Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Записки полоненого (уривок)
Кобець Олекса

Всі публікації щодо:
Кобець Олекса

У Карпатах

Обоз і канцелярія зупинилися перед самим входом до Карпат, у селі Мізенці, а мені наказали негайно гнати з якимось пакетом до полку, в гори, аж до Вишківського перевалу, до позицій.

Не маючи найменшого розуміння, як треба поводитися з військовим, «бистрим та легкокрилим» моїм конем (дома в батька я знав, коли напувати, коли годувати, коли коневі треба дати відпочити, але то було давно-давно, ще в дитинстві десь!), я погнав свою руденьку вузькою, крученою дорогою в Карпатські гори, і гнав, немилосердно підбадьорюючи нагаєм, безперестанку всі сорок кілометрів, поки не «добіг» до місця, де розташувався полковий штаб. Це було на узбіччі високої верховини - 892, коло церкви, в священицькому домі. Моя бідна, на всі чотири ноги крива, кобила ледве-ледве видихала таку дорогу. Коли ми з нею прибули до місця, вона просто лягла, і вже не хотіла більше служити, та й край...

Це мені стало в пригоді. Бо коли ще виявилося, що й погодувати сердешну конячину коло штабу нічим, начальник команди зв’язку, маленький, червоноликий поручник Травінський похитав-похитав поважно головою, загнув на мою адресу крутеньке слівце (це після того, як із ним поговорив про мене мій давній «приятель», губатий унтер Кокін) і сказав:

- Не буде з тебе ординарця - віддай коня до кухні, а сам ставай за телефоніста.

- Як за телефоніста, то й за телефоніста, - чому ні? - байдуже подумав я.

Так безславно закінчилася моя кавалерійська кар’єра в славетній царській армії...

А потрапив я до чортових зубів Кокіна, вперше в його повне розпорядження, бо керував телефоністами тільки він. А що це мало значити, я добре вже знав.

- Не буде мені спокою й на мить, - гірко думав я, прощаючись із руденькою, що жалібно- жалібно на мене дивилася, неначе я винен був, що їй, нещасній тварині, доводиться так мучитися, нарівні з людьми...

Почалося з тієї самої ночі. Кокін призначив мене, звечора ще, разом із другим - затурканим, безсловесним телефоністом, у найтяжче й найнебезпечніше місце і - в «секрет» поперед наші окопи, з телефонним апаратом.

Тієї ночі відчув я, що не всіх іще неприємностей війни зазнали ми досі.

На височині 1100 футів (над поверхнею моря), на так званому Вишківському перевалі (славетна гора Маківка, де загинула така сила людей, зокрема - українських Січових Стрільців, була від нас праворуч, далеченько - за кількадесят кілометрів), розташувався в окопах наш полк.

В глибоким снігом занесених Карпатських горах годі було й думати про нормальні окопи в землі, що бодай трохи захищали б від дошкульної зими 1915 року. Тут усі наші роти лежали просто в снігу цілими місяцями, щоправда, в снігу, розчищеному за всіма правилами фортифікації:

снігові окопи порито було з заломами, з ходами сполучення, були навіть снігові бліндажі. Ворожа куля в сніговому окопі, щоправда, менше дошкульна, ніж у звичайному - для неї досить піваршинної товщини, щоб вона втратила, зашипівши в снігу зрозгону, всю свою силу.

Отже, не кулі непокоїли, а лютий, невідступний, невимовний холод. Благенькі чобітки, що на них обтікав, крижаніючи, сніг, не захищали ніг од холоду; аж ніяк не гріла тонка шинеля, і ви вже з першої півгодини в сніговому окопі починали трястися, як у пропасниці. А перед вами - довга- довга, нескінченна зимова ніч. А над вами цілу ту ніч виє, верещить, сипле, мете снігова завірюха, а вас посипають кулями шрапнельними згори...

