Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Хитрий Микитка
Дейко Марія

Всі публікації щодо:

Дійові особи:

О к с а н а - 13 р.

Х р и с т я - 8 р. сестри

М а р у с я - 10 р.

М и к и т к а - 9 р.

Л ю б а - 8 р.

І р и н а - 9 р. сестри

С т е ф а - 6 р.

Хата. При столі сидить Оксана. Вона щось вишиває і стиха співає «Ой, ходила дівчина бережком...». Вбігають, танцюючи, Христя й Маруся, що наспівують мотив танку «Катерина». В танку оббігають навколо стола й спиняються задихані.

Х р и с т я. Ох, і люблю ж танцювати!

М а р у с я (сідаючи при столі). Ти скажи мені, чи є така дівчинка, що не любила б танцювати?

О к с а н а. А я! Я до танку цілком байдужа. От співати - це я люблю. Цілий день можу співати - і не надокучує.

Х р и с т я. А покажи, Оксано, чи багато вже вишила. Мабуть, скоро й скінчиш?

О к с а н а. Вже небагато лишилося. А тоді почну тобі суконку вишивати.

Х р и с т я. Та невже?! Ой, яка ж я рада! Матиму на Різдво нову суконку... нову суконку... нову суконку... (приспівує й пританцьовує по хаті).

М а р у с я. От тобі й маєш! А я ж як? Не матиму нової суконки к Різдву?

О к с а н а. Тобі мама вже почала вишивати.

М а р у с я. Піду поспитаю (встає йде до дверей, по дорозі дивиться у вікно). А вже й вечоріє. Стрівайте, чи не Микитка йде он там.

Х р и с т я (підбігаючи до вікна). Він і є. (гукає) Микитко! Микитко! А йди-но до нас (до Оксани). Трохи нас розважить.

(Входить Микитка. Він брудний, обдертий, з шапкою на голові).

О к с а н а. Чом не вітаєшся, входячи до хати, Микитко?

М и к и т к а (недбайливо). Добривечір!

О к с а н а. Та скинь же шапку! Чи не знаєш, що в хаті не можна мати шапку на голові?

М и к и т к а. (ще глибше насуває шапку на вуха). У мене без шапки голова мерзне.

Х р и с т я. Щось такого! Та ж літо тепер!

М а р у с я. Що це ти, Микитко, сам-один блукаєш? Де ж твій брат Павло?

М и к и т к а. Хворий (однарука в кишені, щось там розшукує; кишеня, видно, глибока).

О к с а н а. Що ж йому є?

М и к и т к а. Ми заложилися, хто найбільше вихилиться з вікна другого поверху. Він упав на брук... і побився.

О к с а н а. От бідака!

М а р у с я. Та й дурний же той Павло!

М и к и т к а. Чому дурний? Та ж він виграв заклад.

М а р у с я. Скільки тобі років, Микитко?

М и к и т к а (поволі витягає з кишені банана і починає підкидати його й ловити). Вісім. Я мав би вже дев’ять, але один рік пролежав хворий.

О к с а н а. Видно, що вмієш рахувати. До школи певно ходиш?

М и к и т к а. А ходжу.

М а р у с я. І добре вчишся в школі?

М и к и т к а. Ще й як! Вчора спитав вчитель таке трудне запитання, що ніхто в клясі не вмів на нього відповісти - лише я один.

Х р и с т я. Що ж він запитав, цікаво?

М и к и т к а. Хто з нас розбив шибку в класі.

(Всі сміються).

Х р и с т я. Е, та з тебе, бачу, добрий козак!

(Микитка задоволено посміхається. Маруся, що стояла весь час і поглядала крізь вікно, перехиляється й кричить).

М а р у с я. Любцю, Любцю, іди сюди!

(Входить Люба).

Л ю б а. Добрий вечір, люди добрі. А, і Микитка тут!

О к с а н а. Тут і він. Послухай, що він нам тут розповідає. (Люба сідає біля Оксани, придивляється до її роботи).

М а р у с я (до Люби). Його цікаво послухати — він розумний (до Микитка). Ти й рахувати вмієш, хлопче?

М и к и т к а. А певне.

М а р у с я. Де ж ти навчився?

М и к и т к а (подумавши). А вдома.

Х р и с т я. Мабуть, до десятих вмієш порахувати.

М и к и т к а. Ого! Далеко більше!

М а р у с я. Та невже? Ану порахуй

М и к и т к а. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, хлопець, дама, король, туз.

(Загальний сміх)

Л ю б а. Ну, як ти так добре вмієш рахувати, то скажи мені скільки буде один кіт і два коти? М и к и т к а (підтягає штани). Три коти.

Х р и с т я. А скільки буде один кіт, один горобець і один хробак?

М и к и т к а (впевнено). Буде один кіт.

М а р у с я. Як то? Чому?

М и к и т к а. Бо горобець з’їсть хробака, а кіт горобця і лишиться один кіт.

О к с а н а. А ти, хлопче, недурний?

Х р и с т я. Почекай, Оксаночко, я хочу ще щось його запитати. (до Микитки). Скажи, Микитко, скільки буде один пес, один заєць і один кріль?

М и к и т к а (подумавши). Нічого не буде.

Х р и с т я. Таке вигадав! Чому?

М и к и т к а. А так: заєць і кріль повтікають, а пес побіжить їх ловити.

Л ю б а. Ти на все маєш відповідь. Видно, що добре вчишся.

