Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Бабунина казка
Білецька Текля

Всі публікації щодо:

У замку повертається ключ. Богданко чує, як бабуня входить до кухні, розкладає на столі покупки, вставляє до холодильника пляшку з молоком, а потім йде до своєї кімнати, щоб роздягнутись з плаща.

- Бабуню... - кличе вкінці.

Бабуня пристає на порозі його кімнати.

- Ти ще не спиш, Богданку? Може вимкнути вже світло?

- Ні, ні, бабуню.

- Добре вже, добре, - погоджується бабуня. - Але ти вже спи, голубе... Там на дворі така хуртовина... Чуєш, як реве, лютує... А тут, у хаті, тепленько, затишно.

Враз у шум вітру вривається далекий приглушний грюкіт: ...ра-ра-ра... ра-ра-ра... ра-ра-ра...

- Бабуню, розкажіть ще казочку, - просить Богданко. ...ра-ра-ра... ра-ра-ра... ра-ра-ра...

Грюкіт росте, наближається і ось поперед вікна кімнати з несамовитим лоскотом перебігає потяг надземної залізниці.

- Ти щось говорив, Богданку, - питає бабуня, кидаючи невдоволений погляд в сторону вікна.

Богданко махає рукою, мов би хотів підігнати потяг, щоб швидше відкотився.

- Казочку, бабуню, розкажіть, - повторяє голосніше.

Старий дерев’яний будинок все ще стрясається, дрібно бренять шибки.

- Жиж-ж-ж... жиж-ж-ж... - шумлять переїжджаючі вулицею авта.

- Казочку? - допитується бабуня. - Ні, Богданку, бабуня змучена. Весь день на фабриці дроти крутила... Глянь, як пальці покалічила. Бабуня ще тільки панчішки тобі перепере та сорочинку пригладить і також спати піде.

- Бабуня обіцяли, коли повернуться з крамниці... - несміло пригадує Богданко.

- Ой, який ти, Богдане! - нетерпеливиться бабуня. - Бачив хто таке? Такий великий вже хлопець, а без казочки і не засне.

Та бабуні враз жалко стає внучати. Вона весь день поза домом, тільки й бачиться з ним, що вечором, а вечір такий короткий, а вона така змучена...

- Ну, добре вже, добре, - говорить, примощуючись на краю ліжка. - Якої тобі? Про котика в чобітках, хочеш? А може про попелюшку або про кия-самобия?

Але Богданко тільки мотає головою то вліво, то вправо, щораз швидше, швидше.

- Перестань, Богдане! - сварить бабуня. - Отже якої тобі? Вибирай швидше! Як вовчиця хвостом рибку ловила, або про солом’яного бичка... Я вже більше казок не знаю.

- А про ковбоїв бабуня розказувати не вміють?

- Про ковбоїв? Ні, про ковбоїв не знаю, - якось нерадо відповідає бабуня. - Але почекай, - лице бабуні враз прояснюється, - розкажу тобі про князенка.

- Якого князенка?

- Якого? От, такого собі князенка. Почекай... Про князенка... Князенка з кучерявим чубом.

- А я тої казочки ще не знаю?

- Ні, не знаєш, хочеш?

- Хочу, - рад-не-рад погоджується Богданко.

- Отже слухай! - говорить бабуня, сідаючи вигідніше. - За горами, за лісами...

- I за морем, бабуню?

- І за морем, притакує бабуня. - Але ти не перебивай, Богданку, - напоминав внука. - Там, на горбочку, у садочку, - розказує далі, - стояла собі палатка, невелика, але така чепурненька: шибки мов з кришталю, бузок у вікна заглядає, а від воріт до порога стежечка золотим пісочком висипана. На палатці, під дашком був срібний дзвіночок. Дилінь, дилінь, - виспівував весело кожного ранку.

- Дилінь, дилінь, - підхоплює Богданко, - дилінь, дилінь, дилінь...

