Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018
Весела кукабара
Вакуленко Пилип
Всі публікації щодо:
В Евкаліптовій долині вже почалася весна. Сонце розсипалося своїми золотими променями, почало нагрівати холодну та мокру від зимових дощів землю. Зеленіла перша молода травичка, а повітря стало свіжим, теплим і виповнилося ніжним запахом весняних квітів.
Як перший провісник весни, весело усміхнулася пухнастим жовтим цвітом австралійська верба - «вотл трі».
Густими китицями повних золотих м’ячиків, жовтіє вона по долоні серед старих евкаліптів, киває цвітом вітрові. Красуня, що й казати! Стало заздрісно старим евкаліптам, дивлячись на нове, розкішне вбрання верби, та й кажуть вони:
- Ми ще краще зодягнемось, почекай!
Підслухала хитра кукабара, сидячи на гілці, як цілу ніч перемовлялись старі евкаліпти між собою, і як сонце зійшло вранці, засміялась вона веселим, безжурним сміхом:
- Ха-ха-ха! От так зодягнулися! Хо-хо-хо! - понеслась луна всією долиною і пробудила зі сну всіх звірят, птахів, комах.
Вискочив спросоння з-за куща старий кенгуру, став на задні лапи та як закричить спересердя:
- І що тобі так весело з самого ранку? Дай хоч добрим звірям поспати!
З нори, на самому дні долини, виліз, протираючи очі, качконіс, роздивився своїми маленькими очима й собі під ніс забубонів:
- І що воно за лиха година з тією кукабарою? Немає кому її провчити, щоб не турбувала звірів так рано!
А маленький ведмедик «коала бер», кутаючись в своє пухке, тепле хутро, промовив з дерева:
- Я вже багато разів говорив їй про це, але бачу, що не допомагає.
З сусіднього дерева, блимаючи великими очима, встряв в розмову й посум:
- Вона оце й мене так перестрашила, що аж мій хвіст розв’язався - мало не впав з дерева. Дивись, так можна й шию зламати.
Зачувши голоси, озвався й ему:
- Шкода, що в мене крил немає, а то б я зараз полетів би і провчив би ту галасливу кукабару!
Трохи далі, з-за каменя вилізла й гуана та, послухавши, що інші кажуть, почала їх вмовляти:
- Не чіпайте її, нехай їй лихо, тій кукабарі! Знаю, яка вона! На мене вже не раз нападала.
А «мегнай», австралійська сорока, не стерпіла і неначе радіючи:
- А чи не казала я вам, звірі добрі, що та кукабара все з усіх насміхається? Їй, чи є чого, чи немає чого, вона все скалить зуби!
Після того, як висловили звірята та птахи своє обурення, загули, задзижчали й комахи:
- Правда, правда, вона ніколи не дає нікому спокою: ні вранці, ні ввечері!
Ожила, заворушилася Евкаліптова долина. Дехто пішов здобувати собі щось на сніданок, а дехто, вибравши затишне містечко чи то на камені, чи то в траві або на дереві, грівся на сонці та радів весні.
А весела кукабара, не звертаючи уваги ні на кого, й далі заливалась своїм майже людським сміхом:
- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Та ж подивіться, евкаліпти хвалилися, що вони краще одягнуться!
І раптом всі мешканці долини побачили: вкрилися цвітом старі евкаліпти, ніби вдягнулися в новий одяг. Але цвіт був блідий і рідкуватий. І аж тоді всі зрозуміли, чого так заливалася сміхом безтурботна, довгодзьоба кукабара.
* * *
В Евкаліптовій долині від тієї весни вже більше не вихваляються старі евкаліпти, хоч реготати весела кукабара ще й досі не перестала. А сміється вона навіть і тепер. Ось послухайте! Чуєте?