Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Сіль
Чехут Богдан

Всі публікації щодо:

Чомусь не чіплялося до мене так, як до інших, псевдо. Візьміть хоч би Мортка - хто його коли-небудь інакше звав? Або Дуко - як далеко сягає пластова пам’ять, усе Дуком був, а Слонь то ще під світлої пам’яті цісарськими прапорами Слонем був, і крапка!

Зо мною не те. Скільки не намучились хлопці, яких прізвищ не підбирали - не брало. Подразнять, бувало, кілька днів, а там і забудуть. Однак настав слушний час, вдарила година - причепили й мені псевдо, що й до могильної дошки не спекаюся. Якщо цікаві, послухайте.

Вирушив наш загін на мандрівний табір. Ну, табір табором, як у пісні співають. Висипало братство з вузькоторівки під скелею Сокіл і гайда на Лімницю.

Відпочинок! Тут почав свою службу наш харчовий і санітар в одній особі, Гриць. Він наказав випакувати до перегляду всі харчові припаси, тож за хвилину на прибережному камінні виросли гори хлібів, мішечків з мамалиґою, кашею, цукром, а далі солонина, ковбаса і прочая сніди. Гриць оком знавця оглядає товар, важить на пружиновій вазі, обчисляє, записує, його розвідницьке око зупинилося на Маґікові, що чомусь не дуже певну мав міну.

- Ти що привіз?

- Харчі.

- Які?

- Ну, звісно, які! Харчі!

- Покажи!

Магік розв’язав якусь торбинку. Гриць глянув і тільки ахнув. А далі гукає:

- Гей, хлопці, сюди! Дивіться, чим Магік хоче вас годувати!..

Ми юрбою рушили до мішечка. І що котрий гляне, стовпом стане! Була ж там мішанина, несамовита мішанина, з надвоє, натроє поколеної кукурудзи, пшона, гороху, гречки, вівса, сочевиці, маку...

- Що це таке? - питає Гриць.

- Кажу ж вам, що харчі - «вдаючи грека», - каже Маґік.

Слово узяв курінний агроном Прищіпка.

- Це, - каже, - осипка для свиней.

- Кінський зуб! - докинув ззаду Факір.

Так і назвали цю мішанину «кінським зубом».

- Нехай буде «кінський зуб», але їсти можна! - плете своє Маґік.

- І що ж тепер? - простогнав Гриць, чухаючи свою распутинівську чуприну. - Як хочете: або їжте, або я віднесу до Добрян.

Пригодиться - безсоромно продовжив Магік.

Гриць махнув рукою. А далі почав ділити харчі та всяке інше суспільне добро кожному по правді. Кінський зуб віддав Маґікові.

- На, неси, носила б тебе трясця!..

На мою долю випала сіль, точно три кілограми.

Що ж, як нести, то нести - рішив я без спротиву і вклав мішечок до наплечника.

Уже першого дня мандрівки я побачив, що погано трапив. Гриць по правді й по черзі забирає до кухні в кого кулешу, в кого цукор, у кого хліб. Легшають у хлопців наплечники. Не минає й мене. Тільки почнуть варити, зараз гукає: «Давай сіль!». Всі по черзі навідуються до мене. Де тільки який постій - вже котрийсь суне: «Дай, каже, - соли хліб або сало посолити». А в мене тільки й діла, що розв’язував і зав’язував наплечник. На нічлігах кухарі лишали сіль біля кухні на землі, мішечок втягав росу, інколи й дощик покропив. А вранці приходилося мені пакувати мокрий ослизлий клунок. Згодом мої речі в наплечнику почали вбирати в себе сіль, вогшали, а висушені тверділи, мов бляха. Біда! Десь так на третій день маршу я збунтувався.

- Грицю, - кажу, - дай кому іншому тую сіль! Чи ж мені з нею вікувати?

- Ба ні, - каже Гриць, - на тебе випало, то й неси!

І я далі терпів. Наплечники у хлопців значно полегшали, а я, немов окаянний, двигав та й двигав трикляту сіль. Я став окунем.

- Годі, - кажу, - довше терпіти! Давай сіль кому іншому, мені вже досить!

Та Гриць упертий, мов цап.

- Ні, - каже, - мусиш нести!

Справа опинилась перед Мортком. А Мортик - як Мортик: «Раз тобі дав Гриць сіль, то неси, не лебеди!».

- Чи це наказ?

- Наказ...

Я замовк. Мандрівка продовжувалась. Під Попадею, на Спіскаві, вирішив Мортик післати до Підлютого стежу, щоб поповнити припаси. Ми отаборилися біля лісничівки і стали дожидати повернення наших. Раптом лісничий кличе до телефону: наші хлопці дають знати, що не пройдуть прикордонної сторожі в Осмолоді; тому пропонують нам іти далі, а вони приєднаються до нас під Ілемським Яйцем. Мортик погодився, табір рушив. Добрили ми під Яйце, чекаємо. Усі голодні, в животах бурчить, а кухня не діє: нема чого варити.

- Хто ще має якісь припаси? - питає Мортик.

Тихо. Наш комендант похнюпив голову:

- Що? Ніхто нічого не має?

Виступив Маґік. Поволеньки почав розв’язувати наплечник, а цілий табір напружено слідкував за кожним його рухом. Маґік, не поспішаючи, витягнув мішечок.

- Нате, - каже, - паничі, їжте на здоров’я!

