Всі публікації щодо:
Нестайко Всеволод
Українська література 6 клас - хрестоматія-довідник - 2014 рік
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ - Всеволод Нестайко (Народився 1930 р.) - ПРИГОДИ І РОМАНТИКА
(Уривок)
ЧАСТИНА І
Розділ І.
Метро під свинарником.
Тореадори з Васюківки. Собакевич
— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, знаю,— ледь чуто зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.
— Діду! — жалібно озивається він.
— Давай-давай!
— Діду,— ще жалібніше повторює мій друг,— ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти...
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція „Клуня” — станція „Крива груша”. Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес,— Великі Зондські.
Ну, так Ява — це не острів.
Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: „Я — Ваня”, а вийшло „Ява”, чи то „Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте „Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око опучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить— праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою опучею, ох же ж і б’є!
Городські мисливці, що „Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.
„Ви, дедушка, абсолютний чемпіон”,— кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву „р” не вимовляє.— Маму- депутата на все село опозогив. Загаза чортова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
— Ми,— говорив,— з тобою, Павлушко, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
— З фантазією,— підтакував я.
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: „Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні”.
— Чув. Точно.
— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
— Треба,— погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему „Виховання дітей у сім’ї”. Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А от якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Га? — не відразу второпав я.
— Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися „Тореадор”?
— Ага... То й що?
— Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з кинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так...
— А потім — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
— Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
— Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко Вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут — тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки— бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався — досі невідомо. Але факт — півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхати.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висував, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
— Ні,— сказав він.— Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике і крутороге.
— Коров’яче? — кажу.— Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може й так.
— Тоді,— кажу,— кращої кандидатури, ніж ваша
Контрибуція, і не придумаєш.
— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
— Що значить „психічна”! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся...
— Боюсь?
— Боїшся...
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорогі поганого, ми, качаючись, попідбирали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
— Стривай,— кажу,— годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину він однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні „баналюки”, аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе „Кармен”, яку багато разів чули по радіо,
Торе-гадор, смеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор...
Там ждёт тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми співали і не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо.
Погода — саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок,— далі від людських очей.
— Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала,— сказав Ява,— і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться...
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуція — анічичирк!
Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
Через півгодини він сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику, то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція — хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
— Му-у!
У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: „Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене”.
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушко, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідти, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
— Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода — брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корово!
— Ще не скінчили, анциболотники? — так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стіна свинарника, з боків густі бур’яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши,— мов курчата перед шулікою.
— Не бойсь, не трону!
Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтягся в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
— Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Ніяких тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п’ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: „Наплювать!”, але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять „метро” засипать, ніж один екзамен.
— Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? — несміливо питає Ява, прйтопчуючи ногами свіжу землю.
Дід криво дивиться на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
— Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке — вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо.
І якраз вчасно: ще мить — і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів...
Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим „метром”. Але довго журитися ми не вміємо.
— Слухай,— раптом каже Ява,— а давай зробимо... підводного човна.
— Давай,— не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: — А з чого?
— Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена.
— А як?
— Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
— А двигун?
— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
— А дихать?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем і випливемо.
— А як водою заллє і затопить?
— Ти що — плавати не вмієш! От іще! „Як? Як?” Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе,— сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого — сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: „Го!” Я люблю гокати у колодязь: таке „го” виходить — аж у вухах лящить. Такого „то” ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не „го”.
От — і зараз...
— Го!..
— Го!
— Го!
Тільки виляски пішли — наче аж до центра землі. І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу.— Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління.
Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика,— сказав Ява.
— Точно,— сказав я.
— Так що? — сказав Ява.
— Треба витягти,— сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
— Значить, так,— сказав Ява.— Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хіба я тебе так вдержу?
— Ти й справді слабак. Не вдержиш.
— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
— Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взять вірьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на ній же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, ніде не дінеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радісно проспівала одв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: „Стоп! Харош!”
