Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Мовознавство
Реферат: “Проблеми і перспективи вивчення історії української мови“
Вступ
Вивчення історії української мови у вищій філологічній школі звичайно зосереджується у двох мовознавчих предметах:
1) історичній граматиці, до якої, крім власне граматики (морфології й синтаксису), згідно з давно усталеною традицією відносять також історичну фонетику й історичну дериватологію;
2) історії літературної мови, куди, крім усього кола питань, що входять до її компетенції, тобто вивчення процесів становлення й розвитку літературної мови, відносять також і лінгвостилістику, яка, хоч і відокремилась уже від першої, проте перебуває з нею в якнайтіснішому взаємозв’язку, постачаючи значною мірою фактичний матеріал для історії літературної мови.
Виклад матеріалу про вивчення історії української мови доцільно розпочати з питання про її походження, огляду вивчення пам’яток, а далі розглянути праці, присвячені вивченню становлення й розвитку фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу, а також питання, пов’язані з проблемами історії української літературної мови. Вважаємо за потрібне також розглянути тут основні проблеми і перспективи вивчення історії української мови.
1. Основні завдання у вивченні історії української мови
Огляд вивчення історії української мови дає певні підстави для визначення у вигляді загальних підсумків основних проблем і найважливіших завдань, розв’язання яких настійно вимагає дальший розвиток мовознавчої науки.
Найважливішими, першочерговими завданнями у вивченні історії української мови можна вважати такі:
1) якнайшвидше завершення і видання синтетичної, узагальнюючої академічної багатотомної праці „Історія української мови”, вдало розпочатої випуском чотирьох книг, присвячених, фонетиці, морфології, синтаксису й лексиці; хоча синтетичних, узагальнюючих праць з історії української мови вже з’явилося чимало, щоправда, з різною мірою синтезу й оригінальності, внесених їхніми авторами, проте час від часу вони знову з’являтимуться, оскільки наука весь час поповнюється і новим фактичним матеріалом, і новими ідеями, узагальнення яких диктується подальшим її поступом, крім того, значення “подібних праць полягає не лише в підведенні підсумків уже досягнутого, а й у тому, що в них чіткіше, рельєфніше виступають ті прогалини, що виявляються ще незаповненими і які необхідно заповнити в ближчому чи дальшому майбутньому, чіткіше вимальовуються завдання, що потребують свого розв’язання;
2) посилення теоретичного аспекту дослідження історичного розвитку різних структурних рівнів української мови, що можливе, зокрема, при послідовному впровадженні системного підходу до вивчення явищ історії мови;
3) уточнення хронології ряду явищ різних рівнів мовної структури української мови;
4) слабка вивченість історії окремих структурних рівнів української мови і їх деяких ланок настійно вимагає розгортання й уточнення, зокрема за даними писемних пам’яток, монографічних досліджень як історії окремих ланок різних структурних рівнів мови, так і опису її окремих хронологічних зрізів;
5) необхідною умовою при здійсненні цих і інших досліджень з історії мови є широке залучення поруч із даними писемних пам’яток також даних діалектної мови, що й досі залишаються надійним, нерідко майже єдиним джерелом для внутрішньої реконструкції перебігу тих чи інших мовних явищ, історичний розвиток яких слабко відбивається у писемних пам’ятках, а крім того не можна забувати, що вивчення історії внутрішньої структури мови не може обмежуватися лише літературною мовою, воно повинно включати вивчення обох різновидів національної мови — і літературної, і діалектної, у зв’язку з чим виникає ще одне, побіжне, щоправда, для історика мови, але надзвичайно важливе завдання — створення ґрунтовної систематичної академічної праці про українську діалектну мову, відсутність якої дуже утруднює роботу дослідника історії фонетичної системи і граматичної будови української мови;
6) розширення хронологічних рамок досліджень як за рахунок найдавніших періодів історії нашої мови (останній аспект широко представлено в найновішій академічній колективній „Історії української мови”, зокрема в томі, присвяченому історичній фонетиці, хоч у томі, присвяченому синтаксису, він представлений відчутно слабше), так і новіших, зокрема XIX—початку XX ст.
