Українська література 9 клас - Хрестоматія - 2017 рік

Тарас Бульба - МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) - ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ - НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

І

— А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять? Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще спідлоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум'яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись...

— Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

— А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому.

— А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

— Та вже як доведеться.

— Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов.

— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з'їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

— Та він добре б'ється! — промовив Бульба, зупинившись. — їй- богу, добре! — додав він, обсмикуючись: — Так, що краще б з ним і не заводитись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько з сином почали цілуватися.

— Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне: і що воно за мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? — звернувся він до меншого. — Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

— Ще чого вигадай! — промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. — І впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! І наче йому тепер до того: дитина здорожилася — скільки світа проїхала, втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

— Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить? Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? — Оце ваша мати! А все решта — сміття! — оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки — граматки, філозофія — все те, кажу, казна-що — чхать на те все! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться До друку. — А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там ваша школа; тільки там розуму й наберетесь.

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

— Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами, воловодитись. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сиділа на них, як квочка на яйцях. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних!

/.../Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів, — за звичаєм тих бойових, важких часів, коли в Україні почали розпалюватися сутички й баталії за унію.

Усе було чисте, вимащене кольоровою глиною. По стінах — шаблі, нагаї, сільця на птицю, неводи й мушкети, хитро оправлений ріжок на порох, золота вуздечка на коня і пута зі срібними бляшками. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими темнавими шибками, які тепер можна зустріти хіба в стародавніх церквах і крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Вікна й двері були в червоних обводах. На полицях по кутках стояли глеки, сулії, пляшки з зеленого й синього шкла, сріблом биті келехи, золочені чарки всілякої роботи — венецької, турецької, черкеської, що завітали до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, як то зазвичай бувало у ті лицарські часи. Берестові широкі лави попід стінами всієї світлиці; величезний стіл під образами на покуті; широка піч із запічками, карунками й прискалками з бар вистих кахлів — усе це було добре знайоме нашим двом лицарям, які щороку приходили додому на вакації, — власне, приходили, бо не мали ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі могли їздити верхи. Були у них тільки довгі чуби, за які мав право їх чубити всякий козак при зброї. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих румаків. /.../

(На честь приїзду синів старий Бульба влаштовує пишний бенкет, на який запрошує усю козацьку старшину. Протягом розмови Тарас приймає рішення поїхати наступного ж дня на Січ разом із синами, щоб вони змогли показати свою силу і вправність у бою).

Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві. Вона не сміла ні в чім суперечити; але, почувши такий страшний для неї рішенець, не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах.

Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з'явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все — оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов'янський дух і завелося козацтво — цей широкий гуляцький заміс української натури, — і коли всі перевози, яри та байраки, всі зручні місця засіялися козаками, що їм і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число: „А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, той козак”.

Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, замість ворохобливих та мізерних князів, що купували й перепродували свої міста, виникли грізні села, курені й околиці, пов'язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів. Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повного руїною. Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. Під їхньою, хоч і далекою, владою гетьмани, з-поміж козаків таки обрані, єднали околиці й курені в полки та належні округи. Не було це лавне рекрутоване військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, маючи тільки один червінець платні від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині. Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися надзвичайним талантам козацьким. Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу — загуляти, щоб аж небу було душно, пити й гуляти так, як уміє тільки козак, — усе це було йому до снаги. /.../

Тарас був із корінних полковників давнього гарту: весь він удався на бойове завзяття і відзначався крицевою щирістю своєї вдачі. За тих часів вплив польщизни пішов уже й проміж українську шляхту. Багато вже було таких, що переймали польські звичаї: заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, палаци. Тарасові було це не до шмиги. Він кохався у простому побуті козацькому й пересварився з усіма своїми товаришами, які пнулися до панських звичаїв. Вічно невгамовний, мав себе за покликаного оборонця віри православної. Досить було йому довідатись, що в якімось селі люди терплять утиски від орендарів, що набавляють податки з диму, — і він самовладне з'являвся там зі своїми козаками й чинив розправу. Він узяв собі за правило, що в трьох випадках завжди треба братися за шаблю, а саме: коли комісари не поважали старшину і стояли перед нею, не скинувши шапки; коли глумилися над православною вірою й не шанували прадідівських звичаїв і, нарешті, коли ворог був бусурмен чи турчин, супроти яких він вважав конче потрібним усяк час уживати зброї на славу християнства.

Тепер він наперед тішився думкою, як він з двома синами з'явиться на Січ і скаже: „Ось дивіться ж, яких я вам хлоп'ят привів!”. /.../

Ніч тільки що оповила небо; але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом, бо вночі було холодненько, та він таки й любив поніжитись у теплі, коли бував удома. Бульба швидко захропів, а за ним і весь його двір: усе, що лежало по різних його закутках, захропіло й заспівало.

Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів'я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.

— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, за першого шалу юності, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все, що тільки є в жінки ніжного, палкого, — все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як та степова чаєчка-небога, схилилася над своїми дітьми. її милих, коханих соколят тепер беруть від неї — беруть на те, щоб ніколи, ніколи вона їх більше не побачила! Хтозна.може, в першім бою татарин зрубає їм голови, і вона не буде навіть знати, де лежатимуть їхні білі тіла, покинуті на поталу хижому птаству; а за кожну краплину крові їхньої вона віддала б себе всю. Слізьми дрібними умиваючись, дивилася вона в їхні очі, які почав уже стуляти всевладний сон, і думала: „А може, Бульба, прокинувшись, перемінить свій рішенець і зажде ще кілька днів; може, він надумався так швидко їхати тільки через те, що забагато випив”. /.../

Бульба раптом прокинувся і зірвався ноги. Він дуже добре пам'ятав усе, що вчора наказував.

— Ну ж бо, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку). Швидше, стара, готуй нам чого-небудь попоїсти — їхати не близький світ!

Бідна старенька, втративши останню свою надію, у відчаї подалася до хати. Тим часом, як вона, вмиваючися слізьми, готувала сніданок, Бульба віддавав свої накази, метушився в стайні і сам вибирав для синів своїх найкраще убрання.

Учорашні бурсаки раптом перемінилися: замість брудних чобіт — червоні сап'янці зі срібними підківками; шаровари, як Чорне море завширшки, з силою складок і зборок, обперезані золотим очкуром; до очкура начеплено було довгі ремінці на люльку з китицями та всякими брязкальцями. Кармазинові жупани, з блискучого, як вогонь, сукна, підперезані мережаним поясом; турецькі, золотом биті, пістолі були засунуті за пояс; шабля бряжчала при боці. їхні лиця, ще не дуже засмаглі, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус тепер наче яскравіше відтіняв їхню білизну і дужий, могутній цвіт юності; вони були прегарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом.

Бідна старенька мати! Як побачила вона їх у цьому вбранні, то не змогла промовити й слова, і сльози застигли в її очах.

— Ну, сини, все готове! Нічого гаятись! — промовив Бульба. — Тепер за християнським звичаєм присядьмо на дорогу.

Усі посідали, навіть хлопці, що поштиво стояли при дверях.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Благай Бога, щоб фортунило їм на війні, щоб вони повсякчас боронили свою честь лицарську, щоб стояли довіку за віру Христову, а коли ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на світі!.. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна із морського дна вертає й на землі спасає.

Мати, слабосила, як мати, обняла їх, вийняла два малих образки й, ридаючи, наділа їм на шиї.

— Нехай хоронить вас... Божа Мати... Не забувайте, діти, матері вашої... подайте іноді хоч вісточку про себе... — Далі вона вже не могла говорити.

— Ну, гайда, діти! — мовив Бульба.

При ґанку стояли осідлані коні. Бульба раптом вискочив на свого Чорта, що скажено рвонувся вбік, почувши на собі двадцятипудову ваготу, — Тарас-бо був надзвичайно важкий і дебелий.

Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше ніжності; вона вхопила його за стремено, припала до сідла його і з відчаєм в очах не випускала його зі своїх рук. Два дужих козаки обережно взяли її й віднесли до хати. Та як виїхали вони за ворота, вона зі всією легкістю сарни, незвичною як на її літа, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів із якоюсь гарячковою несамовитістю... Її знов однесли.

Молоді козаки їхали смутні, ледве тамуючи сльози, боячись розсердити батька, який теж був схвильований, хоч і не показував того. День був сірий; зелень блискуче яріла; птаство щебетало якось не в лад. Проїхавши трохи, вони озирнулися назад: хутір їхній немов провалився, тільки ледве бовваніли над землею два димарі їхньої тихої хати та вершки дерев, що по їх сучках колись вони лазили, як ті білки; лише дальній луг іще стелився перед ними, — той луг, що нагадував їм усю історію їхнього життя, від пори, коли качалися вони в росяній траві, до часу, коли виглядали в ньому чорнобриву дівчину, що боязко перелітала через нього своїми прудкими, молодими ногами. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив'язаним угорі колесом самотою стирчить у небі; уже долина, яку вони проїхали, здавалася звіддаля горою, що все собою закрила.

— Прощайте й дитячі літа, і забави, і все, і все!

ПОМІРКУЙ

• Чому твір розпочинається діалогом Тараса Бульби з синами, а не авторським вступом?

• Як батько зустрів синів після довгої розлуки? Як ця сцена характеризує обох братів та подружжя Бульб?

• Чому автор, описуючи характер Тараса, повертається у часи виникнення козацтва?

• Як автор пояснює причини виникнення козацтва? Яке його значення для українського народу?

• Що в характері Тараса ріднить його з першими козаками? У чому полягає відмінність Бульби від сучасної йому старшини?

• У яких трьох випадках Тарас Бульба міг взятися за шаблю?

• 3 якою метою у творі наводиться детальний опис оселі Тараса Бульби? Як такий інтер'єр характеризує господарів?

• Як автор ставиться до долі дружини Тараса Бульби? Як її звати? Якими словами її названо у творі?

• Чому Тарас Бульба вирішує відправити синів на Січ другого дня після їхнього приїзду додому? Як до цього рішення ставиться мати, сам Тарас і сини?

• Яку творі показане „переродження” Остапа та Андрія з бурсаків у козаки? Які кольори протиставляються в цьому епізоді?

