Всі публікації щодо:
Літературознавство
Образ підневільної жінки в українській літературі
Образ підневільної жінки в українській літературі бере свій початок ще в українських думах. Наприклад, „Дума про Марусю Богуславку” зображує нам дівчину-бранку Марусю, доньку богуславського попа. Вона потрапила в полон до турецького пана, де було сімсот козаків-невольників.
Маруся зображена патріотом України, сильною, відважною дівчиною, яка не відцуралася від своєї віри християнської (хоча й говорить, що потурчилася і побусурменилася), адже приходить до невольників, щоб нагадати їм про великодню суботу.
Вона вирішує, не дивлячись на можливі наслідки (! а це може бути і смерть), потай від пана звільнити українських полонених. Говорить про своє рішення недількам-українцям, і таки дотримується свого слова. Такий вчинок говорить про неї краще ніж будь-які слова. Вона – патріот. Ладна віддати своє життя за свободу, волю своїх земляків.
Прощаючись із колишніми невільниками, Маруся просить про єдину послугу, щоб вони передали батькам:
„…вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!”
І ця послуга більше не для неї, а для її батьків. Вона здогадується про можливу смерть свою, тому не хоче, щоб батьки про це дізналися, спродавши всі свої землі. Для неї краще, щоб батьки думали, що вона там живе приспівуючи, ні в чому не має потреби, тобто живе, як то кажуть, у Бога за пазухою.
Продовження цієї теми бачимо в романах „Мальви” і „Роксолана” (Р.Іваничука та П.Загребельного). У поемі „Бояриня” Лесі Українки головна героїня, Оксана, не була бранкою.
У „Мальвах” ми бачимо два типи жінок: Марія і Мальва (мати і донька). Мати народилася на Україні, а донька народилася і зросла в Туреччині.
Марія – живе у чужій системі, зовні підкоряючись їй, а всередині, повністю заперечуючи, намагається не піддатись їй і пам’ятати про рідний край.
Мальва обирає шлях життя в чужій системі, проникнення у верхівку її влади, штучної покори, а насправді відчайдушної праці на благо своїй батьківщині. Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї “батьківщини”, до незалежності.
Юна українська бранка, Роксолана, потрапивши вперше на очі могутнього і жорстокого Сулеймана І, не впала до ніг повелителя 30-ти держав, як то мала робити кожна наложниця султанського гарему, а гордо, сміливо, нескорено глянула у вічі тому, перед ким тремтіло півсвіту. І це вразило, загіпнотизувало Сулеймана. Очевидно, на жорстокого повелителя, який відправляв своїх підданих на смерть за найменшу необачність, справила сильне враження не стільки краса дівчини (в султанському гаремі не було негарних), скільки її людська гідність, дівоча гордість, що в султанському палаці нічого не вартували і могли дорого обійтися тим, хто ці якості не втратив.
Головною ідеєю, втіленою у цих творах, є ідея генетичної пам’яті і патріотизму. Жінки тут, на чужині, чинять так, як, мабуть, не вчинила б жодна на українських землях.
Дещо по-іншому проблему чужини і долі українки на чужині втілює Леся Українка в драматичній поемі „Бояриня”. Головна героїня, Оксана, не бранка, не жона султана, не мати, що шукає своїх дітей у чужій країні, вона українка, котра, закохавшись, виходить заміж за царського боярина. Вона самостійно обирає свій шлях, розуміючи, що буде змушена переїхати жити до Росії, але не усвідомлюючи ще тієї вільної неволі, котра буде забезпечена царатом.
Свобода була на Україні: одяг, товариство, хоч і тихо, та все ж сказана думка, можливість чинити по-своєму, можливість боротися за Україну. Несвободою ж зустріла Оксанку Росія: сарафани, поцілунки (осоружні й неприйнятні) з високими гостями, набір абсурдних норм поведінки, і, головне, повна ізоляція від України (грошей на добру справу не передаси, листа подругам не напишеш, вістку батькам не передаси). Навіть в своєму домі пісні рідної для розради душі та серця на весь голос не співай, бо, не дай Боже, хтось почує!
Оксана „не прийнялася” на чужині, затужила за рідною землею, за батьками, за подругами, за своєю діяльністю, за піснями і садками. Кінець трагічний – вона гине.
Отже, проблема ця висвітлена по-різному, та все ж спостерігається ідея, що є об’єднуючою для цих творів. Це ідея генетичної пам’яті та патріотизму українки. Жінці в неволі можна все заборонити, а пам’ятати не заборониш, патріотизму не віднімеш, генетичну нитку не перерубаєш…