Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Стежками пригод (уривок)
Чорнобицька Галина

Всі публікації щодо:
Чорнобицька Галина

Пригода з кенгуру

Коли ми наблизились до молодого, десять років тому насадженого соснового лісу, побачили кількох австралійців, що підчухрували гілля. Вони вже, видно, добре знали Василя, бо відразу привіталися з ним і почали жартувати, а далі один з них сказав:

- Василю, нацькуй свого пса на кенгуру, вже он там плигають, - і він показав рукою.

Справді, метрів за двісті, за чагарником, що відокремлював насаджений ліс від пасовиська й від річки, паслися або бавилися чотири кенгуру. Ми причаїлися за кущами і спостерігали. Одна з них у своєму мішку поперед себе мала невеличке кенгурятко. Воно іноді теж вилазило, щипало траву і знову верталося на своє місце, і тільки голівка виглядала звідти. Дві інших билися між собою. Це був справжній бокс. Стоячи на двох лапах і притиснувши одну лапу до грудей, кожна намагалася другою лапою дати стусана іншій. До того так спритно відскакували, ухилялися від ударів і знову нападали, завзято й міцно б’ючи своїми лапами.

- Ось я їх налякаю, - сказав Василько, і пустив на них свого Найду, що його тримав за нашийничок коло себе. Я хотів стримати його, але вже було запізно: Найда, вирвавшись з -за чагарника, раптом завзято загавкав і кинувся до кенгуру. Тварини кинулися до втечі, досить повільно стрибаючи до річки. Першою тікала та, що була з кенгуреням, ніби боялася за малого. Перетнувши річку в наймілкішому місці вони зупинилися, але песик пересліджував їх далі. Ми й собі наблизилися до річки. Кенгуру відбігли ще далі, але пес не давав їм спокою й там. Тоді одна з них, що бігла позаду, зупинилася і, обернувшись до пса, стала, ніби готова прийняти бій.

Тим часом, почувши цю гавкотню, підійшли й інші австралійці, що були в лісі. Одні дивилися, а інші почали підохочувати та нацьковувати Найду на кенгуру.

І пес з більшим завзяттям рвався на кенгуру, яка стояла на весь зріст, мов готова до бою. Навіть іноді притискала одну лапу до грудей, як фаховий боксер. Вона спокійно дивилася на метушливого напасника, тільки зрідка повертала голову вбік або прищулювала вуха.

Я стояв трохи позаду, злізши на високий обгорілий пеньок. Василько ж, стоячи аж коло самої річечки, мовчки дивився на цю історію, але на його обличчі видно було якесь вагання чи нерішучість. Він, певно, і хотів, щоб Найда прогнав кенгуру, але й боявся за долю свого пса.

Я вже стрибнув з пенька, щоб порадити Василькові відкликати Найду, але Джек знову загукав:

- Чейс гім, Найда!

Та я ще не встиг сказати Василькові й слова, як сталося те, чого я ніколи не сподівався; в той момент, як пес, підохочений Джеком, рвонувся ще завзятіше і ближче до кенгуру, спокійна і мовчазна тварина раптом зробила один стрибок уперед, і Найда в одну мить опинився в її обіймах, притиснутий до грудей. Потім кенгуру, так само не поспішаючи, обернулася праворуч і пострибала геть, а Найда тільки безпорадно мотав ногами в повітрі та придушено жалібно скавучав.

Василько ж, що стояв поруч мене, тільки ойкнув і простогнав, ніби поранений несподіваним пострілом. Він, мабуть, в цей час відчув, що раптом утратив щось дороге йому, що з ним уже давно зрослося і зріднилося на довгому шляху.

- Біжимо! - раптом мимовільно вирвалося в мене, і ми кинулися щосили бігти вздовж річки в тому напрямку, де недавно зникли з очей химерна тварина, що понесла нашого Найду.

Покручена річка, гіллясті дерева, пеньки і каміння - все це гальмувало наш біг, а чагарники й високий бур’ян вздовж річки часом зовсім закривали від нас протилежний берег, де мала б бути кенгуру. Річка ж поступово повертала праворуч, і нам хотілося випередити зухвалу тварину і раптовим наскоком відвоювала Найду.

Пробігши так хвилин з п’ятнадцять або й більше, ми вже перейшли на повільнішу ходу, та й річка тут ще більше повертала праворуч. Вона тут була вже глибше, і наш берег був значно вищий і стрімкіший. Але кенгуру й тут по той бік річки ніде не було видно, хоч місцевість була досить рівна й відкрита.