• Чи виражає мати хлопців протест проти чоловікового рішення у день від'їзду? Чому? Чи могла б вона щось змінити? Як виражається сила її характеру в епізоді прощання з синами? Аргументуй власне ставлення до того, як Тарас Бульба поводиться зі своєю дружиною. Чи характеризує це його як погану людину? Чому?

• Які народні звичаї зображуються у сцені від'їзду чоловіків з дому? Чому вони покидають домівку у сумному настрої? Як опис природи увиразнює душевний стан головних героїв?

• У якому епізоді видно, що Тарас Бульба має кремезну поставу? Що споріднює його з фольклорними богатирями?

ПРОАНАЛІЗУЙ

• Спираючись на враження, які склалися в тебе після прочитання першого розділу, склади психологічну характеристику та опиши зовнішність Тараса Бульби.

II

Усі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давню давнину: перед ним проходила його молодість, його літа, — літа, що промайнули і не вернуться, згадуючи які, завжди тужить козак, бажаючи, щоб молодість тривала все його життя. Він думав про те, кого зі свого давнього товариства зустріне тепер на Січі. Гадав, хто вже помер, а хто живий зостався, і сльоза тихо туманила його зіницю, а посивіла голова журливо похилилася.

Сини його думали інші думи. Але треба спершу трохи більше розповісти про його синів. На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов'язком віддавати своїх дітей у науку, хоч і робилося це лише задля того, щоб опісля зовсім її забути. Були вони тоді, як і всі, що потрапляли до бурси, дикі, викохані на волі, і там їх уже потроху обтісували на один копил, після чого ставали вони один на одного схожі. Старший, Остап, почав з того свою науку, що першого ж року втік додому. Його повернули, тяжко випарили й посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, відшмагавши його немилосердно, купували йому нового. Запевне він зробив би те і вп'яте, коли б батько врочисто не заприсягся віддати його на цілих двадцять років у монастирські служки й не пообіцяв привселюдно, що він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який шпетив усяку вченість і радив, як ми вже бачили, своїм дітям зовсім про неї й не дбати. З того часу Остап якнайстаранніше засів за нудотну книжку і незабаром став у перші лави.

Тодішня наука геть розходилася з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не пасували до того часу, і ніколи нічого спільного з життям не мали. Всі, хто вчився тої науки, ні до чого не могли приточити свого знання, хоч би навіть і найменш схоластичного. Та й самі тогочасні вчені були чи не найбільшими невігласами, бо геть не мали життєвого досвіду. А ще той республіканський лад самої бурси, та сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — усе це спонукало їх до зовсім іншої діяльності, яка нічого спільного з наукою не мала. Голодна бурса шугала вулицями Києва і змушувала всіх мешканців бути напоготові. Перекупки, що сиділи на базарі, ледь забачивши бурсака, закривали руками свої пироги, бублики, гарбузове насіння, як ті орлиці дітей своїх. Консул, що його обов'язком було наглядати за підлеглими йому товаришами, сам мав такі моторошні кишені в своїх шароварах, що зміг би впхати туди цілу перекупчину ятку, як би та на хвильку заґавилась. /.../

Остап Бульбенко хоч і почав пильно вчитися логіки й навіть богослів'я, ніяк не міг здихатися безжальних різок. Ясна річ, що все це мало якось загартувати його вдачу, надати їй жорсткої твердості, що була завжди прикметною в козаків. Остап мав славу одного з найкращих товаришів. Він рідко верховодив у зухвалих витівках — обтрусити чужий сад чи обібрати город, зате один із перших ставав під знамена спритних бурсаків і ніколи й ні за яких обставин не виказував своїх товаришів; ніякі канчуки й різки не присилували б його таке вчинити. Він був твердий до всяких спокус, опріч війни та бучної гулянки; принаймні ніколи ні про що інше майже й не думав. /.../

Менший брат його, Андрій, мав живішу і трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше, ніж тяжкі, дужі натури. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари, тим часом як брат його Остап без зайвих хитрощів скидав із себе свитку й клався долі, навіть у думці не маючи прохати помилування. Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів.

Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років. Жіноча постать часто витала в його розпалених мріях; він, слухаючи філософські диспути, повсякчас бачив її — свіжу, чорнооку, ніжну.

/.../ Останніми роками він рідше верховодив у бурсацьких ватагах, а частіше блукав самотою де-небудь по затишних київських закутках, що тонули у вишневих садах, з яких звабливо визирали на вулицю низенькі хатки. Іноді він заходив і на панську вулицю, у теперішньому старому Києві, де жило українське й польське шляхетство, будинки якого було вже збудовано з певною вибагливістю. Одного разу, заґавившись, він мало не потрапив під колясу якогось польського пана, і візник зі страшнющими вусами, що сидів на козлах, оперезав його з усього плеча пугою. Молодий бурсак скипів: з несамовитою відвагою ухопив він своєю дужою рукою за заднє колесо і зупинив колясу. Але візник, прочуваючи помсту, почав періщити коней, вони рвонули — і Андрій, на щастя встигши відхопити руку, заорав носом просто в багнюку. Щонайдзвінкіший і гармонійний сміх долетів до його вух. Він підвів очі й побачив біля вікна панну такої краси, якої ще зроду йому не траплялося бачити: чорнооку й білу, як сніг, осяяний ранковим рум'янцем сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Він дивився на неї, геть збентежений, мимоволі обтираючи зі свого обличчя болото і ще дужче ним обмащуючись. Хто б вона була — оця красуня? Він хотів був довідатися від челяді, що юрбою, пишно вбрана, стояла за ворітьми, оточивши молодого кобзаря. Та челядь, уздрівши його замурзану пику, пирснула сміхом і не пошанувала відповіддю. Урешті він дізнався, що то була дочка ковельського воєводи, який приїхав на якийсь час до Києва. Наступної ж таки ночі, із властивою лише бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, виліз на дерево, що порозкидало свої широкі віти аж на дах; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух своїх дорогі сережки.

Чарівна полька так злякалася, зненацька побачивши перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; однак примітивши, що бурсак стояв, потупивши очі, не сміючи навіть поворухнути рукою, пізнала в ньому того самого, що брязнув перед нею на вулиці, — і сміх знову опанував її. До того ж у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний на вроду. Вона від душі сміялася і довго потішалася над ним. Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність. /.../

Ось про що думав Андрій, схиливши голову і втупивши очі у гриву свого коня.

А тим часом степ уже давно прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава муром обступила й потопила їх, і тільки чорні козацькі шапки мигтіли поміж її волоток.

— Еге-ге! А чого ж це ви, хлопці, так принишкли? — промовив, нарешті, Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Ну, годі, годі! До біса всі думки! Запалюйте лишень люльки та покуримо, та підострожимо коней, та полинемо так, щоб і птах за нами не угнався!

І козаки, припавши до коней, зникли в траві. Вже перестали виднітися й чорні шапки; самий тільки струмінь розітнутої трави показував слід їхнього бистрого гону.

Сонце виглянуло давно на розпогодженій блакиті і живущим, теплодайним світлом своїм залляло степ. Усе смутне й сонне, що було в козацьких душах, миттю щезло; серця їхні стрепенулись, як птиці.

Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Ніколи плуг не переходив незмірними хвилями диких рослин. Самі лише коні, ховаючись у них, мов у лісі, витолочували їх. Нічого в природі не могло бути кращого за степ. Уся поверхня землі була немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різнобарвних квіток. Крізь тонкі та високі стебла трави пробивалися блакитні, сині й фіялкові волошки; жовтий дрок стримів своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка своїми шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущавині. При тонкому їхньому корінні нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розгорнувши свої крила і втупивши очі в траву. Ґелґіт диких гусей, що сунули стороною, відлунював бозна в якому далекому озері, 3 трави рівним помахом крил підіймалася чайка і, розкошуючи, купалась у синіх повітряних хвилях. Ось вона щезла у високості і тільки мріє чорною цяткою. Ось вона перекинулася на крилах і блиснула на сонці... Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..

Наші мандрівці зупинялися лише на кілька хвилин, щоб підобідати, і тоді загін із десяти козаків, що їхав за ними, злазив із коней, одв'язував дерев'яні баклажки з горілкою і гарбузи з водою, уживані замість бутлів. їли самий хліб із салом чи коржі, пили по одній чарчині, аби тільки підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і знов їхали аж до вечора. Увечері ж увесь степ геть перемінювався. Уся його різнобарвна далина займалася останнім яскравим відблиском сонця і помалу темніла, так що навіть видно було, як тінь перебігала по ній і вона ставала темно-зелена; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка випускала амбру, і весь степ курився пахощами. По небі, тепер блакитно-темному, неначе велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; де-не-де біліли пригорщі легеньких і прозорих хмарок, і свіжий, наче морські хвилі, вітрець-перелесник ледве ковзав по вершечках трав, ледь доторкався до щік. Уся музика, що наповнювала день, ущухала і змінювалася на іншу. Рябенькі ховрашки вилазили зі своїх нірок, ставали на задні лапки і дзінькали, перегукуючися на весь степ. Цвірчання коників розлягалося все дужче. /.../

Через три дні вони вже майже досягли того місця, що було метою їхньої подорожі. В повітрі враз похолоднішало: вони відчули, що Дніпро вже близько. Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився все ближче та ближче, аж нарешті охопив половину землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав нарешті своє і шумів, як море, розливаючись на волі; де, кинуті посеред нього острови, випихали його ще далі з берегів і хвилі його стелилися широко по землі, вже не зустрічаючи ані скель, ані узвиш. Козаки позлазили з коней своїх, сіли на пором і за три години були вже біля Хортиці, де була тоді Січ, що частенько міняла свій осідок.

Юрба народу лаялася на березі з перевізниками. Козаки під- попружили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в'їхали в присіччя, що було за півверстви від Січі. Усіх їх раптом оглушили півсотні ковальських молотів, що гупали в двадцяти п'ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дужі кожум'яки сиділи на ґанках, що виходили на вулицю, і м'яли своїми дужими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременю, кресал та пороху. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин крутив на рожнах баранячі стегенця в тісті. Жид, наставивши вперед свою голову, цідив із барила горілку. Але перший, хто їм трапився назустріч, був запорожець, що спав серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не помилуватися ним.

— Ич, як поважно розкинувся! От так пишна фігура! — промовив він, зупиняючи коня.

