Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Хлопці з зеленого бору (уривок)
Завадович Роман

Всі публікації щодо:
Завадович Роман

Богатирський Меч

Гей, як гарно в світі жити,

Гей, який чудовий світ!

Шепчуть трави, пахнуть квіти,

Сонце світить, ліс шумить,

А у лісі, у дубині,

Над ставочком при долині

Видно хатку, наче гриб —

Ніби бігла та й спинилась,

Над ставочком похилилась,

Німо дивиться у глиб.

Вийшов з хати білий хлопчик,

Веселенький, мов весна —

Радісно цвіркнув горобчик,

Сів на гілку край вікна;

Квіти хлопчика пізнали,

Головки понахиляли,

Оглядаються за ним,

На хвилину стала річка,

А над кришею, мов стрічка,

Зупинився сивий дим.

Вийшов з хати ч о р н и й хлопчик,

Непривітний, мов слота —

З гілки втік мерщій горобчик,

Мов від злющого кота,

Квіти хлопчика пізнали,

Головки повідвертали,

Змовк на липі бравий кіс,

Загорнулось сонце в хмару

І холодну тінь-примару

Гнівно кинуло на ліс.

Вийшов з хати сивий батько

І в повітці цюк та стук,

Ріже, теше, струже гладко,

Робить, мовби мав сто рук.

Білий хлопчик каже: «Тату,

В вас роботи так багато,

Поможу я трохи вам

Чи подержати, чи що там,

В мене є на все охота,

Вже й бо трохи майстер сам».

«Добре, Саньку!» - батько каже,

Наш Санько такий вам рад!

Тут приб’є, а там прив’яже,

І усе до шмиги, влад.

Батько дивиться, радіє,

Що Санько робити вміє,

В світі, знай, не пропаде —

Тільки той Пашко... ох, Боже!

Той Пашко - дитя негоже,

Він до лиха доведе!

Чорний хлопець у повітку

Ні півоком не дививсь,

Хоч було це вранці влітку,

Він під дубом положивсь.

Ледве ліг, а вже забувся,

Мов колода простягнувся,

Захропів на всенький ліс —

За годинами години

Пропливали, мов хмарини,

Над верхами вільх, беріз.

Пробудився, чує - грають,

Поміж пнів луна іде,

З лісу вої виїжджають,

Оповісник їх веде.

Встав Пашко, цікавий звідки,

І Санько біжить з повітки,

Вийшов батько до воріт,

Шапку зняв, гостей вітає,

Відкіля й куди, питає,

Радий чути щось про світ.

Оповісник от і каже:

«Сталось лихо, батьку, знай!

Превелике військо враже

Вчора в наш вступило край.

Проживали ми в спокої,

Не бажали ми чужої

Ані крихточки собі:

Ні майна сусідів наших,

Ні їх нив, ні стад, ні паші,

Ні невільників - рабів.

Та углядів ворог злющий

Наші стада і поля

І наринув, наче тучі,

На наш край звідусіля.

Де появиться, ох, Боже!

Просьба-ласка не поможе,

Не лишає в полі стад,

Горне все з комор, із поля,

І людей жене в неволю

Силоміць із рідних хат.

Князь, владика наш ласкавий

Попереджує, що нас

Переможе цар лукавий,

Як не виступимо враз.

Ми країну об’їжджаєм,

Про війну оповіщаєм,

Княжий всім несем наказ,

Щоб, хто тільки має силу,

Батьківщину любить милу,

Голосивсь до війська вчас».

Як почув Санько те слово,

Просить батька: «Батьку мій!

Я на заклик цей готовий,

Хоч ще хлопець молодий».

Батько каже: «Йди, дитино,

Борони свою країну,

Й ти, Павлуню, з ним іди!

Йдіть і сміливо боріться,

Батьківщині прислужіться,

Виведіть її з біди!»

Оповісник от і каже:

Сталось лихо, батьку, знай!

При березі, при високій

Три дороги розійшлись,

На три шляхи, на широкі

Смілі вої подались.

А Санько й Пашко в дорогу

З бору темного, густого

Вибираються якстій —

Батько хлопців провожав,

По дорозі їх навчає,

Що таке війна, що бій.

«Ліпше б вам не знати зроду,

Що то є таке війна —

Точить кров, неначе воду,

Сльози, біль несе вона.

Та коли ворожа сила

В наш хороший край вступила

І несе неволю всім,

Що ж вам іншого робити?

- Долю-волю боронити,

Захищати рідний дім».

«Завжди, діти, чесні будьте,

Чи в забаві, чи в бою,

Славу лицарську здобудьте,

Зберігайте честь свою!

Краще вмерти, як в неславі

Провести ввесь вік лукавий,

Обезчестити свій рід,

Як за срібло і за злото

Добру славу у болото

Кинути на ганьбу-стид!»

Розпрощались, обнялися,

Втерли теплі каплі сліз

І з узлісся розійшлися

Хлопці - в степ, а батько - в ліс.