Я кинувся до зрубу: ,
— Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
— Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше.
Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дриґатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
— Яво! — кричу у відчаї.— Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут ще я ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил,— от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються,— і з колодязя, мов бульба з носа, повільно з’явилася Явина голова.
Перший на землю ступив „товариш Собакевич” — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
— От хотів би я знати, хто його туди вкинув,— сердито проскрипів Ява.— Ноги б повисмикував!
— Якийсь фашист хотів позбутися,— сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
— Гайда на річку! — сказав Ява.— Треба помити Собакевича — бач який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка,— не викликало вже ніякого сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
Поміркуйте й дайте відповідь
1. Звідки походить ім'я Ява?
2. Як проводився відбір претендента на участь у бою биків?
3. Який тореадорський реманент прихопили із собою хлопці?
4. Розкажіть про прекрасну, благородну ідею, яку герої повісті прагнули втілити в життя. Чому Манька завадила хлопцям здійснити задумане?
5. На якій підставі головний герой вважає себе й Павлушу „хлопцями з фантазією”?
6. Чому було обрано Контрибуцію, а не Маньку?
7. Як відбувався бій і якими були його наслідки?
8. Як хлопці ставилися до екзаменів?
9. Що викликало у вас сміх, а що захоплення під час читання уривку повісті про рятування собаки з колодязя? Відповідь доповніть цитатами з тексту.
Розділ IX,
в якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив.
Він був уредний.
Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але...
Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити... Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор „Атмосфера”, що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у „війни”. Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби,— підняли над головою — і вуу-у!.. Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі „сємочки”, ллється червона кавунова кров...
Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
— І правда. Давайте не будемо!
Знову посідали, сопемо.
Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.
І раптом підхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці „жабку” з кінострічки... І цим дуже всіх нас підводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш...
— А чому Стьопа...
— А подивись на Стьопу...
І — лясь! лясь! лясь!
„А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!” — завжди думалося в такі хвилини.
Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником.
От і зараз.
— А... що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. В них єгипетських царів — фараонів — ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять до них дивитися.
— Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив,— підтвердив Антончик.
— А я по телевізору в кіножурналі,— сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я.— А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа.— Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.
— А що — це вещ! — у Яви загорілися очі.— Інтересно! Дайош!
— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я.— На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!.. Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява.— Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном.
Я! Так і знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька.
Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного „старик”.
Я зітхнув.
Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим. А я так любив наших! І завжди був ворогом.
— Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці.— Ондо Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лєт! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився...
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так,— швидко заговорив Стьопа.— Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп...
— Гаменхотеп,— байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! — звів руки до сонця Стьопа.— Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопці завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай і умирай,— під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.,
Я ліг.
— Прощайся і...— махнув рукою Стьопа.
— Прощайте,— похмуро проказав я,— Не поминайте лихом. Пробачте, може що не так. Кланяйтесь мамі, тату. Галині Сидорівні і всім нашим.
— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.
— Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я.— Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків!
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.
— Е нє, хлопці, так він і справді ґиґне,— чую раптом голос Яви.— Так не можна.
І кавун з моєї пики відкотився.
— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда,— почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа.— Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи — ти мертвий!
Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихать можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопці! Тікай! Дід!
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
— Хлопці! — безнадійно верескнув я.— Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться — і кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда...
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче...
І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ах, шелегейдики!
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катові гаспиди!
Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше!
Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
...На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?!
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...
Поміркуйте й дайте відповідь
1. Чому Павлуша подружився з Явою?
2. Чим завинили перед Павлушею інші хлопці?
3. Чому гнівався баштанник дід Салимон?
4. Що ви знаєте про Єгипетські піраміди?
ЧАСТИНА II
Розділ І.
„Е”,— сказали ми з Явою.
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. І серце моє мліє і зупиняється...
Не я перший дивлюсь у дірку. До мене у таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Тарапунька, і Штепсель... Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси — у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси — на сцені. Надто — коли прем’єра.
