Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

У лісничівці
Парфанович Софія

Всі публікації щодо:

Маленька річка снувалася срібною стрічкою серед піль.

На правому її березі стояв ліс. Великі, кремезні буки росли в ньому впереміш із стрункими смереками та ялинами, що вибігали вгору зорями темнозеленої чатини. (...) Старі спорохнявілі вітроломи покривав малинник і ожинник, що утворював інколи непролазну гущавину. Вона цвіла весною і раннім літом біло-червоно-жовтими квітами, а восени червоніла й чорніла ягодами. Вже над снігом вона багряніла й золотилася листям, тоді, коли ялівці стояли, обсипані безліччю синявочорних ягід.

Над річку ліс вибігав кущами, мережив її берег калиною, що до пізньої осени зберігала свої червоні коралі.

Густі лози стелили дрібнолисте гілля на вітер та опускали його вниз, до річки. Як тільки весна приходила до лісу, він оживав безліччю пташок. Вони співали й цвірінькали в його гущавині. На горі й на вершках дерев викрикували орли та кидали голодний клич яструби. Сороки і ворони походжали над берегом річки, а зграї горобців перелітали її, падаючи камінцями на поля, на другому боці. Там було село.

В лісі жили сарни й олені, він роївся від зайців та білок. Смерком виходили лиси на лови, гордо несучи свої пухнасті хвости. Взимку часом і вовки забігали з гір до цього лісу. Дикі кабани жили в ньому стадами. Вони рили лісову землю, випорпуючи жуків і черв’яків, вони ходили на поля, та, риючи картоплю, робили шкоду селянам. На них, як і на інших звірів, відбувалися часто лови.

По той бік річки стояла лісничівка. Був то білий, огрядний дім, покритий черепицею, обгороджений зеленим парканом. Він стояв на горбочку, над селом, що розсипалось дрібним маком у його підніжжя. Від лісничівки тяглись левади, покриті соковитою травою, та вибігали аж на берег, усіяний дрібними камінцями.

Життя в лісничівці починалося дуже рано. Ще й сонце не сходило, як уже скрипіли ворота, в стайні вовтузилася худоба, що її годували, а нагодувавши гнали до річки, на водопій. Домашня птиця кудкудакала й викрикувала. Їй дружина пана лісничого сипала зерно.

Потім димок вибігав з комина: це варився сніданок. А як він був готовий, уставав Славко, синок пана Василя і пані Ганни Вірстюків. Коли було літо, він вибігав у самій сорочині на город, коли була зима, він видряпувався на лавку й дивився крізь вікно. А дивитись було на що!

До лісничівки сходились гаєві, прибували селяни в різних справах до пана лісничого, а найбільше в справі праці в лісі, чи купівлі дров. Торохкотіли фіри, коні порскали й іржали. Потім Славків батько вішав рушницю через плече й виходив, або виїздив верхи в ліс. Інколи він і Славка брав із собою, особливо тоді, як не мав далеко їхати. Мама залишалась у хаті на господарстві й готувала обід. Її маленька доня, Любочка, прокидалась від сну та діставала солодкого молочка. А старшенька Ляся помагала мамі в господарстві. Врешті, в лісничівці жив ще парубок Ідько, який обслуговував коней та працював у полі. Була й служниця - Маруся.

Весело було жити в лісничівці. Але найкраще було зимовими вечорами: сім’я сиділа в теплій кімнаті, в печі тріскотіли запашні поліна, а пан лісничий розповідав різні події про людей і звірів.

Славкові здавалося, що немає краще, як бути лісничим.

Коли батько питав його, ким буде, коли виросте, він не потребував надумуватися. Показуючи своєю малою рукою на ліс, казав:

- Я буду жити в такому великому лісі і буду такий великий лісничий, як тато. І буду мати фузію, а ти навчиш мене стріляти, тату, правда?

- Ти наш малий стрілець, - тішилася мама, беручи його на коліна.

Та з них Славко швидко зіскакував: він адже волів гратися з хлопцями, чи взимі кататись на санчатах і ковзатися по замерзлій річці.

Так жилося в лісничівці. Час від часу хтось приносив з лісу малих звірят, що в них убили, або виполохали маму.

За цих звірят у лісничівці дбали та старалися їх приручити. Рая це була сарна, іншим разом рогач, лисик, чи дятель. Про них ми розкажемо в цій книжці.