Чи ще стрінуться, чи знову

Заведуть коли розмову,

Сядуть разом при столі?

Хто це відає, хто знає,

Хто прийдешність угадає,

Що захована в імлі?

Поміж стада і отари

Рубачеві хлопці йдуть,

А над ними білі хмари,

Мов гусята ті пливуть.

Стало сонечко сідати,

Вже й пора б заночувати,

Глип - могила височить

І широка й круглобока,

І трава на ній висока —

Хлопці тут лягли спочить.

Тільки що закрили очі,

Сон приснився їм чудний,

Мов з могили серед ночі

Вийшов лицар крицяний.

(Ну, а втім непевна справа,

Чи це справді сон, чи ява)

Голос залунав в ту мить:

«Встаньте, хлопці! Тут під вами

Між героїв кістяками

Богатирський меч лежить.

Хто відвагу в серці має,

В кого думка наче сніг,

Хто облуди, зла не знає

І не відає, що гріх,

Меч оцей бери у руки

І такі слова науки

Повсякденно пам’ятай:

За святе і чесне діло

Тим мечем борися сміло —

Ось і напис, прочитай!»

Протирають хлопці очі,

Розглядаються кругом —

Що воно за сон пророчий?

Ну, а може, це й не сон?

Аж нараз - Господня сило! —

Розкривається могила,

Стало видно аж до дна:

Густо там біліють кості,

Меч лежить блискучий, гострий,

Ще і скринька кам’яна.

«Брате! - так Санько. —

Ти старший, Першенство тут маєш ти.

Підніми цей меч монарший,

Перемозі шлях мости!»

То Пашко зійшов до ями,

Розгорнув кістки ногами,

Згірдно черепи тручав,

На меча й не подивився,

Лиш над скринькою схилився —

«Скарб!» - уголос закричав.

Він уздрів блискучі гроші,

Перли, золото, срібло...

Перснів, діядем хороших

Пребагато там було.

Скриньку ухватив руками

І побіг, побіг без тями,

Про Санька і не згадав —

Взяв Санько меча з собою

І подавсь його тропою,

Що видніла серед трав.

Аж уранці край дороги

Врешті він Пашка уздрів,

Як із дива і з тривоги,

Мов камінний стовп сидів.

Він бо, як в бігу спинився

І до скриньки подивився,

Що держав її в руці,

То не скарби там побачив

(Хтось то так переіначив!),

А звичайні... камінці.

Предивний Двобій

Бій предивний вам звіщаю,

Іскор скроплений дощем —

Бій геройства і відчаю,

Бій хлоп’яти з силачем.

Мов крилаті-хижі змії,

Мчаться коні бойовії,

Стугонить широкий луг —

Прибігають, зупинились...

Два шоломи поклонились,

Два борці спинили дух.

Зразу в себе націлялись

Ратищ вістрям крицяним,

Відступились, розігнались

І ударили, мов грім.

А як ратища при тому

Поламали, мов солому,

То борці тоді мигцем

За тяжкі мечі вхопили,

Рубонули враз щосили,

Іскри бризнули дощем.

Вдруге, втретє рубонули,

Чути тільки чах і чах —

Із мечів скалки сипнули,

Стали щерби на мечах.

Міцно так борці рубались,

Що лиш держална остались

У руках у них одні,

Та зупину вже не мають,

Голі руки простягають,

Гнівні, дужі, запальні.

Обхопились раменами,

Лячна це була борня —

Порють коней острогами,

Кінь зіп’явся на коня.

Лицар з лицарем зчіпились,

Кінь з конем кусались, бились,

Встала курява до хмар;

Брязкіт броні, коней хропіт,

Крик борців, іржання, копіт

У в один злились кошмар.

Військо дивиться, німіє,

З дива ввесь забуло світ,

Ворухнутися не сміє,

Заворожене стоїть.

Хто кого в борні тій зможе,

Хто противника положить

прославить свій народ?

Хто ж то буде той щасливий,

Чи хлопчина уродливий,

Чи найперший з воєвод?

Раптом крик, мов бурі подув,

В лавах війська залунав —

Захитався воєвода

І з коня додолу впав;

А ворожих воїв лава,

Вздрівши, що пропаща справа,

Врозтіч кинулась якстій;

Княже військо теж не спало,

Навздогін за нею гналось,

Наче бджіл сердитий рій.

Ніч погоню припинила,

Сон на очі навела,

Розгорнула чорні крила,

Степ обкутала імла.

На небес лані просторім

Ізійшли червоні зорі,

Мов кривавії квітки,

Місяць човником промчався

І у хмарах десь запався,

Морок все покрив їдкий.

У наметі похідному

Князь з боярами засів,

Він Санька слузі свойому

Вмиг покликати звелів:

«Сину мій! Хлоп’ятко любе!

Врятував ти від погуби

Рідну землю в боротьбі,

Від держави і народу

Щиру дяку й нагороду

Тут виношу я тобі».

