Всі публікації щодо:
Квітка-Основ’яненко Григорій

“Маруся“ Г. Квітка-Основ’яненка - перша українська повість

Фундатор нової української прози - її зачинатель і перший класик, драматург, ініціатор видання перших журналістів і альманахів в Україні, а також першої збірки українських прислів“їв і приказок. Прагнув до правдивого відображення дійсності, до народності й національної самобутності.

Поява нової української прози Г. Квітки-Основ’яненка значною мірою була обумовлена полемікою з тими представниками офіційних кіл і критики, які відмовляли українському народові в його праві на існування й духовний розвиток, а мову його розцінювали як “зникаюче наріччя“, як суміш російської і польської. Намагаючись протистояти тим, “що з нас кепкують та й пишуть..., що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати“, Г. Квітка пише повість “Маруся“ (1833р.), що стала фактом утвердження української художньої прози на народнорозмовній мовній основі. Поставивши в центр оповіді зневажене суспільством селянство, показавши його носієм високих морально-етичних норм, глибокого чуття і благородних рис, Г. Квітка-Основ’яненко, за словами І. Франка, як “творець людової повісті“ був одним “з перших того роду творців у європейських письменствах“.

Спосіб, у який Г. Квітка-Основ’яненко трактує народне життя, були зумовленні кількома факторами: намаганням об“єктивного зображення, зверненням до народної творчості і певним засвоєнням художніх принципів сентименталізму як творчого методу.

“Написав Квітка свою повість “Маруся“ - і хто не прочитав її, всяке плакало“, - писав П. Куліш,підсумовуючи загальний настрій від прочитаного. І це досить точно, бо в центрі оповіді, як означив сам автор, - “происшествие трогательное“: на перешкоді до одруження двох закоханих - селянської дівчини Марусі й хлопця з міських ремісників Василя - стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини. У формі розповіді старожила харківської околиці Грицька Основ’яненка автор подає зворушливу історію чистого й вірного кохання, що закінчується трагічно.

Трагізм розв’язки (смерть Марусі) ніби передбачається у зовсім невідповідний момент: після щасливого сватання Маруся, проводжаючи Василя на заробітки, несподівано каже: “На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!“ Мотиви віщування серця досить характерні були для сентиментальної манери письма Г. Квітка-Основ’яненко, переймаючи їх, вводить елементи сентименталізму у свою повість. Загальній напрузі розповіді сприяє і відповідний пейзаж як засіб психологічної характеристики ситуації і героя “... пішов дощ, та престрашенний, як з відра, та з холодним вітром“. Маруся застуджується і помирає, приймаючи смерть спокійно, як бажане звільнення від тягаря земного існування. Аби вмотивувати такий несподіваний поворот у думках і почуваннях молодої дівчини, підготувати читача до його сприйняття, автор ще на початку повісті подає тезу про тлінність всього живого і вічність тільки Бога. А тому й усі основні персонажі наділені рисами християнського смиренства, набожності.

Г. Квітка-Основ’яненко ідеалізує як центральних персонажів повісті за їх добропорядність, чесність, працьовитість, благородство, так і селянську родину в цілому з її “наукою доброго життя“ і християнськими чеснотами. Небезпідставно російська критика того часу характеризувала образи “Марусі“ як “типи малоросіян зразкових, цвіт національного життя народу“, водночас відзначаючи, що їм бракує рис індивідуальності. Певною мірою пояснюється це тим, що окремі прийоми характеристики образів письменник бере з фольклору, де образи типізовані, а не індивідуалізовані.

Риси сентименталізму поєднуються у Г. Квітки з рисами реалізму (зображення побуту, звичаїв, образів українського села, зокрема обрядів сватання, весілля, похорону). Реалістично змальовує письменник і трудові будні селян, вперше в українській літературі показуючи трудову діяльність хлібороба. Як слушно зауважив П. Куліш , Квітка-Основ’яненко взяв для оповіді “найнижчу матерію: взяв неписьменного, темного, найпростішого собі хлібороба і оповідав його ж мовою, що в його господарстві, в сільській околиці і в хаті між жіноцтвом діється“.

Таикм чином, образ мужичої хати з її побутовим обрядом виписаний автором досить реалістично, проте далі околиці і господарства письменник не виходив, показуючи в основному морально-побутову площину життя селянства.

Оскільки письменник був основним представником сентиментальної манери письма, то вважається, що в українській літературі сентименталізм не розвинувся в самостійний творчий напрям, в основних своїх рисах він існував у поєднанні з реалізмом