Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Літаючі самоцвіти (Оповідання тубільця Ікаріму)
Сібо Божена

Всі публікації щодо:

В тіні Касуаринового дерева поблизу морського берега, сидів Ікаріму та докінчував плести гарний кіш, щоб ловити рибу. Оподалік сидів гурток дітей, з цікавістю слідкуючи за Ікаріму, як то він притягає та прикріплює обручі з гнучкого пруття і допитливим поглядом перевіряє всередині і зовні, чи гарний кіш. Ікаріму під час праці стало собі щось бурмотів під ніс, покурював, а коли починав співати якусь пісеньку, то ніколи її не закінчував, бо був цілковито зайнятий своєю працею.

- Оце так, на сьогодні ми то мали б готовим, - сказав сам до себе Ікаріму і повів рукою по отворі коша, що становив пастку для риби, потім весело свиснув і знову став співати:

Я сьогодні поспіваю,

Бо ляп-ляп свій прати маю.

Мій ляп-ляп з чудових квітів,

Щоб любили мене в світі.

Ця пісенька викликала сміх у дітей. Вони заворушились. Один одного стали випихати, до чогось намовляти і заохочувати.

- Ти, ти, ти... скажи йому, щоб розказав нам якусь казку...

- Ні, ні... сьогодні ти йому це скажи, бо я його прохав останнього разу...

Ікаріму добре знав, про що так діти домовляються, але ніби не звертав на них уваги, будучи дуже зайнятим і зосередженим при своєму готовому коші.

- Бачите, діти, - сказав по хвилині. - Ось туди, цим отвором легко просунеться рибка, тому що він виглядає, як приманивий очерет, але з пастки на волю вже більше не вирветься, - тож Ікаріму матиме знамениту їжу - Кай-кай...

- Ікаріму, ти нам обіцяв, що коли закінчиш свій кіш, будеш нам розказувати казку, - сказав один із хлопців, що сидів найближче від Ікаріму.

Ікаріму ще раз із замилуванням повів зором по прутяному коші, поскрібся за вухом і сказав:

- Авжеж, авжеж, що пообіцяв, те й зроблю, але насамперед маю трохи підкріпитися, бо моя казка не коротенька...

- Я маю для тебе, Ікаріму, два гарні бетелеві горіхи, - засміявся один з хлопців і витягнув із свого ляп-ляп два смачні золоті горіхи.

- А я для тебе маю сухі тютюнові листки, - сказав інший хлопчик.

- А я маю для тебе, листок перцевої м’яти, і трохи паленого кораля, - залебеділа дівчинка та з усміхом подала йому свою трав’яну торбинку, де мала для Ікаріму все приготоване.

- О, це несподіванка, як я бачу, ви, стрибунчики, пам’ятаєте про свого великого приятеля і друга та знаєте, що годиться й треба зробити. Але ж, їй-богу, чому ж ви мені не дали це все раніше, коли прагли мої уста за такими ласощами?..

Діти лише собі приємно посміхалися, але ніхто з них не сказав, що собі думає, бо кожен з них відчував, що Ікаріму ще під час праці все з’їв би і викурив би, а казки не було б.

Ікаріму розкусив горіх, підгорнув погасаючий вогонь, приложив декілька шматків дерева й почав із смаком жувати горіхи та все інше ласо поїдати. Діти зручно збилися докупи. За хвилину до них долучилися й інші діти, що прибули з села, бо пополудні мали своє заняття, й тут довідалися, що настав час для казок.

- Ось моя мати прислала тобі печене таро та банани, - сказав задиханий спізнілий, подаючи їжу в руки Ікаріму, і сів швиденько біля його ніг, щоб нічого не проґавити.

Ікаріму з успіхом подякував дітям, похитав головою, розглядаючись по блакитному небосхилі, що став затьмарюватися першими вечірніми сутінками.

- Я навіть і не знаю, яку то казку я мав би вам сьогодні розказати, я вам їх стільки нарозповідав, що вже й сам не знаю, яку ви ще не знаєте.

- Розказуй нам про срібні мушлі, або про ті блакитні вогники - святоіванівські мушки, - прохала мала дівчинка, присуваючися ближче до Ікаріму.

- Ні, ні, - то дурне, розказуй нам краще про бої, що вели колись наші люди, або про того райського птаха, що злетів з небесних вершин.

- Ех, діти, було б добре, щоб ви вже знали, що те, про що я вам розказую, не може бути дурним, як ви назвали, бо то є переказ, переданий нашими предками. А про райського птаха я вам розказував кілька день тому, - з деякою образою в голосі сказа Ікаріму, а його замріяні очі знову стали блукати по небозводі.