Справді, то була картина таки велична: запорожець, як лев, розлігся на шляху. Гордо закинутий оселедець його займав піваршина землі; шаровари з червоного дорогого сукна були вимащені дьогтем на знак цілковитої до них зневаги. Навтішавшись, Бульба став пробиратися далі крізь тісну вуличку, геть загачену майстрами, які тут же справляли своє ремесло, та людьми всякої віри, що купчилися на присіччі, яке скидалося більше на ярмарок і яке годувало й зодягало Січ, що любила тільки гуляти та смалити з мушкетів.

Нарешті вони минули присіччя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, а то — по-татарському — й повстю. Деякі було обставлено гарматами. Ніде не видно було ні тину, ні тих низьких хаток з ґаночками на низеньких дерев'яних стовпчиках, які були на присіччі. Невеликий вал із засікою, що не охоронялися нічим і ніким, свідчили про страшенну козацьку безпечність. Кілька дужих запорожців, що з люльками в зубах лежали на самому шляху, подивилося на них досить байдуже, навіть не зворухнувшись. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, промовивши:

— Здорові були, панове товариство!

— Доброго здоров'ячка й вам! — відповіли запорожці.

Скрізь по всьому полю мальовничими гуртами маячіли козаки.

їхні смагляві лиця свідчили, що всі вони були гартовані в битвах і скуштували всякої всячини. Так ось вона, Січ! Ось воно, те гніздо, звідкіля вилітають усі ті горді, як орли, і дужі, як леви! Ось звідки розливається козацька воля по всій Україні!

Наші мандрівці виїхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. На великім перевернутім барилі сидів запорожець без сорочки; він держав її в руках і повагом латав на ній дірки. Їм знов заступила шлях ціла юрба музик, посеред яких витанцьовував молодий запорожець, заломивши чортом шапку і звівши догори руки. Він тільки вигукував:

— Шпаркіше грайте, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам! /.../

А тим часом у юрбі почали траплятися й поважні, шановані за свої заслуги по всій Січі сивочубі козаки, що не раз бували старшинами. Тарас нарешті зустрів багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули вітання:

— А, це ти, Печерице!.. Здоров будь, Козолупе!

— Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?

— А ти як сюди попав, Долоте?.. Здоров, Кирдяго!.. Здоров, Густий!.. Чи сподівався я тебе побачити, Ременю?!

І лицарі, що зібралися зі всієї широкої України, чоломкались один з другим, а далі пішли запитання:

— А що ж Касян? Що Бородавка? Що Колопер? Що Підситок? І чув лише у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера злупили шкуру під Кизикерменом, що Підситкову голову засолили в бочці й відіслали до самого Цареграду... Понурив голову старий Бульба і сумно промовив:

— Добрі були козаки!

ПОМІРКУЙ

• Чому вершники тривалий час їдуть мовчки? Про що думає Тарас?

• Як автор зображує дитячі роки Остапа та Андрія? Як розкривається характер хлопців у Київській академії?

• Як поводяться Остап та Андрій в колективі учнів? Як це їх характеризує? Поміркуй, як це скоро може вплинути на життя хлопців на Січі та поведінку в бою?

• Якою постає у творі тогочасна система навчання? Як сам автор до неї ставиться?

• Які емоції викликає розповідь про перше кохання Андрія? Чи можна сказати, що почуття було взаємним? Чому? Чи можливе, на твою думку, продовження цієї історії в майбутньому? Що могло б стати на заваді?

• Як автор описує панночку? На якій деталі її зовнішності зосереджує особливу увагу?

• Перечитай опис степу від слів „Степ що далі, то все кращав...” до слів „...Цвірчання коників розлягалося все дужче”. Які почуття викликає в тебе цей опис? Порівняй опис денного та нічного степу. Якими слуховими та зоровими засобами послуговується автор?

• 3 якою метою описам природи приділяється така значна увага?

• Порівняй опис присіччя та Січі. В чому полягає основна різниця?

• Кого мандрівники зустрічають дорогою на Січ? Опиши цього чоловіка. З якою твариною автор порівнює його і чому?

• Які прізвища з'являються в діалозі Тараса Бульби з побратимами? Яке враження вони справляють?

• Уяви себе художником або кінооператором. Який епізод з цього розділу ти обереш для створення вдалої картини або видеофрагменту? Опиши свій задум.

III

Уже з тиждень Тарас Бульба жив зі своїми синами на Січі. Остап з Андрієм не дуже дбали про військову науку. Січ не любила турбувати себе військовими вправами і гаяти час надаремно; юнацтво виховувалося й набиралося досвіду тільки на ділі, в самому розпалі боїв, що з тієї причини були майже безнастанними. Козак занудився б, якби на дозвіллі навчався якої-небудь там дисципліни, опріч хіба що стрільби в ціль та, зрідка, кінських перегонів і гонитви за звіром у степах та луках; увесь інший час вони бенкетували — на ознаку широкого розмаху душевної волі.

Уся Січ була якимсь надзвичайним явищем: це було безнастанне бенкетування, учта, що галасливо почалася й загубила свій кінець. Дехто, правда, брався за ремесло, інші тримали крамнички й крамарювали; але переважна більшість гуляла з ранку до вечора, поки в кишенях ще бряжчала спроможність і здобуте добро ще не перейшло до крамарських і шинкарських рук. Це загальне бенкетування мало в собі якийсь чар. Не було це якимось збіговиськом гультяїв, що напиваються з горя, — ні, це було просто якесь шалене буяння веселощів. Кожен, хто сюди ускочив, тут же забував і покидав усе те, що його колись цікавило. /.../

Веселість була п'яна, галаслива, а проте не був то чорний шинок, де чоловік, напившись, страчує навіть образ Божий; це було тісне коло шкільних товаришів. Тільки й різниці було, що тут вони не сиділи під указкою, слухаючи недолугих учителів, а вчиняли наскоки на п'ятьох тисячах коней; замість лугу, де вони грали колись у м'яча, у них були безпечні, ніким не вартовані кордони. Тільки й різниці, що їх єднатися в школі силували, а тут вони самохіть, без чийогось примусу, кидали своїх батьків та матерів і тікали з батьківських хат; що тут мали притулок і ті, яким уже лоскотала шию мотузка і які замість кістлявої смерті побачили життя, і то життя на весь розмах; що сюди прибували й ті, які через широку натуру ніколи не могли вдержати в кишені ані шеляга; що були й ті, які досі червінець вважали великим багатством, у яких, з ласки жидів-орендарів, можна було вивертати кишені з певністю, що звідтіля ніщо не випаде.

Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли зі школи жодної букви; але разом із ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато й старшини, що потім відзначалася в королівському війську; також була сила досвідчених вояків, які мали шляхетне переконання, що все одно, де б не воювати, аби лишень воювати, бо не гоже шляхетній людині жити на світі, не воюючи. Багато було й таких, які приходили на Січ лише задля того, щоб потім сказати, що, мовляв, і вони були на Січі і вже є лицарями гартованими. Та й кого тут не було? Ця дивовижна республіка була потребою саме того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келехів, коштовної парчі, дукатів і реалів повсякчас мали змогу знайти собі тут роботу. Лише ті, хто упадає за жінками, не могли знайти тут нічого, бо навіть у присіччі не сміла з'являтися жодна жінка.

Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки Вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки, звідки лишень за годину перед тим вийшли. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:

— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — відповідав той.

— І в Трійцю святу віруєш?

— Вірую!

— І до церкви ходиш?

— Ходжу!

— Ану перехрестись!

Прибулець хрестився.

— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.

На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. /.../

Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми, де жили на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, увесь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому ж віддавали і гроші на зберігання. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками гладили один одному боки, поки котрийсь із куренів брав гору, і тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.

Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки. Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив'язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив'язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось із товариства не зважувався його викупити, заплативши за нього борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею. Довго після цього ввижався йому цей страшний звичай, усе марився той живцем засипаний чоловік зі страшною домовиною.

Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими товаришами зі свого куреня, а іноді й усім куренем та з сусідніми куренями виїздили вони на полювання в степ, де водилася сила-силенна всякої птиці, оленів, кіз; а то ходили на озера, річки й протоки, призначені жеребком на кожний курінь, закидали неводи та сіті, щоб волокти багатющі улови на харчі всьому куреневі. Хоч і не було тут іще справжньої науки, з якої видно козака, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.

(Тарас Бульба мріє про „справжнє діло”, у якому сини зможуть розкрити свої здібності. Він звертається до кошового з проханням відправити козаків на війну. Кошовий пояснює, що це неможливо, оскільки з султаном укладено мир. Тоді Тарас Бульба хитрощами влаштовує переворот, в результаті якого козаки більшістю голосів обирають нового кошового Кирдягу).

Тоді один із старшин узяв патерицю й підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, зараз таки відмовився. Йому піднесли вдруге. Кирдяга відмовився і вдруге, і вже аж за третім разом узяв патерицю. Підбадьорливий гук залунав по всьому майдані, й знову від козацього погуку загриміло все поле. Тоді виступило з гурту четверо найстарших, сивовусих і сивочубих козаків (дуже вже старих не було на Січі, бо рідко хто з запорожців умирав своєю смертю) і, взявши кожний жменю землі, яка під ту Пору геть розмокла від недавнього дощу, — поклали йому на голову. Мокра земля патьоками потекла йому з голови на вуса, на щоки, й вимастила болотом увесь вид. Але Кирдяга стояв нерухомо і тільки дякував козакам за таку велику честь.

Так закінчилися гучні вибори кошового. Невідомо, чи всі їм були такі раді, як Бульба: цим він помстився старому кошовому, а до того ж Кирдяга був давній його товариш і бував з ним разом у тих самих походах на суходолі й на морі, поділяючи з ним усі злигодні й труд бойового життя. Юрба розійшлася святкувати вибори та поливати палицю новому кошовому, й пішла така гульня, якої досі ні Остап, ні Андрій ще не бачили. Усі шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забирано просто так, без грошей; шинкарі вже раді були й тому, що хоч живі зосталися. Ціла ніч минула в галасі й піснях, що прославляли подвиги, і місяць, оглядаючи землю, довго ще бачив юрби музик, що ходили по вулицях з бандурами, домрами й торбанами, та церковних півчих, яких тримали на Січі задля співу в церкві та вихваляння козацьких звитяг. /.../

ПОМІРКУЙ

• Чому автор проводить паралель між вихованням молоді у школі та на Січі? Якій із двох систем автор сам надає перевагу? Чому?