А у нас сьогодні прем’єра.
— Посунься! Дай я!
Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це — Стьопа Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає. А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Весь час тільки видихає — не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях — я не знаю.
Я ходжу по сцені і видихаю.
Може, ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Авжеж!.. Ондо — х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всі артисти ходять і видихають. І здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а Гумовий, він би роздувся, як ота первомайська кулька, і давно лопнув би, і всі ми полетіли б у космос — разом з декораціями, з баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.
Глядачі!.. Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!
А тепер... Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач.
Не було жодної живої душі по цей бік завіси, яка б не хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художнього керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (за метрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всі хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми: я і Ява. Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
Ми з Явою — Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
— А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками, гарячкував восени Ява,— Хіба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде — Васюківський художній академічний театр... ВХАТ... А що?! На гастролі їздитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?
Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко... Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство. Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти... Вона одразу підтримала нас:
— Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви ініціатори, то складіть список усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні — будете старостами гуртка.
Ми дуже поважали себе того дня. Ми навіть ні разу не гигикнули і не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і складали список довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завжди буває, дев’яносто процентів відсіялося. Ми так захопилися, що навіть не всіх хотіли записувати. Колі Кагарлицькому Ява сказав:
— Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чути ніколи. Тебе й на сцені не почують.
І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
— Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш...— і записав.
На першому засіданні гуртка вибирали п’єсу. Вибирали довго. Десятки п’єс перебрали. Від трагедії Шекспіра „Отелло” (яку відхилили через її непедагогічність — занадто вже про любов) до драми Корнійчука „Платон Кречет” (теж про любов, хай йому грець!). Нас навіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п’єси про любов. А навіть коли б про любов було й педагогічне, ми і самі не хотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюсь!..
Нарешті Галина Сидорівна сказала:
— Поставимо „Ревізор” Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навіть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела і хороша річ. І ролей багато, якраз усім вистачить.
Ми тут же прочитали „Ревізора”, і він нам дуже сподобався. Комедія — отака!
Як добре поставити — пупа порвеш.
Почали розподіляти ролі. І отут вийшла раптом заковика. Я і Ява, як Станіславський і Немирович-Данченко, як ініціатори цієї справи, звичайно, цілком законно хотіли грати найголовніші ролі. Причому однакові. Але найголовніша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — „тоненький, худенький... без царя в голові... неспроможний зупинити постійної уваги на якій-небудь думці...”. Ну, коротше кажучи, що там казати...
Але Ява сказав:
— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало і ти сам зрозумієш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тільки й того, що дві руки, дві ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це — о!
І він став у позу,— задер носа і відкопилив губу.
— Ха! — сказав я,— Дивіться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорівна віддала Колі Кагарлицькому.
Скрутно було і з іншими головними ролями. І городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був один... І суддя Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін — один. І попечитель Артемій Пилипович Земляніка — один! І...
І все-таки „Ревізор” — геніальна п’єса. А Гоголь — геніальний письменник. Він знав, що ми з Явою гратимем у „Ревізорі”, і написав дві ролі — Добчинського і Бобчинського. Геть однаковісінькі. Спеціально для нас. Щоб ми не сварились. Ролі, звичайно, не зовсім головні. Але ви не думайте — без Бобчинського і Добчинського нічого не було б. Все у п’єсі без них пішло б шкереберть. Не було б п’єси. І не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський і Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревізор. Отож-бо...
Коли ми з Явою це зрозуміли, ми одразу помирилися.
Почались репетиції...
Ох!..
Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штуки-викаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.
— От артисти! — так прямо й казав про нас дід Салимон. А він на цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на велетенського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне „по третій”, він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимон сказав, що ми артисти,— ніяких сумнівів не було.
Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне — говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і „ламать дурочку” (як каже мій батько), і зовсім інше — говорити слова не свої, а які треба по п’єсі, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидко. Було кисло в роті і холодно в животі.
