Українська література 9 клас - Хрестоматія - 2017 рік

Слово о полку Ігоревім - Літописи як історико-художні твори - ОРИГІНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА КНЯЖОЇ РУСІ-УКРАЇНИ - ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

Чи не гоже було б нам, браття,

почати старими словами ратних повістей

про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого,

а не за вимислом Бояна1.

Боян бо віщий,

якщо кому хотів пісню творити,

то розтікався мислю по древу,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —

тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць:

котру сокіл доганяє, та перша пісні співає

/.../

Боян же, браття,

не десять соколів на стадо лебедиць пускає,

а свої віщії персти на живії струни накладає,

і вони самі князям славу рокотали.

Почнем же, браття, повість оцю

від старого Володимира до нинішнього Ігоря,

який укріпив ум силою своєю

і вигострив серця свойого мужністю;

сповнившись ратного духу,

навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

за землю Руськую.

/.../

Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур2 Всеволод:

„Один брат,

один світ світлий — ти, Ігорю!

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, свої бистрії коні,

а мої вже готові,

осідлані під Курськом, попереду.

1 Боян — піснетворець старого часу Ярославового, вірогідно, його творчість припадає на другу половину XI ст.

2 Буй-тур — людина великої фізичної сили.

А мої ті куряни — воїни вправні:

під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні,

кінцем списа згодовані,

путі їм відомі,

яруги їм знайомі,

луки у них напружені,

сайдаки отворені,

шаблі вигострені;

самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,

шукаючи собі честі,

а князю — слави“.

Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив

від нього тьмою всі свої вої прикриті.

І сказав Ігор до дружини своєї:

„Браття і дружино!

Лучче ж би потятим бути,

аніж полоненим бути.

Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні

та на Дін синій поглянем“.

Спала князю на ум охота —

і жадоба спробувати Дону великого

знамення йому заступила.

„Хочу бо, — сказав, —

списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,

хочу голову свою положити

або напитися шоломом з Дону!“

Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

свист дикий встав поблизу:

див1 кличе з верху дерева —

велить прислухатись землі незнаємій:

Волзі, і Поморію, і Посуллю,

і Сурожу, і Корсуню2,

і тобі, тмутороканський ідол3!

1 Див — дух лісу.

2 Землі, з якими межувала Русь.

3 Тмутороканський ідол — в місті Тмуторокані на березі Азовського моря.

І половці небитими дорогами

побігли до Дону великого;

кричать вози їх опівночі,

мов лебеді сполохані.

Ігор на Дін воїв веде!

Уже бо біди його птаство по дубах пильнує,

вовки жах наводять по яругах,

орли клекотом на кості звірів зовуть,

лисиці брешуть на черленії1 щити.

О Руськая земле, уже за горою єси!

Довго ніч меркне.

Зоря-світ запалала.

Мла поля покрила.

Щебіт солов'їв заснув,

говір галок пробудивсь.

Русичі великії поля черленими

щитами перегородили,

шукаючи собі честі,

а князю — слави.

З зарання у п'ятницю

потоптали погані полки половецькії

і, сипнувшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними злото, і паволоки,

І дорогі оксамити.

Покривалами, і опанчами, і кожухами

почали мости мостити

по болотах і багнистих місцях, —

і всякими узороччями половецькими.

Черлен стяг, біла хоругов,

черлена чілка, срібне ратище —

хороброму Святославичу.

Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо.

Далеко залетіло! /.../

Гзак2 біжить сірим вовком,

Кончак йому вслід править до Дону великого.

Другого дня вельми рано

кривавії зорі світ провіщають;

чорнії тучі з моря ідуть,

1 Черлений — пофарбований у червоний колір.

2 Гзак та Кончак — половецькі хани, учасники постійних набігів на Русь.

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них трепечуть блискавки синії.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам поломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькії, на ріці на Каялі1,

біля Дону великого!

О Руськая земле, уже за горою єси!

Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки мутно течуть.

Порохи поля покривають.

Стяги говорять: половці ідуть від Дону,

І від моря,

і з усіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.

Яр2-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

прищеш на воїв стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи,

там і лежать поганії голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою,

яр-туре Всеволоде!

Він завдав ці рани, дорогі браття,

забувши почесть і життя,

і города Чернігова отчий золотий стіл,

і своєї милої жони, красної Глібівни,

звичаї і обичаї!

