Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Увесьденечки
Чапленко Василь

Всі публікації щодо:

Огудина на заваді

Ще сонний із заплющеними очима вийшов Демид із хати. Протер кулаком очі, дивиться: мати біля сінечнього порога молоду картоплю обшкрібає, а батько сидить серед двору верхи на бабці, як на коняці, косу клепає, аж десь у березі, в лозах виляски йдуть.

А над сусідською повіткою зіп’ялось гаряче сонце, прискалило око і Демид перекривляє:

- Ай-ай-ай! Отакий сонько...

Не вподобалась це Демидові, відвернувся сердито. Стоїть набурмосений, на носі засохлу за ніч вавку колупає

- ...Качечко, качечко,

Не ходи отакечки,

А пливи водою,

Бо лис за горою, -

стали напам’ять слова з бабусиної казки.

- Дурна качка, - думає Демид, - не послухала, пішла навпростець стежкою, - от лис і вхопив.

Тільки ж про качку він ураз забув, а натомість згадав про паслін: його, мабуть, за ніч багато наспіло. Згадав - і чкурнув на город. Біжить скільки духу, зачепився ногою за гарбузову огудину - та. беркиць носом. Збив знову на носі вавку, у рот землі набилось. Лежить, кричить. Потім підхопився, побіг назад до матері. Пилюку на виду, змішану з сльозами, кулаком розтирає.

І от: Демид кричить, батько лає, а мати б’є - ляпанців дає.

Спритний Покот

Умила мати Демида, вавку обережно витерла, а під носом причепурила. Сів він на причілку та й гуде. Гуде й гуде, уже й не хочеться, а він гу та гу.

- Чи довго ти ще там густимеш? - нагримала мати. - Чи хочеш, щоб прута дала? Перестань!

Демид перестав, але для того, щоб сказати:

- Хлі-і-ба хочу.

Мати винесла йому хліба.

З чималим шматком хліба у руках, уже помалу, дивлячись під ноги, пішов Демид по пасльону. Тільки вже не сам: біля нього де й узявся Покот. Лащиться, у вічі вірно зазирає - як не вскочить. Хоче, щоб Демид і йому хліба дав. А як це не помогло, він, щоб дужче піддобритись, кинувся прожогом до курей, що робили шкоду - недокладений стіжок ячменю обгрібали.

Молоді, безхвості півники, боязкі курочки розскочились злякано перед Покотом урозтіч. А старий півень пасся на стозі. Він ані трохи Покота не злякався, а голосно крикнув, щоб кури й курчата ховались.

Та Демид ані подивився на цю Покотову біганину.

Паслін був у гарбузах. Свіжа після ночі огудина затупила дашками свого круглого листя знайому стежку і дряпала колючками босі ноги.

Іде Демид, а коло нього Покот - по самі вуха в тому листі, як у хвилях води. Стріло їх ціле військо маківок у сизому одязі. Де-не-де поміж маківками рожевіли ще квіти.

Дивиться Демид: щось над гарбузовою огудиною біле тріпочеться. Спершу він подумав був, що то з макової квітки полюсточок відірвався, аж воно метелик.

- Не займайте нас! - загомоніли маківки, як Покот, тріпнувши вухами, захитав їхні тонкі стебла. - Ми ще дрімаємо.

- Еге, - гукнув товстим голосом джміль, пролітаючи, - еге-е.

Аж ось і паслін. Нахилився Демид до кущика: хіп та хіп солодку ягідку за ягідкою. А Покот тиць його мордою в руку, вибив хліб та з тим хлібом драла.

Біжить Демид до матері, плаче.

І знову: Демид плаче, батько лає, а мати б’є - буханців дає.

Штани розпанахав

Переплакав Демид, поснідав, а тоді пішов подивитись на гніздечко в терні: може, там птичка сидить. Він те гніздечко знайшов учора, тільки воно було порожнє. А тепер йому спало на думку піймати птичку, прив’язати до ноги ниточку і так пасти. Ото була б забавка! Треба тільки дивитись, щоб котяра не вхопив...

Терен був на межі між їхнім і Жабиним городом. Демидові заманулось пройти до терну Жабиною загатою. Виліз він на ту загату і сміливо пішов вузенькою, м’якенькою стежечкою.

Коли це:

- Ей ти, лобуряко! Чого ти там загату обсовуєш?

То на Демида кричав із свого двору дід Жаба. Сердитий був дід, раз-у-раз з усіма за свої межі сварився, і Демид його дуже боявся. Тож мерщій і зліз із загати - животом, що не впасти, зсунувся. А до терну дійшов уже своїм городом. Як ішов, стебла пшенички та соняшники, що росли понад межею, розхиляв.