Тут треба одразу відзначити, що перед українськими мовознавцями настійно постає проблема створення на зразок відомих „Очерков по исторической грамматике русского литературного язнка XIX в.” історичної граматики й фонетики української літературної мови XIX— початку XX ст., в якій має бути подана характеристика змін у різних ланках граматичної будови і фонетичної системи, а також у системі словотворення української літературної мови, починаючи від першої публікації „Енеїди” І. П. Котляревського і кінчаючи початком XX ст., з’ясовано шляхи становлення норм нової української літературної мови в усіх ланках її структури, основні тенденції у розвитку граматичних і словотвірних категорій тощо. Якщо врахувати, що аналогічна узагальнююча праця про українську літературну мову радянського періоду вже створена, хоч вона вже й дещо застаріла, то з виданням праці, про яку йдеться, буде не лише закладено міцні підвалини під споруду історії нової української літературної мови на національній основі (завдання, яке знову постає перед істориками літературної мови, адже те, що досі зроблене у першому томі академічної „Історії української літературної мови” можна вважати лише попереднім ескізом) й забезпечено всебічний опис шляхів становлення й розвитку фонетичної системи, граматичної будови й словотворення української мови від часів її зародження і до наших днів.
2. Перспективи у вивченні історії української мови
Як бачимо, завдання тут величезні, перспективи привабливі. На жаль, ця проблема досі привертала увагу лише поодиноких дослідників. Найбільше тут, здається, попрацював П. Д. Тимошенко, зокрема над історичною морфологією української літературної мови XIX — початку XX ст., але робота ця так і залишилася незавершенною (є лише окремі публікації). Тому необхідно зосередити на цій проблемі зусилля цілого колективу, групи дослідників, найкраще в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні Академії наук УРСР (чи в координації з ним) і завершити цю роботу в якнайкоротший строк, домігшись також якнайшвидшої публікації її результатів.
Далі зупинімося детальніше на деяких інших пунктах накреслених вище завдань, хоч і не в тій послідовності, в якій вони перераховувалися.
Розширення вивчення історії української мови неминуче вимагає посилення теоретичного аспекту досліджень. Останнє, як уже зазначалося, можливе при послідовному дотриманні системного підходу до вивчення історії будь-якого явища різних структурних рівнів мови. Це означає, що дослідник має більше уваги приділяти з’ясуванню умов, що викликали діяння того чи іншого мовного процесу, виявленню взаємозв’язків досліджуваного явища з іншими, що зрештою призвело до видозміни окремих ланок мовної системи чи й цілої системи, встановленню причинових зв’язків між явищами і в середині всієї системи тощо. Словом, ідеться про з’ясування умов і причин процесів саморуху мовної системи, внутрішніх сторін.
Істотні доповнення до відтвореної загальної картини розвитку української літературної мови XIX — початку XX ст. див. у працях: Жовтобрюх М. А. Мова української преси (до середини 90-х років XIX ст.).—К.: Вид-во АН УРСР, 1963; Його ж. Мова української періодичної преси (кінець XIX-—початок XX ст.).—К.: Наук, думка, 1970. Див., наприклад: Тимошенко П. Морфологічні риси мови Тараса Шевченка. (Іменник)//36. праць 15-ї наук, шевченківської конференції.— К.: Наук, думка, 1968.— С. 133—162; Його ж. Морфологічні риси мови Шевченка. (Займенник) // 36. праць 16-ї наук, шевченківської конференції,—К.: Наук, думка, 1969.—С. 104—114.
Ми поки що не можемо похвалитися такими працями, які були б виконані на матеріалі історії української мови. Теоретична думка українських мовознавців останнім часом була зосереджена на вивченні соціологічних проблем типу лінгвістичних аспектів двомовності і багатомовності, міжмовної інтерференції, тощо, проблем загалом дуже важливих, викликаних самим життям, але нам конче необхідно побільше й таких досліджень, у яких теоретичні проблеми мовного розвитку, змін окремих ланок певних структурних рівнів мовної системи з’ясовувалися б на матеріалі історії української мови. І дуже прикро, що таких праць у нас з’являється ще дуже й дуже мало!
Здається, що варто продовжити, наприклад, дослідження граматичної індукції (аналогії) на матеріалі української мови, над чим так плідно працював свого часуЛ. А. Булаховський. Адже ж шляхи (напрямки) діяння аналогії в кожній мові (а нерідко також і в діалектах тієї ж самої мови) своєрідні і саме вони значною мірою зумовили ті відмінності у морфології, що існують, наприклад, поміж сучасними східнослов’янськими і загалом слов’янськими мовами (між іншим, основна маса розрізнень поміж українськими діалектами на морфологічному рівні також зумовлена різними напрямами граматичної аналогії, що своєрідно відбилися в історії українських діалектів). А крім того, необхідно нарешті позбутися давно уже застарілих уявлень, згідно з якими граматична аналогія (морфологічна індукція) сприймається як універсальний ключ до всіх не з’ясованих ще морфологічних процесів, що відбувалися у нашій мові в минулому (відгомони таких уявлень ще зустрічаються навіть у найновіших працях). Треба не забувати, що аналогійні процеси також регулюються певними закономірностями (наприклад, аналогія діє лише в одному напрямку; певна форма однієї парадигми може взаємодіяти лише з тією ж самою формою іншої парадигми та ін.).