- То оповідай нам про ту черепаху, що хотіла бути в морі отаманом, або про те, як папуги мали великий бій з тими райськими птахами...

- Гм, і про це вже нам розказував, - загомоніла дівчинка, що сиділа поблизу. - Але він пообіцяв, та ще й досі не розказав ту казку про черв’яків, що вміють літати.

- Так, так, - скрикнули відразу всі діти, - нехай розкаже нам ту казку про перших метеликів, ми ще її не чули!

- Ну, добре, діточки, розкажу вам про літаючих черв’яків, яких наш священик назвав літаючими самоцвітами.

Ікаріму сплюнув набік червоною від бетелевих горіхів слиною, випростав спину, переклав ногу на ногу, подивився на замріяні високі пальми, кашлянув і почав...

...Багато-багато років тому, замешкувало нашу землю лиш дуже мало людей, хоча тут все вже росло, розвивалося і жило. Тодішній спосіб життя багато різнився від теперішнього. Таємничі непроникливі джунглі оточували з усіх сторін наш край, велитенські вулкани вдень і вночі випльовували свою злу слину, бурхливе море відважно виливалося із своїх берегів, наче б хотіло

для себе забрати найбільший шматок нашої землі. Сонце, місяць та зорі споглядали все з небесних висот, і ось одна із тих мерехтливих зірок забажала подивитися зблизька на цю нашу прекрасну землю.

Горстка наших предків вела тяжке життя та мусіла змагатися за кожен шматок землі, щоб якось жити. Джунглі розросталися, густі кущі та повзучі ліяни кожного дня нахабно домагалися для себе більшого простору та зухвало продиралися і в соняшні, і в тінисті місця.

Наші предки не мали ще тоді ні ножів, ні сокир, як то ми сьогодні вже маємо, - тож всю мозольну працю мусіли виконувати своїми руками, з допомогою лише різних палиць і каміння. Камінь гострили каменем.

Проте, вже й тоді деякі з наших людей багато знали та вміли собі у всьому зарадити.

- Але ж, Ікаріму, та наші люди ще й до сьогодні використовують у праці різних дрючків із дерева, головне, до обробітку землі. А мій дід і досі має свій кам’яний ніж і свою кам’яну сокиру- тамангавк, - сказав один із хлопців.

- Правду говориш хлопче. Наші люди вживають ще й досі всілякі паліччя, ба, навіть кам’яні сокири, але роблять це найчастіше старі люди, що не мають грошей, щоб купити собі мотику, лопату чи інше при ладдя. До того ж часто бувають люди, так звані поросячі голови, що просто через свою відсталість не хотять пристосуватися до теперішнього часу. Ясна річ, - копання землі та перевертання її палицями, мої діти, є дуже важка і мозолиста праця, тому запам’ятайте собі добре, що мусите цінити кожну картоплину, таро та всі інші плоди, що виростуть на ваших городах. Наша рілля чорна та врожайна, бо її наситила слина вулканів, але в ній багато каміння, коралів і коріння та всякий інший набрід, - що треба усунути руками, щоб на цій ріллі вирощувати потрібні нам рослини. Навіть коли над цією ріллею одночасно працюють двоє людей, щоб зручніше було обертати її гострими палицями, - обоє мусять густо кропити ту землю своїм потом, витрачаючи багато сили, щоб досягти бажаних наслідків.

- Ну, але щоб нам вже сьогодні дістатися до тієї казки, то не перебивайте мене, хлопці, бо коли я схиблю з правдивого напрямку, то забуду те, що хотів вам сказати, все мені тоді поплутається та змішається, хоч я мав у моїй старій голові гарно все впорядковане.

- Сидіть же всі тихо, - сказав хлопчина, що сидів найближче, і ляснув малу Люану по руці, коли вона щипала свого малого бата, який потайки витягнув з її торбини печену картоплину й банан.

Ікаріму погладив своєю лагідною рукою худого песика, що сидів біля його ніг, пошкробався у своєму рідкому волоссі, моргнув бровами та нав’язав перервану нитку свого оповідання...

...Так ото в той давній час, про що я вам уже згадав на початку, цілком близько від морського берега побудували собі люди із племени Толь-Толь мале сільце.

Ці люди жили задовільним життям. Одні одним помагали у праці та розділювали між собою все, що давала їм ласкава мати земля. Чоловіки полювали на диких звірів, вбиваючи їх камінням, колами чи луками. Жінки вже вміли плести з трави трав’яні торбини та сіті на рибу. Вони й ловили смачну рибу в морі, бо та риба часом припливала сюди цілими табунами. Жінки, звичайно, дбали також і про городи. Діти, як то буває в цілому світі, галасували, одні одних дражнили і бавилися.