- Досить, - втинає бабуня. - Слухай далі! У палатці зі срібним дзвіночком жив собі молодий князенко з кучерявим чубом та його мати, стара княгиня.

- А старий князь? - питає Богданко.

- Старий князь... Старого князя вже не було; пішов з військом у похід та й там і загинув.

- А князенко?

- Що князенко? - питає бабуня.

- Князенко у похід не ходив?

- О, князенко в той час ще був зовсім маленький...

- Бабуню, - перебиває враз Богданко, - правда, що мого дідуня також вороги на війні убили?

- Правда, голубе, - притакує, зітхаючи бабуня. - Але ти вже слухай далі!

- Слухаю, бабуню.

- Молодий князенко, - розказує далі бабуня, - не був ані то знатний, ані багатий, але, що був чесний, розумний та до людей привітний, всі його поважали та любили. Взяв він собі за дружину князівну...

Богданко тим часом стає на ліжку на коліна і, то підводячись, то присідаючи, намагається заглянути у бабунине дзеркальце, що стоїть на шафці під стіною.

- Що ти робиш, Богдане? - дивується бабуня.

- Ніщо, - говорить, присідаючи на п’ятках. - Правда, бабуню, що мій чубок також трішки кучерявий?

- Трішки тільки, - усміхаючись, признає бабуня, - та й то білявий, а у князенка був волос чорний, як крук.

- Крук?

- Крук, такий птах. Але ти лягай вже і вкривайся, бо простудишся.

Богданко відразу поринає з головою під покривало, хвилину борсається під ним і ось з-під покривала поволі виринав білявий, трішки тільки кучерявий чубок, голубі, як небо оченята, розсміяний щербатий ротик...

- Ой, ти пустію, - любуючись внуком, говорить бабуня.

- А що далі, бабуню, що далі?

- Далі... Або ти слухаєш?

- Слухаю, бабуню, слухаю!

- Отже, слухай! Де я скінчила? Ага... Всі любили князенка з кучерявим чубом та його дружину, золотокосу князівну, але найбільше любили їх діти. Бувало князенко або і князівна вийде у сіни, потягне за шовковий мотузочок, задзвонить у срібний дзвіночок, а вони вже біжать звідусіль усюди, мов бджілки до вулика. Порозсідаються довкола, а князенко та князівна розказують їм і про квітки, і про пташок, і про ту річку, що за селом, де вона витікає та куди протікає, і про зірки, що на небі, і про Того, що над зорями, що весь цей чудовий світ сотворив; повчають дітей, щоб завжди пили тільки з чистої криниці, відділяли зерно від полови та ніколи перед ніким не гнули хребта.

Бо такий то був князенко, така була і князівна - непокірливі.

Але у понурім замку за високими кам’яними мурами жив чародій-лиходій. Він не любив непокірливих. Хто не падав йому до ніг, не лизав його стоп, добра не міг сподіватись. Ось і скликав він своїх служак, посадив їх на вороні коні та наказав їм привести непокірливого князенка та князівну. Серед глухої темної ночі вдерлись вони до палатки з срібним дзвіночком, вхопили безборонного князенка та його дружину, князівну, і поволікли їх на замок до лиходія-чародія. Але що їм чародій-лиходій не обіцював, як їм не погрожував, як над ними не знущався, князенко та князівна остались нескорені.

Тоді-то гукнув він на своїх служак:

- Принесіть мені князенятко, маленьке дит...

- Бабуню, - перебиває враз Богданко, - яке козенятко?

- Ой, десь ти, Богдане, все перекрутити мусиш, - обурюється бабуня. - Не козенятко, а князенятко, князенка та князівни маленьке дитятко.

- Каже чародій-лиходій, - розказує далі бабуня, - «принесіть мені дитятко, маленьке князенятко; поки я дитяти тут не маю, сили над князенком та князівною не знаю».

