Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

Українська література 9 клас - Хрестоматія - 2017 рік

Енеїда - ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769-1838) - НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

Частина перша

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила — страх.

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю

Юноні, — все її гнівив:

Здававсь гірчіший їй від перцю,

Ні в чім Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Паріс, Пріамове дитятко,

Путивочку1 Венері дав.

Побачила Юнона з неба,

Що пан Еней на паромах;

А те шепнула сука Геба...

Юнону взяв великий жах!

Впрягла в ґринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю, і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу мчалась, як оса.

„Здоров, Еоле, пане-свату!

Ой, як ся маєш, як живеш? —

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — Чи гостей ти ждеш?..”

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом-дідом,

Сама же сіла на ослін.

„Будь ласкав, сватоньку-старику!

Ізбий Енея з пантелику,

Тепер пливе на морі він.

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз.

Пошли на його лихо злеє,

Щоб люди всі, що при Енеї,

Послизли, і щоб він і сам...

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну,уродлиру

Тобі я, далебі, що дам”. /.../

Еол, оставшись на господі,

Зібрав всіх вітрів до двора,

Велів поганій буть погоді...

Якраз на морі і гора!

Все море зараз спузирило,

1 Путивочка — путивка, осінній сорт яблук.

Водою мов в ключі забило,

Еней тут крикнув, як на пуп;

Заплакався і заридався,

Пошарпався, увесь подрався,

На тім’ї начесав аж струп.

Прокляті вітри роздулися,

А море з лиха аж реве;

Слізьми троянці облилися,

Енея за живіт бере;

Всі човники їх розчухрало,

Багацько війська тут пропало;

Тогді набрались всі сто лих!

Еней кричить, що „я Нептуну

Півкопи грошей в руку суну,

Аби на морі штурм утих”.

Нептун іздавна був драпічк1а,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

І миттю осідлавши рака,

Схвативсь на його, мов бурлака,

І вирнув з моря, як карась.

Загомонів на вітрів грізно:

„Чого ви гудете так різно?

До моря, знаєте, вам зась!”

От тут-то вітри схаменулись

І ну всі драла до нори;

До ляса мов ляхи шатнулись,

Або од їжака тхори.

Нептун же зараз взяв мітелку

І вимів море, як світелку,

То сонце глянуло на світ.

Еней тогді як народився,

Разів із п’ять перехрестився,

Звелів готовити обід.

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

1 Драпічка — здирник, грабіжник, хабарник.

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали,

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли. /.../

Зевес тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись,

Заплакавшись і завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

„Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки, грають їм”. /.../

Юпітер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою чуб:

„Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину весь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони в гості

І буде там бенкетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав”.

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поцілував.

Еней прочумався, проспався

І голодранців позбирав,

Зо всім зібрався і уклався,

І скільки видно почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його дививсь:

„Коли б, — каже, — умер я в Трої,

У же б не пив сеї гіркої

І марно так не волочивсь”.

Потім, до берега приставши

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм.

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала,

Такі сказала їм слова:

„Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочани, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!”

Троянці всі замурмотали,

Дідоні низько в ноги впали

А вставши, їй мовляли так:

„Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки прочухана

І самого Енея-пана

В три вирви вирвали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою

Тепер ти знаєш, ми відкіль.

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охдяли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня.

Дідона гірко заридала

І з білого свого лиця

Платочком сльози обтирала:

„Коли б, — сказала, — молодця

Енея вашого злапала,

Уже б тогді весела стала,

Тогді Великдень був би нам!”

Тут плюсь — Еней, як будто з неба:

„Ось, ось де я, коли вам треба!

Дідоні поклонюся сам”.

Потім, з Дідоною обнявшись,

Поцілувались гарно всмак;

За рученьки біленькі взявшись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дідоні до господи

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл.

Пили на радощах сивуху

І їли сім’яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцьовали

В дробушках, в чоботах, в свитках.

Сестру Дідона мала Ганну,

Насправжки дівку хоть куди,

Проворну, чепурну і гарну;

Приходила і ся сюди

В червоній юпочці1 баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьонжках, в намисті і в ковтках2,

Тут танцьовала викрутасом

І пред Енеєм вихилясом

Під дудку била третяка.

Еней і сам так розходився,

Як на аркані жеребець,

Що трохи не увередився,

Пішовши з Гандзею в танець.