Тільки шапка, знаменита карпатська шапка, що розкладалася начетверо й закривала шию, вуха й горлянку, правила за справжній порятунок і єдину відраду в ті страшні карпатські ночі. Проте, шапка не дуже помагала всьому тілові: щоранку до полкового лазарету тяглися з окопів десятки людей з пообморожуваними за ніч ногами, руками, боками, задами... На їхнє місце щодня прибували нові й нові лави ополченців.

Нам у секреті першої ночі не пощастило. По-перше, нам це дали білих балахонів (пізніше всі розвідки, застави й секрети завжди надягали на себе білі, з в’язі, балахони аж до п’ят, із кобеняками на голови, і це не вдавало ворогові добачати в снігових заметах людських постатей), а по-друге, коли ми вже геть-геть од своїх окопів одплазували в напрямку до ворожих, потихеньку розмотуючи телефонний дріт, хтось із нас, чи обидва разом, десь спотикнулися, поточилися, і з усього розгону покотилися в якийсь невидимий переярок.

Затріскотіло гілляччя смерек, нашими тулубами потривожене, і не встигли ми підвестися, щоб доміркуватися, що саме сталося, як заясніла зовсім близько перед нами ракета з австрійського округа, забахкали часто-часто постріли рушниць по всій, до того тихій, лінії, залопотів дрібно кулемет.

Нас урятував переярок, але верталися ми, прориваючися, мов кроти, в снігу до своїх окопів, до самого світанку.

День після того довелося вартувати в окопі, і, на вечір ми мали правої на зміну для відпочинку.

Так тяглося з тиждень. Кокін зловтішався з моїх невдач, за всякої нагоди призначав у дуже небезпечні місця, добре знаючи, що не піду я протестувати, а свою компанію пильнував він тримати, та й сам терся, більше коло самого штабу, де й тепліше, і затишніше, і зовсім для життя безпечно.

Але на злість йому сталося раз якось так, що в приміщенні вартового телефоніста коло штабу, коли саме він, вартовий телефоніст, десь вийшов, подзвонив телефон, і я, бувши тут, узявся записувати телефонограму з окопів. Була вона нескінченно довга, досить плутана, але я хутко ловив слова, низав їх дрібним письмом на «книжці телефонограм одержаних», і не бачив, що за моєю спиною стоїть начальство.

Коли і я скінчив телефонограму, поручник Травінський поклав мені на плече руку:

- Е-е, да ти, виходить, грамотний?!

Йому, мабуть, очортіло розбирати курячу дряпанину Кокінових приятелів, і він тут таки сказав:

- Так ти, брат, лишайся тут, у нас.

З цього можна було тішитись. Бо у всякому разі, не тільки від кулі, а й від одмороження ніг та рук тут захисток Певний.

Сталося, проте, якось так, що вже другого дня Кокін, блискаючи втішно очима, передав мені наказа-наряда - вартувати в землянці батальйонного, під верховиною 1100, недалеко від окопів. Чи забув до ранку поручник Травінський свою обіцянку, чи унтер Кокін був за нього дужчий, але потюпав я знову ближче до куль, до вогню, до небезпеки, копу, за нею - правда, небезпека була тільки в час переходів од штабу до землянки. Треба було вийти на гору, пройти з кілометр чистим місцем, попід лісом, потім узенькою, крученою стежкою через ліс у долину (а ліс аж стогне, аж реве від пострілів, од вибухів шрапнелів), далі підвестися до половини 1100-ї верховини, а там і землянка - «штаб» підполковника Корвін-Крукоського.

Рідко коли стрічав я на своєму віку таких дурних підполковників. Він анітрохи не соромився нашого брата - солдата, складаючи свої щоденні галасливі реляції про блискучі перемоги над ворогом на його бойовій ділянці. А що ті реляції він диктував кожного дня перед вечером одному з нас, телефоністів, уголос, то, зрозуміло, що й усі, хто був у землянці, чули і добре знали, як начальство втирає очки своєму вищому начальству.

Він, знову, анітрохи не соромився присутніх, читаючи листи від жінки й готуючись писати їй, наперед хвалився про все, що має написати. А в тих листах до жінки мали фігурувати і тьми вошей, що вже «всю рослинність, уяви собі, скрізь, геть чисто всю пооб’їдали на мені», і що від сидячого життя «одна половина заду, моє золотко, загниватися почала»...

