Всі публікації щодо:
Мовознавство

Доповідь з акцентології: “Норми наголошування в сучасній українській літературній мові. Наголос і фахове мовлення“

1. Норми наголошування в українській мові

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка

однини числівника один (одного але всі до одного, один за одного, один одного; одним, але один за одним, один з одним, одні одних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гривня - гривні, гривнями.

У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: а́верс, акце́пт, арбітра́ж, акредити́в, автоматиза́ція; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансува́ти – авансу́ють.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);

– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);

– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́ тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.

2. Роль наголосу у літературному мовленні

Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність.

В українській мові трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і приєднуються до інших слів, пов’язуючись із ними спільним наголосом. Слова без наголосу, які приєднуються до наступних слів, називаються проклітиками, наприклад: переді мно́ю, мимо на́с. Слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називаються енклітиками, наприклад: працю́й же, хоті́в би.

Наголошування характеризується в українській мові сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені у різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний рівень спілкування. Особливо це стосується ділового мовлення, яке покликане обслуговувати усі сфери громадського життя і діяльності членів суспільства. Са́ме ділове мовлення є свідченням реального рівня мовної культури суспільства. Воно вимагає чіткого дотримання акцентуаційних норм, яке є важливою і необхідною ознакою культурного й грамотного ділового мовлення.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини, а вчителя тим більше.

3. Наголос і фахове мовлення

Важливим компонентом професійних здібностей педагога, який дає йому змогу краще донести до слухача зміст мовленнєвого висловлювання, є вміння будувати логічну перспективу.

Результати дослідження показують, що часом учень розуміє кожне окреме речення вчителя і не розуміє змісту в цілому. Це пояснюється тим, що суть розуміння матеріалу, певної інформації полягає в усвідомленні основного змісту, тобто тих смислових зв’язків, які існують між його частинами.

Найчастіше труднощі у сприйманні змісту висловлювання пов’язані з невмінням учителя відобразити необхідну логіку у фразі. Відбувається це тому, що не завжди враховується факт поступового сприймання мовлення на слух, що потребує від вихователя особливо чіткої логічної побудови не лише кожної фрази, а й висловлювання в цілому.

Засобом, який дає змогу активізувати процес сприймання, є логічна побудова перспективи усного мовлення, для якого особливо важливою є своєрідна “далекоглядність” - уміння не лише мислити в перспективі, а й давати слухачеві кожною висловленою фразою натяк на подальший розвиток думки.

Часто педагог добре розуміє внутрішню логічну структуру змісту своєї теми, але не завжди вміє правильно відтворити цю логіку засобами живого слова, не „чує себе”. Унаслідок цього учень сприймає фразу не так, як хоче висловитись учитель, а так, як він вимовляє її насправді.

Довільні паузи, зумовлені не логікою змісту, а лише невмінням правильно розподілити дихання, випадкові логічні наголоси, постановка наголосу не лише на основних, а й на допоміжних словах, брак інтонаційного зв’язку між окремими частинами фрази та інші вади мовленнєвого процесу вчителя чи шкільного психолога призводять до того, що смисл усного судження окремими учнями сприймається з великими труднощами або ж не сприймається ними зовсім. Особливо це стосується дітей із затримкою психічного розвитку, педагогічно занедбаних, невстигаючих, багато з яких схильні до скоєння правопорушень.

Подолання цього недоліку потребує насамперед від педагога усвідомлення особливостей усного мовлення і спеціального тренування. Так, наприклад, логічний наголос, на відміну від граматичного, виділяє не окремий склад, а ціле слово і може пересуватися в межах однієї і тієї ж фрази залежно від мети висловлювання.

Типовою помилкою багатьох учителів під час виділення наголошеного слова в усній фразі є голосове виділення його. Але ж наголос не слід розуміти буквально, як механічне посилення інтенсивності звучання. Виділити важливе за змістом слово можна паузою, змінивши ритм фрази та її основний мелодичний лад. Практика спілкування свідчить, що надзвичайно важко сприймається мовлення, якщо в ньому бракує логічних наголосів, але ще важче сприймати фразу, у якій підкреслюється майже кожне слово.

Мовлення недосвідченого вчителя іноді буває перевантажене логічними наголосами, оскільки він усе вважає важливим. Потрібно правильно користуватися логічним наголосом, виділяти інтонаційно найбільш важливе за змістом слово чи словосполучення.

Однак вивчення особливостей спілкування педагога з учнями показує, що у практиці спілкування буває і так, що логічні акценти розставлені правильно, а фраза залишається незрозумілою, погано сприймається на слух, тому що звучить єдиним потоком. Усне мовлення потребує чіткого смислового групування слів довкола логічних центрів так, щоб учень сприймав не окремі слова, а смислові блоки, які називаються мовленнєвими тактами. Останні об’єднують слова у групу слів, тісно пов’язаних змістом. У середині кожного такту слова вимовляються як одне ціле, а центром стає слово, яке несе логічний наголос.