— Нічого,— підбадьорював себе й мене Ява,— На прем’єрі ми себе покажемо... Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо... дулю з маком,— безнадійно бубонів я.
— Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не виходило... Ти ж знаєш... Пам’ятаєш, Максим Валер’янович розказував. Держись!
Я держався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з літератури — завжди мука була. Так у віршах хоч рима за риму чіпляється, допомагає запам’ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи. А тільки папірець сховав — враз слова розбігаються, як таргани по припічку, і у голові порожньо, аж гуде... Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть по сцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а конференція. А ми не конференцію збиралися показувати, а „Ревізора” Гоголя.
— Яво,— зітхав я,— давай усе-таки вчити ролі. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. І Кагарлицький уже місяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навіть кіно двічі пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Ні-каг-да!.. Зубрьожка — то для дурнів, для неспособних. А ми з тобою хлопці способні. Обійдемось без зубрьожки. Давай-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТі чайка на завісі, і нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи півня зозулястого... Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є... А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назвав, може, виженем рудохвосту.
Я зітхав і тягся за Явою.
Минали дні...
— Яво,— казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нічогісінько зі своєї ролі не знаю.
— Та! — махав рукою Ява,— В крайньому разі будемо з тобою грати під суфлера. Качалов завжди грав під суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихід. Суфлер у нас справді знаменитий! Кузьма Барило. Чемпіон школи по підказках. З останньої парти підказує — ніби у самісіньке вухо шепоче.
Прем’єри нашої все село чекало так нетерпляче, ніби виступу найкращого столичного театру. Особливо після того, як на репетиції побував дід Салимон. Ми його не запрошували. Він зовсім випадково попав на репетицію (лагодив у клубі стільці, а тут ми прийшли). Спершу дід Салимон на нас уваги не звертав, стукав собі молотком. Тоді чуємо, стукання припинилось — прислухається дід. Ми саме роздраконювали першу дію, де городничий Стьопа Карафолька, дізнавшися від Бобчинського і Добчинського (тобто від нас з Явою) про ревізора (Колю Кагарлицького), дає вказівки поліцейському (Васі Деркачу)..
Городничий Карафолька стояв на сцені, випнувши зроблене з подушок пузо, і хрипким басом (де тільки він у нього брався!) говорив:
— ...Квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом’яну віху, щоб було схоже на планування. Воно чим більше ламання, тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, Боже мій! Я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за поганий народ! Тільки-но десь постав який-небудь пам’ятник або просто паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття!
Тут у п’єсі написано „зітхає”. Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід.— От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало... Правильна п’єса! Молодець автор! Знає жизнь...
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
„Бу-бу-бу... Ревізор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!... Ру-ру-ру... П’єса...” — тільки й чулося в усіх кутках. Навіть старезні бабусі, що зроду такого слова в роті не держали, й собі: „Ревізор”, „Ревізор”,— аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п’єси „Ревізор” ніякий не Гоголь, а кореспондент райгазети товариш Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався товариш Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь...
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з цієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це була справжня удача. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини і марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п’єсу. І от...
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і не кваплячись вантажити на віз, чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тільки не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли Навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона „вже почала другий віраж”, що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили1), баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила,— ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон,— Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде.
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині.
Але стривайте, стривайте...
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! По серцю різонув третій дзвінок.
В залі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса зі скреготом розсувається (вона у нас, як той ланцюговий собака,— на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все!
Почалося.
1 Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді... А то й зовсім йде треба нам такого гіркого несмачного довголіття... (Примітка Павлуші Завгороднього).
Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб...— чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: „Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!” Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчила! Як би зараз згодилося! Хоч я й піонер і не вірю, звичайно, але... Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути з вершечка верби у річку! Я стояв на сукові і дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гілляку, і не міг одірватися, а памороки мені забивало, і в животі тенькало, і... Але ні!
То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, з телевізійної київської вежі, аби тільки...
— Га-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило...
„Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд... От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..”
— Га-га-га!
„Ну от! А я, дурний, боюся!..”
Все ближче, ближче, ближче...
От уже зараз, зараз... .
Як тільки Карафолька скаже... О!.. О!.. О!..
„Так і ждеш, що зараз розчиняться двері — і шасть...” У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподівана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всі, хто був на сцені. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа,— гаркнув я.— Приходимо в готель...
— Приходимо з Петром Івановичем у готель,— перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залі мертва тиша.
„От ми молодці! Ну ж ми молодці! Все гаразд!” — промайнуло у мене в голові. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене. І...
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати „Е”), Але далі... Ніби враз хтось у вухо мені — ххху! — і все з голови моєї через друге вухо — фіть! — і голова моя стала порожня-порожнісінька, як дірка. І жодного в ній словечка. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — наче я теля і не знаю людської мови. Тільки оте „е” в голові й зосталося і лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. І дивлюсь на Яву. А він дивиться на мене. І я раптом розумію, що він теж... Що й у нього все з голови — фіть! — і нема...
— Е! — гекаю я втретє.
І дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
І знову дивимось... У залі вибухає регіт. Всі думають, що так і треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмішці свого беззубого рота, і ніс у неї торкається підборіддя, і обличчя стає сплюснутим і вдвічі меншим, ніж звичайно (скільки- то років вона не сміялася!).
- — Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!..— реве зал.
Кузьма вистромив голову із суфлерської будки і, широко роззявляючи рота, по складах підказує, що мені говорити. Здавалося, глухий зрозумів би його. Вже й городничий Карафолька підказує, і поштмейстер Сашко Гузь. У перших рядах уже теж зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши Кузьму, й собі почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці, і я, мов отой невдаха-пастух, не можу зібрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навіть: „Як твоє прізвище?” — я, мабуть, не зміг би сказати.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п’єсі. І крізь регіт чути чийсь вигук: „От молодці! Ну й молодці!”.
Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я рвонувся з місця і, збивши по дорозі якусь декорацію, кинувся геть зі сцени...
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів у моїх бакенбардах.
І тільки коли я опинився за селом, у верболозі, над річкою, я впав на траву, і качався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший приступ відчаю минув, я побачив, що поряд зі мною качається, стогне і землю гризе мій друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному ні слова. Ми глянули один одному в вічі і тільки тепер зрозуміли, що ми наробили. Ми не тільки провалилися самі, знеславили себе на все село. Ми провалили весь „Ревізор” Гоголя. Таку п’єсу провалили!.. Бо як ви вже знаєте, хоч які неголовні герої Бобчинський і Добчинський, а так побудована ця геніальна п’єса, що без них ні тпру ні ну — нема ходу п’єсі ніякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навіть уявити важко, що там діється... Скандал... Паніка... Бо ж не можуть дізнатися городничий Карафолька та всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревізора. Сказати це повинні були ми, Бобчинський і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто. І вмерла п’єса. Нема п’єси. Розгублено стоїть на місці талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші персонажі стоять, як у тім’я вдарені. А за сценою, так і носа не показавшу, страждає ще талановитіший Коля Кагарлицький. Ах, який же він був Хлестаков на репетиціях! І де ж у нього те бралося... А раніше таке ж тихе і непомітне було! Ми його й за хлопця не мали. Ні тобі з верби у воду стрибнути, ні тобі з рогатки вікно вибити. Носа у книгу впхне і сидить під грушею нищечком. А на сцені таке виробляв, що аж-аж... І тепер ніхто цього не побачить.
І зоотехнікова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто років вирішила культурно розважитись, подивитися спектакль,— попленталась додому на піч цвіркунів слухати. Невдоволена і похмура розходиться публіка по хатах, лаючи на всі заставки примхливе і непевне театральне мистецтво, яке так залежить від навіть найпоганючих акторів.
А ці актори лежать зараз голічерева на траві, дивляться у небо, де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очі? Як взагалі жити на світі після цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!..