В землянці й коло землянки батальйонного Корвін-Круковського я пробув беззмінно щось із місяць, часто носив його переможні реляції до полкового штабу ночами, і вони просто пекли мені руки, бо, здавалося, і конверти з ними повинні би були пашіти з сорому за серйозну, дорослу, відповідальну людину, що так безмежно бреше. Коли б бо підрахувати всі перемоги бойової ділянки підполковника Корвін-Круковського за самий тільки той місяць, то вийшло би, що ні фронту, ні взагалі війни давно вже не повинно бути - все бо розтрощили, зім’яли, потоптали «доблестні» частини другого батальйону шостого фінляндського полку стрілецького...

Правда, ділянка підполковника Корвін-Круковського була таки неспокійна. Траплялося, і досить часто, що впродовж доби відбувалося по вісімнадцять атак на цій ділянці, з перемінними завжди успіхами. Правда, людський склад батальйону за місяць цілком обновлявся кілька разів, але сам підполковник за весь той час жодного разу навіть не визирнув із землянки. Він навіть «генерала» вживав, щоб не виходити, не наражатися на небезпеку, і його денщик мав не зовсім приємний обов’язок - виносити кілька разів на день (а після посиленої гарматної стрілянини - особливо часто підполковницький послід геть-геть за землянку, в зарослий віковими смереками переярок...

За всю цю хоробрість підполковник Корвін-Круковський, ще за моєї пам’яті, одержав найвищу воєнну нагороду - солдатського георгієвського хреста. Всі інші нагороди - Анни, Володимира, золоту офіцерську зброю він мав іще до Карпат, напевно, за такі самі блискучі бойові перемоги...

У відрядження додому

Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано, їхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.

Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.

Це була Муся - дячкова дочка, що в їхній хаті містилася й канцелярія. Господар хати, старий Микола Костів, був пресимпатичніша в світі людина, м’яка, чула, тонкосльоза.

Почалося з того, що старий Костів, зачувши, що я їду до Києва, кинувся мене обіймати й залився гарячими слізьми... У Києві живе його син - Кость Миколаєвич, може чулись-те, пане добродію, композитор Верховинець. А якже, а якже, він і одружився там... І ще минулого року, коли не було цього нещастя на нашу голову, цієї проклятої війни, приїздив із своєю дружиною в гості до старого. Аякже... І що ми тоді пережили, пане добродію, як вони поїхали!.. Бо як тільки поїхали, то донесли на нас сусіди, пане-добродію, що то царський наслідник із Росії приїздив із моїм сином, передягнений за дівчину - а вона ж у нього, пане-добродію, маленька, дрібненька, як хлопчик... То й почали мене тягати... А тут війна вдарила ... Другого сина мого, прошу вас, заарештували й смертельно побили шандарі - вже три місяці після того кров’ю харкає...

Старий оповідав усе це у власній хаті, а тим часом боязко озирався на кутки - чи не підслуховує хто, чи не донесе, бува, коли повернеться військо з-поза Карпатських гір назад...

Почувши, мою чисту українську мову, старий відразу якось довірився мені, і видно було, що радий з того неймовірно, бо «поміж тих ваших, вибачайте, москалів багато...».

Менша донька його, чотирнадцятилітня Зося, того самого дня, пильно вдивляючись у мене великими дитячими, повними жаху, очима, оповідала мені, так само пошепки, тулячись до старшої сестри, як довелося їй бути за випадкового свідка страшної картини.

«Коли прийшли до нас мадяри, виказав хтось на Боруха, на отого, що шинок тримав, наче він російському військові щось переказував. . . » .

І того Боруха, на очах маленької Зосі, вішали мадярські гусари під мостом - «он під отим самим, що недалечко від нашої хати...».