- Куди воно лізе? - сказали уперті соняшники і відхилялись назад, на попереднє місце. А один таки добре Демида по потилиці заїхав.

Гніздечко в терні було височенько, між трьома гілочками. Зіп’явся Демид на те деревце, щоб заглянути обережно до гніздечка. Аж тут якась птичка пурх між віттям. З несподіванки Демид аж кинувся, нога сприснула з сучка додолу, а штани - дер! - так і розпанахав на коліні.

Отерп сердега з переляку, стоїть, обіруч розірване місце на коліні стуляє. Це ж тепер мати йому хто-зна й що зробить!

- Ну, куди ти ото лазиш, шибенику?!

Глянув Демид - аж перед ним батько. Ішов з косою на плечі косити леваду і на цю Демидову біду нагодився.

- Іди зараз до матері, хай зашиє.

Пішов бідолашний хлопець нагоду, до хати. Іде, а роздерте на коліні місце рукою держить. Незручно так іти, шкандибає. Довго йшов, помалу, нога за ногою, щоб кару якнайдалі відсунути.

Побачила мати розірвану голошу - та так і ахнула.

І от ще раз: Демид кричить, репертує, а мати б’є - духопеликів дає.

У коня!

- Скидай штани! - наказала мати.

Скинув Демид штани, а сам сів під хатою та й плаче. Незручно без штанів сидіти, і він руками на коліні сорочинку натягає.

Кинула мати всю роботу, заходилась тії Демидові штани зашивати. Шиє та Демида вичитує, що він такий безпутний, шиє та вичитує. Демид перестав плакати, матір мовчки слухає.

Як штани були зашиті, Демид вирядився в них та й думає:

- Щоб його тепер робити?

Коли гульк: на вулиці хлопці - Жабин Петро та Харківський Пилипко, у коня грають. Аж загув і собі на вулицю. Хлопці радо його прийняли: парою коней краще їхати. Припрігся Демид до Пилипка, а Петро - за погонича.

- Но!

Узяли з копита коні - і гира. Басують, іржать. Біжать - босими ногами в товсту на шляху пилюку, як у подушку, ляпають, хмарою її збивають. А за ними собаки: їхній Покот, Жабин Лиско та Харківський Рябчик. Пішли наввипередки поперед хлопців.

Пробігли всі - і хлопці, й собаки, аж до Степанцевого двору, а тоді назад: страшно, щоб Степанцеві собаки не вискочили з двору, не напали.

Біжать назад, коли це:

- Тпрр!

Це Жабин Дмитро, великий уже хлопець, перепинив їм шлях, розставивши широко руки. Потім того він ухопив Демида за руку та:

- Ти чого по чужих загатах лазиш?

Та лясь Демида по потилиці. Упав Демид на землю, кричить, ногами відбивається. Бігає навколо нього Дмитро, а він обкручується на спині та ногами дриґає.

- Ма-амо!

Злякався Дмитро Демидової матері і пішов геть. А Демид побіг додому жалітись.

Мати саме тісто місила. Як почула про Демидову пригоду, вибігла надвір у самому очіпку на голові, одна рука в тісті.

Старий Жаба був у себе в дворі. Демидова мати накинулась на нього з лайкою за онука - розбишаку.

А дідові наче того тільки й треба було: як роззявив рота, відсварюючись, та так і не стуляв.

Але ж і мати Демидова знала, що сказати:

- А як ти розбороняв півнів? Хіба не по-моєму влунав? Ага! А хіба не ти торік перебив моєму поросяті спину? Та й онуки в тебе сопливі...

Тут вона піймала позад себе пальцями лівої, чистої руки Демидового носа і так його скрутнула, що бідний хлопець аж заплакав.

- Ага.

- Гала-гала! - лементував і дід.

- Старий собака.

- Нечупайда! Он чіпок у тісті.

Так вони кричали доти, аж поки Демидова мати не згадала за борщ у печі і не кинулась до хати.

За нею пішов і Демид.

- Не ходи вже нікуди, - сказала йому мати. - Скоро будем обідати.

І Демид залишився в хаті. Сів на лаві проти печі і слідкував за тим, що робилося в печі. А там палахкотіло полум’я, аж гуло, щось кипіло у ключ, щось шкварчало.

- Аджа-джа! - думав Демид. - Ото припекло!

І нюхав смашні пахощі недалекого обіду.

У садку

- Не гуляй із Жабенками, - сказала мати Демидові після обіду. - Іди он краще в садок.

І Демид пішов у садок.