1 Юпка - верхній одяг (жіночий і чоловічий).

2 Ковтки — золоті сережки.

В обох підківки забряжчали,

Жижки од танців задрижали,

Вистрибовавши гоцака.

Еней, матню в кулак прибравши

І не до солі примовлявши,

Садив крутенько гайдука. /.../

Еней на ніч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто схотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіл.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали — там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодці кружали,

Поки аж півні заспівали, —

Що здужали, то все тягли.

Дідона рано ісхопилась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Якби в оренду на танець.

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок. /.../

Тут всяку всячину іграли,

Хто яків віщо захотів;

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюстка, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенкети, мов весілля,

Всі п’яні, хоть посунсь куда.

Енеєві так, як болячці

Або лихій осінній трясці,

Годила пані всякий день.

Були троянці п’яні, ситі,

Кругом обуті і обшиті,

Хоть голі прибрели, як пень.

Троянці добре там курили,

Дали приманку всім жінкам,

По вечорницях всі ходили,

Просвітку не було дівкам.

Та й сам Еней, сподар, і паню

Підмовив паритися в баню...

Уже ж було не без гріха!

Бо страх вона його любила,

Аж розум весь свій погубила,

А, бачся, не була плоха.

От так Еней жив у Дідони,

Забув і в Рим, щоб мандровать.

Тут не боявся і Юнони,

Пустився все бенкетовать. /.../

Еней в гостях прожив немало,

Що з голови його пропало,

Куди його Зевес послав.

Він годів зо два там просидів,

А мабуть би, і більш пронидів,

Якби його враг не спіткав.

Колись Юпітер ненароком

З Олімпа глянув і на нас

І кинув в Карфагену оком —

Аж там троянський мартопляс...

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь рот:

„Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт”. /.../

Прибіг Меркурій засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ремінцями обв’язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав: „Готов уже я, тату,

Куди ти хочеш, посилай”.

„Біжи лиш швидше в Карфагену, —

Зевес гінцеві так сказав, —

І пару розлучи скажену,

Еней Дідону б забував.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає,

А то заліг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде йще гуляти,

То дам йому себе я знати.

От так сказав, скажи, Зевес”.

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стайні швидше тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку,

Черкнув із неба, аж курить!

І все кобилок поганяє,

Що оглобелька аж брикає,

Помчала, аж візок скрипить!

Еней тоді купався в бразі

І на полу укрившись ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг.

Смикнув із полу, мов псяюху.

„А що ти робиш, п’єш сивуху? —

Зо всього горла закричав.

Ану лиш швидше убирайся,

З Дідоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав”. /.../

Еней піджав хвіст, мов собака,

Мов Каїн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із хати

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий приказ:

„Як можна швидше укладайтесь,

Зо всіма клунками збирайтесь,

До моря швендяйте якраз!” /.../

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз одіслав

І дожидався тілько ночі,

Що як Дідона зімкне очі,

Щоб не прощавшись тягу дать.

Хоть він за нею і журився

І світом цілий день нудився,

Та ба! бач, треба покидать. /.../

Дідона зараз одгадала,

Чому сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім куняла

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дідона за чуб хвать. /.../

„Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, католик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!” /.../

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, якби купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім, в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

Дідона тяжко зажурилась,

Ввесь день не їла, не пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, якби шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж занудило їй, небозі,

І не встояла на ногах. /.../

Довгенько так посумовавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І, взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою,

Як спав хрещений ввесь народ. /.../

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полум’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад!

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

ПОМІРКУЙ

• Хто такий Еней? Якими рисами автор його наділяє? Які суперечності наявні в образі Енея?

• Які стосунки складаються в Енея з богами?

• Чому Еней зі своїм військом тікає з Трої? Яке алегоричне значення має цей епізод?

• За якої умови Нептун погодився допомогти Енеєві й вгамувати шторм? Що висміюється в цьому епізоді?

• Як поводиться Еней і його військо в Карфагені в гостях у Дідони? Як автор характеризує Дідону?

• Про яку обіцянку, дану Зевсові, забув Еней?

• Як відбувається прощання Енея з Дідоною? Як це характеризує Енея? Чому Дідона потрапила до пекла?

• Які побутові особливості змальовуються у творі?

• Кого висміює автор в образах олімпійських богів?

