Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Тематичне розмаїття та неповторність лірики Олександра Олеся

Поштовхом до того, аби харківський статистик Олександр Кандиба, що пробував свої сили в українській і російській поезії одночасно, став українським поетом Олександром Олесем, послужило свято національно мислячої української інтелігенції з нагоди відкриття у Полтаві пам’ятника І. П. Котляревському на честь столітнього ювілею „Енеїди” (1898р.). А джерелом поетичного чуття - лірично-пісенна натура його народу, рідна земля, її м’яка, задумлива природа. Перший друкований вірш, датований 1903 роком:

В дитинстві ще... давно, давно колись

Я вибіг з хати в день майовий...

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились...

Весь божий світ сміявсь, радів...

Раділо сонце, ниви, луки...

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

Вже ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, невгамовність почуття („щастя-муки”), а також музикальність поетичного слова. Цю особливість настроєво-стильованої манери Олександра Олеся першим підмітив Іван Франко, рецензуючи збірку „З журбою радість обнялась”: „Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію”. Недаремно М. Лисенко поклав на музику поезії „Айстри”, „Гроза пройшла...зітхнули трави”; Я. Степовий - „Не беріть із зеленого лугу верби”; К. Стеценко - поезію „Сосна”.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої , і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. Безпосередні враження від „божого світу” пропускав поет через власне серце; вони проходили через його ніжно бентежну вдачу, виспівуючи емоційн-психологічний стан поетової душі.

У поетичній присвяті матері „Мой матері” він називав себе дитиною степу, що, „як море хвилювавсь”, „Рідним братом вітру, простору і трав”. Поезія степу, гаю, ланів, що „пахтіли і цвіли” , тобто „ланшафтно-настроєва” лірика є провідною у творчому доробку Олександра Олеся, у її жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування вічним рухом становлять основу світосприймання Олеся його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу. Однак широких описів, розлогих картин природи поет не подає. Найчастіше він обмежується називанням окремих деталей, образів., характеристик: „Весна прийшла. Пташки дзвеніли, Квіти цвіли, річки шуміли...” Аля ця зовнішня простота вислову несла незбагненну енергію слова, відзеркалювала внутрішній стан ліричного героя:

А я задуманий сидів:

Мої думки, як ніч чорніли,

Пожовклий лист з душі летів...

Я засинав... пташки дзвеніли.

Поезії Олександра Олеся важко цитувати, бо вони на одному подиху прочитуються від початку й до кінця; їх так само важко аналізувати, бо, як висловився М. Грушевський, „сі...образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкішого і облітають навіть під люблячою рукою”. У них найяскравіше виявились оригінальність, неповторність поетичного світу Олеся, ці вірші вирізняють його як талановитого лірика з-поміж попередників і сучасників.

Прегарні за духовною наснаженістю й емоційною силою інтимні вірші Олександра Олеся прочитуються як молитовна сповідь не тільки самого автора, а й власне читача, адже йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності - кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Змальовуючи вічне, позачасове, ці вірші й самі стали поезією позачасовою - для теперишніх і прийдешніх поколінь. Саме до таких зараховуємо „Чари ночі” „Сміються, плачуть солов’ї”, „Коли б я знав, що розлучусь з тобою”. „Люби, люби” і безліч інших. Залежно від віку, настрою хвилюють з особливою силою то одні, то інші вірші, ці ж рядки хвилюють завжди:

Квітки любові розцвітають

Єдиний раз, єдиний раз

Вони ніколи не вмирають

І вічно жалем ранять нас...

Зламаєш їх, потопчеш в муках -

І хочеш їх навік забуть,

А кров тече і плаче в звуках

І ніжні паростки ростуть.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість краса почуття, а й те, що невгамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок: метафор, уособлення „уся земля тремтить в палких обіймах ночі”.

Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас краса думки і форм притаманні й патріотичній ліриці Олександра Олеся „Моя Україно прекрасна, пісень і волі сторона” - так трактує поет образ рідної землі. Тому, коли через печальні обставини втратив її, емігрувавши до чужої сторони, життя стало для нього трагедією. В вигнанні дні течуть, як сльози” і „душа ридає, як дитина” - написав поет в одному з віршів першої своєї збірки, виданої за кордоном у 1919 році.

Олександр Олесь залишається поетом життєстверджуючих настроїв і переконань. Хотілось б, щоб тим його громадянським оптимізмо перейнялося сучасне покоління поетових земляків

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна...

Цвіти і сяй, моя державна...