• Який устрій панує на Січі? Як вільний стиль життя козаків поєднується з жорсткими правилами?

• Які козацькі звичаї, описані в розділі, вразили тебе найбільше? Поясни своє ставлення до них.

• Як проводять час Остап та Андрій на Січі?

• Чому Тарас Бульба вирішив скинути чинного кошового? Як це його характеризує?

• Що тебе вразило в епізоді посвячення Кирдяги у кошові? Що говорить цей звичай про устрій на Січі?

IV

Наступного дня дня Кирдяга виявляє свій дипломатичний хист, пропонуючи козакам відправити на турецькі землі самих юнаків, щоб вони „пошарпали трохи береги Натолії”. Тоді і молодь зможе себе випробувати, і Січ не зламає присягу. Але спрацьовує ефект „запаленої соломи” і козаки вимагають у кошового, щоб він повів у похід усіх. У цей момент прибуває посланець з поганими новинами: поляки стратили гетьмана й козацьку старшину і всіляко притісняють українців і православну віру. Козаки приймають рішення всім військом іти на Польщу.

V

Незабаром увесь польський південний захід опинився в лазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: „Запорожці!.. З'явилися запорожці!..” Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все здіймалося з місця й розбігалось, як звичайно бувало тієї безладної, безпечної доби, коли не зводили ні фортець, ні замків, а просто, абияк ліпила собі людина солом'яне житло на годину, бо кожне думало: навіщо марнувати працю і гроші на хату, коли не сьогодні, то завтра набіжить татарин і спалить усе дощенту. Все сполохалось: хто міняв волів і плуга на коня й рушницю і рушав до полку; хто ховався, женучи худобу й забираючи все, що тільки можна було забрати. Траплялися, правда, й такі, що оружною рукою зустрічали несподіваних гостей, та більше було таких, що тікали завчасу. Усі знали, що нелегко мати справу з буйним, гартованим у вічних битвах людом, відомим під назвою Запорозького Війська, яке у свавільному на око безладі зберігало доладне обміркований лад на час битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перевтомлюючи коней, піші йшли спокійно за возами, і ввесь табір рухався тільки вночі, а вдень ставав на відпочинок, вибираючи для цього пустища, незаселені місця або ліси, яких тоді було ще доволі. Заслані наперед пластуни та вивідачі дізнавалися й вивідували, де, що і як. І часто там, де запорожців найменше сподівались, вони раптом з'являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежа обіймала села; товар і коні, що їх не гнали за військом, — усе забивалося на місці. Щедрою рукою відплачували козаки давні кривди... /.../

Потішна то була наука. Багато вже молоді козаки здобули собі кінської збруї, коштовних шабель та мушкетів. За один місяць змужніли й геть перемінилися тільки що обпірені пташата, що стали мужами. Риси їхнього обличчя, у яких досі виднілася якась юнацька м'якість, тепер стали грізні й могутні. А старому Тарасові любо було дивитися, як обидва його сини були в перших лавах. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і тяжке вміння вершити військові справи. Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин, з холодним спокоєм, майже неприродним як на двадцятидворічного юнака, він миттю міг визначити всю можливу небезпеку, зважити становище і тут-таки знайти спосіб, як ту небезпеку обминути, але обминути так, щоб потім певніше її подолати. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев'ячої прикмети.

— О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Тарас. — їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс!

Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова, в очах усе миготить і змішується, летять голови, гучно падають на землю коні, а він, як п'яний, женеться серед свисту куль та блиску шабель, завдаючи всім ударів і не відчуваючи ударів, завданих йому. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п'янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки. Дивувався і старий Тарас, промовляючи:

— І це добрий — враг би його не взяв! — вояка! Не Остап, а все ж добрий, також добрий вояка!

Військо поклало собі йти просто на місто Дубно, де, казали, було чимало скарбу й багатих мешканців. За півтора дня похід скінчився і запорожці з'явилися перед містом. Міщани вирішили оборонятися до останньої змоги і воліли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, аніж пустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал був нижчий, там виступали муровані стіни, чи будинок, що був за батарею, або навіть дубовий частокіл. Залога була досить міцна і відчувала всю важливість своєї справи. Запорожці з шаленим запалом подерлися були на вал, але звідтіль їх зустріли доброю картеччю. Міщани й міське поспільство, як видко, теж не сиділи, згорнувши руки, а стояли купами на міському валу. В їхніх очах світився відчайдушний опір; навіть жіноцтво відважилось узятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола, а наостанці й мішки з піском, що запорошував очі. Запорожці не любили мати справу з фортецями, облога — то була не їхня робота. Кошовий звелів відступити і сказав:

— Нічого, панове-браття, ми відступимо. Та нехай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо хоч одну живу душу з міста. Хай, коли так, передохнуть усі, як пси, з голоду!

Військо відступило, облягло все місто і знічев'я почало спустошувати околиці, випалюючи ближчі села, скирти незвезеного хліба, і випасаючи табуни своїх коней на невижатих нивах, де, як навмисне! хвилювався повний колос, що свідчив про надзвичайний урожай — щедру нагороду всім хліборобам. Міщани з жахом дивилися, як нищили засоби їхнього існування.

А тим часом запорожці, обперезавши все місто у два ряди своїми возами й обсівшись куренями так, як і на Січі, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт і лишку, і з убивчою байдужістю поглядали на місто. На ніч розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені куліш у здоровенних мідних казанах. Коло багаття, що горіло цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожцям набридло байдикувати, набридла така довга тверезість, без ніякого до того ж діла. Кошовий звелів навіть подвоїти пайку горілки, що іноді траплялося у війську, якщо не передбачалося тяжкого чину й переходів. Молодим, а особливо синам Тараса Бульби, не подобалося таке життя. Андрій помітно нудився. /.../

Остап давно вже взявся до свого діла і відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Козацтво вже повечеряло, давно згас вечір; чудова липнева ніч огорнула все повітря; та він не йшов до куренів і не лягав спати, а мимоволі задивився на картину перед собою. На небі тонким і гострим блиском миготіли зорі. Поле далеко вкрили розташовані на ньому вози з підвішеними мазницями, облитими дьогтем, з усяким добром і харчами, набраними у ворога. Коло возів, попід возами й далі від возів — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві. Усі вони спали, мальовничо порозкидавшись: дехто підмостив собі мішок під голову, хто шапку, а хто й бік свого товариша. Шабля, мушкет, люлька-носогрійка з мідними бляшками й протичками, кресало, кремінь і губка — все було при кожному козакові. Важезні воли, підібгавши під себе ноги, лежали великими білими купами і здавались звіддаля сірими каменюками, розкиданими по всьому полі. Звідусіль із трави вже здіймалося густе хропіння сонного козацтва, а з поля дзвінким іржанням відгукувалися на нього козацькі жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне і грізне долучилося до краси липневої ночі. То були заграви пожеж, що догоряли на околицях.

/.../ Над вогнем кружляло вгорі птаство, що здавалося купкою темних маленьких хрестиків на вогняному полі. Обложене місто немовби заснуло. Шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожеж.

Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, вже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши саламахи й галушок на весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: „Добре, що близько нема ніякого сильного ворога і нема кого боятися”. Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, підклавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився на небо.

Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося уві сні і той образ зараз розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову хустки. І чудний блиск у погляді, і мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопала і майже судомно промовив:

— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб'ю з одного разу!

Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і почав придивлятися до неї пильніше. З довгого волосся, шиї й напівоголених смаглявих грудей упізнав він жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці виступали над запалими щоками; вузенькі чорні очі своїм розтином дугасто здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті, не втерпівши, він спитав:

— Скажи, хто ти? Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь?

— Два роки тому, в Києві.

— Два роки тому... в Києві... — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все, що ще вціліло в його пам'яті від колишнього бурсацького життя. Він ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос: — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..

— Тсс! — мовила татарка, благальне склавши руки, тремтячи всім тілом і повернувши голову назад, щоб упевнитися, чи не прокинувся хто від такого гучного вигуку Андрієвого.

— Скажи, скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки, аж задихавшись, Андрій, щомиті уриваючи мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Чи жива Ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — вимовив він, знов ледве не скрикнувши, і відчув, як уся кров ураз ринула до серця. — Чого ж вона в місті?

— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить Лубенським воєводою.

— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, — яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..

— Вона другий день нічого не їла.

— Як?

— У місті вже давно нема й шматка хліба, всі давно їдять саму землю.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: „Іди й скажи лицареві: коли пам'ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув — нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!

Багато чого збудилося і спалахнуло в молодих козацьких грудях.

— Але як ти тут? Як ти пройшла?

— Підземним ходом.

— І він веде у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ходім, ходім зараз!

— Але заради Христа і святої Марії, шматок хліба!

— Добре, буде. Стій тут біля воза... або ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.

(Пробираючись крізь сонне військо до куреня кашовара з батьковим казанцем, Андрій згадує образ прекрасної панночки.

Усі казани виявляються пустими і Андрій прямує до мішка з хлібом на батьковому возі).

Він підійшов просто до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягтись біля воза на землі, хропів на все поле. Андрій ухопив мішок однією рукою і так сіпнув його, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, закричав на весь голос:

— Тримай, тримай чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!

— Мовчи, бо вб'ю! — крикнув з переляку Андрій і замахнувся на нього мішком.

Але Остап і без того замовк, притих і задав такого хропака, що від його подиху заворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб довідатись, чи не прокинувся хто-небудь з козаків від сонного марення Остапового. Одна чубата голова наче піднялася була в ближчім курені й, повівщи очима, знов положилася на землю. Хвилини зо дві перечекавши, він врешті рушив зі своїм клунком далі. Татарка лежала, затамувавши подих.

— Уставай, ходім! Усі сплять, не бійся! Підіймеш хоч одну з цих хлібин, як мені не з руки буде захопити всі?

Промовивши це, він закинув собі на спину мішки, стягнув, проходячи повз нього, з одного воза ще мішок із пшоном, узяв навіть ще й ті паляниці, які хотів був віддати нести татарці, і, аж зігнувшись під такою вагою, сміливо пішов поміж рядами поснулих запорожців.