«Та й не відразу повісили, прошу вас. Отак підіймуть, потримають-потримають, та й знову опустять, та й знову підіймають... Аж поки задушився зовсім - ні рукою, ні ногою й не дриґне... Тоді покинули, а самі пішли, виспівуючи. . . » .

В дитячих оченятах Зосі світився глибокий, нелюдський жах, що, я певний в тому, не вивітриться з свідомості цієї майбутньої людини усе її життя.

Прокляття війні!

Увечері, коли гори Карпатські дихали в широко розчинені вікна невимовними, чарівними пахощами молодої весни, Зося з Мусею, схилившися на вікно, напрочуд гарно і зворушливо співали:

«Лети, моя пісне,

Мов той цвіт вишень —

Солодка, як мрія,

Палка, як вогень...

А де б не торкнулась

Крайчиком крилець, -

Там спливала б радість

До сумних сердець. . . »

Я з природи людина сентиментальна, але здавалося мені досі, що пережите на фронтах за останній рік навіки вибило з мене ту чутливість, що часами примушувала здригатися й посилено блимати очима, щоб не дати политися непроханим сльозам...

Того вечора я відчув, що ця моя вада мене ще не покинула: та журлива дівоча пісня примушувала посилено битися серце, поза спиною й на голові бігали уїдливі мурашки, сама собою розмагнічувалася воля, занепадав запал ненависти до всього, що коїлося в світі навкруги...

Ні, не треба закам’янілому солдатові слухати таких чарівних пісень!..

Коли другого вечора до невеличкого гурту пристав і товариш Хома з своїм чарівним оксамитним баритоном - і це було тріо незрівняної сили й краси.

І здавалося мені, що всі переваги на боці товариша Хоми.

Ось тільки послухати, як змагається, як переплітається його принадний голос із високим, глибоко-ліричним сопраном Мусі, як вони випереджають один одного, неначе двоє діток, за ручки взявшися, навперегони розквітлим лугом біжать-біжать, доганяючи золотавих метеликів, невловимі, над повноцвітними килимами...

А проте - товариш Хома не вийшов на вроду. Не треба було бути досвідченим спостерігачем, щоб побачити, як горнулася Муся до Миші Бурлова - людини, здається, чужої їй і психікою, і мовою, і всіма чуттями...

А товариш Хома неймовірно страждав.

Для нього це кінчилося трагічно. Коли до його суперечки з Мишею було якось притягнуте трохи вище начальство, товариш Хома, людина горда й незалежна, не втримався, наговорив чогось зайвого, і сердешного друга мого відразу ж погнали в окопи.

А в окопах уже першої ночі товариш Хома загинув під час атаки...

Прокляття тобі, ненажерна пащеко війни!

У Києві на вулицях незвично багато військового народу, більше, ніж до чорта генералів, що їм треба віддавати честь, зупиняючись. І щоб пройтися солдатові Хрещатиком один квартал, треба потратити трохи не годину часу. Зате тут таки, здивований і гордий, побачив я, як козиряють мені, - ні, не мені, а хрестам моїм георгієвським - цілі команди юнкерів, кадетів... (У Карпатах мені дали вже й другого хреста за те, що зв’язував порвані телефонні дроти під гарматним обстрілом, не раз виразно ризикуючи життям).

У вагоні, в дорозі з Києва до Миронівки, кілька годин не давали мені спокою якісь дві молодиці-солдатки:

- Об’язательно заїжджайте до нас, солдатику, перепочинете, покушаєте, як слід, ви ж там голодуєте, бідненькі!? (...)

І на станції Ольшаниці, де їм треба було вставати, вони, нарешті, посварилися між собою. Крізь сон уже я чув люту лайку, нелюдські вигуки, що в них клекотів глибокий протест покаліченого війною молодечого життя!

Прокляття війні!

З дівчиною в Каневі я умовився. Вона чекатиме, поки я, живий і неушкоджений, повернуся додому.

Мого фотографічного апарата, що я до нього в Києві докупив новісіньку, хорошу камеру, вкрали разом із майже всім майном і продуктами, які везла наша комісія, десь на перегоні між Бродами та Львовом. Везли 59 великих скриньок, у Львові одержали тільки 19...

