листі до О.Кобилянської зазначає: «У нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж у літературі. І завжди мені його бракувало в нашому письменстві».

1 серпня 1913 року в Грузії ( м. Сурамі ) померла Лариса Петрівна Косач.

Лариса Петрівна Косач була слабосилою тілом дівчиною, важко, навіть смертельно хворою жінкою, а духом і ділом «стала мужнім мужчиною бойової доби».

Лариса Петрівна була патріоткою свого віку й піднеслась над ним, - поринула думами в минулі тисячоліття, полинула мріями в століття майбутні.

Леся була передовою українкою своїми ідеалами, навіть своїм іменем і ще тим, що ввібрала в рідну культуру весь світ і щедро віддала її всесвіту.

Зростає славою ім'я найвидатнішої поетеси українського народу, світова велич Лесі Українки!