- Що ж тепер робити? - запитав розпачливо задиханий хлопчина, - невже... - Та я не дав йому договорити, схопивши міцно рукою його за плечі і присідаючи на землю. Метрів за тридцять від нас, залізши до половини в воду, в річці стояла кенгуру і топила Найду. Я не стільки розглядів, що робить ця тварина, як догадався, побачивши її в річці крізь гіллі молодих дерев.

Пригинаючись до землі, часом майже на четвернях, ми швидко кинулися вперед. Тепер ми бачили її зблизька, з високого берега, дуже виразно. Вона, мов людина, стояла перед нами в воді й тримала Найду передніми лапами, зануривши його в воду. З води іноді висувався Найдин хвіст, і бульбашки повітря спливали на його поверхні над розгойданою водою.

Ми вмить знайшли кілька добрих каменюк і, не гаючи часу, пішли в наступ. Кенгуру стояла до нас спиною і не сподівалася нападу, як раптом по спині їй дошкульно вдарила каменюка, а дві інші впали перед самою мордою, піднявши густі бризки. Звірина, мов ошпарена, лишивши свою жертву, кинулась з води і скільки сили подалася геть під наші крики й галас.

Василько, лишивши свій бінокль, миттю спустився з високого берега в річку, перебрів, ідучи трохи не по шию, на другий бік і кинувся до того місця, де щойно стояла кенгуру. Я побачив, як там загойдалася вода, і на поверхні спливала латка мокрої спини ледве живого пса. Він ще показував ознаки життя, безпорадно бовтався на одному місці в воді, але виплисти вже не міг. Василько швидко йому допоміг і виніс на піскуватий пологий берег. Пес лежав з заплющеними очима, і тільки його боки виповнялися, то западали, що показувало на присутність життя. Вода крапельками спливала на пісок.

- Чи житиме? - мимовільно в обох нас виникло питання. За кілька хвилин пес почав чхати й харчати, вертаючи воду, він здригався всім тілом, ніби в нього були якісь корчі, аж поки підніс голову і підтяг під себе свої простягнуті лапи.

Коли Найда вже став на ноги, Василько взяв його на руки і почав нести додому.

- Ну, тепер житиме! - гукнув я Василькові. - Ще й на Україну візьмемо, як будемо вертатися.

Вовченя

Смеркалось, коли до хати увійшов батько і, щось тримаючи в полі чумарки, сказав до сина:

- Васильку! А якого я тобі звіра приніс! - І випустив на долівку сіреньке щеня. Але, побачивши, що по обличчю хлопця пробігла тінь розчарування, батько додав:

- Та це ж вовченя, а ти думаєш...

- Вовченя? - перепитав хлопчик. А звірятко тим часом, підібравши під себе пухнастий хвостик, метнулось під ліжко. І Василько, сівши коло ліжка, стежив за кожним рухом сірого вовченяти.

Слово «вовк» для Василя звучало гордо.

Скільки він чув страшних оповідань і казок про вовків. А тепер у нього в самого є вовк.

Дідусь йому часто розповідав про вовків, ще за ті часи, коли їх було багато. І про те, як за ним гналися два вовки, коли він їхав уночі повз ліс додому, і про те, як вовки колись узимку зібралися по високих заметах снігу, прорвали у хліві стріху і, залізши, по розривали багато овець.

Також розповідав, як він на засідках у лісі убив сусідського собаку, прийнявши за вовка.

«Ні, я з нього зроблю ручного вовка», - думав Василько. І, справді, вовченя швидко звикало, особливо до Василька, який завжди його доглядав і годував.

За кілька день хлопець влаштував вовченя у хліві. Він узяв діжку, намостив соломи й переніс його туди, назвавши його Сірком. Скоро про Сірка знало ціле село. Багато дітвори приходило подивитись на вовченя, хоч оком глянути. Василько так звик до нього, що, прокинувшись уранці чи прийшовши із школи, відразу біг до Сірка, який, здавалось, теж чекав його з не меншою радістю, ставав на задні лапи, намагався вилізти з діжки. І Василько виймав його, виносив з хліва, бігав по двору, дратував його, перекидався, качався разом з ним по траві. Дворові собаки Плахта та Рябко теж не ворогували з вовченям і ставилися до нього, мов до щеняти.

Пізніше Василько прив’язував Сірка на ланцюжок до паркану, щоб де не забіг або щоб хто його не вкрав. Люди, що йшли повз двір, часто зупинялись, щоб подивитись на вовчика, кинути йому шматок хліба чи м’яса. І хлопцеві приємно було, що деякі жінки з острахом поглядали на вовка, з яким він, Василько, був у такій дружбі.