ПРОАНАЛІЗУЙ

• За допомогою яких засобів комічного автор створює образ Енея? Наведи цитати з тексту.

Частина друга

Еней тужив, дізнавшись, що Дідона спалила себе.

Раптом на морі знялася буря. Палінур, керманич троянців, сказав, що до Риму вони не допливуть, потрібно пристати до берега і підлатати човни. Вирішили пливти до сицилійської землі, де правив цар троянського походження Ацест.

Ацест частував троянців від душі. День, коли троянці прибули до Ацеста, був днем смерті Анхіза — Енейового батька. Еней вирішує справити по батькові поминки.

Троянці підтримали бажання Енея і влаштували гучні поминки. Вони багато їли, пили, влаштували ігрища, бійки.

Юнона пішла до Ірисі (посередниці між Богами і людьми, своєї прислужниці) і про щось її попрохала.

Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб відплатити чоловікам-п’яницям. Почалася велика пожежа.

Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від безпорадності так розізлився, що почав лаяти богів і просити пустити з неба бурю. Пішов дощ і за якусь годину залив усю пожежу: Погоріли не всі човни, тому Еней думав, що робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи залишатися в Сицилїї. Троянець Охрім порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення.

Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхіз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

„Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене Боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти Божу волю

І швидше в Рим переселивсь.

Збери всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сицилію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

І по Олімпському закону

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся.

До пекла навпростець прямуйся

Пішком, — не треба і коня.

Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!..”

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився,

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль,

І, там недовго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світа тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени. /.../

ПОМІРКУЙ

• Як поводиться Еней під час знищення флоту?

• Який наказ дав батько Енею під час сну?

• Чому Еней мусить його виконати?

Частина третя

/.../А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись, як був голодний год.

Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоч дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шлялись

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхізів син.

От так поплававши немало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів повставали

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать. /.../

Еней один не веселивск,

Йому немиле все було;

Йому Плутон та батько снився,

І пекло в голову ввійшло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов скрізь по полям шукати,

Щоб хто дорогу показав:

Куди до пекла мандровати,

Щоб розізнати, розпитати,

Бо в пекло стежки він не знав. /.../

Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть,

Як вийшла бабище старая,

Крива,горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах. /.../

„Я кумськая зовусь Сівілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала. /.../

Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере. /.../

Не йди в дорогу без запасу,

Бо хвіст од голоду намнеш;

І де-де іншого ти часу

І крихти хліба не найдеш.

Я в пекло стежку протоптала,

Я там не раз, не два бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки

Всі закоморочки, куточки

Уже не первий знаю год”. /.../

Вергілій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і щось оставлю,

Писну — як од старих чував. /.../

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За вуха настромляли пір.

Се все десяцькі та соцькії,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно Богу все молились,

На тиждень дні по три постились

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

Насупротив сих окаянниць

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними пеленами

Стояли хльорки наголо,

І панночок фільтифікетних,

Лакеїв гарних і дотепних

Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,

Що вийшли заміж за старих,

Що всякий час були раденькі

Потішить парнів молодих;

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним помагали

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить. /.../

І перевізник тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали,

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як повстка, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.

Сорочка, зв’язана узлами,

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли;

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.

За пояс лико одвічало,

На йому висів гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кремінець.

Хароном перевізник звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався,

По Стіксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок. /... /

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сівіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їх руки,

Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які із роду не женились

Та по чужим куткам живились,

Такі повітані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали,

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм давали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

І ті були там лигоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од переносу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що іздили по ярмаркам

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі,

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський —

Кипіли в пеклі всі в смолі. /.../

А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гаріля пилинки,

Було все чисто, як зоря:

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець. /.../

Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов’я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь — так і дадуть палаш.

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий Боже, щоб не догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися, і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався,

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодних як святках;

Кому коли що захотілось,

То тут як з неба і вродилось;

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивувався

І тут яги своей спитався,

Які се праведні були.

„Не думай, що були чиновні, —

Сівілла сей дала одвіт, —

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий Живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать: „І паки”,

Не ті, що в золотих шапках.

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх:

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроводжали

В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні,

Яким спідниці не було;

Се що без родичів остались...

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад,

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хоч чим багат, то тим і рад.

Тут также старшина правдива, —

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили”. /.../

„Скажи ж, моя голубко сиза, —

Іще Еней яги спитав, —

Чом батька я свого Анхіза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куда його щоб засадить?”