Тим часом у палатці з срібним дзвіночком стара княгиня сльози ковтала, внука колисала, а вснуло дитя, підходила до вікна, шибки протирала, на дорогу виглядала. Чи не їде хто, чи не йде, чи вістки від князенка та князівни не несе?

Ось їдуть, їдуть, з лісу виїжджають, навіть ночі не чекають... Хто? Чародієві-лиходієві служаки.

Стара княгиня біля вікна аж збіліла. Що їй робити, що їй діяти, як її дитятко рятувати? Кинулась сюди, кинулась туди, вхопила якийсь кошик, пхнула у нього кілька пеленок, пляшку молока, кусень хліба... Вхопила дитя на руки і - вороні коні у ворота, а вона другими дверми у садок, зі садку у ярок і ярком, ярком у ліс... Бігла, бігла, поки духу стало. Пристанула відсапнути і міркує:

- І їм і мені дорога через ліс, але вони на вороних конях, а я стара та й пішки. Коли їх не перехитрю, далеко не втечу.

Зійшла з дороги у гущавину, поклала дитя під кущем на траві та й каже:

- Тільки ти не плач, бо і мене і себе погубиш.

А воно, мов зрозуміло, усміхнулось та й уснуло.

Швидко-швиденько стара княгиня пов’язала голову біленькою пеленою, скинула черевики, підібгала спідницю за пояс, вхопила кошик і пішла у ліс. Ходить вона по лісі, ходить та гриби збирає: чи гриб чи підгрибок, чи тільки лисичка, чи здоровий, чи червивий... Аж зирк! Їдуть служаки на вороних конях. Побачили у лісі стареньку сільську бабусю, що гриби збирає та й кличуть:

- Гей, бабко, а не бачила ти часом тут княгині?

- Та бачити, - говорить бабуся, - бачила якусь жінку з дитиною на руках, але...

Чародієві-лиходієві служаки тільки переглянулись між собою.

- А давно це було? - питають.

- Я тільки в ліс, - розказує бабуся, - пристанула та думаю, куди це мені вперше йти, чи в березняк, чи в тамтой кут, а вона йде дорогою...

Та служаки вже й не слухають. Доглянули, що у бабусі повний кошик грибів (як же їм знати, що під грибами і черевики, і пляшка молока, і у вишиваній скатертині добрий кусень хліба) і подумали, що вона певно ще досвіта у ліс вийшла.

- А куди вона пішла? - нашвидку питають.

- Та дорога тут тільки одна, - говорить бабуся, - через ліс до міста.

Ще й не договорила, як служаки вдарили по конях і вихром полетіли, щоб княгиню ще перед містом на дорозі перехопити.

А княгиня постояла на лісовій дорозі, поки не зникли за деревами рогаті шоломи, не затих тупіт кінських копит, а тоді пішла у кущі, висипала з кошика гриби, взула черевики, взяла сплячу дитину на руки та й пішла у другий бік лісу.

Йшла вона так лісом, йшла, аж під вечір вийшла на якусь галявину, змучена, сіла на пеньку, притулила внученя до себе та й здрімнулась.

Вийшов місяць на небо та освітив цілу галявину. Зашелестіло щось у кущах... Княгиня прокинулась. Дивиться, а тут з-поза дерев, з-поміж кущів виступають якісь люди при зброї.

Лиця в них привітні, постава лицарська, але зброя все ж таки страшна.

- Хто ви такі, лицарі незнані? - питає княгиня дещо перелякана.

- Не лякайся нас, княгине, - кажуть їй. - Ми - нескорені, ті, що вчились пити тільки з чистої криниці, відділяти зерно від полови і ніколи перед ніким не гнути хребта.

- Що ж ви тут робите? - питає здивована княгиня.

- Ліс - наша твердиня, - говорить старший між ними. - Тут сили збираєм, часу слушного чекаєм, а тим часом... Тим часом чародієві-лиходієві сон з повік зганяєм.