У садку на галявині росла груша, товста та висока, вища за всі інші дерева. А на стовбурі в неї була гуля, немов гладка пика. Тільки ж та пика була добра і ніби посміхалась (мабуть, від соняшного зайчика, що тремтів на ній).

І та пика обізвалась до Демида:

- Це ти прийшов грушок збирати? Ну збирай. Бач, скільки наопадало.

Справді, груші так і рябіли між пеньками скошеного бур’яну. Тільки ж були дрібні, як бібки, і такі терпкі, що й не зажереш. Кусне Демид та й виплюне, кусне та й виплюне. Лише зрідка попадались улежані.

- Краще піду глею надеру, - подумав Демид.

Глей був на старих вишнях. Але до тих вишень нелегко було добратись: між ними росло багато всякого бур’яну, а серед нього - кусюча жалива.

Пробивається обережно між тим бур’яном. Демид, коли дивиться: какиш. Зірвав какишину, обчистив лопуцька, став качати між долонями, щоб витерти гірке молочко.

- Какиш, какиш, не йди в поле, - приказував, - Бо там тебе мишка сколе золотою копійкою, що не ходив за дівкою.

- Я тебе сколю! - засичала по-гадючому жалива, і Демид аж підскочив, чухаючи вжалену ногу. Кинувся геть від злюки-жаливи. Вийшов на чисте від бур’яну місце і смачно схрумав лопуцька.

Тепер йому ще дужче закортіло глею: треба було заїсти гіркуватий какиш. Поблизу була якраз та вишня, що на ній завжди було багато глею. І тепер на ній золотіли цілі його гулі. Демид узяв той глей об’їдати то липкий і рідкий, як мед, то такий застиглий, що аж хрумтів на зубах.

Їсть. коли це щось шелестить під кущем бузини. Демид злякано здригнувся: подумав, що то хто-зна й що. Гляне - а то їжак. Вистромив з-під круглого лопушка свинячий писочок та й нюшить: чим, мовляв, пахне.

Їжаків Демид не боявся, бо часто їх бачив і знав, які вони страхополохи: як тільки що, так і скручується в колючий клубок.

Тупнув Демид ногою - і їжака як не було. Тільки бур’ян зашелестів та підскочила, крикнувши, зозуляста курка, що паслася в бур’яні.

Впала Демидові в око на низькій гілці ягода, дрібна, з червоточинкою, але така спіла, аж чорна (вже остання). І він залюбки її з’їв, закусив кисло-солодким соком і гіркуватий какиш, і клейкий глей.

Після цього Демидові нічого вже було в садку робити, і він сів під вишнею спочити. Під вишнею росла м’яка мітличка, і її приємно було долонею гладити. На мітличці коливалися соняшні зайчики і холодок, ніби якась мережка. Як угорі хитнеться од вітру гілля, зайчики тікають, а холодок біжить за ними. Тільки ж так: зайчики не втечуть, холодок не дожене, і за якусь там мить знову вертаються на попереднє місце.

Вони тремтять і на Демидовім коліні, на недавно зашитій холоші...

Як Демид злітав туди, не знати, куди, і побував у того, не знати, у кого

Заманулось Демидові полежати. Ліг голівчерева. Роздивляється знечев’я довкола. Он трохи нижче від садка, на Жабиній межі, росте висока осика. На тій осиці ввесь час тріпочеться білобоке, схоже на дукачі листя. Оце повійне вітер, а воно так і закипить, так і закипить. Ще далі, вже по той бік балки, на широкому споховистому горбі, як на спині якогось велетня, лежить довгою стягою шлях, а тим шляхом, наче великі комахи, лізуть гарби з набраною пашею (була ж саме возовиця). За далеким горбом починалось небо. Воно вже було обкладене кучугурами хмар. Демид уже знав, що хмари звичайно збираються на вечір, хоч уранці їх і нема. Знизу тих хмар було густіше, і вони були темніші, а вгорі - рідше, і вони були біліші. Небо мов задумалось тими хмарами, що внизу, а ті, що вгорі, швидко кудись бігли. По землі разом із тими швидкими хмарами бігли широкі, більші за хмари тіні. Хмари - як кораблі на морі-океані (так бабуся в казці оповідала).

- Ой же ж і високо! - думає Демид про хмари. - От якби полетіти! Сів на хмару і.

Тільки він це подумав, а одна хмара летить-летить та плюсь біля нього на землю. Як велика пушина - до землі не торкається, над травою гойдається.

- Сідай!

Дивиться Демид, а то вже не хмара, а гуска, така, як то, що Івасика-Телесика зняла з дуба, як його хотіла відьма з’їсти, і віднесла до діда та баби.