М и к и т к а. Ого? Я й граматику знаю.

М а р у с я. Знаєш? То скажи нам, якого роду миша?

М и к и т к а. Миша? Чоловічого Л ю б а. Ну, це вже ти помилився.

М и к и т к а. А от і не помилився! Миша чоловічого роду, бо в неї є вуса.

(Сміх).

М а р у с я. І придумав же отаке!

О к с а н а. А ну тепер ще я тебе щось запитаю. Склади якесь речення із словом «цукор».

М и к и т к а (замислюється, а далі). Щоранку я п’ю шклянку кави.

О к с а н а. От тобі й маєш! А де ж цукор?

М и к и т к а. А цукор у каві.

О к с а н а. Ну, тебе, хлопче, і в ступі не влучиш! Певно знаєш, які маємо органи чуття?

М и к и т к а. Та знаю. Зір, слух, нюх, смак і дотик.

О к с а н а. Добре. А який з них найбільш розвинений?

М и к и т к а. Дотик.

Л ю б а. Чому саме дотик?

М и к и т к а. Я вчора, не хотячи, сів на будяк, і хоч я його і не бачив, і не нюхав, і не коштував, і не слухав, а чую його ще й сьогодні.

О к с а н а. Ну, гаразд. Слухай, Микитко, а чи не скажеш ти нам...

М и к и т к а (перебиває). Ні! Тепер уже ви послухайте, що я вам скажу і дасте відповідь на моє запитання.

М а р у с я. Згода. Кажи, що ти хочеш знати.

М и к и т к а. Скажіть, нащо пекарні роблять довкола хліба тверду скоринку?

(Всі думають. Тиша).

Х р и с т я. Скоринку?

Л ю б а. Тверду скоринку?

М и к и т к а. А що! От і не знаєте! А ще старші за мене! Та якби не було скоринки, то тісто витекло б.

Х р и с т я. А цур тобі! І таке вигадає!

Л ю б а. Ха-ха-ха! Ну й дивак же з тебе! (Микитка іде до дверей). Куди ти? Почекай трохи, тепер ще я хочу загадати тобі загадку.

М и к и т к а (через плече, зневажливо). Що там ще таке?

Л ю ба. Я маю в цій торбинці цукорки (Микитка швиденько підходить до неї і ласо облизується). Як вгадаєш, скільки їх, то дам тобі всі п’ять.

М и к и т к а (вдає, що думає). Скільки ж їх там у тебе? Може п’ять?

Л ю б а. Ну, дивись! Вгадав! На, маєш цукорки.

М и к и т к а (бере цукорки, перераховує, чи всі п’ять Люба дала і поспішно йде до дверей).

М а р у с я. Микитко! Микитко! Куди ти так поспішаєш? Чуєш, Микитко?

М и к и т к а (з серцем). Ну, чого ще треба?

М а р у с я. Хочемо сказати тобі добраніч.

М и к и т к а. Не маю часу. Завтра вранці скажете. (вибігає. Всі сміються).

Х р и с т я. Боїться, щоб ми не забрали в нього цукорки, бо ти ж сама, Любцю, сказала йому, що маєш п’ять.

Л ю б а. Хіба? А я й не помітила.

О к с а н а. Але ж таке мале, а таке розумне й хитре.

Л ю б а. На нашім кутку всі так і звуть його хитрим Микиткою.

М а р у с я (виглядаєу вікно). Он спинився під грушею і їсть цукорки (павза). О, вже пішов!

Л ю б а. Та вже й мені час додому.

М а р у с я. Посидь ще в нас трохи, Любцю. Поспіваємо, поки мама не покликала вечеряти.

Л ю б а. Якщо співатимете, то й побуду якийсь час. Страх, як люблю співи. (Раптом різкий крик за вікном. Маруся, що при вікні стояла, з жахом кидається на середину хати).

М а р у с я. Ой, як же я злякалася! Що це? Хто це так кричав? (з перестрахом виглядає у вікно) А!.. Та це ви, дівчатка! Заходьте, заходьте до хати.

(Вбігають, сміючись, Ірина і Стефа).

І р и н а. А що? Настрашили вас?! Ми по тебе прийшли, Любо. Скрізь тебе шукали. Насилу знайшли.

С т е ф а. Мама нас послала, щоб ти вже додому йшла. Бо вже нерано.

Л ю б а. Ага, то я вже піду.

М а р у с я. Та посидьте ще трохи. У нас тут Микитка був. Так нас насмішив.

І р и н а. Ми його тільки що зустріли.

С т е ф а. Мабуть, додому йшов. Щось таке дорогою їв.

Л ю б а. То він мої цукорки кінчав.

О к с а н а. Розумний хлопець.

І р и н а. О, він дуже мудрий. В школі добре вчиться. Але вчитель раз-у-раз його карає. Бо він такий збитошник. Все щось таке накоїть. Як не шибку розіб’є, так каламар розтовче. Або когось наб’є. І все каже, що то не хотячи.

Стефа. Хто б йому повірив?! Я його боюся! (до сестер). Ходімо вже, бо мама сердитиметься.

М а р у с я. Та ми ще хотіли трохи поспівати. Оксано починай якоїсь.

О к с а н а. Якої ж хочете? Веселої чи сумної?

В с і. Веселої, веселої!

О к с а н а. Як веселої, то й веселої (заводить пісню, всі співають).

Повільно спадає заслона.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.