Всі публікації щодо:
Зарубіжна література

Олександр Чацький, Євген Онегін і Григорій Печорін

Три герої трьох різних часів, вони йшли один за одним дуже швидко, тож перед нами не три покоління, а одне, рідні брати за класом і кров’ю. Чацький – до, Онегін – під час і Печорін – після повстання декабристів, єдиного на той час дійсно великої й незвичайної події, для важливішої за перемогуу війні 1812-1813 років, бо перемоги й поразки майже нічого не змінюють у житті, а самовідданість приголомшує або лякає залежно від свого результату.

Троє молодиків з одного кола дворян і схожі один на одного. Небагато про виховання та навчання Чацького ми дізнаємося з комедії, майже нічого – про виховання Печоріна з роману „Герой нашого часу”, докладно про дитинство та юність героя розказано в романі у віршах „Євген Онегін” - і ми не можемо не відзначити схожости цих описів. Отже, молоді люди не знають батьківської ласки, вони передоручені гувернерам, не привчені до праці, зате засвоїли право на чужу працю та її плоди. Результати не забарилися.

Але якщо в людини є висока мета, вона зможе переробити себе, перевиховати. Ось чому Чацький стає прекрасним робітником-управлінцем, допомагає міністрам і припиняє з ними співпрацю, коли з’ясовується, що їхня діяльність суперечить його поглядам. Не маючи таких високих цілей, не менш талановитий Онегін „умів судить про те, як держава багатіє…”, але так нічого практично й не зробив, обмежившись балаканиною. Печорін же просто не мав можливости почати політичну діяльність, бо спізнився народитися… Отож звичка й стосунки з пролежною статтю замінюють героям корисний труд.

Цікаво, що Чацький у коханні зазнає поразки, а його молодші „брати” вельми успішшні в „науці пристрасти ніжної”, тож час від часу дозволяють собі „вчиняти благородно”.

Варто придивитися, що привозять усі троє з мандрівок. Чацький – нові для нього й Росії переконання, що спонукають його до політичної діяльности агітатора. Онегін, здається, нічого. Печорін їде в Персію по смерть, помирає зворотною дорогою.

Отже, перед нами „зайві люди”, котрі не змогли знайти собі застосування в царській Росії, розтринькали своє життя на якісь походеньки тощо. В будь-який час бувають люди, таланти яких не потрібні „зараз”, але це – не тільки Дар, але й відповідальність за нього. І що з того, що Печорін відчував у собі „призначення велике”, якщо він його не став і виконувати! І що розум Онегіна, розміняний на дрібниці, на гру в кохання! Тому хай живуть Чацькі, котрі насмілилися виконати призначений їм труд!