Украли й пакуночка з цукром та коржиками, переданого для старих Костєвих його сином, композитором Костем Миколаєвичем Верховинцем та невісткою, що їх я розшукав був у Києві, за дорученням старого, в театрі Садовського.

Найприкріша мені була ця втрата. І хоч я й компенсував старих, віддавши їм кількамісячну свою солдатську порцію цукру й усе печиво власне, що віз із собою з дому в торбі за плечима, а проте, зауваження старої Костєвої, що «краще б ви вже були самі поїли, на здоров’я, ніж ото воно вкрало, бодай йому...» прикро пекло: все мені здавалося, що в їхній свідомості таки я залишався винний за крадіжку в дорозі дорогого їм пакунка...

А ще прикріше було згадувати, як симпатичний Верховинець, після кількагодинних розпитувань про життя-буття батьків (при чому плакав він, як дитина), не знайшов нічого кращого, як сунути мені, на прощання, в руку срібного карбованця. Так, воно, мабуть, із солдатом і не можна було інакше, але мені той карбоанець, що я його тут таки повернув товаришеві композиторові, і досі пече долоні...

Полкове начальство лаштувалося віддати до суду всю комісію, погрожуючи неймовірними карами як-же: в вантажі загинуло 10 000 цигарок, яких так чекали пани-офіцери, але події на фронті не дали тим погрозам здійснитися.

Початок кінця

В середині травня 1915 року генерал Радко-Дмитрієв, десь далеко праворуч од нас, усадив, як чортові в зуби віддав, цілий свій корпус, і фронт захитався, розчахнувся й побіг - бігом побіг назад із Карпат, у галицькі долини, на галицькі українські поля, не скрізь поорані й не всі засіяні...

Тікали ми, не спиняючись, сімдесят дві години, і тільки на четверту добу, дощенту виснажені, зупинилися. Наш контрудар коштував Галичині двох спалених до цурочки сіл, а австрійському війську - шістьох тисяч полонених, захоплених самим тільки нашим полком. А потім - знову тікати, тікати й тікати. Без води, без шматка хліба чи сухаря, без хвилини відпочинку, бо слідом гналася незчисленна ворожа сила й погрожувала відрізати, захопити, полонити...

За контрударний бій, коли впродовж кількох днів і ночей безперервно я не відтуляв ні на мить телефонної рурки від ушей (обоє ушей понапухали), тягаючи за ротою знаряддя зв’язку, мені виписали ще одного, вже третього (золотого) хреста.

А коли ми всі, безмірно виснажені, зупинилися на відпочинок у селі Буянові, Жидачівського повіту, коли так хотілося впасти в клуні на солому й дати змогу хоч на годину відпочити здерев’янілому тілові, унтер Кокін викликав мене, чомусь мене одного, - трясця тобі в печінки! - і послав темної, дощової ночі, до окопу четвертої роти з телефоном.

Окопи були «заздалегідь підготовлені», на півметра завглибшки, вщерть позаливані дощовою водою. Довелося, нашвидку, підкопувати збоку такі собачі конури, щоб хоч трохи

захиститися від дрібного, надокучливого дощу, що сіяв зверху, та від ковбань, що стояли в окопах - під ногами...

На світанку німецька артилерія (це були таки німці, вже не австріяки) за якусь годину зрівняла наші окопи з рівним полем, а все, що лишилося живого після вбивчого, гураґанного, як казали тоді, вогню гармат і кулеметів, потрапило в полон.

Між живими був і я.

Було це на світанку 23 травня 1915 року.

Цілу ніч ішов дощ, у «заздалегідь підготовлених» окопах було повно води - мокро знизу, мокро згори, непривітно й утомно зсередини. На світанку прийшов на допомогу мені худющий, як кістка, кадровик Коваленко з Таврії, приніс пачку махорки й добрий окраєць хліба. Хліб йому в торбі так розкис, що скоринки геть повідставали, а з м’якушки можна було заново балабушки пекти. Проте, хліб ми з ним одразу, до останньої кришечки, з’їли, а закурити так і не пощастило - сірники змокріли.