„Він Божої, — сказала, — крові

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить”. /.../

/.../ Анхіз же був тоді внизу

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

Як глядь нагору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто — боком

І ввесь од радості згорів. /.../

Тогді-то в пеклі вечорниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте;

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках:

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам. /.../

Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити.

То так якраз і додала.

Привідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику.

Йому шепнула біля вуха

І завела з ним річ таку:

„Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю

І вже ніколи не збрешу”. /.../

Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дуже клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

„Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола...

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла”. /.../

Еней з Сівіллою старою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.

ПОМІРКУЙ

• Яких пісень співають троянці у морі? Про які події вони згадують?

• Де живе Сивілла? З чим це пов'язано?

• Що зауважує оповідач, посилаючись на опис пекла у Вергілія? Що, на думку оповідача, змінилось у пеклі з часів давньоримського поета?

• Кого і за що катують у пеклі? Як це пов’язано з моральними уявленнями українського народу?

• Яким побачив герой життя у раю?

• Як відбулася зустріч Енея з батьком?

• Яке пророцтво почув Еней у пеклі?

Частина четверта

/.../ Еней, по човну походжая,

Роменський тютюнець курив;

На всі чотири розглядай,

Коли б чого не пропустив.

„Хваліте, — крикнув, — братця,

Бога Гребіте дужче якомога,

От Тібр перед носом у нас;

Ся річка Зевсом обіщана

І з берегами нам оддана.

Греби! — от закричу шабас!” /.../

Земелька ся була латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя-скурвасинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин.

А также всі його підданці

Носили латані галанці,

Дивившись на свого царя;

На гроші там не козиряли,

А в кітьки крашанками грали,

Не візьмеш даром сухаря. /.../

Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба. /.../

Сусідні хлопці женихались

На гарну дівчину таку,

І сватать деякі питались,

Які хотіли, щоб смаку

В Латиновій дочці добиться,

Царя приданим поживиться,

Геть-геть — і царство за чуб взять.

Но ненечка її Амата

В душі своїй була строката,

Не всякий їй любився зять.

Один був Турн, царьок нешпетний,

З Латином у сусідстві жив,

Дочці і матері прикметний,

І батько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.

Пан Турн щось дуже підсипався

Царя Латина до дочки,

Як з нею був, то виправлявся

І піднімавсь на каблучки.

Латин, дочка, стара Амата

Щодень від Турна ждали свата,

Уже нашили рушників

І всяких всячин напридбали,

Які на сватанні давали, —

Все сподівались старостів.

Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней немарно тратив врем’я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив. /.../

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, баклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней був і не рад.

Сказали: „Люди тут бормочуть,

Язиком дивним нам сокочуть.

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм, — не знають,

Між ними ми пропадемо”.

Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло.

Троянське плем’я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

Еней від них не відступався,

Тройчаткою всіх приганяв,

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так латину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном — домінусом,

Себе ж то звали — троянус. /.../

Латину тільки що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

„Впусти! Я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!” /.../

Латин, як цар, в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувшись всякий з них, як йорж.

Царя на дзиґлик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покуття аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей. /.../

Послів ввели к царю з пихою,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин,

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав.

„Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус,

Ад те, о реке! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине

Пермітте жить в землі своей,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дякувати будем сатіс

Бенефіценції твоей.

О, реке! будь нашим меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи;

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам ін номіне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

Се килим-самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл їм застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка,

Цариці мусим сю піднесть”. /.../

Цариця, цар, дочка Латина

Зглядалися поміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

„Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий Боже, як всі раді вам”. /.../

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

„Eгe! — Юнона закричала. —

Поганець, як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку,

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя”. /.../

Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь багацько

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору Всі шапками,

Кричали вголос на ввесь рот:

„Війна! Війна! против троянців,

Ми всіх Енеєвих поганців

Поб’єм — іскореним їх род”.

Латин старий був не рубака

І воюватись не любив.

Од слова „смерть” він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжди був тихенький,

Як всякий дід старий, слабенький,

В чужеє діло не мішавсь. /.../

Бояри вмиг скомпонували

На аркуш маніхвест, кругом,

По всіх повітах розіслали,

Щоб військо йшло під коругов;

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлокоть би тирчав;

Щоб сала і пшона набрали,

Щоб сухарів понапікали,

Щоб ложку, казанок всяк мав.

