Хрестоматія з літературного читання для 3 класу - Біскуп Н. М. 2014
Юрій Збанацький
Проза
Усна народна творчість
Всі публікації щодо:
Збанацький Юрій
ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ народився 1914 р. у с. Борсуків Остерського (тепер Козелецького) району на Чернігівщині в селянській родині.
«Уже багато років я не заходжу щоденно до класу, не вітаюся зі своїми учнями. Я розмовляю з ними у своїх оповіданнях, повістях. Незрима ниточка на все життя зв’язала мене зі школою. Я не втомлююся розмовляти зі своїми читачами-школярами» — так писав про себе Юрій Збанацький. «Незрима ниточка», про яку говорить письменник, — це його любов до дітей.
Широку популярність серед юних читачів здобули такі твори Збанацького, як повість «Таємниця Соколиного бору», збірка оповідань «Крилатий гонець» та казки.
Помер письменник 1994 року в Києві.
ЛЕЛЕКИ
(Скорочено)
Скільки я пам’ятаю, у нас на городі, за хатою, на старезному суховерхому в’язі жили лелеки.
Одного прохолодного ранку я побачив, що наші лелеки кружляють над селом. Не можна було не задивиться на те, як вони викручували велике-велике живе коло. Хоч би й не хотів, то заспіваєш:
— Колесом, колесом, чорногузе, колесом.
Але я мусив перервати свою пісеньку. У чому справа? Чому в наших лелек не виходило оте чудове осіннє коло? Чому молоді розгублено снують у небі, а старі лелеки повертаються до гнізда?
Тільки тепер я помітив, що не всі пташата кинули гніздо. Одне з них сиділо на місці й заздрісно дивилось у небо. Аж затанцювало на гнізді, коли до нього повернулися батьки. Лелеченя, видно, ждало сніданку. Але старі лелеки не принесли з собою нічого. Вони посідали на гнізді та почали щось розповідати лелечаті. Клекотіли на все село, усе переконували в чомусь ліниву дитину. То витягували довгі шиї, то припадали дзьобами до лелечати. Мабуть, говорили: «А досить-но тобі, ледарю, сидіти на гнізді, розпростуй свої крильця, летімо з нами в небо».
І старі лелеки справді замахали крильми, знялися з гнізда. Лелеча зосталось на місці.
Зробивши коло над нашим городом, старі знову впали на гніздо. Знову щось наказували лелечаті. Воно сиділо знічене, уже й їсти не просило в батьків. А ті, помахавши під носом у лелеченяти широкими крильми, знову знялися в повітря. Зажурене лелеченя сиділо в гнізді.
Тоді старі знову повернулися до нього. Тепер вони вже клекотали сердито, невдоволено. Але й те не допомогло. Розгнівані батьки кинули лелеченя і швидко полетіли в небо.
Довго вони кружляли в блакиті над селом, так високо, аж були ледь-ледь помітні для ока, а зажурене лелеченя сиділо нерухомо, уткнувшись носом у гніздо.
Десь аж в обід принесла лелечиха малому скупий сніданок. Нагодувала, покартала трохи, просила летіти разом, та швидко плюнула на все та й полетіла в луг.
Увечері лелеки повернулися до гнізда. Скільки тут було радості, скільки танців, як вони заливались на все село веселим клекотінням. І тільки одне лелеченя сиділо сумне, немов чуже на гнізді.
Так було і в наступні дні. Старі й молоді лелеки разом із сонцем відлітали в луг, високо кружляли в небі, поважно ходили по покосах, виловлювали прудких жаб у зеленій отаві 1. А найменше лелеченя сумувало вдома. Воно то сідало, то зводилось на довгі ноги, ходило по краю гнізда, допитливо поглядало вниз. Ніяк не могло зважитися злетіти вгору.
Лелечиха не забувала своєї впертої дитини. Носила їжу, подовгу вмовляла летіти разом з нею. Лелеча винувато згинало шию, пробувало стріпувати крильми і не відривалося від свого гнізда.
Якось уранці лелеки довго кружляли в небі. Було їх дуже багато. Видно, з усього села зібралися до гурту. Лелеча мовчки спостерігало за тим рівним, плавним льотом своїх родичів і сумувало наодинці. Його цього разу не забули батьки. Принесли їжу, марно переконували піднятись на крила. Лелеча не послухало батьків.
Тоді вони знялися вгору, швидко приєдналися до того плавного пташиного кола і, кружляючи, відпливлиза село. Три дні минуло, а лелеки не з’явились. Я зрозумів — жди похмурої осені, а за нею й лихоманки-зими.
Одиноке лелеча сиділо на гнізді. Воно було голодне й зажурене. Я вже не знав, що з ним і робити. Жаль було пташини — загине з голоду, уперте.
Та ось на четвертий день, так в обід, на гніздо притьмом впала стомлена стара лелечиха. Вона, видно, здалека повернулась, але не забула принести своїй ледачій дитині їсти. Лелеча жадібно глитало їжу, а лелечиха дивилась на нього сумовита, мовчазна.
Відпочивши трохи, лелечиха почала вмовляти свою дитину. Вона ніжно-ніжно так клекотіла, припадала дзьобом до лелечати, пробувала навіть зіпхнути пташеня з гнізда. Лелеченя вперто не здіймалось на крила.
І тоді лелечиха покинула гніздо. Але вона не рушила навздогін своїх. До самого вечора носила лелечаті в гніздо їжу. І ночувати з ним лишилась. Притулилась до нього близько, усю холодну ніч гріла своїм материнським теплом.
А на світанку з жалібним клекотом вона знялася з гнізда і полетіла на південь. Її кликав той далекий і загадковий край, який усі зовуть ірієм. Лелеченя зосталося одне.
Ненадовго йому вистачило тієї їжі. Сиділо голодне, настовбурчивши пір’я. Ждало маму. А вона більше не прилітала.
І тоді я не витримав. Поліз на в’яза, дістав із гнізда упертого птаха. Коли зніс його на землю, ми побачили: та воно ж калічка! Одне крильце в нього чомусь зовсім засохло, зовсім безсиле.
Живе тепер те лелеченя в школі, у живому куточку. Ми його годуємо і доглядаємо. Воно, мабуть, дуже задоволене. Жде весни.
А разом з ним ждемо весни і ми. Хай тільки зійдуть сніги, хай заспівають жайворонки! Я відразу ж чоботи з себе та й полізу на того в’яза. Посаджу на гніздо лелеченя, а там і старі лелеки повернуться! Ото буде радості, ото щаслива буде лелечиха! Хіба ж не правда?
Отава - трава, яка відростає на місці скошеної.
- Якими спостереженнями поділився автор? Чи доводилось тобі спостерігати за птахами?
- Яка біда трапилась у гнізді лелек?
- Як старі лелеки турбувались про лелеченя?
- Як змінювався настрій лелеченяти?
- Чи вразила тебе поведінка лелечихи? Чим саме?
- Як склалася доля лелеченяти?
- Пригадай послідовність описуваних подій. Склади план тексту.
- Пофантазуй, як далі складалися події.