Німецька артилерія намацала нас чуть-світочок. Кілька черг перелету, кілька недолету, а потім - оскаженіло, люто, невблаганно-ритмічно почала закидати мізерний окіп наш важкими набоями.

Вже після першої черги пострілів, уздовж окопу, пригинаючися в три погибелі, протупав командир цієї роти, капітан Павіян, а згодом - за ним услід, до затишної землянки знов-таки того самого підполковника Корвін-Круковського, пробіг і командир сусідньої - п’ятої роти, капітан Орло - сувора, серйозна, але чесна і в поводженні з солдатами людяна, людина.

Капітанові Орло, коли пробігав він повз нас, телефоністів, мабуть трохи ніяково стало (нас бо таки вважали за публіку трохи свідомішу), бо він зупинився на хвилину перед нашою собачою конурою в окопі, геть залитою водою, подивився на нас якось крізь нас і вимовив винувато:

- Піду, знаєте, до батальйонного по інформації...

- Аякже, йдіть, пане капітане, - життя кожному дороге, а в підполковника Корвін- Круковського землянка в ярку, за межами досягнення ворожих набоїв - затишна, надійна схованка...

Я рухуся, що так от ми подумали обидва з Коваленком, і подумали воднораз, глянувши тільки один одному в вічі.

Над нами, попереду нас, позад окопів і взагалі кругом - пекло. Ні на мить не перепочивають німецькі гармати. В повітрі - рев сотень тисяч розлючених левів - диявольська музика уламків... Лунають зойки поранених, покалічених. Мовчать мертві.

Розвиднілося. Вже разів з п’ять ми з Коваленком, по черзі, вилазили з свого сміхотворного захистку на чисте поле - розшукувати та зв’язувати шматки вщент набоями потерзаного телефонного дроту. Важко підтримувати зв’язок із штабом...

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

- Хай наші гармати хоч обізвуться! - з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гухаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було - в затишній підполковницькій землянці їх збіглося «по інформації» аж дев’ять чоловік а. . . Там їх усіх і забрали живцем німці).

- Хай наша артилерія хоч обізветься! - надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів - над нами, попереду нас, позад окопів...

- Нема набоїв... - обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

- А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! - гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка...

Чемодан ударив у голову нашої конури, в самий окопний насип мене привалило землею.

- Прощай, світе, Канів... моя Дівчино люба... моя любов нерозквітла... Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дриґаю незасипаною ногою - може ж та живий Коваленко - визволить!

Коваленко визволив - одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

- Живий? - радісно питає, а сам трясеться, як осиковий лист.

- Живий, - спасибі.

- А не ранений?

- Ні, здається, не ранений... Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися...

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця - глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає...

Здається, не Коваленкова черга зв’язувати дріт, але я - старший, він мій помічник - то дарма, що він мене тільки що відкопав, - я чиню юдине діло - посилаю Коваленка... Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв’язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

- Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах!

Забуваю, що він - офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три - немає вибухів. Хвилина, дві - мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки...

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний - унтер із поляків, і перемішуючи лайку рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

- Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

- А що ж із тобою, голубчику, буде?

- А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом - як не заріже, то житиму, пане полковнику... До побач...

Німець своїм багнетом перерізує мій зв’язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся - блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар’єром вилетіла з долини німецька батарея - чотири гірські «плювалки» - миттю розташувалася і вже б’є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить - у нього наліт кров’ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці - значить, він ще нікого не зарізав сьогодні...Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, - він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку - одна тільки манісінька часточка моменту... і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі... Рук угору так-таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.

На сільську роботу

Єдине, що змінилося в нашому житті після приїзду вінценосної князівни, - це те, що, нарешті, нам дозволили листуватися з далекою домівкою. Та й то ще невідомо, чи був то наслідок приїзду князівни, - бо дозвіл листуватися прийшов десь аж через місяць після її відвідин, - чи в нашій масі знову нагромадилося стільки запального матеріалу, що треба було відчинити якусь

хлипавку, а нового кровопускання, може, і саме таборове начальство не хотіло. За таку хлипавку тепер і мав правити цей дозвіл.