Цілком близько від моря стояла хатина старої Імзелі, що мала двоє дітей, хлопчика й дівчинку. Хлопець був рослим орлом і називався Роро. Дівчинка була багато молодша від брата і називалася Кату. Ці діти були між собою нерідні. Роро був сином Імзелі, її рідною дитиною, а Кату - ні. Проте, найбільшою потіхою для Імзелі були діти, яких вона так любила, як вас, діти, любить ваша рідна мати.

Роро був дуже чутливим хлопцем і багато помагав своїй матері. Приносив дерево з джунґлів, ловив рибу і раки, луком стріляв різних птахів, лагодив вічно діряву стріху травою кунай, плів кошики і разом з іншими хлопцями чергувався на варті біля вічно тліючого дерева «табоо». Роро був чималим підлітком, тому вже сам ходив до джунґлів на лови та часто брав із собою малу сестру Кату, яка захоплювалася його пригодами й полюванням. Правда, Кату майже нічим не могла йому помагати, бо була ще мала. Проте, вона була меткою дівчинкою, наче ящірка, тож часто бувало, що вона помічала багато того, чого він не бачив. Кату мала надзвичайно розвинене почуття, що ми його називаємо інстинкт.

Вони часто знаходили цілі гнізда яєць лісових курей, родину голубів, копунів, смачних плазунів чи слимаків, а іноді - мале чорне поросятко. Кату вміла добре спостерігати, тому добре знала, де знайде солодкі банани, сочисті мандаринки, ґіремі (черешні тубільців), яблука з пурпурово-червоним та сніжнобілим м’якишем, золоті пав-пав та багато інших смачних ягід і горіхів.

Кату була не тільки, як та ящірка, але також як і білочка, тому що потрапила спинатися на високі дерева, перескакувати з гілляки на гілляку та уміла так добре повзти на череві, як то робив і її брат: хутко й тихо без шелесту - обережно. Роро навчив свою сестру всього, що сам знав, а тому що жили близько моря, то навчив її плавати й ринати в морські глибини. Кату скоренько навчилася всього, але, правду сказати, вона тих буремних морських хвиль, наче побоювалася. Коли була в сусідстві свого брата, то занурювалася як та стріла, але коли брат Роро дещо віддалявся до інших хлопців, тоді вона вилазила з води, сідала на піщаний берег та визбирувала чудові камінці та мушлі, що їх завжди залишало море після свого відпливу. Часто діти сміялися з неї, що вона боїться води, закликали її, щоб приєднувалася до їхніх ігор. Проте, Кату більше сиділа у піску, та з цікавістю стежила за життям цих милих маленьких тварин: всіляких рачків, крабів, живих зірок. Вона весело сміялася, коли, роздивляючись навколо, бачила білих чайок, які у своєму крутому леті слідкували за білими рибками.

Іноді багато літаючих рибок цілими зграями облітали берег, уміючи спритно втекти перед яструбом чи орлом, які підносилися на простертих крилах у прозорому повітрі. Цими літаючими рибками Кату тішилася найбільше через те, що їхні крильця блищали, наче скло у соняшному жарі, та мерехтіли дивною красою. Часто при ватрі Кату виявляла предивні бажання, з яких найбільшим було уміти літати, як ті чарівні рибки. Роро завжди сміявся з її забаганок, а мати нагадувала своїй дочці, щоб була вдоволена тим, що має здорові руки й ноги, та щоб даремно не спокушала злого духа.

Життя в цій малій місцевості пливло, як води річки в тісних джунглях, а кожний день приносив дітям і дорослим багато радости. Час до часу влаштовували в селі гарний сінґ-сінґ, щоб прославити спільне рибальство.

Іноді забіжить до села дивний вепр, якого заб’ють і зготують собі спільну вечерю. Всі ці люди жили, як одна велика родина в згоді. Роро і Кату завжди бували там, де було весело, вони разом з іншими дітьми видумували собі різні ігри та розваги.

Було це одного дня перед бурею. Вже від раннього ранку небо було захмарене. Щодалі більше чорні грозові хмари стали вкривати небозвід, наче величезні кручі та скелі. Повітря було тяжке й парке, жоден листочок не ворухнувся на косматих деревах, тому що вітер злякався тих небезпечних мряк та заховався від них десь там за високими горами. Всі матері своєчасно постаралися про паливо та потрібні плоди з огородів для своїх родин. Хлопці спеціяльно обложили вічно тліюче дерево табоо, щоб дощ не залив вогню. Люди розмовляли між собою про те, що сьогодні впаде великий дощ, від якого зійде їхня пожива кай-кай. Цього дня діти не віддалялися надто далеко від своїх хатин.