— Андрію! — сказав старий Бульба саме тоді, як він проходив повз нього.

Серце йому похололо. Він зупинився і, тремтячи, тихо озвався:

— А що?

— З тобою баба! Ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра!

Промовивши це, він сперся головою на лікоть і став пильно вдивлятися в закутану хусткою татарку.

Андрій стояв ні живий, ні мертвий, не маючи сили глянути батькові в обличчя. А коли підняв очі й подивився на нього, то побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Переляк відлинув від серця раптово, ще швидше, ніж прилинув. Коли ж він повернувся, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як темна кам'яна постать, вся закутана в хустку, і сяєво далекої заграви, блиснувши, освітило тільки застиглі, як у мерця, її очі. /.../

Відгорнувши хмиз, знайшли вони склепистий отвір у землі, лише трохи більший за вирло варистої печі. Татарка, схиливши голову, ввійшла перша, за нею Андрій, зігнувшись якомога нижче, щоб пролізти зі своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в непроглядній темряві.

ПОМІРКУЙ

• Чому запорожці вирішують взяти місто в облогу? Як називалося це місто? Як характеризує автор міських жителів?

• Як Остап та Андрій виявляють себе у бою? Порівняй це з тим, як вони поводились у мирному житті?

• 3 якою метою автор описує літню ніч? Як почувається Андрій тієї ночі?

• Чому юнак вирішив допомогти татарці? Чи було це зрадою? Чому?

• Як Андрій реагує на слова брата і батька, коли вони ненароком прокинулись?

• Спробуй передбачити, як розвиватимуться події далі. Чи врятує Андрій польку? І що переможе: обов'язок чи почуття?

VI

(Андрій з татаркою пробираються у міст. Перед ними відкриваються жахливі наслідки облоги).

Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитися, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, мабуть, жидівки; вона була ще нібито молода, хоч того не видко було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи, може, намиста облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало й не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:

— Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його, і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися. Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки вдома, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула, чи вмерла, чи просто знепритомніла: вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як камінь. З даху іншого будинку висіло на мотузяній петлі витягнуте й висохле тіло: бідолаха не зміг більше терпіти голодних мук і, вирішивши краще пришвидшити кінець, заподіяв собі смерть.

Дивлячись на такі страшні ознаки голоду, Андрій не втерпів і спитав татарку:

— Невже вони геть не знайшли чим підживитися? Людині в. скрутну годину, що вдієш — треба їсти все, чим досі вона гидувала: можна споживати й тих тварин, що законом заборонені; все тоді може йти на пожиток.

— Уже все поїли, — промовила татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки — навіть миші не знайдеш у цілому місті. Запасів тут у нас ніколи не водилося, бо все привозили із сіл.

— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?

— Та, може б, воєвода і здав його, але вчора вранці від бужанського полковника у місто прилетів яструб із запискою, щоб не здавали міста; що він іде на підмогу з полком, — жде тільки іншого полковника, щоб іти разом. І тепер щохвилини їх виглядають... Та ось ми й прийшли. /.../

Він не пам'ятав, як увійшов і як зачинилися за ним Двері. У кімнаті горіло дві свічки; лампада перед образом ледь жевріла; перед ним стояв високий столик, за католицьким звичаєм зі східцями, щоб уклякати під час молитви. Та не того шукали його очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла і скам'яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилась. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них і оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу. Груди, шия і плечі набули обрисів, притаманних найдовершенішій красі; волосся, що колись розсипалося дрібненькими кучерями по лиці, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкинулася по всій довжині руки й тоненькими, довгими, чарівно закучерявленими пасмами спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно він намагався відшукати в них хоч би одну з тих, що закарбувалися в його пам'яті, — жодної! Хоч яка була вона бліда, але та блідість не потьмарила чарівної вроди її; навпаки, наче додала їй чогось стрімкого, непоборно-переможного. І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності, що ніби і в самій завмерлості своєї постави виявляв розкуту вільність рухів; ясною твердістю сяяли його очі, сміливою дугою вигнулись оксамитові його брови, засмаглі щоки пашіли всією ясністю чистого вогню, і, як шовк, вилискував молодий чорний вус.

— Ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і заколихалося усе срібне звучання її голосу. — Лише Господь може віддячити тобі; не мені, слабосилій жінці... — Вона понурила свої очі; чарівними сніжними півкружальцями насунулися на них повіки, облямовані довгими, мов стріли, віями. Нахилилося її чарівне обличчя, і знизу відтінив його тонкий рум'янець. Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста: голос відсахнувся від слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та у вояцькому кочовому житті, відповідати на такі речі, й запалився гнівом на свою козацьку натуру.

Тієї миті ввійшла до покою татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб, принесла його на золотій тарелі й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в тих очах... Цей зворушений погляд, що свідчив про безсилля і неспроможність висловити почуття, які її огорнули, був зрозумілий Андрієві більше, ніж усі слова. Його душі враз стало легко; здавалося, з нього спали всі пута. Поривання й почуття, які досі ніби хтось утримував тяжкою вуздечкою, тепер відчули себе на волі і вже хотіли вилитися нестримним потоком слів, коли це раптові красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:

— А мати? Ти віднесла їй?

— Вони сплять.

— А батькові?

— Віднесла. Вони сказали, що прийдуть самі подякувати лицареві. Вона взяла хліб і піднесла його до уст. В невимовному щасті дивився Андрій, як вона ламала його лілейними пальцями своїми і їла; аж раптом згадав божевільного, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хліба.

Він зблід і, вхопивши її за руку, закричав:

— Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла... тепер тобі хліб може стати отрутою.

І вона зараз одвела свою руку, поклала хліб на тарелю і, як покірна дитина, глянула йому в очі.

— Князівно! — вигукнув Андрій, наповнений і сердечними, і душевними, і всілякими пориваннями. — Що тобі треба? Чого ти хочеш? Накажи мені! Загадай мені найнеможливішу послугу, яка тільки є на світі, — я кинуся виконувати її! Загадай мені зробити те, чого не в силі зробити жоден чоловік, — я зроблю, себе занапащу. Занапащу, занапащу! І занапастити себе задля тебе, святим хрестом присягаюся, так мені солодко... та несила всього сказати! У мене три хутори, половина батьківських табунів — мої; все, що принесла батькові в посаг моя мати і що навіть ховає вона від нього, — все моє. Такої ні в кого тепер у козаків наших зброї, як у мене, нема: за самий держак моєї шаблі дають мені найкращий табун коней і овець три тисячі. І всього того я зречуся, покину, спалю, потоплю за одне твоє слово, за один тільки порух твоєї тонкої чорної брови! Але знаю, що, може, верзу дурниці, і не до речі, негаразд усе це, що не мені, вихованцеві бурси й Запорожжя, висловлюватися так, як зазвичай висловлюються там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого з-поміж вельможного лицарства. Бачу, що ти інше творіння Боже, ніж усі ми, та й куди їм до тебе, усім тим нашим шляхтянкам та їхнім дочкам-павам. Ми не гідні навіть рабами твоїми бути, тільки янголи небесні можуть служити тобі.

Із щораз більшим подивом, уся обернувшись у слух, не зронивши жодного слова, слухала дівчина щиру, сердечну мову, в якій, мов у дзеркалі, виявлялася молода, сповнена сили душа. І кожне просте слово, сказане голосом, що добувався з самого дна його серця, було оповите силою. І подалося вперед усе її чарівне обличчя, відкинула вона далеко назад набридливе волосся, розтулила уста і довго сиділа так, з розтуленими устами. Тоді хотіла була щось сказати і враз зупинилася, згадавши, що інше призначення провадить лицарем, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що місто оточили страшні запорожці, а самі вони з тим своїм містом приречені на люту смерть... І очі її враз потуманилися сльозою; швидко вхопила вона хустинку, шиту шовком, затулила нею своє лице, і за мить хустинка стала вогка; і довго сиділа вона, закинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, — мовби зненацька відчувши отруйне жало змії, — і не здіймаючи з обличчя хусточки, щоб не виявити перед ним свого пекучого жалю.

— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну

руку. Яскристе полум'я перебігло по його жилах від того дотику, і стиснув він руку, що, безвладна, лежала в його руці.

Але вона мовчала, не відтуляючи хустки від свого лиця, й сиділа непорушне.

— Чом же ти така смутна? Скажи мені, чом ти така смутна?

Кинула геть вона від себе хустку, відгорнула своє довге волосся, що налазило їй на очі, і вся розлилася жалощами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітрець, що, знявшись теплого вечора, промайне гущиною прибережного очерету: зашелестять, Забринять і полинуть раптом сумно-жалібні звуки, і ловить їх з незбагненним смутком занімілий перехожий, не чуючи ані тихого згасання вечора, ні веселих здалеку пісень, що їх співають, вертаючи з поля, женці, ні далекого торохтіння возів.

— Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Чи ж не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно мене кохати й за велике щастя кожен із них мав би моє кохання. Досить мені було тільки махнути рукою, і кожен із них — найвродливіший і найкращого роду — став би моїм чоловіком. І до жодного з них не причарувала ти мого серця, жорстока моя доле; а причарувала моє серце, обминувши найкращих лицарів землі нашої, до чужого, до ворога нашого. За віщо ж ти, Пречиста Божа Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невблаганно й немилосердно мене караєш? У достатку, в розкошах минали мої дні; найкращі, найдорожчі страви й солодкі вина були мені до вибору, і навіщо все те було? Задля чого? Задля того, щоб нарешті померти лютою смертю, якою не помирає навіть останній жебрак у королівстві? Та мало, що судилася мені така страшна доля; мало того, що перед своїм економ я мушу бачити, як мають померти в невимовних муках батько з матір'ю, за яких я двадцять разів життя своє віддала б; мало цього всього: треба ж було, щоб перед своїм кінцем довелося мені почути слова й побачити кохання, яких ще зроду я не бачила й не чула. Треба ж, щоб він своїми словами розшматував надвоє моє серце, щоб гірка його частина була ще гіркіша, щоб іще жалькіше було мені мого молодого віку, щоб іще страшнішою здавалася мені моя смерть і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока моя доле, і тобі, — прости мої провини, — Свята Божа Мати!