- Дозвольте ж і мені залишитись між вами, - просить княгиня.

- Hi, княгине. He місце тут старенькій жінці та маленькій дитині.

- Що ж тоді мені робити? - питається в розпуці княгиня.

- Ти, княгине, - каже він, - йди вперед, все вперед так, як сонце на небі йде, то, може, і зі сонцем додому повернешся. Але пам’ятай, коли час прийде, щоб внук твій був з нами!

- Пам’ятай, - гуртом загомоніли лицарі, - щоб був з нами.

А ліс і собі загудів: - ...був з нами...

Світало. Прокинулось дитя і своїм щебетом розбудило княгиню.

- Що це? - думає вона, розглядаючись довкола. - Сон, чи ява? Не видно нікого. Тільки на плечах у неї тепле покривало, що цілу ніч охороняло її та дитя від лісового холоду, а в кошику біля неї пару яблук і в чистенькому платочку грудка теплої ще каші.

Погодувала вона внуча цею кашею, напоїла водою з джерельця, сама дещо з’їла, підняла кошик і покривало та пішла.

Вперед, так, як сонце по небі йде...

З нічим вернулись чародієві-лиходієві служаки. Як же ж він лютився та сердився... І зараз таки післав своїх прислужників, вовків-песиголовців, княгиню доганяти.

А княгиня тим часом все йшла та йшла полями, лісами, через села та міста, аж прийшла під високі гори.

- Тут, - думає, - відпочину трохи.

Але вовки-песиголовці попали вже на слід княгині та стали її здоганяти.

- А-у-у-у... а-у-у-у... а-у-у-у... - біжать та лають на всі голоси, аж мороз поза шкіру йде.

Почула це княгиня та аж затремтіла. Що їй робити, що їй діяти, як її дитятко рятувати?

Кинулась сюди, кинулась туди, всюди гори стрімкі та високі.

А вовки-песиголовці все ближче та ближче.

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

Але під горою гадюка лежала, на сонечку вигрівалась.

Побачила княгиню та й питає:

- Скажи мені, княгине, чого ти так тремтиш та дитятко під покривалом ховаєш?

- Від чародія-лиходія втікаю, - каже княгиня. - Дитятко, моє маленьке внучатко спасаю та тут, мабуть, і йому, і мені прийдеться пропасти.

А вовки-песиголовці вже зовсім близенько.

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

- Не журися, княгине, - каже гадюка. - Сідай мені на хребет, а я тебе з внучатком через гори перенесу.

Швидко-швиденько поповзла гадюка під гору, а ще швидше з гори, і ось вже княгиня з дитятком по цім боці, а вовки-песиголовці по тамтім боці, бігають попід гори та лають, мов скажені:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

Подякувала гадюці княгиня, підняла кошик та покривало і пішла далі.

Йшла вона та йшла полями, лісами, через села та міста, все вперед так, як сонце по небі йде, аж прийшла над широку ріку. Сіла на камені над рікою та думає:

- Тут вже трохи відпочину.

Але вовки-песиголовці тим часом передерлись якось через гори і стали знов княгиню здоганяти.

- А-у-у-у... а-у-у-у... а-у-у-у... - лають, не вгавають.

Почула це княгиня і аж руки заломила. Що їй робити, що їй діяти, як дитятко рятувати? Кинулась сюди, кинулась туди, всюди ріка широка та глибока.

А вовки-песиголовці все ближче та ближче:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

Але над рікою черепаха сиділа. Побачила княгиню та й питає:

- Скажи мені, княгине, чого так побиваєшся та дитину під покривалом ховаєш?

- Від чародія-лиходія втікаю, - каже княгиня. - Дитятко, моє маленьке внучатко, спасаю, та тут, мабуть, і йому, і мені прийдеться пропасти.

А вовки-песиголовці вже зовсім близенько:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

- Не журися, княгине, - каже черепаха. - Сідай мені на хребет, а я тебе з внучатком через ріку перенесу.