Частина дітей бавилася на морському березі, деякі ловили руками рибок під великим камінням. Роро декілька разів подивився по темному небі та спокійних морських хвилях і закликав хлопців викупатися. До дівчат прилучилася теж і Кату, що сиділа на березі, збираючи котячі очка, тобто, малі пласкі мушельки із жовтими плямочками всередині, на чорнозеленому тлі. З тих мушельок Кату збиралася зробити собі гарний нагрудник.

Море було надзвичайно лагідне та спокійне, так що хлопці почали бавитися у дельфінів. Їхні ноженята й плечі то виринали, то потопали під водою під веселий сміх та крик інших, хоч сама гра була небезпечна, тому що хлопці поринали аж до самого дна.

Кату лише малу хвилинку бавилася із дівчатами, а потім пустилася сама до манливих хвиль. М’які хвилі були теплі й приємні. Вони несли Кату все далі та далі.

Доперва, як став накрапати дощ, Роро згадав про свою сестричку. Його огорнув страх, коли помітив її маленьку голову, наче маленьку крапку далеко над морськими глибинами. Боячися за

неї, щоб їй чогось лихого не сталося, він на весь голос став гукати, щоб верталася. До нього прилучилося декілька хлопців, що голосно свистали. Та Кату ніби цього й не чула. Раптом здалося, що Кату змінила напрям, наче вертається, тому що її голівка на хвилину зникла під водою. Потім знову виринула. До хлопців донісся безнадійний крик про допомогу. Без однісенького слова хлопці кинулись у воду і швидко стали плисти до того місця, де знову виринула Кату.

Роро плив спереду із швидкістю моторового човна, а хлопці його наздоганяли. Дарма, що вони були швидкі, мов стріли, прийшли запізно. Коли Роро обережно оплив те місце, де зникла його сестра, побачив велику акулу, що у своїй пащі тримала безвладне тіло Кату. Не довго думаючи, хлопчик вдарив страшного хижака з усієї сили в око, інші хлопці з усіх сторін заатакували страшну потвору. Несподіваний удар злякав акулу. Вона на хвилину зупинилась. Це використав Роро і метким рухом вирвав Кату із гострих зубів акули. Обережно взявши її за волося, став тягти до берега. Хлопці подалися за ним, творячи охорону, щоб не допустити акули до поновного нападу. Тим часом став лити дощ, як з відра, але хлопці спільними силами щасливо дісталися до берега. Щойно тепер завважив Роро, що акула відкусила Кату одну ногу вище коліна, а друга теж дуже скривавлена. Не зважаючи на бурю та страшну зливу, до берега збіглося все село. Всі взялися рятувати Кату, щоб привернути їй життя. Насамперед з її легень вилляли солону воду та натиранням тіла намагалися збудити її серце. Нарешті, Кату очуняла. Коли глянула собі на ноги, вона зрозуміла, що стала нещасною калікою. Від подвійного - душевного і тілесного болю - Кату гірко заридала і знову знепритомніла. Її занесли до халабуди чарівника Сукарі, що вмів гоїти рани. Він зразу ж взявся за гоєння Кату. Залив олією рани, поприкладав лікувальні листки та всіляке зілля. Бідна Кату стогнала та нарікала, бо дуже боліли її рани, а ще більше мучила її свідомість, що вона, бідна каліка з однією ногою, буде робити?.. Це викликало у неї велике пригноблення. Роро не плакав хоч у своєму нутрі відчував палкий біль, а його совість йому говорила, що він теж є співвинуватцем нещастя Кату, бо коли б він був доглядав її весь час, то ніколи будь-чого подібного не сталося б.

Мати, Імзеля, плакала та нарікала, куди тільки не ходила. Вона своєму синові не дорікала, але її мовчанка була для нього чимсь гіршим від найгіршої тілесної кари.

Кату в’яла наче квіточка, котрій підтято корінчик. Щоправда, рани поволі гоїлися, але злий дух акули, мабуть, залишив у її тілі отруту, бо все, що їла, - вертала, а все її тіло трусила гарячка.

Нещасний Роро ладен був пожертвувати і своє серце, аби тільки врятувати Кату від смерті. Він розпитував старих людей, як би то допомогти сестричці. Люди порадили йому старого чарівника, що дуже багато знав, а, головне, він вмів виганяти злих духів із хворого тіла.

