Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література хрестоматія 7 клас - Н.І. Черсунова 2018
Голка
Олекса Стороженко
Про минулі часи
Всі публікації щодо:
Стороженко Олекса
За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самоістність1, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що Господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців — непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд.
1 Достоїнство, честь.
Усе добре і чуле, чим наділя Господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби, і ненатліі.1 як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли, а душі свої губили у тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили і вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилось по їх волі, як їм схотілось. Широко і далеко простягалась та воля; здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!..
Розкажу вам дещо про одного із сього кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на свойому віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду... (...)
Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхать до свого палацу. (...)
Так отакий-то був дзіндзівер-зух1 2 Потоцький!.. Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.
Кілька миль од Тульчина, коло одного маєтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів3 земельки, фольварочок4, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того маєтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав із себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми із власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здаться на ласку і правду його ясновельможності.
Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами.
1 Жадібність, ненажерливість.
2 Шибеник, паливода.
3 Міра землі, що дорівнює 0,56 гектара.
4 Земельне угіддя.
Дуже зрадів Кондратович, побачивши Потоцького: «Се,— дума,— сам Господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграбовану худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі: не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.
— Хто єстесь? — спитав Потоцький.
— Шляхтич, ясновельможний пане,— одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.
— А маєш голку? — знов спитав Потоцький.
Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.
— Маш голке, гунцвот1, лайдак? — гримнув Потоцький, і брови нахмурив і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.
— Нема, ясновельможний пане,— одмовив Кондратович.
— Німа! — крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. — Патшай,— каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, — патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів, і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти — ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре2!
Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягли раба божого з коня і почали чухрать канчуками3; а Потоцький дивиться та приговорює:
— Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власного моєю рукою!
Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов, ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, — думає, — й панська правда! Запозивай тепер магната до божого суду!..» — Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.
— Яка ж тепер у тебе думка? — пита родич.
— От яка, — каже Кондратович, — тепер мені вже не до земельки, нехай вона чортам достається, жінку з дітьми оддаю на волю божу, а сам... пропаду, а вже оддячу диявольському сину!
1 Собачий син (польськ.)
2 В шкуру (польськ.)
3 Нагайка з переплутаних ремінців.
Нічого казать, завзятий-таки збіса був і Кондратович — не з того десятка, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був, на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.
— Не журись, — каже родич, — оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаєш ту капличку, що в кінці парку?
— Як не знать! — відповів Кондратович, а сам аж затрусився од радості.
— От у сю ж капличку, — каже родич, — Потоцький, перерядившись старцем, щосуботи ходить одмолювать у Почаївської богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанеш раненько, то там його і застукаєш, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, що йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, которого покарала злая година, а ще більша — оддячить ворогу. Здається, караєш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.
Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратович, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до неї з півгонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович: щось залопотіло; дивиться: іде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний, у семиряжці1 іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться: увійшов Потоцький у капличку і став молиться. То простягнеться крижем2, то кулаками в груди себе стосує, то руки догори підійма — живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься, так йому закортіло напиться тії помсти. Дав Потоць- кому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно молиться:
— Найсвєнтша3 матко, — каже, а сам своє дума, — пошли усякого щастя, здоров’я, талану і довголіття дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас, дурнів, вчить і до розуму доводить! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!
Потоцький притулився в куточку і слуха, аж облизується: як маслом по душі його маже тієї молитвою. Зараз пізнав, що це той шляхтич, которому вчора він задав шваби4.
1 Верхній селянський одяг із грубого сукна.
2 Хрестом.
3 Пресвятіша (польськ.)
4 Образи.
Скінчивши молитву, Кондратович обернувсь до Потоцького та й пита:
— А що ти тут робиш, старцю?
— Молився, вельможний пане, — одповів Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб, часом, не пізнав його шляхтич.
— А маш голку?
«Бач, який розумний! — подумав Потоцький, — мабуть, вже у нього голка є».
— Чи маш голку? Гунцвот, лайдак! — гримнув Кондратович, визвірившись на Потоцького.
— Німа, вельможний пане, — одповів Потоцький, а сам мерщій до дверей, думає: «От собі на лихо навчив чоловіка. Щоб не задав він мені такої прочуханки, як я йому вчора».
— Німа! — крикнув Кондратович, простягаючи руку. Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маш кілька моргів землі, два коні, корову, чотири свині, у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гольтіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?!..
Та се кажучи, хап його за чуб: вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагать малахаєм; шмага, шмага, а сам приговорює: «Отак батько наш Потоцький звелів дурнів вчить та на розум наводить! Не я тебе б’ю, а б’є власна його рука!» Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та й пішов собі до родича.
— А що? — спитав родич, — побачивши Кондратовича.
— Знатного перегону задав, — каже Кондратович, усміхаючись, — буде згадувать ту голку по суботах!
— Тікай же швидше, а то щоб він на шибениці тебе ще не провітрив!
— За що?.. Хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчить?!. Адже ж я трощив не його, а старця, і ще власного його рукою. Та куди ж і тікать од Потоцького? Хіба на той світ, а на сім не сховаєшся!
— Та воно так, тільки гляди: ти сам знаєш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і латана. І правда та у них, як кий в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.
