Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Фата моргана в Криму
Тищенко-Сірий Юрій

Всі публікації щодо:

Немає слів, щоб розказати, яка то була чудова картина, що з’явилась перед нашими очима, коли ми увійшли в Алушту! По крутому спаді розкинулись будинки цього міста і доходять до берега моря. А море! Воно безмежно простягалось перед нашими очима й колихалось, ніби живе. Під промінням ясного сонця вода вилискувалась блискучими кольорами, тремтіла маленькими бурунами і грала своєю вродою. Море манило нас до себе і примушувало забути про втому, про день важкої подорожі.

- До моря, до моря! - гукали ми, забувши про себе, про те, що ми в чужому місті. Ми не чули нічого, не бачили, та поспішали один перед одним до могутнього й чарівного моря.

В Алушті ми наважилися пробути цілий день, щоб докладно оглянути місцевість, та спочити після переходу через Чатир-Даг. Притулок знайшли в земській школі.

Чудовий, тихий вечір проганяв геть сон, вливав у тіло бадьорість і кликав на подвір’я. Ми впросили вчителя, щоб пішов з нами після вечері до моря. Гарним здавалось нам море, ще й тоді при першім погляді на нього перед заходом, а тепер воно ще краще. Здавалось, ніби то хтось переніс тебе в невідому чарівну країну й поставив у якийсь куток землі. З одного боку - Чорне море, а з другого, поза містом Алуштою, півкругом простягаються гори, а над усім тим чарівний, повновидий місяць став серед неба і розкидає срібні промені. Пригадується мимоволі вірш закоханого в Крим поета Олександра Олеся:

«...Осріблен імісяцем гори блищать,

Їм кедри і сосни казки шелестять.

І дивні пісні їм співають вітри,

Що нишком підслухали в моря з гори».

Думи рояться в голові, а море, як велетенська жива істота, ворушиться, дише, здіймає могутні груди, полоще білястими хвилями берег, бавиться береговими камінцями, шумить і ніби то нашіптує якусь чарівну казку. Її слушають задумливо гори, вкриті кучерявими, густими деревами. В сутінках місячної ночі вони ніби надійшли до самісінького берега. Довго ми стояли, як зачаровані, стояло нерухомо, з такими думками, що їх не зміг би висловити ніхто. Стояли мовчки, як перед чимсь святим і великим.

Пізно вже вивів нас учитель з мовчання, запрохуючи до хати. Повертаючись до школи, ми тихо вели між собою розмову, такі то вже раді та задоволені. Не хотілось лишати моря і йти в хату; здавалося, що ніч ця пройде без спання, - такі бадьорі були ми всі. Але пізній час зробив своє. Не встигли ми гаразд вкластися, як сон уже розвівав над нами свої легкі крила, переносив в інше царство і доповняв дійсність чарівними малюнками.

- Вставай, вставай! - залунав чийсь голос над нашими головами. - Ранок уже, сонце зійшло!

Ми не були раді такому вигукуванню. Стомлені за вчорашній день ноги не зовсім відпочили.

При кожному рухові вони боліли і здавались важкими, як пуди.

- Ану, жвавіш, хлопці, вдягайтесь, сніданок готовий, - гукнув у двері вчитель.

- Та ноги болять! Ще трохи спочиньмо, завважив хтось з кутка.

- Нічого! Розходитеся, то перестануть боліти! Вставайте, хто не хоче спізнитись. Зараз ідемо оглядати Алушту і місцевини довкола неї.

Такі слова примусили кожного жвавіш заворушитись, бо нікому не хотілося зостатись позад товаришів. Через яку година вже виишли на вулицю, щоб до сніданку оглянути місто.

Алушта - місто не велике. Нагадує більш велику слободу. Та й містом вона стала тільки з 1902 року, а до того часу була селом. Вона має те значення, що приваблює на кожне літ багато людей з різних, близьких і далеких місцевостей. Переважно приїжджають сюди недужі на легені, щоб подихати свіжим повітрям і покупатись у морі.