Повінь

Минула половина серпня. В садку, біля лісничівки, почали дозрівати перші яблука - паперівки, а в лісі та по галявинах стали чорніти вершки ожинників. Гриби, що серед літа не

показувались зі страху перед спекою й сушею, тепер ожили. Перші дощі, що спали на Спаса, пробудили їх від літнього сну. Оце з-під моху виставив чорну, оксамитну голівку козар, а його темночервоне підбиття яскравіло понад ситою зеленню моху. Білі гіркани обсіли шнурочком пні смерек. Вони любувались порохном і чатиною. Спочатку були малі й круглі та досконало білі.

Але швидко розрослися й виглядали, як малі тарілки, що на них хтось насипав кришок з хліба. Цар грибів, боровик, народився теплого досвітку, на краю ліса. Його шапочка була біла, але зараз же сонце розмалювало її під колір свіжоспеченого хліба. Лісові трави й зілля покрилися насінням. Воно літало по лісу на білих шовкових крильцятках.

За першими дощами прийшли другі, а там одної ночі зірвалась буря. Надлетів сильний вітер, сповнив ліс гамором і тривогою. З чорних хмар зіскакували яскраві блискавки, і не одна з них ударяла в ліс, розколюючи пні могутніх дерев. А потім подув буйний дощ-злива. Вона тривала до ранку. Річка, досить смирна й плитка, обернулася в буру й прудку топіль. Мабуть, десь у горах впали ще більші дощі, бо вода в річці все прибувала. Вона несла гілля й цілі дерева, вирвані з корінням. На дні річки гуркотіло каміння, посередині ж утворився грізний вир, що крутився й пінився та ковтав усе, що несла бурхлива течія.

Сільва стояла на березі та дивилася понад спінену воду: по той бік був дім та його господарі. Оце знову рипнули ворота. Не знайшовши Сільви в городі, господар вийшов над річку, що широко розлилась, сягаючи аж до луків за лісничівкою.

- Сільва, Сільва! - кликав лісничий.

Його клич летів над водою, та відбивався гомоном у лісі. Сільва ввійшла у воду та брела, поки вода не стала сягати їй до грудей. Прудка течія понесла Сільву трохи вниз. Пробиваючись через воду, вона добрела назад, до берега, з якого йшла.

Цього дня Сільва до лісничівки не вернулась.

Сільва хоче до хати

Буря знесла міст на річці та позабирала кладки. Навіть лісничий не міг дістатися до лісу. Заходили туди тільки гаєві, що жили по той бік річки. Дощі падали далі та наповнювали русло річки водою.

Щоранку Сільва виходила на берег та пробувала брести. Але ж прудка й глибока річка дуже швидко загороджувала їй дорогу й вона верталася знову до лісу.

- Сільва, Сільва! - лунав клич Славка, господаря, чи господині.

І знову Сільва пробувала брести через річку, але безуспішно. Одного дня вона вийшла на берег, але вже же зійшла в воду, а наступного зовсім не показалась. Вона помандрувала зі стадом у ліс.

Два тижні тривала повінь. Смирна колись річка повиривала береги, позамулювала поля й закидала їх колодами й камінням. Потім настав вересень, і ліс знову ожив.

Мох, що напився доволі води, вилискував сито-зеленим оксамитом. У ньому зарясніли помаранчево-рожеві рижики, а біля порохнявих пнів трохи згодом сотнями виринули опеньки. Білки мали жниво: лісові горіхи вже налилися зернятами, а шишки насінням. Тож «женці» увихалися, іноді різко скрикуючи під час своєї мандрівки по деревах.

Шерсть у лісових звірів потемніла, стала схожа на кору дерев. Зайці, лиси, сарни, олені знайшли собі пару та помандрували в гущавину лісу. Сільва теж не ходила вже сама. Вона трималася разом з молодим цапком.

Від інших сарн відрізняла її ще рештка синьої стрічки на шиї. По ній також пізнав свою тваринку лісничий: його пси виполохали пару сарн, що паслися на галявині.

- Сільва! Сільва! - кликав їй навздогін. Сільва стала й прислухалася та нюшила. - Сільва! Сільва! - кликав лісничий далі.

Сільва стояла, наче вагаючись.

На краю лісу, між кущами, стояв її любий. Він повернув голову до Сільви й дивився на неї великими вогкими очима. Вони кликали, вони надили, як лісові надри.

Сільва повернула від річки і повільним кроком пішла в ліс.

Сільва вже більше не вернулася в лісничівку. Ліс та його життя прийняли її. Вона ж була їхньою рідною дитиною. Не раз ще зустрічав її в лісі пан Василь та кликав, наставляючи руку з хлібом. Але вона вже не відважувалась підійти близько, тільки, дивилась з великими розумними карими очима й нюшила. Потім, ідучи за вродженим тваринним інстинктом, вона стрибала між кущі та зникала в гущавині.