Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018
Пан Коцький
Качуровський Ігор
Всі публікації щодо:
Качуровський Ігор
На селі, в одній господі
Жив колись муругий кіт.
Та такий брехун і злодій,
Що іще не бачив світ!
Ось украв він кусень м’яса,
За хвилину все пожер
Та вже цілить на ковбаси —
Як дістати їх тепер?
Але хтось йому наврочив:
До ковбас він не доскочив,
А штовхнувши тарілки
Геть потовк на черепки!
А господар згріб котища
Та давай його учить.
Б’є дрючком, аж вітер свище,
А котяра знай нявчить.
Коли раптом стало тихо...
Бачать, кіт уже не диха.
І господарі удвох
Поставали та й не знають,
Чи вдає, чи справді здох?
Ось тоді господар каже:
«Хай тому котові біс!
Щоб звести насіння враже,
Занесу його у ліс!
В лісі тихо, в лісі глухо,
Між гілками вітер дмуха...
Занесу його у ліс!
Хай там вовк його поцупить,
Шкіру хай ведмідь облупить,
А кістки потрощить вепр!» -
Та й заніс його у дебр.
Тихо в лісі, глухо в лісі,
А по хащах ходять рисі,
І ведмеді, і вовки —
Гострозубі хижаки.
Розтулив котяра очі
(Він лише вдавав, що здох),
Бір стоїть, темніший ночі,
А кругом - зелений мох.
Скрізь шипшини і ожини,
І ніде нема стежини.
Сів сердега на пеньку,
Думу думає гірку.
Коли зирк - іде лисичка,
Чепоруха-молодичка.
Як побачила кота,
Зупинилась і пита:
- Хто ти є? Якого роду?
Як забрів ти в цю господу?
- Я - пан Коцький, - каже кіт, -
Це славетний дуже рід.
А цей ліс - моя дідизна,
Кожен звір це скоро визна:
Нам, котам, належить світ!
- Добре, - каже тут лисичка,
Чепуруха-молодичка, -
Чоловіком будь моїм
І ходім до мене в дім!
От побрались молодята,
У лисички в лісі хата,
Невеличка, чепурна,
Гарно прибрана вона.
Кіт набув поставу хвацьку,
Люльку курить він козацьку,
Вибиває об пеньок.
А йому лисичка годить,
Коло нього тільки й ходить,
Ніби справді він панок.
І така вже рада-рада,
До села щоранку - шасть,
Там гарненько курку вкраде
І котові всю віддасть.
В лісі темно, в лісі глухо,
Між гілляччям вітер дмуха,
І пташинний спів замовк.
Сумно вовкові самому,
До лисиччиного дому
Завітав у гості вовк.
Та лисичка не впускає,
Каже: - Утікай чимдуж!
В мене є пан Коцький - муж.
Коли він тебе спіткає,
Розірве тебе і з’їсть,
Бо така вже в нього злість!
В лісі темно, в лісі тихо,
Сам ведмідь і ведмедиха
Із маленьким ведмежам
Погуляти вийшли там.
От кортить їм завітати
До лисиччиної хати,
А лисичка каже їм:
- Не впущу до себе в дім.
Повертайтесь, але тихо,
Бо я вам не хочу лиха,
Щоб пан Коцький вас тепер
Не почув і не роздер...
Вибравши погожу днину,
Вийшла лиска на гостину
В найгустішу темну дебр,
Де живе могутній вепр.
Каже: - Не заходь до мене,
Бо я замужем тепер.
Тільки муж мій злий, скажений,
Всіх забив би і пожер.
Він - пан Коцький, лютий кіт,
А котам належить світ!
Страшно вепрові старому.
Стрів ведмедів коло дому
(Ведмедисі був він кум)
Та й про свій повідав сум.
Каже: - Треба на пораду
Лісову скликать громаду,
Може, знайдемо тоді,
Як зарадити біді,
Щоб пан Коцький нас тепер
Не порвав і не подер...
В лісі тиша вікова.
Чути, як росте трава.
Угорі скрипить ялиця,
Сиплеться на землю глиця,
Зеленіє темний мох.
От зійшлись вони утрьох:
Хижий вовк, ведмідь-бурмило,
З ними й вепр-невмите рило.
Кажуть: - Щоб тримати мир,
Запросімо їх на пир —
Пана Коцького й лисичку,
Чепуруху-молодичку....
Погодились без вагання
Та й пішли на полювання
Хижий вовк, ведмідь-бурмило,
Третій вепр-невмите рило...
Вполювали разом тура,
Що на ньому груба шкура,
Зате м’яса, якби хтів,
Вистачить на сто котів.
Затягли його у дебр
Вовк, ведмідь и дужий вепр.