Повітря тут дійсно дуже чисте, бо тому сприяє з одного боку море, а з бругого - великі площі садів та лісів. Особливо цікавого, щоб звернуло нашу увагу в самім місті, нічого нема. Нас манило те, що за Алуштою: зелені площі лісів, що хвилями деруться до верхів’я гір, здавались нам зачарованим царством. Проти ранкового сонця вони, вкриті тонкою, сизою наміткою, ніби то ховали в своїх гущавинах ту таємницю, що нам бажано було бачити.

- А скоро ми підемо вгори? - запитав Іван. Йому, видно, не дуже до вподоби була Алушта.

- А ось поснідаємо та й рушимо. Звичайно, далеко не будемо заходити, але оглянем тільки ті місцевини, що лежать між Алуштою й горою Демерджі.

Між іншими горами - Демерджі особливо велике враження зробила на нас. Вся вона складається з сірого дикого каміння і місцями поверхня її (особливо боки схилів) вкрита різними рослинами. В багатьох місцях видніються великі щілини, що повстали з різних причин. Ці щілини нагадують якісь фантастичні помешкання і малюють в нашій уяві неменш фантастичних мешканців, що лишили свої захисні куточки тільки на час нашого перебування на цій горі.

Поміж щілинами в багатьох місцях розкидане каміння, різноманітне по-своєму дивовижному вигляді. Деякі з них нагадують живих істот з якогось казкового краю. Особливо вражає своїм виглядом одна велика скеля, котру найкраще видно з дороги, що проходить повз гору Демерджі. Здається, ніби зверху гори сидить надзвичайно велика жіноча постать, вилита з бронзи.

На верхів’ї Демерджі особливо цікаво було нам поглянути на один колодязь, що красувався між багатьома іншими, до нього подібними. Цікавість та в тому, що цей колодязь бездонний. Скільки б не дивився в його чорну пельку, скільки б не напружував очей, а дна побачити годі. Пробували кидати каміння туди і ловити вухом звук, але й це було даремне. Камінь поринав в темряві і ніби то застигав там в темному повітрі нерухомо, бо не чути було ні звуків, ні шелесту.

Цілий день ми ходили по горах та купалися в соняшному повітрі. Тільки над вечір помітили, що з моря, мов отара білих овечок, почали здійматися хмарки і застеляти небо. Вони посувались так хутко, що через пів години майже все небо закрилося ними. Це примусило нас подумати про домівку, бо боялися опинитися під дощем. Ми почали збиратися додому і тоді саме були здивовані незвичайним явищем.

Раптом Іван закричав несвоїм голосом і відскочив до гурта хлопців, що розглядали з учителем якогось камінця.

- Що? Що таке? - звернулися ми до нього. Але він весь блідий нічого не говорив, а тільки дивився кудись у далечінь неба.

- Чи не вкусила тебе часом гадюка? - запитав стурбовано вчитель.

Іван крутив головою і підняв руку, показуючи на небо, вкрите хмарами. Всі звернули туди свої очі.

- Святі! Дивіться! - промовив Іван якось пошепки.

Між хмарами в бік від нас ми побачили велику гору і на тій горі купу людей. Якийсь жах і невідоме почуття обгорнули наші душі. Ми не знали, що робити.

- Не жахайтесь, - звернувся до нас учитель. - А краще придивіться, чи не побачите ви в тій купі людей чогось подібного до нас.

Ми почали пильно дивитись і помітили, що справді гора, що з’явилась у хмарах, нагадувала гору Демерджі, а купа тих людей була подібна до нас.

Це нас ще більше здивувало і ми дивились на вчителя запитливо, чекаючи від нього пояснення.

- Щасливі ви хлопці, що на свої очі побачили це явище. Воно зоветься фата морґана, тобто привид. А дивуватись тут нема чого. Це тільки відбитка у хмарах, або в повітрі заповненому водяною парою того, що є на землі. Ви не дивуєтесь, коли бачите своє обличчя заглядаючи у відро з водою або в дзеркало. Так і тут не треба дивуватись, бо то тільки відбитка тої гори, на котрій ми стоїмо, з тим, що на ній.