Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

Людина у кіноповісті О. Довженка „Зачарована Десна“

О.П.Довженко належить до тих митців, оригінальність яких є загальновизнаною і безсумнівною. Видатний кінорежисер і письменник, чудовий художник і публіцист, блискучий мистецвознавець і педагог, активний громадський діяч – такий творчий діапазон полум’яного митця О.П.Довженка.

Герої Довженка – „це герої, люди неабиякої натури і сильних пристрастей“. Створити їх може тільки митець, який сам пристрасно й гаряче любить людей, сам має пристрасну, неабияку вдачу.

Знайомлячись із кіноповістю „Зачарована Десна“, ми мали можливість з’ясувати, з яких коренів проростала ота Довженкова пристрасть, що сприяло формуванню його естетичних смаків, ідейних переконань.

Твір „Зачарована Десна“ в основі своїй біографічний. Свої дитячі роки, взаємини в сім’ї, побут та життя односельчан письменник зобразив так, що в них відбилися риси життя дореволюційного українського села загалом.

Основна сюжетна лінія твору – розповідь про дитинство білоголового Сашка, його веселі пригоди та враження від навколишнього світу, змалювання гіркого побуту й праці наддеснянських селян – трудівників, різних народних звичаїв та вірувань.

Образ Сашка яскраво вимальовується уже в перших картинах кіноповісті. Його незвичайну вдачу, замилування красою природи, здатність до казкової уяви, фантазування можна побачити, звернувши увагу на уривки з повісті, де описується буйна зелень городу („Город до того переповнювався рослинами...“), події в родині („Якось однієї ночі в нашій хаті...“), весняна повінь на Десні („Скоро з-за хати виплив невеличкий човник...“), розмова батька і Сашка з сільським вчителем. На світ Сашко дивиться широко відкритими очима, і його маленьке серце хоче ввібрати всю красу земну. Йому невимовно радісно, коли вдається обняти за шию маленьке лоша, побродити в літніх дощових калюжах, ловити руками рибу в Десні, дивитись, як дорослі тягнуть волок, спати в човні чи в насінні на печі,дивитись на нічне зоряне небо,слухати приємне вітання сусідів – „здрастуйте“... Але, крім цих „приємних“ речей, Сашкові нерідко доводилось бачити та слухати і прикрощі. Серед них найбільше запам’ятовувались бабині прокльони, у яких було багато народної поезії, бійка селян на синокосі, колюча стерня, по якій дуже боляче ходити босими ногами, гавкання чужих псів. Згадуючи все це, Олександр Довженко наголошує: „Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місиди грзь, а весною нас заливало водою. І хто цього не знає. Не знає тієї радості і повноти життя“.

Повноту Сашкового життя не можна було б уявити цілком, якщо не згадати, з якою любов’ю й насолодою він сприймав у дитинстві народні пісні. Співи матері, односельців, братів, обвішаних торбами старців, новорічне колядування дівчат – все це знаходило притулок і відгук у чистій душі здивованої дитини, щоб у майбутньому визначити характер і самобутність творчості великого художника. Народна пісня, писав пізніше Довженко, це „геніальна поетична біографія українського народу. Це історія... народу – трудівника, народу – воїна, народу, що цілі віки бився, як лев, за свою свободу“. Отже, не захоплюватися нею, не знати її – означало б не знати історії народу.

Працю Олександр Довженко поважав і любив у кожній людині понад усе. Згадуючи своїх рідних і сусідів – односельців, він насамперед говорить про їхнє ставлення до праці. „Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!“ - читаємо в кіноповісті про сашкового батька. З захопленням і з гордістю говорить Довженко і про матір, яка любила повторювати: „Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, то – то мені радість“. А про дядька Самійла митець згадує як про найталановитішого в селі косаря: „Він був акий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло Косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем... – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив бі всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша“.

Але, підкреслює Довженко, відчуття несвободи, матеріальні нестатки, постійна експлуатація були тяжкими кайданами, які принижували людей, не давали змоги проявляти свою людяність і здібності.

Треба сказати, що наскрізним лейтмотивом у „Зачарованій Десні“ звучить також тема покликання митця, його історичної місії. О.П.Довженко наголошує, що творці мистецтва повинні бути насамперед виразниками дум і прагнень свого народу, вони мають іти в ногу з життям своєї країни, глибоко, діалектично розуміти зв’язок між минулим та майбутнім, щоб ніколи не втрачати відчуття сучасності, показувати світові, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ.

Основну ідею „Зачарованої Десни“можна сформулювати словами М.Рильського, який сказав, що ця кіноповість – „задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім“.