- Кінський зуб! - гукнув Факір і відвернувся, спльовуючи. Хлопці до решти посоловіли. Тоді виступив я і ще повільніше почав розв’язувати наплечник.

У братію дух вступив: тут щось буде! А я врочисто тиць панові камандантові мішечок...

- Сіль, сіль! - загуло довкруги, аж гомін від Аршиці відбився...

- Це все? - питає Мортик. - Усе...

Командант ще більше похнюпив голову. Але хлопці реготалися.

- Ану, - каже Факір, - давайте вагу! Скільки лишилося цієї соли?

- Три кіля, як утяв! - каже Дуко.

- Оце так штука! Десять днів ішли, десять днів сіль їли, а вона на мірі стоїть?!..

- Хлопці, тут якась нечиста справа, - закликав Мортик. - Чи ви пам’ятаєте, як Марко Проклятий носив свою нечисту совість? Оттак і він, - показав на мене, - тую сіль носить. Назвім його Марком, він і так псевда не має!

- Добре, добре! - хором гукнули хлопці. Я тільки плечима здвигнув. І що ж? Наварили кінського зубу, підправили ґорґанським кваском і... їли! Щедро сіллю підсипали цю погань, щоб забити смак. Але їли... вишкрябували!..

На відхіднім кажу:

- Через цю сіль я вже й Марком став. Несіть тепер котрий-небудь, мені вже годі!

Де там!

- Ти, - кажуть, - честі удостоївся, то ж неси тепер аж на Маківку, там кінець твоєї покути.

Прийшли на Маківку, оправили могилки, відбули свято, ватру. Кінець мандрівки й табору.

Вранці на відхіднім поставив нас Мортик у ряд, з усіх боків оглядає.

- Дежурний! Обійти навколо табору, чи де що не лишилося!

Дежурний Медвідь виступив з ряду. За хвилину від сторони кухні радісно гукнув:

- Марку, ти щось лишив!

- Що таке?

- А он, диви!

І підбігаючи, тиць мені в руки добре знайомий мішечок.

- Подавись ти тією сіллю, будь вона проклята! - ревнув я і, розмахнувшись щосили, жбурнув мішечок у кущі. Табір рушив.

У поїзді звільна меншала наша громада, а до Жидачева доїхав я сам. На станції цапнув мене поліцист:

- Довуд особісти!

- А що, - кажу, - хіба мене не знаєте? - Не ґадаць дужо! Довуд особісти!

Я добув документ, цю складову частину «обивателя ржечипосполітей».

- Пан пуйдзє зе мнов!..

Ого, думаю, доведеться посидіти!.. На станиці обступили мене з усіх сторін: пан командант Банась, пан постерункови Лосось і пан «тайник» Цьолек.

Цього останнього знало все місто, діти на вулиці низенько шапкували перед ним, а за плечима показували язика. Відома персона - тайняк...

І почалося: кто, цо, сконд, поцо... А далі обшук, спершу особистий, потім забралися до наплечника. Я став близенько, щоб дивитися на пальці, бо ану щось підкинуть - це їм не першина... Цьолек ділово розв’язав наплечник. У тому ж моменті я, хоч як панував над собою, жалібно заскіглив. У наплечнику, на самому верху, красувався в цілій величі... мішечок із сіллю!

Медвідь вишукав його в кущах і десь у вагоні потайки впакував мені до наплечника. Поліцисти з жахом відскочили.

- Цо то єст?

- Сіль.

- Не ґрай пан варята!..

- Але ж сіль, справжніська сіль, подивіться самі! - відповів я й сягнув по мішечок.

Мене почав душити сміх:

- Не бійтеся, - кажу. - Хіба ж так возять вибухові матеріали?

- А як пан возі?

Я прикусив язика. Цьолек обережно доторкнувся пальцем вогкого мішечка й облизав.

- Суль! - каже. - Поцо пан возіл суль на вицєчкен?

- Бо сіль у горах вбирає в себе ультрафіолетне проміння, вітаміни витворює...

Поліцаї недовірливо хитали головами. Почали протокол, списали весь інвентар. Цьолек поставив сіль на вагу й подиктував:

- Субстанція бяла, вільготна, тши кіля докладне!

Довго щось потім радили, шептали, бігали, телефонували. Кінець-кінців каже пан командант:

- Ідзь пан з Богем! Суль затшимуєми.

- Добре, - кажу з полегкістю. Згорнув свою мізерію до наплечника й рушив.

Не пройшов ще й десяти кроків, а вже біжить Цьолек:

- Врацай пан!

- Таки треба «посидіти»! - думаю. Але ні, віддають сіль. - Нащо вона мені? Можете собі взяти...

- Не гадай пан дужо, беж суль і жеґнай!

Годі сказати, котрий з черги раз я розв’язав наплечник...

Дома ні з ким не поздоровкався, тільки прожогом побіг до кошари, де паслися батькові телята. Там і висипав трикляту сіль, а мішечок спалив!

Лизали телята сіль, цілу осінь лизали, а вона все біліла, все вилискувалася. Там присипав її сніг, і аж весняна розталь змила. Все ж, трава на цьому місці сім років не росла...

Марком дразнять мене й досі.

Марком - сина охрестив!

А соли наші хлопці так боялися, що на найближчу прогулянку взагалі її не взяли. Ніхто, бач, нести не хотів...