Сів Демид на ту гуску, за шию, щоб не впасти, взявся та й каже:

- Неси мене туди, не знати, куди, і занеси до того, не знати, до кого.

Стрепенула хмара-гуска крилами, загелгала та й полинула вгору.

Глянув Демид униз: летять вони над садками, городами, левадами. І вже так високо, що аж голова йде обертом. Але йому не страшно ані трісі. Тільки чудно, що все те, що внизу, таке маленьке: хати - як іграшки, верби на леваді - як повтикуване віниччя.

Та незабаром усе це зникло, і вони опинились у якомусь дивовижному краї. Довкола якійсь білі гори, круте бескеття, глибокі провалля та широкі долини. А що найдивовижніше - усі ті гори, бескеття якісь рухливі, ніби з туману, помалу при очах змінюються, наче важко, іншим боком повертаються.

А гуска летить, аж вітер Демидові в вухах свистить.

- Чи скоро ми прилетимо туди, не знати, куди? - питається Демид у гуски.

- Уже прилетіли, - відказує та.

Дивується Демид:

- Так оце вона, та країна?

Летять далі. Пролетіли якийсь час, і Демид знову питається:

- А чи скоро ж ми прилетимо до того, не знати, до кого?

- Уже прилетіли, - відповідає гуска: - он його хата.

- Де? Я ніякої хати не бачу.

- Дивись краще, - каже гуска.

- Та хіба ж мені повилазило? - розсердився Демид. - Я нічого не бачу.

- Дивись краще.

Дивиться Демид, а одна гора перебудовується-перебудовується на хату: спочатку зробилася покрівля з димарем, далі прорізалися вікна, тоді двері. А біля тих дверей уже стоїть сивий з довгими вусами дідуган. Демид сам догадався, що то й є той, не знати, хто.

Гуска нижче-нижче та й сіла перед порогом. Демид став на ноги.

- А, слихом слихати, видом видати, - загомонів дідище. - Здоров був, козаче!

Демид трохи зніяковів.

- Гм, «козаче», - подумав. - Який же я козак, як у мене холоша розпанахана, на носі вавка, а під носом нечепурно...

Демид підійшов ближче. Тоді дід і каже:

- Кажи, на кого жаль маєш!..

- На матір, - несміливо каже Демид.

- А за віщо?

- Вони мене б’ють часто. От і сьогодні, як я спотикнувся на огудину, дали мені ляпанців.

- А, - засміявся дід. - То, щоб дивився під ноги.

- А як Покот вихватив із рук мені хліб, - буханців.

- То, щоб не був роззява, - пояснив дід.

- А як штани розпанахав, - тут Демидові захотілося плакати, - духо-пе-еликів.

- То, щоб не ліз, куди твоя голова не лізе.

Дивно Демидові, що й дід усе пояснював такими словами, як і мати, б’ючи, приказувала.

А дідуган казав далі:

- Тільки ж на матір за це не можна сердитись: то вона хоче, щоб ти був спритний, уважний, розсудливий. А що вона інакше навчати не вміє, то й б’є. Але краще за матір ніхто тебе й не пожаліє. От і зараз: тобі хочеться їсти, а ніхто тобі не дасть, опріч матері.

Спати!

- Уставай, годі тобі спати, - чує Демид материн голос. - Ось будемо вечеряти. галушечки вже готові.

А голос у матері такий гарний, наче вона співає.

- Уставай! Чуєш?

Лупнув Демид очима - а навколо вогонь якийсь. Якійсь чорні стовпи, і між тими стовпами вогонь, як у печі, палає. Аж страшно зробилося Демидові.

- А де ж той дід? - питає він.

- Який дід?

- А такий. сивий, вуса з туману.

- А, - засміялася мати, - то тобі приснилось.

Аж тепер прокинувсь Демид і зрозумів усе, що було навколо: чорні стовпи - то дерева, вогонь - з одного боку, сонце червоно заходило, а з другого - мати варила на кабиці вечерю.

Мати взяла Демида на руки, перенесла до вогнища й посадила, як такого, що не вміє ходити. Далі вона вломила гілочку, зробила шпичку і настромила на неї гарячу галушку.

Узяв Демид шпичку з галушкою, а рука не держить, схитнулась - і галушка впала в сміття.

- Спа-ати хочу, - забгикав Демид.

- Та повечеряй же.

- Не хо-о.

- Отак розіспався, - сказав батько, що теж був біля вогнища.

- Ще б пак: увесьденечки ж вибігав, - відгукнулась мати.

- То вкладай його спати, - порадив батько.

Мати взяла Демида на руки, віднесла до хати і поклала на постіль.

А уклавши, ніжно свого синочка-одинака поцілувала.