Швидко-швиденько переплила черепаха через ріку і ось уже княгиня на цім боці, а вовки- песиголовці по тім боці. Бігають понад річкою та лають, мов скажені:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

Подякувала черепасі княгиня, підняла кошик та покривало та й пішла далі.

Йшла вона знов та йшла полями, лісами, через села та міста, все вперед так, як сонце по небі йде, аж прийшла над синє море, сіла на березі моря та й думає:

- Тут вже врешті відпочину.

Але вовки-песиголовці тим часом переплили якось через ріку і стали знов княгиню здоганяти.

- А-у-у-у... а-у-у-у... а-у-у-у... - лають, аж захлинаються.

Почула це княгиня і аж заплакала. Що їй робити, що їй діяти, як її дитятко рятувати? Кинулась сюди, кинулась туди, всюди море безкрає.

А вовки-песиголовці щораз ближче та ближче:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

Але над морем чайка сиділа. Побачила княгиню та й питає:

- Скажи мені, княгине, чого ти так плачеш-ридаєш та дитятко під покривалом ховаєш?

- Від чародія-лиходія втікаю, - каже княгиня. - Дитятко, моє маленьке внучатко, спасаю. Перейшла ріки, гори та тут, над морем, прийдеться таки і йому і мені пропасти.

А вовки-песиголовці вже зовсім близенько:

-А-у-у-у... а-у-у-у... а у-у-у...

- Не журися, княгине, - говорить чайка. - Сідай мені на хребет, а я тебе з внучатком через море перенесу. Занесу вас аж там, де живе могутня добра ворожка. У неї вже ні чародія-лиходія, ні вовків-песиголовців нічого вам боятись.

Сіла княгиня чайці на хребет, дитину притулила до себе, а чайка знялась вгору і полетіла. Летіла вона, летіла, вже й ніч настала, зорі висипались на небо, мряка море встелила, а вона все ще летіла. Аж ось, вкінці, у мряці показалось якесь світло. Чайка тоді полетіла прямо на це світло, пірнула у мряку і спустилась на землю.

- Ось і ми вже тут, - каже, - у нашої могутньої доброї ворожки.

Ще не вспіла княгиня подякувати їй, як чайка знову знялася вгору і відлетіла.

- Що це мені тепер робити? Де мені тепер, поночі, цеї доброї ворожки шукати? - думає княгиня. - Почекаю хіба тут до ранку.

Доглянула в імлі якісь горбочки. Такі смішні кругленькі горбочки: п’ять горбочків вліво, п’ять горбочків вправо - ці по середині більші, а ці на боки щораз менші. Сіла вона на одному з цих горбочків, кошик та покривало поклала біля себе, дитину притулила до себе і сидить... Чекає, поки не розвидніється. Сидить вона так годину, другу, третю, вже й здрімнулась потрохи. Аж враз цей горбочок, що під нею, починає якось так дивно підскакувати. Ба, та не лиш цей один, але всі п’ять горбочків по її стороні підскакують, як живі.

- Що за диво? - думає княгиня, перелякана.

Коли ось десь звисока лунає голос:

- Не гнівайся, княгине, але може б ти так пересілася деінде, бо мені вже зовсім пальці в нозі потерпли.

Глянула княгиня вгору, а це й добра ворожка з смолоскипом в руці. Така величия, ласкава... А вона, не знаючи про це, цілу майже ніч пересиділа на малім пальчику її лівої ноги.

- Бабуню, - скрикує враз Богданко. - Бабуню, а я знаю, хто ця добра ворожка. Пам’ятають бабуня, як ми летіли літаком? Пам’ятають бабуня цього американського вояка, що говорив по- українськи? Пам’ятають бабуня, як він прикликав мене до себе? «Богдане, - каже, - ходи-но сюди. Бачиш це світло? Не тут, у кабіні, а там далеко-далеко, на морі? Знаєш, що це таке? Це статуя Свободи в ню-йоркській пристані».

- І ти це пам’ятаєш? - недовіряє бабуня. - Хіба ти розумів, що він до тебе говорив?

- Ні, бабуню, - признає Богданко. - Тоді не дуже розумів. Світло, воля... але тепер вже знаю, що він хотів мені показати статую Свободи на Ведловс Айленд.

Враз ціла хата наповняється грюкотом переїжджаючого потягу. Бринять шибки, лопочуть двері, у кухні стукотить, підскакуючи на столі, порожня пляшка з молока.

Врешті грюкіт віддалюється.

- А що далі, бабуню?.. Розказуйте далі, - просить Богдашко.

- Далі? Ага, далі... Ну, а далі вже нічого... - говорить бабуня. - Ось тепер стара княгиня у доброї ворожки золотими кліщиками срібні дротики крутить...

- А князенятко? - допитується Богданко.

- Що ж, підростає... Вже й до школи ходить.

- І до пласту записався?

- І до пласту записався, - притакує бабуня.

- А князенко та князівна?

Бабуня мовчить.

- А князенко з кучерявим чубом і золотокоса князівна? - налягає Богданко.

Бабуня сумно глядить кудись у далечінь, а по її лиці тихо котиться сльоза.

- Бабуню, - скрикує враз Богданко, здивований, переляканий. - Чого бабуня плачуть? Чому бабуня казочки докінчити не хочуть?

- Я не плачу, Богданку, - шукаючи хусточки за пояском спідниці, говорить бабуня. - Вранці довго чекала на автобус і простудилась трохи.

Але Богданка не обдуриш.

- Не плачте, бабуню, не плачте, - говорить, ласкаючи бабунину руку. - Коли я підросту великий, куплю собі літак і скоростріл і також поїду воювати лиходія-чародія, а тоді...

- О, мій ти лицарику, - сміючись крізь сльози, скрикує бабуня і, припавши до внука, починає обсипувати його поцілунками.

Але Богданко легенько випручується з бабуниних обіймів, ніжно, але вперто відсуває її від себе, аж поки бабуня, здивована, не сідає зовсім просто, а тоді поважно дивиться в її лице і каже:

- Бабуня мені не вірять, бабуня сміються, а я... я даю бабуні пластунське слово.

* * *

Ще не сіріє, як бабуня, одягнена вже до виходу, входить тихенько до Богданкової кімнати і ставляє на шафці будильник. Потім ще раз вертається до кухні і з олівцем в руці розглядається за кусником паперу. Погляд її зупиняється на стіннім календарі. Листопад 1952, що лиш почався і карточки відривати не можна. Вкінні відкриває кухонну шафку, знаходить там паперову торбинку з хліба і, підійшовши до стола, читким вчительським почерком пише: «Богданку! Відбери черевики від шевця. Можеш з’їсти решту маківника. Бабуня тебе цілує».

А подумавши трохи, дописує: «Запитай місс Браун, як їхати на Бедловс Айленд».

На торбинці кладе дві срібні монети для шевця та на теплий полуденок у школі і велику золотисту помаранчу.

На вулиці під залізним риштованням надземки ще зовсім темно, але в приулку між будинками сірий клаптик неба загоряється вже на окраї золотом світанку.

Відійшовши кілька кроків, бабуня, не зупиняючись, з привички повертає голову і на сірій фасаді будинку зором відшукує вікно Богданкової кімнати. Долішня шибка дрімає ще в тіні залізного риштовання, але горішня грає вже відблиском світанку.

- Моє ти князенятко з кучерявим чубом, - згадує усміхаючись. - «Я також піду воювати чародія-лиходія...» Він буде з вами. Він буде з вами... - повторяє зворушена і, зітхнувши з полегшею, приспішує кроку, щоб на розі вулиці зловити над’їжджаючий автобус.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.