Отак поговоривши, та й прислухуються, яка буде чутка об Потоцькому. Аж ось зайшов до родича з двору служонца та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився й занедужав.
На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.
— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович?
— Тут, — каже родич, — а нащо вам?
— Гетьман кличе до себе: нехай швидше йде!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі:
«Що буде, то й буде, а буде те, що Бог дасть».
Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:
— А що, чи маєш тепер голку? — тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись.
— Маю, ясновельможний пане! — одвітив Кондратович, показуючи голку.
Глянув на неї Потоцький неначе не бачив, а там вже не тільки очі, і спина бачила ту голку.
— А чи не трапилось тобі ще навчить якого-небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович. — Вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, довго буде згадувать ту голку.
Тут Потоцький став розпитувать Кондратовича, відкіля він і за чим приїхав. От він і розказав йому все, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:
— Озьми сей розказ і оддай його глувному економу, то все зробиться, як тобі й не снилось!
Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша1 і пішов у контору. Тільки прочитав той лист глувний економ, як витріщиться, як крикне:
— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька знакому і за віщо, дає і гроші, і землю!
— Се ж моя земля, — каже Кондратович, — ще батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбив!
— Розказуй — не свою!.. Потоцький звелів в придачу до твоєї землі дать утроє стільки, і ще двісті дукатів, от що!
— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужої спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, та тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.
Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому, веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоїлась, так думка ж і серце вже не щеміло.
Не пройшло і тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького і — пуць йому в ноги.
— Змилуйся, яснеосвіцоний пане, — заголосив, — пся крев, гунцвот Кондратович віку мені збавив, до полусмерті зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив із чубом.
— За віщо? — спитав Потоцький.
1 Верхній одяг заможного українського та польського населення XVI- XVIII ст.
— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита: «Мані голке?» — «Нема», кажу. А він як крикне: «Ах, ти голодранець! Патшай, — каже, показуючи застромлену у рукаві голку, — я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема? » За чуб мене, стяг з коня і давай трощить. Та ще й приговорює: «Отак батько наш Потоцький звелів дурнів вчить та на розум наводить! Не я тебе б’ю, а б’є його власна рука!»
Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютиться і звелить повісить Кондратовича, а Потоцькому й байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобить, розказує, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш сміється, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знать, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського:
— А в якій ти школі вчивсь?
— У Межиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, — каже пан Тридурський.
— А як ти добре вчивсь і слухав своїх научицєлів1, чи була тобі за се яка винагорода?
— Як же! Патери вішали мені на ланцюжку мідну бляшку, а мати годувала марципанами з мигдалями.
— Ну, як вернешся ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.
Пан Тридурський було сперечався, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде. Його воля — усім закон, він і сам їй кланяється, як той хлоп панові.
Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному взнаки, не одного шпигнула. Було як хто хоче оддячить своєму ворогові, то й присікається до його: «Чи маш голку?» Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміється і ще й грошей дасть тому, хто бив. Було як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого-небудь прочвари2, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.
1 Учителів (польськ.).
2 Потвора, чудовисько.
ПОМІРКУЙТЕ!
1. Який історичний період змальований у творі? Як жилося українцям за часів польського панування?
2. Чим був відомий пан Потоцький? Яке ваше ставлення до цього персонажа?
3. Яке лихо спіткало Кондратовича?
4. Що зробив Потоцький, коли Кондратович хотів звернутися по допомогу? Як це характеризує польського магната?
5. Як Кіндратович провчив Потоцького? Чи схвалюєте ви його вчинок?
6. Як повівся магнат після покарання?
7. Яку відповідь отримав пан Тридурський на свою скаргу?
8. Чому, на вашу думку, Потоцький потішився учинком Кондратовича й не зважив на прохання Тридурського?
9. Чому автор використав слова з польської мови? Яка їхня роль у тексті?
10. Визначте головну думку твору.
ПОГРАЙТЕ, ВІДГАДАЙТЕ!
Цифровий диктант «Вірю-не вірю»
Прочитайте твердження за змістом твору «Голка». У зошиті або на окремому аркуші поруч із номером твердження поставте «1», якщо твердження правильне, «0» — якщо неправильне. Звірте отриману комбінацію цифр із відповідями однокласників.
1. Жанр твору «Голка» — оповідання.
2. Людьми, що «не признавали над собою ніякої влади», у тексті названо запорозьких козаків.
3. Магнат Потоцький жив у місті Умані.
4. Одного разу Потоцький запалив слободу, щоб було видно дорогу до його палацу.
5. Кондратович — небагатий шляхтич.
6. Економ Тридурський позбавив Кондратовича землі та вигнав із дому.
7. Потоцький покарав Кондратовича через те, що той мав при собі голку.
8. Щосуботи Потоцький відмолював гріхи в капличці в кінці парку.
9. Щоб помститися магнату, Кондратович перевдягся в старця.
10. Слова: «У тих магнатів така правда, яку цигана сорочка: і коротка, і латана» належать Кондратовичу.
11. Потоцький повернув Кондратовичу землі втричі більше й подарував 200 дукатів.
12. Магнат наказав Тридурському дати Кондратовичу мідну бляшку на ланцюжку й марципанів із мигдалем.
(Відповіді: 1; 0; 0; 1; 1; 1; 0; 1; 0; 0; 1; 0)
