Твір на тему - О. Пушкін та М. Лермонтов

Щоб стати поетом, треба мати не лише фантазію й почуття ритму. Цього не відбереш у багатьох, але поетами вони не стають. Треба мати особливий зір, слух, почуттям життя, щоб віднайти щось важливе там, де пересічна людина пройде, нічого не помітивши й не почувши. Однак гострота сприйняття джерело не тільки натхнення, але й трагічних поворотів долі, часто невлаштованого побуту й ворожости тих, хто зовсім не палає бажанням розкрити таємниці своєї душі.

Усе це поєднує цих двох великих поетів – Пушкіна й Лермонтова, які в житті ніколи не бачилися й належали до різних, узагалі-то, поколінь. Пушкін починав як романтик, і його „байронічні герої” - данина вікові й часу (наприклад, Алеко з „Циган”).

У Лермонтова герої зовні схожі на пушкінських, але насправді – аж ніяк. Вони жадають любові, вони шукають її, вони пристрасно хочуть віддати себе.

Однак їм це не судилося. Демон, що знайшов кохану Тамару, вбиває її своїм поцілунком. Мцирі, що рванувся до рідних скель, гине в неочікуваній сутичці з не знайомим йому Божим світом. Кохання лермонтовських героїв неминуче зраджується тими, нкому вона присвячена.

Мені здається, біль героїв Пушкіна в тому, що вони, у тому числі і Євген Онегін, через різні причини „пішли” від людей, а герої Лермонтова не знаходять „не тільки милих душ – могил”. Героям Пушкіна варто лише захотіти – і вони тут же можуть повернутися до тих, хто їх любив, цінував… Героям Лермонтова це не дано.

Відрізняються письменники й кар’єрою: Пушкфн устиг перейти до реалізму й створити хай не роман, а роман у віршах („диявольська різниця!”), то художній розвиток Лермонтова було підстрелено ще на зльоті… Адже „Героя нашого часу” тільки умовно можна назвати романом: насправді це композиція з декількох повістей, пов’язаних спільним героєм. Таких різних поетів було вбито нездарами за невтручання влади, а може, за таємної підтримки.

За все на цій землі людина має відповідати, і йдеться не про гроші.. Але чомусь славне життя зазвичай коротке й сповнене тяжких і безупинних „борінь із самим собою”, як скаже через століття Б. Пастернак.

Утім, були ж Тютчев і Ґете. Чи це ті самі винятки, які підтверджують правило?