За тяжкі мечі вхопили,

Рубонули враз щосили...

«Княже мій! - Санько вклонився —

Не сказав би я в цей час,

Чим я більше заслужився,

Як хто-небудь інший з нас.

Кожний мужньо з нас змагався,

Ран і смерти не боявся,

Бивсь і я, як знав і вмів,

Я з одного тільки радий:

Не відстав я від громади,

Обов’язок свій сповнив».

Князь на те: «Не лиш хоробрий,

Ще й до того скромний ти,

Певний я, що зможеш добре

Наше військо в бій вести.

Я, владика цього краю,

За заслуги призначаю

Воєводою тебе;

Вміло в бій води дружину,

Бо моє рам’я вже, сину,

Бачиш, втомлене й слабе».

І звелів оголосити

Війську княжий цей наказ,

В сурми радісно сурмити,

Бити в бубни раз-у-раз.

Пізно в ніч огні палали,

Бубон гув, і сурми грали,

Табір втіхою шумів,

Поки спати не уклався,

Світ у темряві запався,

Степ затих і занімів.

Слава

У столиці шум, тривога,

У столиці лютий бій,

За рабами перемога,

Йде Санько, мов буревій.

Він під замок наступає,

«Де мій меч? - кричить-гукає, -

Богатирський крицяний?

Дайте меч мені у руки,

Бо я замок ваш на штуки

Розметаю навісний!»

З ним і князь, мов голуб білий,

На буланому коні —

Хоч від старости похилий,

Грають ще в очах огні.

(З бору він на даний знак

Вихопився, мов юнак,

Поєднавсь з Саньком завзятим.

Хлопці, що із ним були,

Вилетіли, як орли,

Друзів-бранців визволяти).

Бачить цар - погана справа,

Ворог замок обступив,

Пропаде і сила й слава —

Богатирський меч вхопив.

Думав - дивна сила в ньому

Розторощить, мов солому,

Хоч би й скільки ворогів;

Та що вдарить, все дарма,

Від меча й знаків немає,

Ще нікого й не убив.

Кинувся Санько щосили,

Вирвав меч у нього з рук,

Похитнувся цар збілілий,

Побоявся смерті мук;

Став навколішках благати:

«Хочу жити, не вмирати,

Пощадіть - всі скарби дам...»

Лицар згідно посміхнувся:

«Ні, мій брате! Ти забувся —

Воля - скарб найбільший нам».

Дзвонять дзвони в Княжім Місті,

Будять села і лани —

Надійшли веселі вісті:

Їде військо із війни.

Їде князь, мов голуб сивий,

«Слава!» - люд кричить щасливий,

Всюди радощі і сміх,

Гомонять юрби народу,

Упізнали воєводу,

Наймолодшого з усіх.

Товпляться жінки і діти,

Усміхаються уста,

Сиплються осінні квіти

Вершникам під копита;

Тут пізнала сина мати,

Там хтось кличе:

«Рідний брате,

Ти вернувся, ти здоров!»

Он біжить дітей громадка

З втішним гомоном до батька

По майдані стрімголов.

Хто ж це, хто між людським збором

З дива наче скам’янів?

Це старий рубач із бору

Зустрічать прийшов синів.

Вже Санько його углядів

У густій людей громаді,

Скаче із сідла мерщій,

Пригортає батька ніжно,

І обидва шепчуть втішно:

«Батьку любий!» - «Сину мій!»

«Де ж Пашко?» - рубач питає. —

«Де твій брат, признайся, де?

Чом він батька не вітає,

Чом до мене не іде?»

Відізвавсь Санько до тата:

«Не питайтеся! Я брата

Ні не маю, ні не мав...

Цитьте, тату! Мужні будьте,

Ймення те повік забудьте,

В нас ніхто його... не знав.»

Між народом край дороги,

Там стоїть старий рубач —

На обличчі чеснім в нього

Борються і сміх і плач.

На Санька що лиш погляне,

Мов весіннє сонце стане,

А згадає про Пашка,

Болю тінь накриє очі,

І вітцівське серце точить

Розпач чорна та гірка.

Князь у терем свій вступає,

На престіл сідає свій,

Писарів у двір скликає,

Дістає паперу звій

І диктує їм: «Віднині

І старому і дитині,

Оголошую усім:

За заслуги всі для краю

Олександра призначаю

Я намісником своїм.

А як болість серце стисне,

І настане смерті час,

Олександер, мій намісник

Хай князює серед вас!

Чи на те ви згідні, люди?»

Кажуть радники: «Так буде!

Хай князює серед нас

Олександер воєвода!»

І народ гукає: «Згода!

Він по серцю нам якраз!»

Втіха-радість в Княжім Місті,

До присяги нарід йде,

Срібних сурем грає двісті,

Барабанів сто гуде.

А далеко, в синій далі,

Де хмарини, мов коралі

На сніжистих шиях гір,

Осінь в шатах йде парчевих,

І про хлопців рубачевих

Дивну казку шепче бір.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.