Твір на тему - Образ жінки-митця у творчості Ліни Костенко

Кого б із українських поетів ми не згадаємо, всі з них тоді чи тоді зверталися до теми творчості. Кожен з них піднімав проблеми стосунків митця із суспільством, про місце поета в суспільстві, про його призначення, долю, про значення слова поета у житті суспільства тощо. І не дивним є те, що наша сучасниця, велика українська поетеса, Ліна Костенко, теж зверталася до цієї теми. Григорій Дмитрович Клочек виділяє чотири тематичні епіцентри творчості Ліни Костенко: Пам'ять, Творчість, Любов, Природа.

Отже, тема творчості посідає помітне місце (вибачте за тавтологію) в творчості Ліни Костенко. Ця тема висвітлена не тільки в поезіях, а й, наприклад, в романі „Маруся Чурай”.

У ліричному творі „Доля” лірична героїня бачить сон, в якому вона ходить по „чудернацькому базару”, де продаються долі. Одні долі самі просяться до неї, щоб їх купила, а „…тільки одна відвернулась”. Героїня до неї, мовляв, що ти за доля, а та їй у відповідь: „За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе”. Але лірична героїня не покидає її, а, навпаки, приймає. І, прокинувшись зі сну, розуміє, що доля їй зосталась і вона цьому рада. Своєрідним є осмислення становлення поета, а саме поета-жінки. Вона розуміє на що вона йде, розуміє, що така доля принесе горе, та все ж не зраджує їй.

У поезії „Яка різниця – хто куди пішов?” героїня-митець зізнається: „Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу”, стверджуючи, що „поезія – це свято, як любов”.

Невеликий поетичний твір „Ми мовчимо – поезія і я” розкриває думки ліричної героїні, яка розуміє, що є недоцільною в сучасному їй суспільстві, котре втрачає духовні цінності: „Я не зійшла, посіяна в бетон”, а далі надзвичайно влучною метафорою підкреслює свою окремішність, недоцільність: „Я недоцільна – наче камертон у кулаці кошлатого бандита”.

Як у поезії „Доля”, так і в творі „Поезія згубила камертон” мисткиня стверджує, що слово і правда – категорії нероздільні: „ – Поезія – рідна сестра моя. Правда людська – наша мати” і „Із правдою розлучені слова кудись біжать по сірому перону”. Ці рядки перегукуються, виражаючи одну й ту маму думку: слово має бути правдивим, а правда – виражена словом.

Поезія „Чекаю дня, коли собі скажу…” виражає життєве кредо справжнього митця. Як кажуть, вік живи – вік учись. А то колись сказав про себе (не згадаю наразі хто) дуже розумний чоловік: „Скільки я навчаюся, та все ж не знаю нічого”. Так і митець (в поезії це Мікеланджело), проживши довге життя, десятиліттями відшліфовуючи свій талант, свій геній, дивлячись вже смерті в очі, усвідомлює (не чесно по відношенню до своїх творінь, та й до себе самого): „В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”! А ті, хто не мають таланту – всі митці, всі генії – такими себе вважать. Вони кладуть свої „шедеври” на вічні терези, не усвідомлюючи, що вічність їх забуде…

Тема творча особистість і суспільство піднята Ліною Костенко і в романі „Маруся Чурай”. Дівчина-піснярка – сонячний промінчик в бурхливих, непередбачуваних козацьких буднях. З її піснею козак прокидається, йде в похід, і засинає з нею таки. Пісня піднімає дух козацький, не дає забути славу козаків, що полягли в бою. Та цього мало для суддів. Вони хочуть встановити „правосуддя”, повішавши невинну Марусю. Та Богдан Хмельницький, дізнавшись про таке свавілля від Іскри, не дає цьому відбутися: „Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того”, наводячи перед тим ряд аргументів, серед яких основні: „Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина”, „ЇЇ пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот”.

У романі показано український народ як народ, що у безперервних битвах відстоюю свою волю і незалежність. Зображення полку, що вирушає в похід, є наскрізним у романі. Це сповнені патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів. Навіть перебуваючи ув'язненою, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід. Жіночність Марусі ніби відтінює мужність воїнів. Маруся не бере безпосередню участь у війні — це все ж таки не її справа. Проте її пісні були, як зброя, потрібні борцям за волю українського народу. Про це сказано словами Івана Іскри: Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була, як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

Деякі, наприклад, Грицева мати, не вірять, що ті пісні належать Марусиній багатостраждальній душі: „Це щось для дівки, сину, височенько. Не вірю, щоб складала це вона”.

У цих словах розкривається доля митця, який і найзаповітніше мусить пустити на люди, навіть якщо йому самому від цього буде боляче (Маруся про почуту від дівчат „Ой, не ходи, Грицю”):

А я стояла... що ж мені кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчаточка, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

Отже, образ жінки-митця у творчості Ліни Костенко багатогранний. Та все ж мисткиня завжди приймає свою долю, розуміє свою роль у суспільстві, навіть тоді, коли те суспільство не розуміє ролі поета.