І коли змовкла вона, глибока безнадія проступила на її обличчі; болючим жалем заговорила кожна його рисочка, і все, від сумно похиленого чола й спущених очей до сліз, що завмерли й висохли на тихо спломенілих її щоках, усе, здавалося, промовляло: „Нема щастя на цьому обличчі!”

— Не чувано в світі, не можна, не бувати тому, — промовив Андрій, — щоб найвродливіша і найкраща з-поміж усіх жінок зазнала такої тяжкої долі, коли вона народилася на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є найкращого на світі. Ні, ти не помреш! Не тобі помирати! Присягаюся своїм народженням і всім, що мені миле на світі, ти не помреш! А коли випаде так, що вже нічим — ні силою, ні молитвою, ані мужністю — незмога буде відвести гіркої долі, то ми помремо разом, і перше помру я, помру перед тобою, біля твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого розлучать мене з тобою.

— Не дури, лицарю, ні себе, ні мене, — промовила вона, тихо хитаючи прекрасною головою своєю. — Знаю, на превеликий мій жаль, дуже добре знаю, що не вільно тобі кохати мене; і знаю, який обов'язок і заповіт твій, — тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.

— А що мені батько, товариші й вітчизна? — мовив Андрій, стрепенувши головою й випроставши стрункий, як явір над водою, свій стан. — Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і підтвердив мовлене таким рухом руки, яким упертий, непоборний козак виявляє звагу вчинити справу нечувану й для когось іншого неможливу. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!

На мить скам'янівши, як прекрасна статуя, дивилася вона йому у вічі, тоді раптом заридала і з тією дивовижною жіночою відвагою, на яку буває здатна лише безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию й, обійнявши його білосніжними, дивовижними руками, заридала. Тієї миті на вулиці почулися невиразні крики в супроводі сурми й литаврів. Але він не чув їх. Він чув лише, як її чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як її сльози потоками стікали йому на лице і її пахуче розсипане волосся оповило його всього своїм темним блискучим шовком.

Тієї хвилі вбігла до них з радісним криком татарка. — Врятовані, врятовані! — нестямно вигукувала вона. — Наші пробилися в місто, привезли хліба, пшона, борошна і зв'язаних запорожців!

Та не чув ніхто з них, які то „наші” пробилися в місто, що привезли з собою і яких зв'язали запорожців. Сповнений неземних почувань, Андрій поцілував духмяні вуста, що припали до його щоки, і не зосталися без відповіді духмяні вуста. Вони одізвалися тим самим, і в цьому, злитім в одно, поцілункові відчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.

І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого з синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина.

VII

(На ранок в запорозькому таборі зчинився переполох. Польське військо прорвалося в обложене місто, розгромивши Переяславський курінь, половину якого взято в полон. Козаки збирають раду, на якій вирішують продовжувати тримати облогу і бути готовими до бою. Янкель розповідає Тарасові, що був у місті і бачив Андрія).

— Андрія бачив? — аж крикнув Бульба. — Що ж ти не кажеш, де ти його бачив? У льоху? В ямі? Зганьбленого? Зв'язаного?

— І хто ж би посмів зв'язати пана Андрія? Тепер він такий пишний лицар... Далебі, я його й не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і верцадло в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь того золота, і все золото. Так, як сонце навесні, коли в городі всяка пташка свище та співає і травичка пахне, так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого: двісті червінців коштує самий кінь.

Бульба остовпів.

— Навіщо ж він надяг чуже вбрання?

— Того, що воно краще, того й надяг... І сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!

— Хто ж його присилував?

— Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них?

— Хто перейшов?

— Пан Андрій.

— Куди перейшов?

— Та до них перейшов. Він уже тепер зовсім їхній.

— Та брешеш ти, свиняче вухо!

— Як же то можна, щоб я брехав? Хіба я дурний брехати? На свою

б голову брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?

— Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну?

— Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.

— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако!

— Хай мої пороги травою поростуть, коли я вигадую! Хай кожне плюне на могилу батька мого, матері, тестя, і батькового батька, і батька матері моєї, коли я вигадую. Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.

— Через що?

— У воєводи є дочка-красуня. Святий Боже, яка красуня!

Тут жид усякими способами почав виявляти красу панночки на своїм обличчі: розставив руки, прищулив око і скривив набік рота, немовби щось дуже смачне покуштував.

— Ну то що з того?

— Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді, мов підошва:' її як намочиш у воді, то гни як хочеш — вона буде гнутися.

Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що багато дужих душ вона погубила, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці./.../

Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою.

Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який ще один і зостався не спалений козаками. А запорожці, і піші, й кінні, зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незаймайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Тільки Переяславського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв'язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю, а сам курінний отаман Хліб без шароварів і жупана опинився в лядському полоні.

(Починається запеклий бій між козаками і польським військом. Запорожці виявляють богатирську мужність і вправність, однак втрачають багатьох воїнів. Після смерті уманського курінного отамана Бородатого козаки одностайно обирають на цю посаду Остапа Бульбу ).

ПОМІРКУЙ

• Які жахи голоду відкриваються перед Андрієм у місті? Як він ставиться до цих людей?

• Як змінилася панночка з моменту зустрічі з Андрієм у Києві? Яке враження вона справила на юнака?

• Як Андрій та панночка розмірковують про особисті та національні почуття? Що є важливішим для кожного з них? Чому?

• Як автор ставиться до вчинку юнака? Чому ніби прощається з ним?

• Як Тарас Бульба сприйняв звістку про синову зраду?

VIII

(На світанку прийшла звістка, що татари напали на Січ, викопали козацький скарб і захопили полонених. Козаки опиняються перед вибором: йти визволяти своїх побратимів з турецького полону, чи залишитись під Дубно і довести справу до кінця. Тарас доводить, що військо має залишитись на місці, адже тут теж є їхні полонені).

— Ні, неправдива твоя рада, пане кошовий! — промовив Тарас. — Ти не те кажеш: видко, забув, що в полоні тут зостаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми потоптали найперший, святий закон товариський: покинули братів своїх на те, щоб із них живих здерли шкуру або, пошматувавши на клапті їхнє козацьке тіло, розвозили б їх по містах і селах, як уже зробили вони з гетьманом та найкращими лицарями українськими. Хіба мало вони учинили наруги над нашою святинею? Що ж ми таке, питаю я всіх вас? Який же то в біса козак, що кинув товариша в пригоді, кинув його, як собаку, пропадати на чужині? Та коли вже на те пішло, що всяк із вас має за ніщо козацьку честь, воліє, щоб кожен міг плюнути йому у вічі й дорікнути лихим словом, то мені не дорікне ніхто. Я сам залишаюся! Завагалися кругом запорожці.

— А хіба ти забув, бравий пане полковнику, — промовив тоді кошовий, — що в татарів у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їхнє буде запродане в довічну неволю поганцям, а це ще гірше від лютої смерті? Хіба ти забув, що у них тепер увесь наш скарб, християнською кров'ю здобутий?

Замислилися всі козаки, не знавши, що сказати. Не хотілося нікому з них здобути собі лиху славу. Тоді вийшов наперед найстаріший за всіх роками в Запорозькому Війську Касян Бовдюг. Усі козаки притихли, коли ввійшов він у коло, бо давно не чули від нього жодного слова. Всім хотілося знати, що скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені промовити слово, пани-браття! — так почав він. — Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; як голова козацького війська він повинен оберігати його і про скарб військовий подбати, і нічого мудрішого він не міг сказати. Ось що! Це хай буде перше моє слово! А тепер послухайте, про що буде друге моє слово. А ось про що: велику правду виповів і Тарас-полковник, дай Боже йому віку довгого і щоб таких полковників було у нас більше в Україні! Перший обов'язок і перша честь козака — дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув ніколи, пани-браття, щоб козак покинув де своїх товаришів, а чи продав кого з них. І ці, і ті — наші товариші і менше їх чи більше — однаково, всі товариші, всі нам дорогі. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарвою, хай женуться за татарами, а кому милі ці, що а лядській неволі, хай зостаються. Кошовий повинен іти з тими, що поженуться за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Нема з нас нікого, хто зрівнявся б із ним відвагою.

Так промовив Бовдюг і замовк. І зраділи всі козаки, що навів їх на правдиву стежку старий розум.

— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та нарешті й промовив. Не дурно казав, як збирався в похід, що станеш козакам у пригоді, — так воно й є. /.../

— Слухайте ж тепер військового наказу, діти! — сказав кошовий, виступаючи вперед, і надяг шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки й стояли простоволосі, опустивши очі додолу, як то бувало завжди в козаків, коли збирався промовляти старший. — Тепер, пани-браття, хто хоче йти, ставай праворуч; хто залишається, ставай ліворуч. Куди більша частина куреня перейде, туди й отаман, куди менша частина перейде, приставай до інших куренів.

І всі почали ставати — хто праворуч, хто ліворуч. Куди якого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман ішов; де була менша, то приставала до інших куренів. І вийшло їх майже однаково по обидва боки. Захотіли зостатись: увесь майже Незаймайківський курінь, більша частина Стебликівського куреня, увесь Уманський курінь, увесь Канівський курінь, більша частина Поповичівського куреня, більша частина Тимошівського куреня. Решта захотіли йти навздогінці за татарами. Багато було з обох боків дужих і хоробрих козаків. /.../

Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:

— А що, панове-братове, чи всі в злагоді одні з одними?

— Усі в злагоді, батьку! — відповіли козаки.

— Ну, то почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: відомо ж бо вам, що велить козацька честь.

Усі козаки, скільки їх було, перечоломкалися поміж собою. Перші почали отамани і, розправивши рукою сиві свої вуса, поцілувалися навхрест, а потім узялися за руки й міцно стиснули їх, немов хотіли один в одного спитати:

— Що, пане-брате, чи побачимося ще з тобою, чи не побачимося?

Та й не спиталися, замовкли і замислено похилили сиві голови.