Роздали всім бланки листівок, спеціальних листівок для листування полонених; хімічні олівці придбати ми попильнували вже самі, за допомогою мадярських вартових, із міста, і повезли перший уже тиждень із табору на пошту віз листівок - страшенно всі однакового змісту: «поможіть... пришліть поживного...».

Я через місяць по тому, коли вже в повітрі пахло близькою весною, одержав першого пакунка з далекого Канева, а в пакунку - цукор і ціла сотня коржиків... Пухнастих, добре підпечених, із справжнього пшеничного борошна, смачних коржиків.

Тієї ночі я не спав. І то не тільки тому, що всю ніч голова обтяжена була складними вираховуваннями, на який час стане цього рятівного їстива, коли, наприклад, споживати щодня по два, ну, по три від сили, й в крайньому разі - по три з половиною коржики, ні з ким не ділячись, покладаючись і на те, що не вкрадуть. Не тому тільки не спалося, що треба було достеменно вирахувати, чи вистачить дотягти до весни, коли, може, пощастить потрапити десь на сільську роботу, бо про це вже доходять поголоски, - а й тому, що треба було моє добро, варте життя людського, пильно стерегти.

Довго примощую торбу з коржиками під головою - виходить небезпечно, підкладу під спину - бачу, як блищать голодним огнем очі найближчих сусідів у бараці; вони цілу ніч очей не склеплять, нехай тільки я засну - попрощаюся зі своєю надією...

Коли починає голову втомляти арифметика і гостра, до болю пекучого, гостра турбота за таке дороге майно, розтрушую коржики в торбі так, щоб не дуже муляли, вкладаю на матрац і налягаю животом - так уже не витягнуть.

За ніч відбиваю кілька атак, показуючи, що не сплю саме в той час, коли, слідом за наближенням двох фосфоричних огників, чиясь рука починає намацувати узголів’я мого ліжка. Рвучко повертаюся, голосно кашляю, і - напад відбито.

А на ранок іще більша трагедія: де приховати, кому доручити зберегти торбу з життєдайними коржиками? Довелося - шинелю наопашки, торбу з коржиками - через плечі, і так на роботу і з роботи тягатися з нею, як із писаною.

Моїх найближчих друзів я почастував не дуже щедро: ніяк рука не підводилась дати більше, як по одному, - мовляв, ось, покуштуйте, які смачні коржики вміють пекти у Каневі... А потім відповідне число днів зменшувати собі призначену порцію на число розданих коржиків. Це було, здається, найраціональніше використовування дорогого пакунка - привіту дорогої, далекої матері.

Тут, може вперше в житті, відчулося, яка черства й нечутлива може стати людина, пройшовши етапи від Дебрецену, через ганебний стовп, до раптового збагачення, на виду жаденних на засоби рятування від голодної смерти тисяч. Це я - до того, що не знайшлось у мене тоді стільки мужності, щоб настояти - нехай Іллюша Симонія візьме не лише «покуштувати», а нехай візьме і другого, може, й третього коржика. Сам Іллюша дуже делікатно відмовився...

І тисячі оправдань для самого себе: чому я не настояв? Та моя ж мати пекла, десь думала про мене, про моє життя, про моє тут поневіряння, і т. д. і т. д.

І ще: ті щасливі, що так само одержали перші пакунки з далеких домівок і не встерегли їх ночами, на ранок божеволіли, два чи три в самому нашому бараці в петельку полізли...

...А весна йде непереможною ходою. Ось уже сонце навіть нагріває за день бараки, запашна солома в матрацах гріє знизу, і вже не треба десятки разів вибігати вночі до ям, де по-старому ночами працюють нещасні серби.

Їх, сербів, не пустять на сільські роботи, бо не знає милосердя до цих «винуватців» війни, винуватців передчасної смерти наслідника австрійського трону, архикнязя Фердинанда, вся мадярська воєнщина - від найдрібнішого, миршавого цурека до таборового коменданта-генерала.