Варто пам’ятати, що підмет і присудок (якщо речення не складається тільки з цих двох членів) завжди перебувають у різних тактах, тобто відокремлюються паузою. Паузи мають назву логічних, призначення яких не лише у відокремленні одного такту від іншого, а й групуванні слів у середині такту в єдине ціле.

Неконтрольованість власного мовлення, “додумування” пропущених в усному висловлюванні окремих суттєвих елементів судження, зміст якого є звичним для доповідача - важлива причина того, що в усному мовленні іноді не відображається чітка й послідовна логіка структури змісту.

Для виправлення типових інтонаційно-логічних помилок доцільно застосовувати так званий метод логічного скелетування. Шляхом визначення логічних наголосів і розміщення логічних пауз фраза поділяється на ряд смислових груп (мовленнєвих тактів). Логічний наголос виділяє головне за змістом слово в кожній групі, а логічні паузи з’єднують слова в смислові блоки, одночасно відокремлюючи їх. У результаті цього вибудовується так званий логічний скелет фрази.

Щоб полегшити сприймання логіки змісту, необхідно знайти градацію логічних акцентів, виявивши головні, відокремивши від них другорядні. Іншими словами, побудувати логічну перспективу фрази, яка, однак, не завершує роботи над текстом, оскільки не може запобігти помилкам у звуковому оформленні та втіленні логіки думки. Наступним етапом має стати побудова художньої перспективи мовлення, яка полягає в умінні свідомо розподіляти голосові та мовні засоби, що дасть змогу скоординувати силу і значимість логічних акцентів. Техніка створення такої перспективи базується, на думку К. Станіславського, на звукових підвищеннях і зниженнях (інтонації), на виділенні окремих слів, фраз, періодів; градації пауз, що з’єднують або роз’єднують ці частини; на комбінації темпу, ритму. Поєднання логічних наголосів і мелодики мовлення, пауз, ритму, темпу створює рух, розвиток думки, її спрямованість до логічного центру, даючи змогу слухачам чітко це сприймати.

Щоб досягти виразного звучання, необхідно майстерно користуватися логічними і психологічними паузами, оскільки без перших мовлення, по суті, безграмотне, а без других - неживе.

Висновки

Отже, розглядаючи норми наголошення сучасної української літературної мови, можна зробити висновок про те, що ці норми є складними для засвоєння, а відтак досить важливою ланкою у вивченні мови. В усному мовленні часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу, впливом інших мов, зокрема російської.

Професіоналізм вчителя визначається не тільки теоретичними знаннями та методикою їх викладання, а й зразковим мовленням, адже педагог (а особливо філолог) для учнів є еталоном правильного мовлення. Якщо вчитель не користується нормами наголошення, то він ризикує не тільки втратити авторитет в учнів (адже вони часто будуть це помічати, й нерідко виправляти його мовлення), а й неправильно навчити учнів акцентуаційним нормам.

Також, як ми відзначили, наголос має значення у розумінні учнями матеріалу (інформації), що хоче донести вчитель до школярів. Неправильна розстановка логічних наголосів у реченні веде до неправильного розуміння основної думки повідомлення, а також до повного нерозуміння повідомлення.

Подолання недоліків у наголошенні потребує насамперед від педагога усвідомлення особливостей усного мовлення і спеціального тренування. Тому підчас підготовки до уроку вчитель повинен звертати увагу на логічні наголоси в реченні, і безпосередньо на наголошення слів. Якщо ж це вчителеві дається важко, то психологи радять промовляти фрази, слухаючи себе, тобто, готуючись до уроку, педагог повинен вголос „проганяти” урок, виправляючи помилки у наголошенні. Таке тренування усного мовлення стане запорукою гарного володіння акцентуаційними нормами в майбутньому. Їх (норми наголошення) треба використовувати не тільки на уроках, а й у повсякденному житті, адже важливі вони для мовлення кожної людини, не тільки вчителя. Слідкуйте за своїм мовленням.

Використана література:

1. Барановська Л.В. До теоретичних засад формування культури мовлення // Педагогіка і психологія, 1997 – № 3. . С. 15-17.

2. Коваль А.П. Ділове спілкування – К., 1992. – С. 222-233.

3. Комарова І. Культура педагогічного спілкування // Шлях освіти, 2001 –№ 1. – С. 31-34.

4. Криницька Л. Мовленнєва культура і професійна підготовка фахівців // Педагогіка і психологія професійної освіти, 1968 – № 4. – С. 115-120.

5. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка – К., 2002. – С. 70-76.

6. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 358-369.

7. Шатохіна Т. Підготовка вчителя до спілкування з учнями // Шкільний світ, 2003. – № 7. – С. 3.