Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Проблема історичної пам’яті народу в поемі М. Вороного „Євшан-зілля”
Відомого українського письменника Миколу Вороного болісно гнітило підневільне становище українського народу, і не лише соціальне й національне безправ’я, а й рабська покора. Пасивність, навіть байдужість. Власне, за це його й розстріляли…
Зрозуміло, що поет писав вірші на різні теми. Дуже красивий вірш, в якому М. Вороний порівнює себе з морем:
Як ти – неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти – чарівливе, як ти – будівниче,
Така ж і душа у співця.
Дійсно, душа поета подібна до моря: вона не зносить пут і кайданів, вона вільна, незалежна, мінлива, бунтівна.
Дух непокори, свободи живе в серці тільки тієї людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, і таке світле почування „живить надію, певну віру в ідеали”. Про це й ідеться в одному з найпатріотичніших творів М. Вороного „Євшан-зілля”.
В основу сюжету покладено легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон князь Володимир Мономах. Із часом юнак став забувати рідний степ, а „край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати”, зчерствіло його серце, забув він і привільне життя, і родину, і мову, і пісню матері. Здавалося, ніщо вже не зарадить, не допоможе. Та ось старий посланець від батька виймає жменьку сухої степової трави – євшан-зілля… Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали його серце, і рідний степ став перед очима юнака. Прокинулося найдорожче, святе почуття – любов до рідного краю, і тепер ніщо не в змозі зупинити юнака.
Краще в ріднім краї
Милім полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати! –
вихопилися з його уст віщі слова, і він крадькома простує в „рідний степ, у край веселий”, бо найдорожче для людини – її рідна земля й воля.
Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів – звучать останні рядки поеми:
Україно! Моя люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-Вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає й кобзарів, що колись „співали-віщували заповіти благородні, будили приспану гордість”. Ось чому тепер „манівцями блукаємо без дороги”…
Більшість творів М. Вороного є пошуком євшан-зілля – того привороту, ліків, які зможуть повернути синів до рідного лона, навчать служити народові заради волі, незалежності, щастя.