Одного дня з ним договорився Роро. Чавірник обіцяв оздоровити Кату. Роро віддав йому все своє придбане багатство, цебто золоті мушлі, райське пір’я і декілька собачих зубів, котрі чарівник виразно від Роро зажадав. Той чарівник довго бурмотів-примовляв, що тих дарів ще замало, - тож мало буде й чарів, та зрештою трохи зм’як, змилосердившись над хлопцем, і при голубому місяці провів свою курацію, «файр-пурі».

Нещасна Кату під час такого лікування витерпіла справжні муки, бо ж чарівник при вогні опалив їй обидві ноги. Чари однак помогли. Кату стала приходити до здоров’я. Крім того, при синіх відблисках вогню чарівник перевірив і її черево, дав Імзелі чар-зілля та різні билини, що Кату мала вживати щоденно разом з їжею. Це допомогло. У Кату з’явився апетит, вона стала їсти, а це було найважливіше. Імзеля дуже пильно дбала про хвору та з любов’ю приготовляла все, що їй смакувало. Роро теж перейняв на себе ролю доглядача. Він кожного дня зранку ходив до джунґлів, щоб принести сестрі солодкі плоди, які оздоровляють людське тіло. З кожної такої мандрівки він, крім смачних плодів, приносив багато інших смачних і цікавих речей, що їх Кату дуже любила. Це були різні ягідки, які Кату чіпляла на довгих стеблах, наче коралі чи кольорові пір’їни папуг до її волосся. Одного дня він приніс їй пречудову голубо-зелену райську пташину. Вона була найкраща з-поміж всіх, які він коли-небудь в житті бачив. Ця райська пташка мала золоту голівку, зелену шийку, крильця були зеленоголубі з червоними кінцями, її груди були бронзові, її чорно-оксамитове покриття мерехтіло золотим серпанком, що також пробивався своїм відблиском із надзвичайно довгого пір’я на хвості. Роро убив цю красуню своєю стрілою, а щойно

під час її обрібки завважив, що вона має чудову золоту коронку і великі кобальтово-сині очі. Коли Роро поклав цю райську царівну в меткі руки Кату, то вона її зараз же ніжно погладила та перший раз за весь час своєї недуги дзвінко засміялася.

- Ах, Роро, яка вона гарна, такої чудової ніхто не буде мати навіть на всьому найславнішому сінґ-сінґу! - радісно сказала Кату.

- Це правда, ніхто не буде мати такої пречудової райської пташки, як будеш мати ти, тільки ти будеш танцювати та співати під час Різдва! - захоплено говорив Роро, але нагло перервав свою мову, бо сльозини, мов перлини, покотилися по обличчі Кату.

- Не плач, Кату, прошу тебе, не плач, - умовляв свою сестричку Роро. - Тобі треба сміятися та добре їсти, щоб ти якнайшвидше виросла велика, бо ж я колись візьму тебе собі за дружину.

- Ні, ні, - заперечувала головою Кату, - ти сам знаєш, що я не зможу зварити тобі їжі, ані прати твій ляп-ляп.

- Це не шкодить, сказав Роро, бо я зараз же з самого початку візьму собі дві жінки. Ти будеш мені першою дружиною, а та друга, багато старша за тебе, буде любити тебе й шанувати, як рідну сестру. Ця дружина число два буде про нас обох дбати, і все буде гаразд.

Кату знову засміялася щасливим сміхом та своєю ніжною ручкою почала знову гладити розпростерті чудові крильця своєї надзвичайної райської пташини.

- Ох, ох... коли б я вміла так літати, як ті райські птахи або як ті срібні рибки, - зітхнула Кату та із смаком вкусила гарячу картоплю, що їй подав Роро, витягши з попелу.

Люди з усього села були добрі і приязні до Кату та ніколи про неї не забували, коли ділилися спільною здобиччю. Діти щоденно приносили їй гарні мушлі, гладенькі, мов обточені камінчики, малі любі рачки, срібні рибки та китиці барвистих квітів. Кожного дня Кату сиділа в затінку їхньої хатини, оточена всією красою, що росте в джунґлях. Біля її ніг лежали різні дрібниці, що діти назносили їй з морського берега. Вона весь день забавлялася тими різноманітними мушлями, черепашками, шкаралупками, що мали всі відтінки фарб, ніжність росяних краплин та срібний жар голубого місяця.

Але, не зважаючи на те, що Кату почала знову їсти й частково замирилася із своєю долею, - вона все ж не була здоровою. Її личко зблідло, руки схудли, а рани на ногах знову відкривалися і гноїлися. Вона поволі худла, а її серденько під тонкою шкірою неспокійно тріпотіло, як у переляканого пташеняти.