Все військо зараз розписали

По різним сотням, по полкам,

Полковників понаставляли,

Дали патенти сотникам.

По городам всяк полк назвався,

По шапці всякий розлипався,

Вписали військо під ранжир;

Пошили сині всім жупани,

На спід же білії каптани,

Щоб був козак, а не мугир. /.../

Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть. /.../

Держась воєнного обряду,

Готовили заздалегідь

Багацько всякого снаряду,

Що сумно аж було глядіть.

Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали,

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч. /.../

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить:

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею-город поспіша.

Стовп пороху під небо в’ється,

Сама земля, здається, гнеться.

Енею! де тепер душа? /.../

ПОМІРКУЙ

• Яку творі зображується латинська земля та її цар? Як почуваються тут троянці?

• Як троянці вчаться латинської мови? Якими були результати навчання? Які недоліки тогочасної освіти висміює автор?

• Що спричинило війну між троянцями та рутульцями?

• Як описується підготовка троянського війська до бою? З чим воно порівнюється?

Частина п’ята

Біда не по дерев’ях ходить,

І хто ж її не скуштовав?

Біда біду,говорять, родить,

Біда для нас — судьби устав!

Еней в біді, як птичка в клітці;

Запутався, мов рибка в сітці;

Терявся в думах молодець.

Ввесь світ, здавалось, зговорився,

Ввесь мир на його напустився,

Щоб розорить його вкінець.

Еней ту бачив страшну тучу,

Що на його війна несла;

В ній бачив гибель неминучу

І мучивсь страшно, без числа.

Як хвиля хвилю проганяла,

Так думка думку пошибала;

К олімпським руки протягав,

Надеждою хоть підкреплявся,

Но переміни він боявся,

І дух його ізнемогав.

Ні ніч його не вгамовала,

Він о війні все сумовав;

І вся коли ватага спала,

То він по берегу гуляв,

Хоть з горя сильно ізнемігся;

Мов простий, на піску улігся,

Та думка спати не дала.

Скажіть, тогді чи дуже спиться,

Як доля против нас яриться

І як для нас фортуна зла?

О сон! З тобою забуваєм

Все горе і свою напасть;

Чрез тебе сили набираєм,

Без тебе ж мусили б пропасть.

Ти ослабівших укріпляєш,

В тюрмі невинних утішаєш,

Злодіїв снищами страшиш;

Влюблених ти докупи зводиш,

Злі замисли к добру приводиш,

Пропав — од кого ти біжиш.

Енея мислі турбовали,

Но сон таки своє бере;

Тілесні сили в кім охляли,

В тім дух не швидко, та замре.

Еней заснув і бачить снище:

Пред ним стоїть старий дідище,

Обшитий весь очеретом;

Він був собі ковтуноватий,

Сідий, в космах і пелехатий,

Зігнувсь, підпершися ціпком.

„Венерин сину! Не жахайся, —

Дід очеретяний сказав, —

І в смуток дуже не вдавайся,

Ти гіршії біди видав;

Війни кривавой не страшися,

А на олімпських положися,

Вони все злеє оддалять.

А що мої слова до діла,

Лежить свиня під дубом біла

І тридцять білих поросят.

На тім-то берлозі свиноти

Іул построїть Альбу-град,

Як тридесять промчаться годи.

З Юноною як зробить лад.

Однаково ж сам не плошайся,

З аркадянами побратайся,

Вони латинцям вороги:

Троянців з ними як з’єднаєш,

Тогді і Турна осідлаєш,

Все військо виб’єш до ноги.

Вставай, Енею! Годі спати,

Вставай і Богу помолись,

Мене ти мусиш также знати:

Я Тібр старий! — ось придивись.

Я тут водою управляю,

Тобі я вірно помагаю,

Я не прочвара, не упир,

Тут будеть град над городами,

Поставлено так між Богами...”

Сказавши се, дід в воду — нир.

* * *

Вранці Еней пливе до аркадського царя Евандра просити допомоги. Той погоджується.

У цей час на Олімпі Венера просить коваля Вулкана, щоб той зробив Енеєві зброю, яка б допомогла здобути перемогу.

Разом з Енеєм Евандр відправляє сина Палланта за начальника своїх воїнів. Еней із новими силами повертається до троянців у старий табір.

Уночі йому сниться його матір, яка принесла йому надзвичайну зброю, що викував Вулкан.

Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак Юнона послала до Турна Ірисю, щоб та попередила його про плани Енея. Турн збирає військо і веде його на табір троянців.

Еней з допомогою ще не повернувся, а тому троянці, побачивши військо Турна, приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти укріплення, і тоді він дав наказ спалити троянський флот. Венера йде до Цібелли (матері всіх Богів) просити, щоб вона заступилась за троянців перед Зевсом.

Зевс обіцяє матері провчити всіх. Він обернув кораблі троянців у сирен, а рутульці, побачивши це, злякались і почали тікати до свого табору.

* * *

/.../ Троянді із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк то толковав,

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хоть утіка — не все женися;

Хоть мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Ліхтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих блідних огоньків.

Враги троянські почивали.

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая-бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

„А що, як, викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? —

Шептав Низ в ухо Евріалу. —

То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дриґне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться

І сотню посадить на ніж”.

„Як? Сам? Мене оставиш? —

Спитався Низа Евріал. —

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду.

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой”.

„Пожди і пальцем в лоб торкнися, —

Товаришеві Низ сказав, —

Не все вперед — назад дивися.

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку протерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

От я, так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — Бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам’ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в’яже,

Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,

Живи для неї, я прошу”.

„Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинності мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш;

Де общее добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать”.

„Іноси!” — Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

„Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю

На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь — веліте

Нам з Евріалом попитать,

Чкурнем — і поки сонце зійде,

Енея мусим, покидать”.

„Яка ж одвага в смутне врем’я!

Так не пропало наше плем’я?” —

Троянці всі тут заревли,

Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати

І красовулю піднесли.

Іул, Енеїв як наслідник,

Похвальну рацію сказав;

І свій палаш, що звавсь побідник,

До боку Низа прив’язав.

Для милого же Евріала

Не пожалів того кинджала,

Що батько у Дідони вкрав.

І посулив за їх услугу

Землі, овець і дать по плугу,

В чиновні вивесть обіщав.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев’ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м’якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матер’ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

„Іул Енейович, не дайте

Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте

І заступайте від вражди.

Од бід, напраснини, нападку;

Ви самі мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю”, —

Так мовив чулий Евріал:

„Не бійся, добрий Евріале, —

Іул йому сей дав одвіт, —

Ти служиш нам не за пропало,

На смерть несеш за нас живіт,

Твоїм буть братом не стиджуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу”.

І так, одважно наша пара

Пустилася в рутульський стан.

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали, скілько мочі,

Сивуха сну їм піддала!

Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались

Ні од кого ніяка зла.

І часовії, на мушкетах

Поклавшись, спали на заказ;

Хропли всі п’яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час!

Переднюю побивши стражу,

Полізли в стан варити кашу;

Низ тут товаришу сказав:

„Приляж к землі ти для підслуху,

А я задам рутульцям духу;

Гляди, щоб нас хто не спіткав”. /.../

* * *

Низ та Евріал перерізали чимало війська Турна і коли вже поверталися, натрапили на полк латинської дружини, що їхав в табір Турна. Хоробрі вояки гинуть від рук ворогів.

Турн думав, як помститися троянцям. Він звелів надіти голови Низа і Евріала на списи і йти на штурм. Троянці після побаченого люто відбивали ворогів. Врешті-решт Турн відступив.

ПОМІРКУЙ

• Які зміни в поведінці троянців відбуваються в часи справжньої загрози? Якого правила вони дотримуються?

• Хто такі Низ та Евріал? У чому виявляється їхній патріотизм?

• Чому автор наголошує на іноземному походженні Низа та Евріала?

• Які козацькі чесноти вони втілюють? Що для них є найціннішим?

Частина шоста

* * *

На Олімпі тривають суперечки між богами. У бою з рутульцями гине Паллант. Троянці разом з аркадцями оплакують загиблих воїнів, а тимчасове перемир’я дає змогу їх вшанувати.

* * *

/.../ „Козацтво! Лицарі! Трояне!

Храбруйте! Наша, бач, бере;

Оце опудало погане

Латинів город одіпре.

Но перше, чим начнем ми битись,

Для мертвих треба потрудитись,

Зробить їх душам упокой;

Імення лицарів прославить.

Палланта к батькові одправить,

Що наложив тут головой”.

