Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Кам’яна сокира
Винницька Ірина

Всі публікації щодо:

Одного ранку післала мати Тану над ріку наловити риби. З кошиком в одній, а сокирою в другій руці пішов він стежкою, що вела до ріки. Тут, в надбережних хащах було вдосталь качачих та гусячих гнізд, а в ріці плюскотіла рибня. Гурма хлопців гралася над берегом. Кілька старших пускало на воду нового, щойно недавно випаленого човна, інші бродили по ріці та ловили руками рибу. Вони відкушували рибам голови, нанизували на довгий лозовий прут та складали на березі, в сонці сушити. Тана прилучився до них. Йому пощастило зловити товстого коропа, що тріпався в руках та звивав своє ховзьке тіло так, що Тана мусів з усієї сили держати його, нім дійшов до берега. Тут оглушив Тана рибу своєю новою сокирою і кинув до кошика. Риба ще довго металася на дні коша. Стало пізно. Тана знав, що мати буде воркотіти на нього, тож глянувши на сонце, що підбилося вже високо на небі, попростував до оселі.

Ідучи степом, натрапив він на слід якоїсь людської ноги. Сонце спивало вже мокроту світанку, стоптана трава піднімалася і нівечила виразність сліду. Все-таки, можна було ще відгадати, що нога цієї людини була широка, коротка, із надто відхиленим, великим пальцем. Здавалося, що за плечима зашелестіло. Тана шугнув у бік, у високу траву і приляг непорушно до землі. Та це був перепел, що з голосним піть-піліть зірвався з-поза плечей Тани.

Крім щебетання пташок, дзвеніння мух та бджіл, ніщо не бентежило тиші лагідного осіннього ранку.

Нізвідкіля не з’являлася ознака небезпеки. Та хлопця полонила тривога. Вдруге нахиляючись над таємним слідом, він знову порівняв його зі знаним виглядом ноги вагаїв. «Це не є нога людини оселі. Її ноги вузькі і довгі, а пальці лежать побіч себе».

У Тани заколотилось зі страху серце. Хоч дитина, він знав уже всі небезпеки й загрози життю слабкої людини і чував нераз, що немає нічого страшнішого для людського племені, як зустріч із другою людиною.

В його голові віджило з усіми подробицями оповідання про життя старого знахора. Одне Око.

Вагаї не знали інакшого ймення одноокої людини, що прийшла до них на заранні молодости з долини Синьої Ріки, де вона жила з одною жінкою й дитиною.

Ватага людей з гадючими хребтами знайшла одного разу печеру самотніх, вбила жінку й дитя. Коли чоловік прийшов з ліса домів, він застав лише попіл у своїй домівці. Тоді він пішов перед себе, долиною, відтак лісом і прийшов до оселі вагаїв і мав у руці зелену гілку, знак згоди і прохав прийняти його. І мужі племени прийняли його до своєї громади. Тепер тіло Одного Ока було сухе як пень зрубаного дерева, але він завжди перестерігав вагаїв перед людиною іншого племени. «Чужа людина - казав він - гірша від голоду й зими. І від темені ночі і від іклаків хижака і від злих духів страшніша. Темінь ночі розсвітлює полум’я вогнища і вкорочує сон. Злих духів проганяють молитви та замовлювання. Хижого зубра й ведмедя можна відігнати вогнем, перед туром втекти на дерево, перед кожним звірем боронитися зброєю, бо він жадний лише людського м’яса. Та людина чужого племени не вдоволяється одною смертю. Вона забирає вогонь, нищить землянки та збрую, що потребує років праці. Вона вбиває всіх чоловіків, а жінок забірае зі собою і держить їх як невільниць. Немає для людини більшого ворога на всій землі як друга людина».

Тана кинувся бігти до оселі. Та по кількох кроках він знову попав у чужий слід. Неначе заворожений вдивлявся він в сліди, що завели його в ліс. Тут вони губилися в кущах, але і тут не було важко віднайти їх знову. Малим півколесом стелилися вони в напрямі до оселі і кінчилися перед частоколом, біля ясенів.

Другий, схожий слід ішов до поля і там розгублювався ледве замітними доторками.

Блискавкою просвітлював мозок Тани один здогад за другим: людина чужого племени йшла степом, до лісу. Біля валу вона зупинилася, відступила назад зла як змія аж до рову, зісунулася в нього, і видряпалася на частокіл...

Тані здалося, що він бачить усю небезпеку своїми очима. Оце ворог нахиляється і заглядає понад вал до оселі.

Свідомість, що ворог бачив усі стежки, ворота землянки, місце джерела і святого вогню, навіває на нього жах. На мить він думає, що це не діється насправді, що він грається з хлопцями і все є гра: сліди, небезпека і страх. Він протирає очі, але чужі сліди не зникають від цього. Хоча ворог пішов, то він вернеться не один. Ворогів буде багато. Тана не вміє лічити, але він легко уявляє собі величезну громаду ворогів, що нападають на оселю, гасять вічний вогонь, вирізують чоловіків та дітей племени.