Необхідно також глибше досліджувати і більш кардинальні теоретичні проблеми історії нашої мови, в яких у науці далеко ще не все з’ясоване; наприклад, питання про староруську, давньоруську мову, її склад і взаємовідносини із старослов’янською, церковнослов’янською, питання про староукраїнську мову і її взаємозв’язки із старобілоруською і староросійською, тощо.
Багато зусиль треба ще докласти і до уточнення хронології мовних явищ, оскільки тут, як виявляється, є ще чимало нез’ясованого. Здійснення цього завдання можливе лише шляхом дослідження старовинних пам’яток, зокрема староруських (давньоруських), під кутом зору виявлення в них південнорусизмів, українізмів, чи, за термінологією нової „Історії української мови”, протоукраїнських рис, залучаючи при цьому й пам’ятки, які з тих чи інших причин досі залишалися поза увагою дослідників. Адже ж староруські пам’ятки під цим кутом зору спеціально ще не досліджувалися. Якщо не брати до уваги не зовсім вдале видання Святославового збірника 1073 р. і дослідження його мови, здійснене В. Шимановським у книзі „К истории древнерусских говоров” (Варшава, 1887; 2-ге вид., 1894), то лише один А. Ю. Кримський у своїй трилогії (Филология и погодинская гипотеза // Киев: Старина, 1898—1899, 2-ге вид.— К., 1904; Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів.—Львів, 1906; Древнекиевский говор.— Спб., 1907) і особливо в „Украинской грамматике” (М., 1907) піддав спеціальному обстеженню на предмет виявлення українізмів цілий ряд староруських пам’яток і добився в цьому певних успіхів. Щоправда, тодішня наукова критика спочатку поставилася до багатьох із виявлених А. Ю.
Кримським документальних свідчень досить обережно, намагаючись всіляко їх спростувати (наприклад, намагання пояснювати плутання [ьі], [і] не як південноруську рису, а як явище, перенесене з оригіналу, що, мовляв, відбиває уже староболгарське плутання [ьі]у [і] та ін.), але пізніше ряд із них увійшов все-таки в науку як незаперечні факти, які свідчать про зародження ще у староруський період, відбитий найдавнішими пам’ятками, що дійшли до нас, мовних рис, які стали з часом характеризувати українську мову. Але А. Ю. Кримський здійснив цю роботу переважно на рівні фонетики, а крім того, поза його увагою залишилося ще чимало староруських пам’яток, які й досі приховують багато невідомого.
І тут дослідника можуть ще чекати важливі відкриття. Наприклад, ми звикли до того, що перші фіксації звукосполучень [ов] відповідно до старовинних [tblt], [tblt] засвідчуються пам’ятками лише починаючи з XV ст., а А. Ю. Кримський навіть передбачав, що цей перехід у малорусів і білорусів стався саме близько XV ст. Подібне твердження маємо і в деяких підручниках з історичної граматики української мови, а в найновішій „Історії української мови” стверджується, що це явище було відоме значно раніше, ще в ХІІІ—XIV ст., і виникло воно діалектно ще на давньоруській основі.
Угорський славіст Ласло Деже, досліджуючи ранні закарпатські пам’ятки, зокрема писані латинською мовою, натрапив в одному записі 1213 р. на написання антропоніма Boutun, який він, гадаємо, цілком правильно прочитав як Воуіип (< Бьлтоунь), однак, засумнівавшись, став пояснювати цей запис, без належних, на нашу думку, для того підстав, специфічною вимовою угорського писаря, який на місці звукосполуки [оі] вимовляв [’о], що на письмі звичайно передається сполукою [ои]. Але сумніви автора, вважає дослідник Бевзенко, тут не обґрунтовані. У даному випадку Ласло Деже вдалося відшукати одну з найдавніших фіксацій цього явища у пам’ятках, хоч на це, на жаль, не звернули уваги навіть автори найновішої праці з історичної фонетики української мови.
Подальше успішне вивчення історії української мови залежатиме від посилення монографічних досліджень, які мають висвітлити історію різних її структурних рівнів.
Справа в тому, що, хоча з історії української мови створено вже чимало монографій, історія окремих структурних рівнів та окремих їх ланок такими дослідженнями забезпечена ще слабко. Останнє особливо стосується синтаксису, словотвору, лексики, хоч фонетику і морфологію також необхідно і далі вивчати в такий спосіб.