А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато праці буде і тим, і тим; але поклали собі зараз не виступати, а дочекатися тем-

ної ночі, щоб ляхи не побачили, що поменшало сили в козацькому війську. /.../

Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, що не личила хороброму лицарству, почала тихо огортати козацькі голови; але мовчав: хотів на все дати час, щоб призвичаїлися вони до смутку, навіяного прощанням із товаришами. А тим часом у тиші потай готувався враз розбуркати їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знов іще з більшою силою, ніж перше, вернулася кожному в душу бадьорість, на що здатна тільки сама козацька натура, широка й могутня натура супроти інших — як те море супроти маловодих річок: коли година буряна, все воно обертається в ревіння й гуркіт, горами підіймає хвилю, як не підняти їх малосилим річкам; коли ж вітру нема й тихо, то ясніше за всі річки розстеляє воно свою безмежну, як скло, блискучу поверхню, вічну насолоду очам.

ПОМІРКУЙ

• Які особисті й національні мотиви керують Тарасом, коли він переконує військо не йти проти турків, а залишитись під Дубно?

• Чи правильно вчинили запорожці, коли вирішили розділитись на дві частини? Чому? Яке рішення, на твою думку, треба було прийняти у такій ситуації?

IX

(Незабаром у місті довідуються, що запорожців стало вдвічі менше. Польські полковники готуються до бою. Тарас Бульба, якого незадовго до цього обрали отаманом уманського полку, виголошує промову, щоб підняти козацький дух).

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б'є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Так промовляв отаман, і коли скінчив своє слово, то все ще хитав посивілою в козацьких справах головою. Всіх, що стояли навколо, зачепила за живе його мова, вразила в саме серце. Найстаріші стояли нерухомо в рядах, похиливши сиві голови свої на груди; сльоза тихо набігала їм на старі очі; повагом витирали вони її рукавом. А тоді всі, немов змовившись, махнули одночасно рукою й похитали бувалими головами своїми. Видко, багато дечого нагадав їм старий Тарас знайомого і найкращого, що буває на серці в людини, яку навчило горе, праця, відвага і всякі пригоди в житті або яка й не зазнала їх, а все ж почувала усе те молодою, чистою, мов кришталь, душею на вічну радість своїм батькам, що породили їх.

А з міста вже виступало вороже військо, б'ючи в литаври й сурмлячи в сурми; і пани, взявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націляючись із мушкетів, блискаючи очима й сюячи мідяним обладунком. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули з семип'ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли безперестанку:

задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють, не набиваючи зброї. Вже не видко було за густим димом, що оповив і те, й те військо, не видко було, як то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають кулі і що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків може, два-три було вбито на сотню. І все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки ці запорожці! Отак треба воювати й іншим у інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом поле. Почули дух пороху по майданах та вулицях, по ближчих і далеких містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в землю. Ухопив себе за чуба французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і взявся сам наводити гармати, не зважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом. /.../

Мов не було половини Незаймайківського куреня! Як градом вибиває враз цілу ниву, де, наче щирозлотний червінець, пишався кожен колос, так їх вибило й поклало.

Як же стрепенулися козаки! Як схопилися всі! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його нема! Врізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під руку; багатьох вершників збив із коней, доставши списом і вершника, і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, порається уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Полишив він їм цю роботу й повернув зі своїми незаймайківцями в другу ворожу гущу: там, де пройшли незаймайківці, — там уже вулиця; де повернулися, то вже й провулок! Так і видко було, як танули ряди і, мов снопи, лягали ляхи! А біля самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля далеких возів Діхтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст.

Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний і півсотні самої челяді привів з собою. Пом'яв він добре Діхтяренка, звалив його на землю і вже, замахнувшися на нього шаблею, закричав:

— Нема поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти мене стати!

— А отже й є! — промовив і, мов із землі, виріс перед ним Мусій Шило.

Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Захопили їх були раз турки біля самого Трапезунда і всіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні кайдани, не давали цілими тижнями каші й напували бридкою водою морською. Все знесли й стерпіли бідні невільники, аби не відкинутися православної віри. Не стерпів отаман їхній Шило Мусій, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обкрутив грішну голову, здобув довіру в паші, став ключником на кораблі і старшим над усіма невільниками. Дуже засумували бідні невільники, бо добре знали, що коли вже свій продасть віру і пристане до гнобителів, то ще тяжче й гірше бути під ним, ніж під усяким іншим бузувіром. Так воно й сталося. Всіх Мусій Шило закував у нові кайдани, посадивши по три в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи, всім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що здобули собі такого вірного служника, почали бенкетувати, і, забувши свій закон, усі повпивалися, він усі шістдесят і чотири ключі приношав, невільникам роздавав, щоб себе одмикали, кайдани й пута у море кидали, а самі шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набрались, зі славою додому вертались, і довго за те кобзарі Мусія Шила прославляли. Вибрали б його й кошовим, та якийсь він удався чудний: іншого разу зробить таке діло, що й наймудрішому не снилось, а іноді якийсь сказ нападе козака. Пропив він і прогуляв усе, у всіх напозичав у Січі, а до того ще й прокрався, як останній злодій: уночі поцупив із чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За такий ганебний вчинок прив'язали його на майдані до палі й поклали кия, щоб кожний погладив його тим києм від щирого серця; але не знайшлося серед усіх запорожців такого, щоб підняв на нього кия, пам'ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

— То є ж такі, що б'ють вас, собак! — промовив він і кинувся на ляха.

Ну й рубалися вони! І наплічники, і нагрудники повгиналися в обох. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла; зачервоніла козацька сорочка. Але не звернув уваги на те Шило, замахнувся всією жилавою рукою (важка була козацька рука!) й торохнув його зненацька по голові. Розскочився надвоє мідяний шолом, захитався лях і гримнув на землю; а Шило почав рубати й хрестити вже очамрілого. Не добивай, козаче, ворога, краще назад оглянься! Не оглянувся козак назад, і один з челядників убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся тоді Шило і вже й досягнув був його шаблею, але той зник, потонувши в пороховім диму. З усіх боків знялася тріскотня з самопалів. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана його смертельна. Упав він, затулив рукою свою рану й промовив, звертаючись до товаришів:

— Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна Земля Козацька і хай буде вічна їй честь!

І заплющив ослаблі свої очі, й полинула козацька душа з суворого тіла. А там уже вискочив зі своїми козаками Задорожний, трощив ворожі лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — спитав Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!

І натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низенький полковник дав гасло збиратися до гурту і звелів підняти вісім мальованих корогов, щоб зібрати своїх, що далеко розсипалися по цілому полі. Всі ляхи почали збігатися під корогви; але не встигли вони ще й вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми незаймайківцями в саму середину й насів просто на череватого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився щодуху тікати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому з'єднатися з полком.

/.../ Озирнулися козаки, а вже збоку козак Метелиця частує ляхів, гамселить то того, то іншого, а з другого боку натискає зі своїми козаками курінний отаман Невеличкий, а біля возів шаткує ворога Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу; а ще в іншому місці зчепилися і б'ються вже на самих возах.

— А що, панове? — гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, не гнуться ще козаки!

А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля; та зібрав свою останню силу і промовив старий:

— Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Хай же славна буде довіку Козацька Земля!

І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, що давно одійшли на той світ, як уміють битися в землі українській, а ще краще, як уміють умирати за святу віру. /.../

Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!.. Вже обступили Кукубенка; вже тільки семеро зосталося з усього Незаймайківського куреня; вже й ті ледве відбиваються; вже закривавилася на ньому одежа... Повів Кукубенко навколо себе очима і промовив:

— Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариство! Хай же після нас живуть іще кращі, ніж ми, і хай красується вічно люба Христові Козацька Земля!..

І полетіла його молода козацька душа. Підхопили її янголи під руки й понесли на небо. Добре йому там буде. „Сідай, Кукубенку, одесную мене! — скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариства, нічого ганебного не вчинив, не кинув у біді людини, беріг і любив мою церкву”. Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже порідшали козацькі лави; багатьох, багатьох недолічували вже хоробрих лицарів; але стояли й держалися ще козаки.

— А що, панове, — перегукнувся Тарас із тими, що лишилися, куренями, — чи є ще порох у порохівницях? Не пощербилися ще шаблі козацькі? Не втомилася ще козацька сила? Не гнуться ще козаки?

— Вистачить ще, батьку, пороху; ще годящі шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І рвонулися знов козаки так, наче б і втрати в них не було. Вже тільки три курінних отамани лишилися живі; червоніли вже скрізь криваві річки; високо гатилися греблі з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а по ньому вже лине низка кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже он підняли на списи Метелицю; вже голова другого Писаренка крутнулась і закліпала очима; вже підламався і гримнув на землю начетверо порубаний Охрім Гуска.

— Ну, — промовив тихо Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де були повбивані в землю кілки та оцупки поламаних списів. Пішли спотикатися коні й летіти через їхні голови ляхи. А тієї миті корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже можна дістати з мушкета кулею, стрілили враз із самопалів. Збились, розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки.

— От і наша взяла! — почулися з усіх боків голоси запорожців.

Вони засурмили в сурми й підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи.

— Ба ні, ще не зовсім наша взяла! — сказав Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав правду.

Брама відчинилась, і вилетів з неї гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Під вершниками були всі як один руді аргамаки.

Попереду полку летів лицар, дужчий і кращий за всіх. З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав'язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов'язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найпрудкіший і наймогутніший у зграї. Тюгукнув йому досвідчений ловчий, і він понісся, витягши просто над землею свої лапи, всім тілом похилившись набік, здіймаючи куряву зі снігу і десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки.

Не стерпів Тарас і закричав:

— Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б'єш?..

Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і, мов той лебідь на воді, груди, і білу, як сніг, шию, і плечі, і все, що створене для нестямних поцілунків.

— Гей, хлоп'ята! Заманіть мені тільки його до лісу, тільки заманіть мені його! — гукнув Тарас.

І тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки,, миттю погналися кіньми навперейми гусарам.

/.../ Озирнувсь Андрій — перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів... Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, осатаніло вискакує з-за лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, ладний роздерти його на шматки, і раптом натикається на вчителя, що входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стряв, утупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій мовчав.

— Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий, ні мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб'ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім'я; але не було то ім'я вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши.

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

— Чим не козак був? — промовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!

— Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? — спитав, під'їхавши тієї хвилини, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стадо брата, і промовив він чуло:

— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги і не шматувало його тіла хиже птаство.

— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Знайдуться в нього і голосільниці, й жалібниці!