Одного дня Роро, повертаючися з джунглів з китицею чудових орхідей, завважив під хатиною свою малу сестричку. Кату сиділа без руху, і Роро здалося спершу, що вона спить. На її личку був блаженний усміх. У своїх руках Кату ципко тримала свою райську царівну.

Навколо неї блищали яскраві камінці, рачки і кольорові мушлі. Роро, крадучися, потихеньку зайшоя у хатину, щоб напитися свіжої води із бамбукової тички.

Він все тримав у своїй руці китицю тих чудових орхідей. Але ще не встиг як слід згасити свою спрагу, ледве проковтнув один ковток холодної води, як почув за хатою виття собаки, до якого збіглася ціла зграя псів, і всі вони почали жалібно заводити. У хлопця ворухнулося почуття якогось лиха: скимління собак - це злий знак. Вони своїм інстинктом відчувають краще, ніж людина, - вони зголошують прихід духа із мовчазної долини.

Роро кількома скоками наблизився до Кату та пильніше глянув на неї. Все тіло Кату було спокійне, навіть усміх на її личку здавався якимсь застиглим. Роро взяв її за ручку і відчув дивний холод, з чого зрозумів, що душа Кату відлетіла до інших берегів. Роро своєрідним співом закликав всіх сусідів, щоб їх переконати, що Кату померла природньою смертю, що ніхто із його родини не дав їй напитися отрути.

- Бачите, діти, - сказав Ікаріму, - оцей звичай затримався у нас ще й до сьогодні. Коли умирає молода людина, то декілька людей мусить ствердити її смерть, бо смерть молодої людини не є звичайним, природнім явищем... Тим часом Імзеля вернулася з свого городу та почала голосно нарікати й плакати, щоб своїм правдивим жалем і смутком пересвідчити всіх людей, що вона не отруїла своєї дочки. Люлювай із чарівником торкнули стеблами трави відкриті очі Кату, щоб остаточно переконатися, чи вона мертва.

Після цього люди почали приготовлятися до сумної посмертної церемонії. Всі співали та плакали. Роро з усіми іншими і собі плакав, бо дуже було йому жаль його маленької сестрички.

- Але, як знаєте, діти: ще ніколи не сталось такого, щоби плачем хтось когось повернув із долини мовчання.

Тому Роро мусів своєчасно подбати про все, щоб свою сестру відправити на вічний спочинок, доки її тіло було ще свіже.

В цьому допомогли Роро хлопці. Вони вилізли на високі пальми, вирізали гарне гладке «лімбум», тобто великі зелені галуззя, котрі тубільцям служать у різних потребах, а також і на виготовлення домовини. Роро поклав ці пруття в формі вигідної гарної каної, яку вимостив м’якою зеленою травою, щоб Кату солодко спала. Імзеля наділа на Кату нову трав’яну спідничку та поклала поруч всі її речі: дерев’яний гребінчик, мисочку, яку колись для неї власноручно видовбав Роро, кусок мушлі, що служила їй за ложечку, та багато інших дрібничок, що вона їх вживала та любила. Після цього Імзеля поклала в руку Кату один відрізаний шматочок свого пальця, щоб показати людям, що вона її ховає, як свою рідну донечку, а тому й не боїться, що Кату коли-небудь прийде її лякати. Як уже все було зроблене як треба і як годиться, Роро поклав на грудях Кату ще й райську царівну та обіклав навколо всю домовину камінчиками, гарними хатками слимаків і мушлями. Своїм останнім подарунком, що цього ранку приніс для неї із джунглів, Роро прикрасив волосся Кату. А на кладовищі («мат-мат»), чоловіки викопали велику яму, до якої діти накидали цілі оберемки гарних квітів, і потім туди поклали на вічний супочинок малу Кату.

Цієї ночі всі односельчани влаштували великий сінґ-сінґ, щоб душу Кату впровадити до мовчазної долини.

Імзеля цієї самої ночі подарувала чарівникові свій коштовний нагрудник із собачих зубів, щоб чарівник своїм заклинанням відігнав від села всіх злих духів.

Імзеля дуже боялася, що дух матері Кату тепер буде її переслідувати за те, що Імзеля не добре дбала про Кату, що була довіреною їй дитиною.