3. Короткий огляд існуючих монографій з історії української мови
Монографічні праці з Історії української мови, що з’явилися, виконані здебільшого у двох планах:
1) у плані вивчення стану якогось із структурних рівнів на певному синхронному зрізі (наприклад, праці Л. Л. Гумецької „Нарис словотворчої системи української актової мови XIV—XV ст.” (К., 1958), В. К. Дем’янчука „Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в.” (К., 1928), І. М. Керницького „Система словозміни в українській мові на матеріалі пам’яток XVI ст.” (К., 1967) та ін.);
2) у плані вивчення історії окремої ланки якогось структурного рівня (наприклад, праці О. С. Мельничука „Історичний розвиток функцій і складу прийменників в українській мові” (Слов’янське мовознавство, т. З, 1961.— С. 124—194), І. І. Слинька „Історія об’єктних зворотів в українській мові” (Чернівці, 1969), А. І. Генсьорського „Значення форм минулого часу в Галицько-Волинському літопису” (К., 1957) та ін.).
Дослідники історії української мови мають ще чимало попрацювати над створенням монографічних праць різного типу, присвячених вивченню історії різних структурних рівнів нашої мови. Так, для глибшого вивчення історичної морфології української мови необхідно було б створити ще праці на зразок монографії І. М. Керницького про стан українських форм XVII—XVIII ст., дослідники історії українського словотвору мають продовжити вдало започатковану Л. Л. Гумецькою роботу по вивченню становлення системи українського словотвору, виконавши спеціальні праці про стан українського словотворення на окремих синхронних зрізах XVI—XVIII ст., а також посилити вивчення історії окремих словотвірних типів і словотвірних моделей з залученням якнайширшого кола пам’яток. Конче потрібні й узагальнюючі праці з історії окремих класів слів на зразок монографій В. М. Русанівського „Структура українського дієслова” та А. П. Грищенка „Прикметник в українській мові”.
Видання таких праць значно поповнило б наші знання про становлення морфологічної системи і системи словотвору української мови.
Своїх дослідників чекає й історичний синтаксис української мови. Успішні дослідження цього структурного рівня передбачають створення монографічних праць як з історії окремих ланок синтаксичної системи, так і про стан синтаксичної системи української мови на окремих синхронних зрізах, зокрема XIV—XVI, а також XVII та XVIII ст.
Зрозуміло, що ці дослідження мають здійснюватися при якнайширшому залученні писаних пам’яток різних стилів і жанрів, широкому використанні при цьому даних діалектної мови.
Необхідно продовжувати й вивчення історичної фонетики, всіляко заохочувати монографічні дослідження як історії окремих ланок фонетичної системи, так і опис цієї системи на певних синхронних зрізах, особливу увагу приділяючи поглибленому вивченню пам’яток, уточненню хронології багатьох фонетичних явищ тощо, підкоривши ці дослідження також проблемі створення історичної фонології української мови.
Пильнішої уваги вимагає до себе й історична акцентологія української мови, над якою так плідно свого часу працював Л. А. Булаховський, а нині продовжує працювати, добиваючись відчутних успіхів, В. Г. Скляренко.
Розширення досліджень у цій галузі має бути спрямоване на створення в кінцевому результаті синтетичної історичної акцентології української мови.
Наукова громадськість з посиленим інтересом чекає й нової академічної узагальнюючої багатотомної праці з історії української літературної мови, створення якої ще вимагатиме значних зусиль, а також появи нових монографічних пошукових досліджень.
Висновки
Отже, перед сучасними дослідниками і майбутньою їх зміною постали серйозні завдання і проблеми з історії української літературної мови. Для їх вирішення треба немало часу, але все ж вони є першочерговими, тому не слід їх відкладати на завтра. Ці проблеми є актуальними на сьогодні, тому мають гарні перспективи свого вирішення в час стрімкого технологічного розвитку.
Якнайшвидше завершення і видання синтетичної, узагальнюючої академічної багатотомної праці „Історія української мови”; посилення теоретичного аспекту дослідження історичного розвитку різних структурних рівнів української мови; уточнення хронології ряду явищ різних рівнів мовної структури української мови; розгортання й уточнення, зокрема за даними писемних пам’яток, монографічних досліджень як історії окремих ланок різних структурних рівнів мови, так і опису її окремих хронологічних зрізів; розширення хронологічних рамок досліджень як за рахунок найдавніших періодів історії нашої мови – ось ці найважливіші завдання, котрі потребують нагального вирішення.
Використана література:
1. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – Київ: „Наукова думка”, 1991.
2. Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957.
3. Курс історії української літературної мови. Т. 2. – К.: Видавництво АН УРСР, 1961.
4. Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. – К.: Наук. думка, 1967.
5. Плющ П.П. Історія української літературної мови.– К.: ВШ, 1971
6. Розвиток мовознавства в УРСР. 1967 – 1977.— К.: Наук, думка, 1980.
7. Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. – К.: НД, 1985.