За півроку Сірко уже зробився великим і міцним. Коли до нього приходив Василько, він намагався зчепитись і лизнути хлопцеві губи, обнюхати кишені, чи не приніс чого їсти, але хвостом майже не махав, як це роблять собаки.

Іноді, побачивши в садку чужого пса, Василько відпускав його й разом зі своїми собаками пускався навздогін. І горе було чужому собаці: якщо він не встиг втекти геть, живим його вже не випускали. Особливо жорстоко розправлявся Сірко. Проте Василько став помічати, що собаки починали ніби боятись вовка, триматись осторонь. А трохи згодом Сірко уже часто ошкіряв зуби на свиней і собак. Тому доля вовка незабаром принесла Василькові чимало смутку.

Вирісши у дорослого вовка, він, мабуть, відчув самотність, тягу до свого вовчого життя.

І часто серед ночі, коли на селі панувала тиша, раптом розносилось тужливе затяжне вовче виття. Тоді навколишні собаки починали гавкотняну, зчиняючи ґвалт, і не замовкали до ранку, чуючи близьку присутність свого ворога.

- Треба буде вовка вбити, - сказав якось увечері батько, - а то ще якогось лиха накоїть.

Сусіди теж підказували таку думку.

Але одного ранку Василько стривожений убіг у хату і крикнув:

- Тату, вовка нема, втік! Справді, мов передбачаючи небезпеку, він уночі одірвався і втік із шматком ланцюга.

З тиждень хлопець тяжко сумував і скучав за вовком, але потім весняна робота потроху розвіяла цей смуток. Василько уже сам був парубійком, і на нього чимдалі більше лягало роботи.

Влітку їхні вівці паслися в загальній отарі за п’ятнадцять кілометрів від села в горах, і йому доводилося їздити туди по молоко, сир або разом із іншими хлопцями пасти овець чи скотину.

На ніч вони загонили овець у загін, а самі ночували в курені. Коло пастухів було кілька собак, що допомагали пасти, а також стерегти вночі, щоб не напали часом вовки, що траплялись поблизу в гірських лісах. Василь не раз чув зловісне виття вовків, що тривожило отару й пастухів, розносячись луною по лісу.

Час швидко минав. Було під осінь, коли Василько, їдучи верхи, повертався з пасовиська додому. Потроху смеркалося. Він переїхав місток і, прив’язавши коня, збіг до потічка напитись води. Та не встиг набрати її у пригорщ, як кінь раптом захропів і затанцював на місці.

Хлопець кинувся назад, але кінь, перервавши уздечку, щосили подався по дорозі в бік села.

Василько почав був кликати коня, але вмить оторопів: до нього з-за кущів вибіг вовк. На мить зупинившись, він знову став наближатись до хлопця. Затремтівши з переляку, Василько вихопив з-за халяви свій ніж і вирішив боронитися. Але в ту ж мить помітив на шиї вовка нашийник і шматок ланцюга.

- Сірко! - крикнув, зрадівши, Василь.

Вовк, видно, перший пізнав Василька і сміливіше підбіг до хлопця. Тернувшись по-давньому об його ноги, він почав обнюхувати кишені.

«Певно, голодний», - подумав Василько і дав йому шматок коржа.

За кілька хвилин хлопець виходив з лісу, а поруч нього біг Сірко. Василько гладив його по спині, а він тулився до ніг, забігаючи то з одного боку, то з другого, ніби хотів затримати свого приятеля.

Але коли в долині блиснули вогники села, а потім почулося й гавкання собак, вовк зупинився, заворушив вухами й далі не пішов. Тоді хлопець взяв за шматок ланцюга і попробував повести його. Проте після кількох кроків вовк знову зупинився. Та Василько й сам знав, що дома для Сірка спокою не буде, сам батько буде проти й може забити Сірка, тому й сам уже не хотів вести його далі. В цей час Василькові зробилось невимовно боляче й шкода Сірка. У хлопцеві ворухнулась давня приязнь до тварини, яку він так любив, вирощував, годував, бавився.

Але життя поклало між ними глибоку прірву. Надворі тим часом уже майже зовсім смеркло, треба було поспішати, щоб дома не турбувалися про нього. Постоявши ще трохи на місці, Василько нахилився, обійняв Сірка за шию, притулився щокою до теплої морди вовка і трохи не заплакав.

Потім хотів уже йти, але вернувся знову, відчепив нашийника з обривком ланцюга, ще раз обійняв слухняну тварину й пішов геть, раз у раз оглядаючись. Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.

А люди після того часто згадували про вовка й казали, що то, мабуть, не справжній вовк, а наполовину собака, що так звик до Василька.