(Згадуються міжусобні війни руських князів, які призводили до занепаду Русі).

Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, та часто ворони крякали,

1 Каяла — символічна річка, що уособлює скорботу.

2 Яр — коротка форма від ярий, тобто звитяжний.

трупи собі ділячи,

а галки свою річ говорили,

на поживу летіти збираючись.

То було в ті битви і в ті походи,

а такої битви — не чувано!

/.../

Чорна земля під копитьми

кістьми була засіяна,

а кров'ю полита:

тугою зійшли вони по Руській землі!

Що там шумить,

що там дзвенить

вдалині рано перед зорями?

Hop полки завертає:

жаль бо йому милого брата Всеволода.

Билися день, билися другий;

третього дня під полудень упали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;

тут кривавого вина недостало;

тут пир докінчили хоробрі русичі:

сватів напоїли

і самі полягли

за землю Руськую.

Никне трава жалощами,

а дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже бо, браття, невеселая година настала,

уже пустиня силу прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого внука,

ступила дівою на землю Трояна,

Заплескала лебединими крильми на синім морі

край Дону;

плещучи, прогнала багаті часи.

Припинились походи князів на поганих,

сказав бо брат брату:

„Се моє, і те — теж моє“.

І почали князі про малеє — „се великеє“ мовити

і самі на себе крамолу кувати.

А погані з усіх сторін приходили з побідами

на землю Руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — к морю!

А Ігоря хороброго полку — не воскресити! /.../

Жони руські заплакали, примовляючи:

„Уже нам своїх милих лад

ні мислю помислити,

ні думою здумати,

ні очима оглядіти,

а злота і срібла того не мало загубити“.

І застогнав же, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастьми.

Горе розлилося по Руській землі,

печаль буйна пішла серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,

брали данину по білці з двора.

Тії бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод, вже біду розбудили,

що її приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський.

Грозою був він:

розгромив своїми сильними полками

і харалужними1 мечами, наступив на землю

Половецькую, притоптав горби і яруги,

Змутив ріки і озера, висушив потоки і болота.

А поганого Кобяка із лукомор'я,

од залізних великих полків половецьких,

як вихор, вихопив. /.../

Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого

у сідло невольниче.

Засмутились в містах забрала,

а веселість поникла.

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах.

„В цю ніч з вечора одягали мене, — рече, —

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино з горем змішане,

сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих

великий жемчуг на лоно і ніжили мене.

Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.

1 Харалужний — із сталі, загартованої у спеціальному розчині.

Всю ніч з вечора сірі ворони крякали

під Плісенським на оболонні,

були в дебрі Кияні і неслися до синього моря“.

І сказали бояри князю:

„Уже, княже, туга ум полонила;

се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого

пошукати града Тмутороканя

або напитися шоломом з Дону.

Уже соколам крильця повтинали поганих шаблями,

а їх самих опутали у пута залізні.

Темно бо було в третій день: два сонця затемнились,

оба багрянії стовпи погасились

і з ними молоді два місяці,

Олег і Святослав,

тьмою огорнулись,

і в морі потонули,

і велику зухвалість подали ханові.

На ріці Каялі тьма світ покрила:

по Руській землі простерлися половці,

наче пардуже гніздо. /.../

А нам уже, дружині, жодних веселощів!“

Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,

З сльозами змішане,

і прорік:

„О мої синовці, Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити,

а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі, бо кров погану ви пролили.

Ваші хоробрі серця в жорстокім

харалузі сковані,

а в одвазі загартовані.

Що ж натворили ви моїй срібній сідині?

(Князь говорить про жорстокість битв минулих часів).

Ви ж сказали: „Мужаймося самі —

минулу славу самі заберем

і прийдешню самі поділим!“

А чи диво се, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл линяє —

високо птиць ганяє:

не дасть гнізда свойого в обиду.

Та се зле: князі мені — не пособники,

нінащо година обернулась.

Се в Римові кричать під шаблями половецькими,

а Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!“

(Святослав звертається до князів-переможців, досвідчених воїнів, протиставляючи їх необережному Ігореві, закликає стати на захист Руської землі).

О, стогнати Руській землі,

спом'янувши колишню годину

й колишніх князів!

Того старого Володимира

ніяк було прикувати до гір київських;

ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові,

і другії Давидові,

та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

На Дунаї Ярославнин1 голос чути,

зозулею, незнаема, рано кує:

„Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві,

омочу шовковий рукав у Каялі ріці,

утру князю кривавії його рани

на дужому його тілі“.