І хвилин зо дві мовчав він і думав: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому лицарське завзяття, яке хоробрий повинен у кожному поважати, хоч би хто він був, — як бачить: скаче до нього на коні Голокопитенко.

— Біда, отамане, зміцніла лядська сила, прийшла підмога!..

Не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко:

— Біда, отамане, свіжа прибуває сила!

Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить, уже без коня:

— Де ти, батьку? Тебе шукають козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного вбито, Черевиченка вбито, та ще твердо стоять козаки, не хочуть помирати, не побачивши тебе в живі очі, хочуть, щоб ти глянув на них перед їхньою смертною годиною...

— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, та й щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з'явилися вершники з шаблями й списами.

— Остапе! Остапе, не піддавайся! — гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки кожного, хто траплявся йому під руку. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся, відступивши; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову од кулі, й поцілила коневі в груди гаряча куля, — звівся дибки скажений кінь і впав навзнак, задушивши під собою вершника.

— Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — гукав йому Тарас. — А ось і я слідом за тобою!..

А сам усе відбивався від напасників. Рубає і б'ється Тарас, роздає гостинці і тому, й іншому, а сам дивиться все вперед на Остапа і бачить, що вже знов зчепилося з Остапом мало не восьмеро разом.

— Остапе!.. Остапе! Не давайся!

Але вже змагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркана, вже беруть, уже в'яжуть Остапа.

— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Остапе, Остапе!..

Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. На мить безладно спалахнули перед ним голови, списи, дим, вогонь, сучки, листя з дерева, що мигнуло йому просто в вічі. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І повило туманом йому очі.

ПОМІРКУЙ

• Про що говорить Тарас Бульба у своїй промові перед козаками? Як вона вплинула на козаків?

• Який зміст вкладає Тарас у поняття „товариство”?

• Перекажи історію життя Мусія Шила. Сюжети яких народних дум та пісень вона нагадує?

• Як автор передає героїзм запорожців?

• Прокоментуйте заклик Тараса в бою, який став крилатим висловом:

„Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?”. Скільки разів Бульба повторює ці слова? Для яких літературних жанрів характерна така кількість повторів? Про що це свідчить?

• За яких умов відбувається остання зустріч Тараса з молодшим сином?

• Чому Андрій, побачивши батька, не намагається виправдатися? Чи розкаюється він у своєму вчинку? Що парубок промовляє перед смертю?

• Що відчуває Тарас після вбивства сина? Як ти ставишся до вчинку Тараса Бульби? Чи міг він вчинити інакше?

Х-ХІ

(Товкач вивозить тяжко пораненого Тараса з поля бою. Через півтора місяці лікування на Січі тілесні рани Тараса Бульби затяглися, та отаман спустошений душевно: його військо розбите, а єдиний син у полоні. Старий Бульба за допомогою Янкеля дістається до Варшави, щоб визволоти Остапа. Янкель дізнається про місце перебування Остапа і перевдягнений Тарас під виглядом іноземного гостя, який хоче подивитись на полонених козаків, пробирається у в'язницю. Однак через запальну вдачу Тарас видає себе і йому не вдається навіть побачитись із сином. Єдине, що залишається вбитому горем батькові — востаннє поглянути на Остапа під час його страти).

Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди теж у них повідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, а навпаки — з якоюсь тихою гордістю; їхня одежа з коштовного сукна подерлась і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися на люд і не кланялися йому. Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в нього на серці?.. Він дивився на сина з юрби і не пропустив жодного його руху. Вони підійшли вже до самого місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю гірку чару. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і гучно промовив:

— Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!

Після цього він підійшов до помосту.

— Добре, синку, добре! — тихо мовив Бульба й похилив на груди свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа старе лахміття; йому ув'язали руки й ноги в навмисне зроблені диби і... Але не будемо полохати душі читачевої картиною пекельних мук, од яких холоне кров і сторч стає волосся. Вони були виплодом тодішніх диких, лихих часів, коли життя чоловіка складалося з самих лише кривавих вояцьких звитяг, і він затвердів у них душею, і втратив усі людяні почуття. Даремно дехто — таких було небагато — всупереч своїй добі виступав проти цих жахливих тортур. Даремно король і чимало лицарів зі світлим розумом та чулою душею казали, що така жорстока, люта кара може тільки запалити до помсти козацьку націю. Але влада короля і розумних думок була ніщо перед безладним свавіллям можновладного магнатства, яке своєю незрозумілою необачністю, браком

далекоглядності, дитячим себелюбством і нікчемною пихою зробило з сейму сміховище, а не уряд.

Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки одвернули свої очі, — нічого навіть схожого на стогін не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову і водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:

— Добре, синку, добре!

Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила. І повів він навколо себе очима: Боже, все невідомі, все чужі люди!! Хоч би хто-небудь із рідних, близьких його серцеві був тут, при його смерті! Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері, чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся і б'є руками в білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив перед економ. І впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:

— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.

Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу.

Янкель побілів, як смерть, і коли жовніри трохи од'їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила.

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з'явилося на межах України. Це вже була не якась там мала частина чи загін, що ходив на здобич або навздогін за татарами. Ні, це повстала вся нація, бо не вистачило вже терпцю в народу, — повстала, щоб помститися за наругу над правом своїм, за ганебне приниження звичаїв своїх, за зневагу предківської віри і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що накипіло з давніх-давен на душі і розпалювало сувору зненависть козацьку. Молодий, але міцний духом гетьман Остряниця став на чолі незчисленної козацької сили. Разом із ним був старий бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули й генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий був при головній військовій корогві, і ще багато інших корогов та стягів майоріли вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато було ще всякої військової старшини: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними пішого й кінного війська; майже стільки, скільки було реєстрових козаків, набралося й охочекомонних та вільних. Звідусіль піднялося козацтво: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, од пониззя Дніпра й од усіх верхів його та островів. Безліч коней та незліченні валки возів сунули полями.

І поміж тими козаками, поміж тими всімома полками найвиборніший був один полк, і вів його Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і його літа, і бувалість, і вміння керувати своїм військом, і величезна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась аж завеликою його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова, і слово його на військовій раді дихало самим тільки знищенням. /.../

А що ж Тарас? А Тарас тим часом гуляв по всій Польщі зі своїм полком, спалив вісімнадцять містечок, більш як сорок костьолів і вже доходив до Кракова. Силу перебив він усякої шляхти, пограбував найбагатші й найкращі замки; порозпечатували і порозливали козаки сторічні меди й вина, свято бережені в панських льохах; порубали й попалили коштовні сукна, одежу й начиння, що було по коморах.

— Нічого не жалійте! — тільки й примовляв Тарас.

Не зважали й на чорнобривих панянок, білогрудих, яснооких дівчат: й коло самих вівтарів не могли врятуватися вони...

— Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв Тарас.

І такі поминки по Остапові справляв він у кожнім селі, аж поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п'ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.

Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витримували коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.

Над самою кручею Дністровою стояла вона зі своїм обірваним валом та розваленими мурами. Піском та битою цеглою засіяний був верх кручі, що кожної хвилини міг зірватися і полетіти вниз. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

— Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

І нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

— Ох, старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак.

Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

— Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

І присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів'я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні.

— Займайте, хлопці, займайте швидше, — гукав він, — гору, що за лісом: туди не підступлять вони!

Але вітер не доніс його слів.

— Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! — промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер.

Радістю засяяли йому очі. Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:

— До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега стоять човни, — всі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.

Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.

Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима. Бачать козаки — крутиться й гадючиться стежка й багато вбік дає вигинів.

— Гей, панове товариство! Пан чи пропав! — сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули — і татарські коні їхні, відірвавшись від землі і розпростершись у повітрі, як змії, перелетіли через провалля й шубовснули просто в Дністер.

Двоє тільки не досягли до ріки, грянули з високості на каміння і пропали там навіки з кіньми, не встигнувши навіть голос подати. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв'язували човни. /.../

Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..

А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи потроху все дерево... Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..

Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.

ПОМІРКУЙ

• Як Тарасові Бульбі вдалося врятуватися після розгрому війська під Дубно?

• Чому Тарас прийшов на страту Остапа? Чи вдалося йому допомогти синові?

• Епізод Остапової страти має ознаки реалістичного чи романтичного стилю? Доведи.

• Чому Тарас Бульба не пристав на перемир'я, а продовжив власну війну? Яке почуття ним керувало?

• Який настрій викликає фінал твору? Прокоментуй останні слова Тараса Бульби.

ЗАВДАННЯ ДО ТЕМИ

ПРИГАДАЙ

• Які твори про історичне минуле тобі відомі? Спробуй виокремити обов'язкові елементи історичного твору.

• Що спільного та відмінного між твором „Тарас Бульба” та козацькими літописами. У який період вони були написані?

• Які історичні постаті з'являються у творі? Чи є Тарас Бульба з синами історичними особистостями? Чому?

• У якому столітті відбуваються події повісті? З чого це видно? Чому автор не вказує точної дати зображуваних подій?

• Що допомагає авторові створити колорит козацької епохи?

• Яка роль пейзажів у творі? Чи пов'язані вони із внутрішнім станом героїв? Які образи переважають в описах (зорові, слухові, смакові тощо)? Наведи приклади.

• Поясни значення образу степу. Що він символізує?

• Які тварини та птахи найчастіше згадуються у творі? Пригадай та прокоментуй приклади порівняння їх з персонажами твору.

• Яким у творі постає образ Запорозької Січі та людей, які її населяють?

• Які риси українського козацтва притаманні персонажам твору? Які недоліки мають козаки? Чому автор їх зображує?

• Як автор зображує долі жінок? Чому у повісті так мало персонажів жіночої статі? Чому жодна з них не має імені?

• Доведи, що „Тарас Бульба” — це історична повість доби романтизму.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Український читач зміг насолодитися красою гоголівського слова рідною мовою вже 1850 року. За півтора століття було здійснено більше десяти перекладів твору. Зокрема, у 1918 повість переклав Микола Садовський, який користувався обома варіантами повісті, не внісши до перекладу деякі правки другої редакції. А через 80 років, з'явився переклад Садовського за редакції Івана Малковича та Євгена Поповича.

СТВОРИ

• Спираючись на текст твору, сформулюй систему цінностей запорозького козака. Чи актуальні такі цінності в наш час?