Чарівник тої ночі був дивним. Бурмотів над вогнем загадкові слова, справляв свої страшні танці, а коли місяць виступив на саму половину неба, тобто опівночі, став він розмовляти із померлою рідною матір’ю Кату, а далі навіть із самою Кату. Чарівник повторив якісь зловісні слова, що їх через нього передавав стало дух матері: «Я злюся, я дуже гніваюся ...». Нещасна злякана Імзеля тряслася від страху та безнадійного смутку й горя. Тоді Роро, який тримався краще, запитався: «Чого бажає дух для його заспокоєння?». Чарівник хвилину постояв мовчки, потім сказав: «Одного великого вепра на спільну вечерю, печену рибу, таро та собачі зуби». «Але я вже жадних не маю», - простогнала Імзеля. «Дух буде заспокоєний», - сказав рішучо Роро та щось шепнув матері до вуха. «Де є тепер Кату?» - запитався знову Роро. Чарівник став по-дитячому плакати й говорити з перервами, намагаючися видобути із себе срібний голосочок Кату: «Мені дуже зимно, мені холодно, - повторяв декілька разів чарівник, - я блукаю в пітьмі та шукаю дороги до своєї матері. Проте, Роро, до тебе вернуся, я скоро повернуся, але цілком під іншим виглядом», - це були останні слова чарівника перед тим, як він прокинувся від свого натхнення- трансу...

«Вона вернеться, Кату вернеться», - сказав Роро своїй матері, але Імзеля сумно похитала головою та обтерла сльози. Після цього всі односельчани пішли додому.

В житті людина мусить з усім погодитися, - тож Роро та Імзеля мусіли й собі погодитися із невблаганною долею. Декілька днів у хатині було порожньо. Обом бракувало Кату, її любого сміху та милого срібного голосочка. Роро часто відвідував цвинтар, щоб у бамбуковій тичці приносити своїй сестричці свіжу воду. Від похорону не минув ще й цілий місяць. Була гарна тропічна ніч. На сходах перед хатиною сидів Роро та розглядався по яскравому небосхилі, міркуючи, яка то із цих найбільших зірок належить тепер до Кату.

Зірки мерехтіли та сміялися, весело перескакуючи з місця на місце.

Аж ось одна із них, сама найбільша і найясніша, стала моргати, колихатися та навіть спадати приспішеним рухом вниз. Її швидкість шалено зростала, так що Роро заледве потрапив своїм зором слідкувати за нею.

Зірка ще раз засвітилася яскравим мерехтливим світлом і, як йому видалося, впала на те місце, де був цвинтар (мат-мат), тобто, де була похована Кату.

- Це напевно була Кату! - скрикнув радісно Роро, - бо ж вона мені обіцяла, що вернеться на цю землю ще раз, але у цілком іншому вигляді.

Другого дня із ранньою росою вибрався Роро до мат-мат. Прийшовши, він оглянув докладно могилу із усіх сторін, але ніяк не міг найти вчорашньої зірки. Поруч бамбукової тички, в якій він приносив воду, лежав якийсь дивний мерехтливий шматок не то каменя, не то кришталю. Роро зігнувся, щоб ближче приглянутися.

Але як тільки ворохнув його, зараз з-під нього вилізла якась велика чорна та волохата гусениця. Вона виглядала, наче з оксамиту, а її очка так довірливо дивилися на Роро, що він ніяк не міг заподіяти їй щось злого.

Роро загорнув її у банановий листок і заніс до своєї хатини. Там обережно поклав на мату, на якій сам спав, та обіклав її молодим ніжним листям.

Декілька днів підряд Роро ловив рибу з іншими рибалками та так був зайнятий працею, що цілком забув про свою милу гусеницю.

Одного разу до вогнища, біля якого Роро заїдав смачний печений банан, підійшла його мати та радісно оповідала йому свій сон із останньої ночі про Кату.

- Це був дивний сон, мій сину. Я бачила щасливу та усміхнену Кату. Подумай, сину, що до цього наша Кату мала ще й крила. Це були чудові барвисті крила, що я аж свої очі забула. Вона була зодягнена в блакитно-зелений ляп-ляп, з чорною та золотою облямівкою.

Я її запиталася: «Як це ти, доню, знову з’явилася на цьому світі?». Кату мені відповіла: «Я прилетіла із моєю зіркою на моїх власних крилах і вже залишуся на цьому світі».

Роро вже далі не слухав, але мерщій зірвався від вогню, бо в цій хвилині пригадав собі свою гусеницю.

Ледве зайшов до своєї кімнати, став радісно кричати: «Мамо, мамо, іди швидше сюди! Мій бінатанґ літає!» Імзеля не знала, про що її синок говорить: вона не бачила, як Роро приніс і поклав на мату гусеницю.

Імзеля швиденько подалась до хатини, звідки доносився такий радісний голос її сина, наче б щось надзвичайного сталося. Вбігши до середини, Імзеля стала, мов соляний стовп. Над матою тріпотів крилами пречудовий метелик. Своєю величиною він сягав приблизно двох людських долонь. Його струнке тільце було оксамитово-чорне, а на блакитно-зелених крильцях вирізнялася темнозолота обвідка. А розпростерті крильця із деякої віддалі видавались, мов були посилані іскристим блискучим пилом.