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі,

примовляючи:

„О вітре, вітрило!

Чому, господине, так сильно вієш ти?

Чому мечеш ти хановськії стрілки

на своїх легесеньких крильцях

на моєї лади воїв?

Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,

леліючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?“

Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі,

примовляючи:

„О Дніпре Словутичу!

Ти пробив єси кам'янії гори

через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

до полку Кобякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано“.

1 Ярославна — дружина князя Ігоря.

Ярославна рано плаче в Путивлі на забороні,

примовляючи: „Світлеє і трисвітлеє сонце!

Всім тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої

на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело,

тугою їм сайдаки стягло? “

Заграло море опівночі,

ідуть смерчі млою:

Ігореві-князю Бог путь явить

із землі Половецької

на землю Руськую,

к отчому золотому столу.

Позгасали вечірні зорі.

Ігор спить,

Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить

од великого Дону

до малого Дінця.

Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою,

велить князю розуміти:

князю Ігорю не бути кликаним!

Загула земля,

зашуміла трава,

вежі половецькі сколихнулися.

А Ігор-князь поскочив горностаєм в комиші

і білим гоголем на воду.

Упав на бистрого коня

і скочив з нього сірим вовком.

І помчав до лугу Дінця,

і полетів соколом під млою,

забиваючи гусей і лебедів

на сніданок, на обід і на вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

тоді Овлур вовком помчав,

струшуючи собою студену росу:

підірвали бо своїх бистрих коней.

Донець рече:

„Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

а Кончакові — прикрості,

а Руській землі — веселості!“

Ігор рече: „О Донче!

Не мало тобі величі,

що леліяв ти князя на хвилях,

слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних,

одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева,

стеріг ти його гоголем на воді,

чайками на струмках,

чернядьми на вітрах“.

Не така ж, говорять, ріка Стугна;

мало води маючи,

пожерши чужі ручаї і струмки,

розширена в усті,

вона юнака князя Ростислава скрила

на дні при темнім березі.

Плаче мати Ростиславова

по юнаку князю Ростиславу.

Поникли квіти жалобою,

І дерево з тугою к землі приклонилось.

То не сороки заскрекотали —

по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не крякали,

галки позмовкали,

сороки не скрекотали,

полози повзали тільки.

Дятли стукотом путь до ріки вказують,

солов'ї веселими піснями світ провіщають.

Мовить Гзак Кончакові:

„Коли сокіл до гнізда летить —

соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами“.

Каже Кончак до Гзи:

„Коли сокіл до гнізда летить —

то ми сокільця опутаємо красною дівицею“.

І каже Гзак Кончакові:

„Коли його опутаємо красною дівицею,

не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці,

і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім“.

Сказав Боян про походи Святослава,

піснетворець часу давнього —

Ярослава, Олега, княжого:

„Хоч і тяжко голові без плечей —

Зле й тілу без голови “,—

Руській землі без Ігоря.

„Сонце світиться на небесах —

Ігор-князь в Руській землі“, —

дівчата співають на Дунаї,

в'ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричевім до святої богородиці Пирогощої1.

Землі раді, городи веселі.

Заспівавши пісню старим князям,

потім і молодим співати:

„Слава Ігорю Святославичу,

буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!“

Здоров'я князям і дружині,

що борються за християн проти поганих полків!

Князям слава і дружині!

Амінь.

1 Герой пройшов усі випробування і готовий одержати благословення Матері Божої.

ПОМІРКУЙ

• Чому автор „Слова...“ робить такий докладний історичний вступ до того, як розповісти про основні події твору?

• Чи про справжнє затемнення розповідається, чи це художній образ?

• Які риси характеру молодих князів Ігоря і Всеволода викликають схвалення в автора? Чим це можна пояснити? А в чому звинувачують молодих князів?

• Знайди описи битв, які художні засоби там вживаються, що вони змальовують?

• Деталі яких кольорів бачить князь Святослав у своєму сні, як можна це пояснити?

• Чим були небезпечні для руських земель кочівники-половці?

• Де у творі йдеться про міжнародну впливовість Руської держави?

• Який жанр усної народної творчості нагадує оповідь про втечу Ігоря?

• Чи можна вважати дружину князя Ігоря — Ярославну ідеалом дружини?

СТВОРИ

• Створи уявні словесні портрети князя Ігоря і Ярославни.