Тана побіг до оселі. Та тепер і ця здалась йому інакшою як завжди. Сьогодні його вразила пустка й тиша на майдані. А це ж була звичайна річ, що в погідний осінній ранок усі працювали поза оселею. Лише слабі та малі залишилися дома, всі інші добували дерево, харчі, гриби, хворост, траву, усе, що було потрібне на довгі і холодні зимові місяці.

Тана зустрів Сову, жінку Рудого Щура, що йшла до джерела по воду. Це була погана жінка і Тана боявся її. Вона знала завжди все: скільки шкур, полотна та дітей має кожна сім’я, які успіхи й невдачі мали чоловіки на полюванні, скільки яка жінка напряла ниток на дерев’яному веретені, котра родина має прясличку, навіть те, що хто говорить, або в рот кладе у другій землянці. Вона знала, котра з дівчат буде цієї осені віддана котромусь із парубків, та яку кару повинна одержати яка дитина. Всі боялися її гострого язика, а діти втікали здалека, зочивши її дебелу, похилену наперед постать з рудою, патлатою головою. Її прозивали Совою і так дразнили її діти зі своїх схованок, але вони знали теж, що вона вміє чарувати. Вона кликнула, побачивши Тану:

- Чи не післала мати синочка по рибу над ріку? Коли він не наловив риби, то де подів кошик із вербового пруття?

Щойно тепер замітив Тана, що в нього немає кошика з рибами. Він залишив його певно десь у степу, або в лісі. Рука його стискала лише сокиру, що її Тана сам зладив впродовж багатьох днів і що з нею не розставався ані на хвилину.

Він спинився, щоб відповісти Сові, але махнув лише рукою; коли б він сказав жінці за чужу людину, сварлива жінка Рудого Щура наповнила б голосінням увесь ліс. Він побіг далі.

- Ходи до мене, сину Вовка, ходи до мене!

Тана оглянувся. Це син Ведмежої Кости, друг Тани кликав його йти з ним кидати на віддаль списою.

Та не до того було тепер Тані. Він наче вже не був малий хлопчина, що грається з дітьми та втікає від праці у ліс, на ягоди. Сьогоднішнього ранку він неначе виріс нагло, став старший, розумніший. Думка про чужу людину була як тягар, що лежав на його плечах.

- Син Вовка не піде кидати списою іграшки ради, йому ніколи! - гукнув Тана і побіг у глибину оселі.

Йому було спішно знайти батька, Сірого Вовка, щоб показати йому чужі сліди. Та батька не було в оселі, він був з іншими чоловіками в лісі, недалеко оселі. Тана вже хотів бігти туди, коли побачив Довгого Мрука, найстаршого та й найзавзятішого з трьох синів старості, Мудрого Вага.

Із-за зросту звали його Довгим, із-за маломовности Мруком. Це був на диво відважний юнак. Вінок на його шиї був зроблений із самих іклаків диких звірят, що він їх поубивав на ловах. Він був завжди лагідний та тихий, але він міг знечев’я попасти в лють і тоді краще було не попадати йому під руки. Тана, так само як і інші хлопці оминали з пошаною усіх членів гнізда Вага. Малому синові Сірого Вовка ніколи не прийшло б на думку зачіпати Довгого Мрука, але сьогодні все було для нього інше, незвичайне, сьогодні здавалося йому, що він уже виріс, що в цьому немає нічого дивного, коли він заговорить до Довгого Мрука.

Довгий Мрук вийшов зі землянки і простував у повітрі свої потужні рамена. Позіхаючи, роззявляв. Довгий Мрук рота і тоді блищали в сонці його білі, скісні й гострі зуби. Він оглянувся на голос хлопця.

- Чого хоче малий син Сірого Вовка? - запитав і звів на Тану свої ясні лагідні очі.

Вроджена несміливість перед старшим, немов зв’язувала язик Тани, але думка про бачені

сліди приковувала до землі його ноги. Він замахав руками і став розказувати:

- Людина чужого племени була на частоколі! Вона бачила домівки вагаїв! Тана бачив слід чужих. Людина заб’є вагаїв! - додав хлопець майже з благанням, бо Довгий Мрук все ще стояв і дивився зчудовано на хлопця, а його уста під кучерявим вусом кривилися не то від усмішки, не то від гніву.

- Чужа людина загасить вогонь! - кликнув Тана. - Нехай хлопець покаже сліди Довгому Мрукові, але... - він підніс кулак і погрозив Тані.

Цей зрозумів: якщо Тана каже неправду, Довгий Мрук поб’є його. Тана мовчки притакнув головою. Його округлі чорні очі блищали, коли він побіг у напрямі воріт, щоб показати Довгому Мрукові сліди чужої людини.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.