- Це вона, це вона! - і собі радісно сказала Імзеля. - Вона виглядала саме так, я це бачила у сні.

За хвилинку збіглися всі люди їхнього села, щоб подивитися на бінатанґа, який літає і якого досі ще в житті ніхто не бачив. Кожний хотів торкнутися до тих чудових крильцят, але метелик висмикнувся і сів на плече Роро, шукаючи у нього охорони.

Коли вже всі люди наситилися красою нового сотворіння, пішов Роро як звичайно замінити воду на могилі своєї сестри на мат-мат. Любий метелик ворухнувся на плечі, ніби показуючи, що теж хоче туди йти.

Коли на кладовищі Роро вийняв із землі бамбукову тичку, щоб змінити воду, то з переляком побачив таку саму велику чорну гусеницю. Він знову хотів її загорнути у бананове листя й віднести додому, як ту першу, але метелик не дав йому цього зробити, кружляючи дуже близько біля його голови, так що Роро облишив свій намір, залишаючи гусеницю спати в її гарній ямці. Кожного дня відтоді Роро став знову вчащати на цвинтар, пильнуючи, як бінатанґ замінився в лялечку, з якої вилупився другий метелик. Цей другий метелик вже не був таким гарним, як перший, і був багато менший.

Його барви не були такі яскраві, як у першого, і не мерехтіли на сонці золотим пилком.

З цих двох метеликів постала потім ціла велика родина, що розплодилася і поширилася по цілому світі...

Ікаріму на хвилину замовк, щоб розкусити бетелевий горіх. Діти сиділи тихо, бо були цілком захоплені його оповіданням, - тож Ікаріму став продовжувати...

... Кажуть люди, що і в інших краях живуть метелики, але я переконаний, що ці наші метелики на цілому Божому світі є найкращі з найкращих. Наші метелики постали з відламка зорі, що спала з небес, а також із тієї всієї краси, що її тоді Роро поклав до домовини своєї сестри.

- Бачите, діти, ця вся краса відбивається в усіх тих летючих самоцвітах, як їх називає наш священик: оксамитова чернь райської накидки, зелена, синя, червона, жовта та інші відтінки барв, в які одягаються наші райські птахи. Але, крім того, наші метелики мають на своїх крильцях ще й всі мінливі відтінки веселки, тобто, відбитки оцих всіх мушель, черепашок та інших шкаралуп, що їх Роро поклав до домовини Кату. Цей золотий пилок наших красунь — це відблиск тієї зірки, що тоді вночі упала із чарами на мертве серце Кату та своєю чарівною силою перемінила Кату в літаючий самоцвіт бінатанґ . . .

Коли Ікаріму закінчив свою казку, було вже цілком темно, лише червоні іскри вискакували з догораючого вогню. Навколо всіх хатин вже палахкотіли веселі вогники, а матері у широких трав’яних спідницях обгортали закопчені казанки гарячим попелом, щоб вчасно зварити їжу та приготувати все для родини.

- Люана, Сіґара, Ґіоме, Меріно, ідіть уже вечеряти! - почувся дзвінкий голос одної з матерів.

- А я голодний, мов та акула, - сказав хлопчина, що найближче сидів до дівчинки, і на знак своєї симпатії вщипнув за плече маленьку Люану.

- Таак, таак... Ідіть же, діти, додому, бо настала найкраща частина доби, - час їжі та час спільного великого вогню.

- Добраніч, Ікаріму! Дякуємо тобі за твою гарну казку, - сказали з поспіхом діти та й розсипались на всі сторони.

Із замріяних джунглів понеслися лагідні звуки, наче хряскотливі кастаньєти, - цикати. Затяжним тріском розспівувалися цвіркуни. Тисячі святоіванівських мушок то засвічували, то гасили свої чарівні блакитні лампочки і ліхматири, приваблюючи нічних метеликів і уїдливих комарів, що наче мряка налетіла з вогких джунглів. З недалекого лугу, із мочару відізвалися новогвінейські солов’ї, тобто, жаби. Одна з них своїм скреготливим баритоном та рохканням проголошувала своїм подругам: «Я вже йду, куньк, явже йду, куньк»...

На оксамитовому небі засвітилися мерехтливі зорі, а легіт вітру шептав чарівним і запашним квітам, що знову минув один із неповторних соняшних днів і що в місячних срібних завоях у серпанку приходить ласкава ніч.