Поставали, піт втирають
І довкола позирають:
- От і маємо як слід
Пану Коцькому обід!
Тільки страх їх огорта:
Як закликати кота?
Каже вовк: - Уже з добу я
Щось нездужаю, слабую...
А ведмідь: - А я - незграба,
Неповороткий, як баба...
Мовить вепр: - А я старий,
Це не те, що землю рий...
Аж зненацька з-за куща
Вибігло до них зайча.
Тут вони йому зраділи,
Кажуть: - Зайчику наш милий,
Ти проворний, ти меткий,
Швидконогий і прудкий.
Через хащі, переліски
Побіжи мерщій до лиски,
Побіжи через ліси,
На гостину запроси,
Запроси її як слід
З паном Коцьким на обід!
От збирається лисичка,
Чепуруха-молодичка,
З паном Коцьким на обід,
Прибираються, як слід.
Пану Коцькому вона
Одягає жупана,
Витяга йому із скрині
Шаровари темно-сині,
Чобітки, немов на свято,
Що лишив покійний тато,
Капелюх його з пером,
Сріблом вишитий кругом...
І такі вони розкішні,
Набундючені і пишні,
Разом рушили у путь,
Де з обідом друзі ждуть.
А лисичка невеличка,
Чепуруха-молодичка,
Каже: - Любий, підожди,
Я сама піду туди,
Щоб не сталося біди.
Підійшла, очима блиска
І говорить звірам лиска:
- Вовче-брате! Ти мерщій
Заховайся за кущі.
Ти, ведмедю, вуйку любий,
Ліпше видряпайсь на дуба!
Друже-вепре, та ж і ти
Мав би далі відійти,
Бо пан Коцький - лютий гість,
Він порве вас і поїсть!
Бідні звірі од біди
Поховались хто куди.
От на дуба зліз бурмило,
Дужий вепр-невмите рило
Весь зарився в листя й хмиз.
А вовцюра в кущ заліз.
От наш кіт угледів тура,
Що на ньому груба шкура,
Але м’яса стане там
На вечерю всім котам.
Облизавсь котяра ласо:
- Добре м’ясо! Сите м’ясо!
Кличе вголос: «Мау-мав!»,
Ніби сам його піймав.
А довкола звірі тихо
Причаїлись: буде лихо,
Коли мало ще йому
Стільки м’яса одному,
То, диви, в недобрий час
Він з’їсть котрогось із нас!
А комарик «дзиг!» та «дзиг!»
Вгору-вниз, вгору-вниз...
Через хмиз і через лист
Визирає вепрів хвіст...
Він кружляє низько-низько
І сідає на хвостисько.
Бідний вепр приник увесь,
Та зненацька хвіст - шелесть!
В лісі морок, в лісі тиша.
Чує кіт - неначе миша
Серед листу шарудить.
Він стрибком-прожогом вмить
(Бо на це у нього хист)
Вепра тільки хап за хвіст!
Той шарпнувся - та тікати,
Не пізнав своєї хати
І в найдальшій з темних пущ
Заховався в хміль і плющ...
А пан Коцький з переляку
Стриб на дуба, на гілляку,
А бурмило звідти сторч
Головою прямо в корч!
Кіт тремтить, зірвавсь із жаху —
Та на вовка бідолаху,
Пазурами просто в ніс,
Той як схопиться - та в ліс!
А тим часом на селі
Зміни стались немалі:
У господі - сум і тиша,
На столі гуляє миша,
Загніздилися в норі
Отакенні-о щури,
Вуж - у сінях, тхір - в коморі...
А господарі аж хворі.
Жаль сердешних огорта:
Як їм бути без кота?
І господаря з села
Господиня посила:
«Приведи кота живого,
А назад не йди без нього!»
Довго лісом той бреде,
А кота нема ніде,
Вже на другім кілометрі
Почалися дикі нетрі:
Скрізь ялини та дуби,
Та модрини, та граби,
Та малини, та гриби,
Та шипшини, та ожини
І ніде нема стежини.
Коли чує: кіт нявчить,
З жаху вепр там верещить,
Вовк, як цуцик, скавулить,
Ніби щось йому болить,
Застогнав ведмідь-бурмило,
Мов життя йому немиле...
Коли бачить: через дебр
Утікає лютий вепр,
Далі вовк кущами скаче,
А ведмідь біжить та плаче,
І жене за ними в слід
Кіт, його муругий кіт!
Тут з котом вони спіткались,
Обіймались, милувались
І раділи без кінця.
Тим скінчилась казка ця.
Тут ми бачимо кота:
В теплій затишній господі
Про свої ж таки пригоди
Довгу казку він чита.