І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову! Жили ж собі спокійно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотілося на гастролі? Вінків лаврових? Аплодисментів? Шминдрики нещасні! Маєте тепер аплодисменти по пиці!..
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. І київська міліція винна. І нові цинкові ночовки. І Валька. І Максим Валер’янович. І годинник „Салют”. І... утопленик. Утопленик винен насамперед. Але пождіть, давайте все до ладу.
Це було минулого літа.
Було так.
Поміркуйте й дайте відповідь
1. Хто запропонував створити драмгурток? Чим приваблює хлопців театр?
2. Що відчули артисти-початківці під час репетиції?
3. Чому Яву й Павлушу спіткала невдача під час прем'єри? Чому вони хвилювалися після втечі?
ЧАСТИНА III
Розділ XXV.
Усе! Кінець! Я дарую велосипед.
„Загаза чоггова!” Я видужую.
Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал „Барвінок”.
У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десять, і я зрозумів, що то ранок.
Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:
— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.
Вона в нас не вимовляє літеру „р”.
За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.
Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився. А коли вона втретє сказала „любий бгатику” („Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку”), це вже мене зовсім збентежило.
„Любий бгатику!” Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене „загаза чогтова”, „так тобі й тгеба”, „щоб ти гозбив свою погану могду...”. І раптом — „любий бгатику!..”
Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід... І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...
Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить...
Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: „їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п’ється. Добре кушай і будеш, як бугай”.
— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом,— сказав я тихим глухим голосом.
— Тю, ти ж іще цього не з’їв?!
— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї.— Може, я... Може...
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику. Намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула і побігла за піч сміятися.
Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я... Як мене вже не буде...
Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.
А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.
Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. „Ну, все! — з жахом подумав я,— Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!”
Я безсило відкинувся на подушку.
Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.
О! Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже відмовляється працювати...
О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають... Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...
З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уяйляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.
— Яришко,— ледь чутно промовив я.— Іди сюди.
Вона вийшла з-за печі.
— Яришко,— зітхнув я і замовк.
Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.
— Яришко,— вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.
— Яришко,— сказав я нарешті тихо й врочисто.— Візьмеш собі мій велосипед... Я дарую тобі його...
І заплющив очі.
— Ой! — вереснула вона радісно — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.
І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.
Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв’яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...
І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.
Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючися з козаком...
Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився у стелю.
Я ждав приходу смерті.
Годинник на стіні невмолимо одцокував хвилини.
Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилась до мого ліжка.
Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс.
І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго.
Я завмер в безнадійному чеканні.
Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.
І, тільки вислухавши мене, вона сказала весело:
— Молодець! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.
І ляснула мене долонею по пузі.
— Еге! Гаразд! — буркнув я,— Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться:, підвестися несила.
— Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці,— А це хто снідав?
— Та я ж... бачите...— зітхнув я.
— Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п’ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше... „Організм не приймає!” — вона усміхнулась.— Ех, ти! Герой!
Я насупив брови і одвернувся.
Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.
І все-таки після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руки одпустило. І серце забилося бадьоріше.
Смерть поки що відступила.
Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі... Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі?..
Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував.
Дурень!
Та я ж... я ж... думав, що вмираю.
„Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем”,— шепнув мені глузливо внутрішній голос.
„Тьху на тебе! — лайнув я той голос.— Краще бути живим дурнем, ніж...”
Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров’я, дорога се...
У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.
Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі спиці повибивати можна!
Ну і хай вибиває, її велосипед — може зовсім його розбити.
Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.
Спи спокійно, дорогий товаришу!
Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Стьопа Карафолька, гад, на велосипеді,— коротше, всі, всі геть-чисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох.
Мда...
Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!
А який же був велосипед! „Україна”. З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед!.. Був!..
У дворі знову задеренчало.
Доламує!
Серце моє розчахнулося від болю.
„Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п’ятнадцять хвилин”.
Я підвівся і сів на ліжку.
Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу і вмру.
Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.
Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла по подвір’ю. На лобі в неї полум’яніла здоровеннецька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її і вона нічого не бачила. У всякому разі дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і...
Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, котра ще трималася в тілі, не витримала.
Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.
— Ех ти!.. Щоб тобі!.. Що ти робиш?! — одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!
Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:
— Думаєш... думаєш... я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш... загаза чогтова!..
І, шморгнувши носом, одвернулася.
Я роззявив рота і... усміхнувся. „Загаза чогтова...” Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди.
Життя повернулося до мене.
Сумнівів не було — я видужував.
Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!
Поміркуйте й дайте відповідь
1. На який благородний вчинок зважився хворий під час недуги?
2. Чи подобається вам Яришка? Як вона повелася, одержавши дозвіл користуватися велосипедом?
3. Чому розповідь про хворобу хлопця викликає веселу усмішку, а не співчуття?
4. Яришка називає свого братика „загаза чогтова”. Чи можна на підставі цих слів стверджувати, що вона не любить хлопчика? Відповідь обґрунтуйте.
Перевірте себе
1. В епіграфі до оповідання О. Іваненко „Друкар книжок небачених” наголошується
А на значенні книжок у житті людини
Б на необхідності пам'ятати своїх героїв
В на вдячності за допомогу у створенні книжок
Г на необхідності технічно оснащувати друкарський процес
2. Перші книги були
А гарно оздобленими, дорогими
Б на поганому папері, сірими, некрасивими
В дуже маленькими за розміром
Г надто великими й важкими
3. Справу першодрукаря Івана Федорова продовжив
А пан Ходкевич
Б Максим Грек
В його син Івашко, учні
Г Костянтин Острозький
4. Бідні люди, міщани міста Львова, православне „братство” відгукнулися на палкий заклик Івана Федорова
А і зібрали кошти на пам'ятник книжці
Б і по копійці зібрали кошти, щоб Федоров зміг відкрити друкарню
В і зібрали по цеглинці йому на друкарню
Г і допомогли йому надрукувати першу книжку
5. Дідусь відповів хлопчикові з „Казки про яян” Е. Андієвської, тому що був
А мером міста
Б головним начальником
В найдобрішою людиною
Г чужинцем
6. Ніхто із жителів міста з „Казки про яян” не міг вийти за браму, тому що не спроможний був
А заплатити за вихід
Б пролізти в маленький отвір
В сказати інше слово, крім „я”
Г розгадати загадки, які задавалися сторожею
7. Риба з казки Е. Андієвської „Говорюща риба”, потоваришувавши з рибалкою
А сторожувала його вилов, відганяла мух
Б допомагала вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою
В розповідала казки, під які рибалці добре дрімалося
Г розважала дітей рибалки, вчила їх плавати
8. Рибалка з казки Е. Андієвської „Говорюща риба” не зустрів свого приятеля, тому що
А пішов до крамниці докупляти їжі для гарного обіду
Б запишався й вирішив, що багато йому честі
В забув про запрошення
Г дружина доручила йому важливу термінову справу
9. Коли Ява, герой повісті В. Нестайка „Тореадори з Васюківки”, посварився з молодшою сестричкою Яришкою, вона
А гірко заплакала
Б сказала, що поскаржиться мамі
В закричала й осоромила брата на все село
Г мовчки пішла геть
10. Митько і Ява постійно вигадували різні „штуки-викаблуки”
А щоб сподобатися дівчатам
Б заради слави
В від безділля
Г щоб звернути на себе увагу батьків
11. Усі витівки хлопців із повісті „Тореадори з Васюківки” припинялися
А дідом
Б бабусею
В матір'ю
Г сусідами
12. Головною думкою повісті В. Нестайка „Тореадори з Васюківки” є
А засудження вигадок бешкетників
Б уславлення дружби, життєрадісності, благородства
В утвердження краси природи та її впливу на людину
Г заклик до працьовитості, сумлінного навчання