За сим пішов в курінь просторий,

Де труп царевича лежав,

Над ним аркадський підкоморій

Любистком мухи обганяв.

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,

Еней зарюмав басом сам:

„Гай! гай! — сказав. — Ув’яв мій гайстер!

Який то був до бою майстер.

Угодно, бачу, так Богам!”

Звелів носилки з верболозу

І з очерету балдахин

Зготовить тіла для виносу,

Щоб в них Паллант, Евандрів син,

Вельможна, панськая персона -

Явилася перед Плутона

Не як абиякий харпак,

Жінки покійника обмили,

Нове убрання наложили,

Запхнули за щоку п’ятак,

Як все уже було готово,

Тогді якийсь їх филозоп

Хотів сказать надгробне слово,

Та збився і почухав лоб;

Сказав: „Се мертвий і не дишеть,

Не видить, то єсть і не слишить,

Єй, єй! уви! Он мертв, амінь!” /.../

Як вибрались на чисте поле,

Еней з покійником прощавсь,

Сказав: „О жизнь! Бурливе море,

Хто цілий на тобі оставсь?

Прости, приятелю любезний,

Оддячу я за вид сей слезний,

І Турн получить з баришком”.

Потім Палланту уклонився,

Облобизав і прослезився,

Додому почвалав тишком. /.../

* * *

Еней з Турком влаштовують поєдинок, який вирішить долю кровопролитної й виснажливої війни.

* * *

/.../ Еней од радості не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним;

Оскалив зуб, на всіх оглянувсь

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий.

Бувалий, здатний, тертий, жвавий

Такий, як був Нечоса-князь.

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк — не боявсь.

Як тілько виступили к бою

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись! Шабельки засвистіли,

Цок-цок! — і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

І вмиг, прочумавшись, з наскоком

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучче уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Турн зробив без дальней думки.

Як кажуть, підобравши клунки,

Ану! Чим тьху навтіки драть.

Біжить пан Турн, і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не рятує

Од рук троянська силача!

Як ось іще перерядилась

Сестриця, і пред ним явилась,

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцири забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так сказав:

„Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я дав

По пані старій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім Богам:

Еней в Олімпі буде з нами

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

Безсмертного ж хто ма убити?

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна на одну проказу,

І певне, по твому приказу,

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала”.

Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ вела:

„Прости, паноче! Простудилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид”.

„Іноси! сількість! Як мовляла”, —

Юноні Юпітер сказав.

Богиня з радіщ танцювала.

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Несмертних писана руками,

Так мусила установить.

Еней махає довгим списом.

На Турна міцно наступа.

„Тепер, — кричить, підбитий бісом, —

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе спідсподу

І розмізчу, погану дрянь”.

Од сей бундючної Турн речі

Безпечно усик закрутив

І, зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно сказав:

„Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олімпські нами управляють,

Вони на мене налягають,

Пред ними тілько я смирюсь”.

Сказавши, круто повернувся

І камінь пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо, бач, не тим він Турном став,

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без Богів ж людська моч — пустяк.

Йому і камінь ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

В таку щасливую годину

Еней чимдуж спис розмахав

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця в лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олімпських єретик.

Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олімпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки простягає

І мову слезную рече:

„Не жизні хочу я подарка;

Твоя, Анхізович, припарка

За Стікс мене поволоче.

Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю:

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасенний,

На викуп же, що хоч, проси”.

Еней од речі сей зм’ягчився

І меч піднятий опустив;

Трохи-трохи не прослезився

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк — Паллантова ладунка

І золота на ній карунка

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу личину

І басом громовим гукнув:

„Так ти троянцям нам для сміха

Тлумиш з Паллантова доспіха

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам, дядькам своїм”.

З сим словом меч свій устромляє

В роззявлений рутульця рот

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська полетіла

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенкет.

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

ПОМІРКУЙ

• 3 якими почуттями Еней виходить на двобій з Турном?

• Як боги втручаються в цей бій?

• Чому Тури різко змінює свою поведінку? Про що він просить Енея?

• Чому Еней убиває Турна?

ПРОАНАЛІЗУЙ

• Користуючись текстом твору доведи, що Енеїда” — енциклопедія життя українського народу.

Пародія (від грецьк. жартівлива переробка) — сатиричний літературний, музичний твір, що використовує які-небудь риси іншого твору, а також його форму.

Алюзія (від лат. натяк) — художньо-стилістичнии прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу.