Всі публікації щодо:
Мовознавство

Мова українських грамот XIV – першої половини XVI ст.

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох держав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Переяславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — входили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й південно-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських і галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівства, Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз’єднаність українських земель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві риси характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпрянщини, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

Головним репрезентантом української мов. XI. — першої половин. XV. ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній „низький“ стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції.

І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.

Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамота. X. ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з], землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов’янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).

І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські риси, як щ замість східнослов’янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто „низьким“, або іншими словами, „розкованим“ стилем.

У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом’якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнıал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.

У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншомовного походження; передавався він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м’який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з’являється вставне /д/: уздрАть.

У морфології більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов’янських мовах.

В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх ŭ-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.

З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов’янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.

З дієслівних форм найцікавішими є інфінітив, третя особа однини й множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи. ω[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, познаменуємо.

У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово ıати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва кр̃сть.

Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддієприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоıєми пЂнАзми.

Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов’янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити, борзость „швидкість“ (від д.-р. бързъ), братаникъ „син брата“, буковина, бЂлиця „шкурка білки як товар“, вага „прилад для зважування“, важити, валило „млин-сукновальня“, вбачити „зважити (на що)“, великость, веснина „збіжжя, посіяне весною“, вжити „спожити що-небудь“, вжитокь, виновати „звинувачувати“, вольность „звільнення від певних повинностей“, волАны „селяни, звільнені від повинностей“ (опроче волАнъ што на воли сЂдАть), всказати „сповістити“, „повідомити“, вспытати „запитати“, встАгати „вимагати сплати“, втискь „утиск“, входы „право вільного вступу в господарські ліси і води“, выгонъ, вызнавати „офіційно повідомляти, заявляти“, вымелокъ „оплата за помел зерна“, выслуга „земельне володіння, одержане за службу“, выходъ „оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря“, глинарь „особа, що обмазує глиною хату“, головное „штраф за вбивство“, господарство „держава“, грабити „описувати майно“, гребля, гырло, данина „дарування, надання“, дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный „нині діючий“, добытокъ „худоба“, „товар“, добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти „довідатися“, достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати „відати (чим)“, загинути, займище „недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель“, закопъ „рів з насипом“, залежати, залежность, замежокъ „смуга землі за межею“, зброя, землАнинъ „особа шляхетного стану, що посідає земельну власність“, иншій, колода „міра місткості рідких і сипучих тіл“, копецъ „межовий знак у вигляді насипного горба“, корец „міра місткості“, материзна „спадщина по матері“, мочило „копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону“, мЂрка „одиниця виміру сипких речовин“, надЂя, належати, намолва „намова“, нащадокъ, новина „вперше зорана земля“, обора „огороджене місце для худоби“, озимина, осадити „поселити“, охаба „вічне володіння“, повЂтъ „одиниця адміністративного поділу“, податокъ „грошові й натуральні збори з тяглих людей“, повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З’являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).

В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина „вільховий лісок“ (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина „вільховий ліс“, дубина „дубовий ліс“ і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільнослов’янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.

У ділову мову проникають локальні назви, пов’язані з діалектними особливостями певних територій: верховина „верхня течія ріки“ (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ), грунь „пагорок“ (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ), дидка „мати батька або матері“ (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни), дЂлъ „гірський хребет“ (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь... по краи буковины дЂломъ доловь до валу), криничина „місцевість, багата джерелами (тог[д]Ђ єсмо выиха[л]и исъ зємлАны... оучинили єсмо имъ границю повыше манастырА свАто[г] михайла. прєзь криничину); полонина „гірське пасовище“ (а тоє сєло... имЂють. на(м). давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. ты то доходы. што[ж]. c по[ло]нинъ аю[т]) та ін.

З часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зростає, поповнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що в Прикарпатті: живина „худоба“ (живина тота теди то при ва[с]ку при дЂдоу оставає — серед. XVI ст.), маца „міра сипких речовин“ (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєлА[х] мацоу пшеницЂ на погроубь), стрьткь „дядько по батьковій лінії“ (єсли бы пришло на прода[и] тому то фєдорови ролА тота а дЂти бы иванови дужЂ суму таковую о[д]ложи[ти] стрыкови своє[му]). Проте цей процес не був нескінченним: поступове формування мовного узусу обмежувало введення вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови був семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім значенням „заважати, чинити перепони“ і „захищати“ розвиває нове — „забороняти“ (И тые Токаревскіе рекли: мы дей вамъ не боронимъ стада господарского паствити тамъ); іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на розвиток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьство мєстьскоє, тобто об’єднання ремісників однієї або близьких професій, цех; розширює коло значень слово вина: якщо в давньоруський період воно означало провину, звинувачення, пеню, то в мові українських грамот це слово набуває ще ряду термінологічних значень — „грошовий штраф“, „судова справа“, „оплата за суд“, „позичені гроші, борг“; слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєначальника військ певного князя, в староукраїнських грамотах уживається як верховний титул правителів Молдавського князівства та їхніх синів, а також виступає в значенні „намісник польського короля або великого князя литовського“. Багато нових значень одержують загальновживані слова у зв’язку з їх функціонуванням у мові ділових документів; так, вивести набуває значення „вилучити, звільнити з-під чого“ (мы оуставляємь съ своими паны гдє боуде[т] знайдєны боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькы[х] имають быти инАты и вывєдєни а имають быти по[л]скымъ правомъ осоу[же]н[и] — XV ст.), выправити „вимагаючи, дістати“, „видобути“ (а такъже коли быхомъ имъ жолъду нє поплатили и щькодъ тогды имъ поволєваємь (!) и тымъ што суть c ними насъ оупоминати намъ лаАти нашихъ купцехъ брати нашихъ людехъ доколи свои записъ о[т] нихъ выправимы), высветлити „з’ясувати, вияснити“ (а... ижє мы доброую <з>авжды мЂли єсмо яко и ныне мамы волю тако яко коро[л] хрестья[н]<с>кии коу покоєви а коу єдності а справедливосте нашоу высвєтли[в]ши о[т] ровности нє хочє[м] cА выламавати вартуючисА розлиянья <к>рови хрєстьянскои), выстояти сА (про маєток) „перейти у власність кредитора за давністю користування“ (ИмЂнїя дЂди[ч]но которыи [ж] то оу пєнАзА[х] запїсоують нєкоторы[х] оу наши[х] сторона[х] дЂржано до и̃і лЂ[т] а потомъ сА выстояло — XV ст.), завЂзовати сА „зобов’язуватися до чого-небудь“ (оучинили є[с]ми... доброво[л]но сА завЂзоуючи... голдъ прЂ(д)реченныи... на кажды[и] ча[с] ховати), завЂсити „відкласти, відстрочити“ (О дЂтЂ[х] што[ж] нє маю[т] лЂ[т] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позваны имаєть имь соу[д]я ро[к] завЂсить и запи[с] до лЂ[т] розоумоу ихъ — XV ст.), завЂзка (завіска) „грошове забезпечення на користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди“ (а кто сЂ покуси[т] тєгати бу[д] оу которы[х] днє[х] и часо[х] ...то[т] тогди да заплати[т] завЂзкоу ξ рубли срєбра чистого — 1474), кмєть „незакріпачений оброчний селянин з правом виходу“ (а и гдЂ коли слоужєбникъ бєрє[т] волы а па[н] свои[м] сєло[м] и зъ свои кмєти боронить а не хочє[т] выда[т] тогды на[м] маєть заплатить винЖ — XV ст.), ламати „порушувати, не дотримуватися угоди“ (ВЂдомо то єть [!] всємъ присылалъ да (!) на[с] Бг̃омолєць нашь архима[н]дри[т] Пєчє[р]скїи c Кієва и вся братїя мн̃[с]тыря пєчє[р]ского... жалуючися на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чини[т] и права имь давные и [з]вєчистыє ламати хоще[т]), невЂста „доросла особа жіночої статі“ (коли моужь жєнє оумрєть тогды жона всє именїє своє брала, а оу томъ дЂти шкодила мы оуставлАє[м] и[ж] такая нєвЂста имЂеть изостать прї жївотїнЂ и прї винЂ — XV ст.), объихати „об’їздивши якусь територію, визначити її межі“ (прыйшовши передъ насъ... Карпъ Ивановичъ... покладалъ пєрєдъ нами лыстъ... дворанъ нашихъ... што єсмо имъ пєрвєй сего велилы именя єго Мыкулинскіє объихати — 1430), позвати „подати позов, судову скаргу на кого-небудь“ (а сє АЗЪ. па[н] .пєтрашь. староста, галицкыи ... свЂдчю то ... ижє пришєдь передъ ma. васко мошєнчичь. и позваль. коундрата борєничА. ω границю. ω вашичиньскоую — 1401), тАгатисА „брати участь у судовій розправі“ (туть будеть судъ тАгатисА ис королемъ — 1352) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних фразеологічних зворотів. Це, наприклад, бъчолы дєрти, быти у вене „володіти майном, одержаним у віно“, быти оу соромотЂ „бути позбавленим честі“, на бЂгъ повернути са „кинутися тікати“, седити на вдовим столци „залишатися вдовою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік“, вЂдати дати „повідомити“, головою заплатити, горла избавити, дєржати оу пра†„поводитися з кимось згідно з законом“, оу ласцЂ держати „ласково, з прихильністю ставитися до кого-небудь“, дорости лЂтъ, мати за собою „бути одруженим“, имати над собою „підкорятися кому-небудь“ (там же), мати твердость „мати законне право“ (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов’янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowanić ві. budouwać, що розвинулося на баз. buda, очевидно, від свн. boud. „шалаш“, „намет“), боургаръ (свн. burge. „житель міста“), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz. burgmistrz, свн. bürge-. burge-. byrgermeister), бытлєнє „репутація“ (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати сА „остерігатися“ (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. włostność), воитъ (ст.-п. wójt, свн. voget, лат. vocatus. advocatus), вымЂнити „відмітити“, „відзначити“ (ст.-п. wymienić), габати „напастувати“ (ст.-п. gabać), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. häuptmann), глейтовати „гарантувати безпеку охоронною грамотою“ (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitować, свн. geleiten), голдовати „присягати на вірність“ (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hołdować, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonać), домнивати сА „думати, припускати“ (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewa. się), досытьоучинєнїє „відшкодування“ (ст.-ч. dosti učiněnie, ст.-п. dosyćuczynienie), єднати „погоджувати що з ким“ (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednać), єднота „єдність, згода“ (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ „оплата найманим солдатам“ (ст.-ч. žołd, ст.п. żołd, свн. solt), жолнер „солдат“ (ст.-ч. žoldněř, ст.-п. żołnierz), завитє „остаточно“ (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkać), зацний „належний до благородного стану, шляхетний“ (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція „письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми“ (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. calix), конати сА „відбуватися“ (ст.-ч. konati se, ст.-п. kona. się), коштъ „ціна“, „зусилля“ (ст.-ч. košt, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок „службова особа“ (ст.-ч. maršálek, ст.-п. marszałek, всн. marschalc), /57/ цмынтаръ „цвинтар“ (ст.-п. cmentarz, лат. caemēntērium. caemeterium, гр. κοιμητήριο. під впливом лат. caementum) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan <* gьpanъ — давньоіранське запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна „бавовна“ (ст.-п. bawełna, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло „худоба“ (п. bydło), вшитокъ „увесь“ (ст.-п. wsztytek), гандель „торгівля“ (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський „фон“ — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов’янського фонетичного оформлення (у них з’являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. Вдол. (1404), твєржа (1386-1418) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412), круль (1434. 1435); кторый (1394. 1404). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415. 1433), бискупъ (1398), буркгмистръ (1339), буръкрабъ (1434), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394), плебанъ (1411) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, 1421, 1435) — від urzędnik, що в свою чергу від ч. úřad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви..

До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні „площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна“, вкупе „разом“ (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352), нАтство (ятьство), „стан позбавлення волі“ (выбавил. ma... ис того нАтства — 1435), обаполъ „з обох боків“ (у значенні прийменника) (ωбаполъ бугу — 1376; обаполъ немна — 1387; обаполъ улицы — 1389), пошлина „податок грішми або натурою“ (1387), оттуля „звідти“ (1387), пашнА „орна земля“, „пашня“ , поуща „густий ліс“, „лісові зарослі“, рожъ „жито“ та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний „оголошений“ (ст.-п. zawołany) (1445), мєновати „викликати поіменно, називати“, „перераховувати“ (ст.-п. mianować) (вєрхоу мєнованаıа мЂста — 1433); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389), повЂть „одиниця адміністративного поділу“ (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ — 1383; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після „князів“ і „панів“. І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю.

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запозичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов’янських. Це лексеми, що потрапляли спершу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім — у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов’янських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь „одиниця вимірювання ваги“ (тюрк. kanta. „вага“), єсакь „податок натурою“ (тур. jasa. ), орда „середньовічна феодальна держава у тюркських і монгольських народів, а також територія цієї держави“ (тюрк. ord. „військо, воєнний табір“), санжакъ „губернатор у давній Туреччині“ (тур. sandża. „невелика провінція“), тебенка „шкіряна прикраса на кінському сідлі“ (тюрк. tébéngii). Литуанізми засвідчують грамоти з території північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зокрема, дякло „подать натурою від урожаю і загального прибутку в селянському господарстві, крім худоби“ (лит. dúokle. dōkle) і стиръта „скирта, стирта“ (лит. stirta). Запозичення з молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи:.

1) ті, що проникали в діалекти української мови.

2) ті, що використовувалися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і згодом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для прикладу назвати такі, як орашанє „городяни“ (рум. oras „місто“), паровъ „потік, струмок“ (рум. pfrau), пискъ „вершина гори, верх“ (рум. pisc), оулмъ „берест“, „в’яз“ (рум. ulm) і под. Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникають окремі мадяризми і південнослов’янізми: оурикъ „спадкове феодальне володіння“, „княжий привілей на спадкове землеволодіння“ (рум. uric, мад. örök „спадщина“), хотаръ „природна або умовна лінія, яка відмежовує одне володіння від другого“ (рум. hotar, мад. határ), градина „сад“, „город“ (рум. gradina, бл., серб. градина), слатина „соляне джерело, солотвина“ (рум. slatina, серб. слатина) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання сполучника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової межі: и тая Ганка мешкала на той дЂльници мужа своєго... до тыхъ часовъ, поки пошла замужъ (1494). Варіантами цього сполучника є наколи, поколЂ, поколА, поколє.

В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды. khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ „угору“, дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ „горою“, въ вєрхоу, въ готовє „напоготові“, въ день, въ єдно „одностайно“, кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто „замість“, нагору „вгору“, на долЂ „внизу“, напослиде, ниотколЂ і под.

Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: „Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы“. З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів. „Руська мова“, як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів.

Немає сумніву в тому, що протяго. XIV—X. ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких „красивостей“. Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃]тью бж̃ью мы кн̃зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно“. Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: „Мл[с̃]тью бж̃ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ωлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи“. Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ıа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]“. Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: „Казими[р] божью мл̃стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...“ Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: „са[м] алекса[н]дръ бω[ж]ю мл̃[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]“. Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: „Мл[с̃]тїю бж̃їєю. мы алеξандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи“; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: „Въ имЂ ωц̃а и сн̃а и ст̃го дх̃а. тр[о]ица ст̃аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ıазъ ра[б] вл̃[д]кы моєго. іс̃у х̃а іω стєфа[н] воєвода бж̃їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]“.

Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: „А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ω[т] г̃а б̃а. и ω[т] прис̃ты[х] и връховны[х] ап[ст̃]лъ. и ω[т] тыі стыхъ и бг̃оносны[х] ωцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ωними иже возъпишА на вл̃[д]ку х̃а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ“.

Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.