А про те, що з нашого табору будуть пускати на сільську роботу, ми вже маємо незаперечні відомості. По бараках починають складати список охочих, старші бараків - унтери - набирають, у зв’язку з цим, великого авторитету, перед ними тупцяють, плазують, молять, благають, бо виявляється, що охочі до сільської роботи, охочі вихопитися з цього пекла - всі, а посилатимуть небагато.

Коло старших бараків утворюється атмосфера протекціонізму, підкупу, підлабузництва.

Ні Русінов, ні я милостині у свого старшого барака не просимо: він - тому, що найменшого розуміння про сільську роботу не має і не впевнений, що він на цій роботі «згодиться», а я тому, що мені взагалі відрізано шляхи куди б то не було, як утікачеві, а ще тому, що ненавиджу старшого барака Богданова лютою ненавистю, як колишнього жорстокого пригінчого, як убивцю молодого хлопця за крадіжку ним пайки хліба, і як злодія, що сам украв у мене такі самі три пайки.

У своїй конторці на роботі я безнастанно звертаю всі розмови на сільські роботи, але, на моє здивування, ні Іллюша Симонія, ні палітурник Ваня Фйодоров із підприємства Ситіна в Москві сільськими роботами не цікавляться. Іллюша, крім фотографії, нічого в світі робити не знає, а Ваня Фйодоров до села ставиться взагалі презирливо.

Тоді, зваживши, що робота в нашій конторці без мене не розвалиться, я знову використовую безмежну добрість інженера Дітріхса, хоч як мені це прикро, бо вже двічі робив він для мене аж надто багато, і прошу його допомогти мені потрапити на село.

Він довго дивиться на мене своїми розумними очима; він, може, шанує в мені гарячкову сміливість; він, може, в цей час змірковує, що з села цей юнак таки дасть дьору, вернеться до себе на батьківщину, буде з того щасливий, і на один нікчемний, мікроскопічно малий атом стане в цьому божевільному світі менше страждань, - а інженерова Дітріхсова душа - проти страждань, - і він дає мені свою згоду.

Це було на початку березня 1916 року. Впродовж місяця вже точаться розмови про сільську роботу, гудуть надіями бараки, метушаться, таємниче радяться, шушукаються старші бараків, складаючи і перескладаючи списки - це теж певна хлипавка, певний засіб утримати в лабетах послуху нечувано експлуатовану й гноблену масу, спосіб розмагнічувати волю маси нездійснимими надіями.

На початку квітня виявляється, що всі списки, складені старшими бараків - липа, що з усього гаймашкерського табору посилають на різні роботи поза табором, між іншим, і на село, всього кількасот чоловік. Мої надії на інженера Дітріхса здійснились. Списки тепер складають мадяри - коменданти бараків. Дітріхсове слово для такого коменданта, мабуть - закон, і призначених на роботи хутко виряджають.

В гурті тринадцятьох, куди несподівано для нього самого потрапляє й Дмитро Русінов, крім нас двох - решта все хлібороби-селяни, переважно з Таврії.

За добу нас привозять до села Дуначебу, у найпівденнішому закутку Угорщини, де вона, Угорщина, межує з колишньою Сербією, тепер дуже потріпаною і сплюндрованою країною, до того Дуначебу, де повз саме село «тихо, тихо Дунай воду несе...».

До Дуначебу від останньої залізничної станції Паланки - кілометрів 16-18 хорошого брукованого шляху. Цю відстань ми проїздимо на селянських підводах; баскі, як вихор, коні, добре ковані, і мальовані вози; і ми добираємось до Дуначебу за якісь півтори години.

Уже добре зеленіє озимина, парує свіжозораний угорський суглинковий чорнозем, на полях працює багато народу. Всі жінки й дівчата, а коли й чоловічої статі, то - або в три погибелі зігнуті діди, або підлітки, хлопчаки. Худоба скрізь добре вигодувана, гладка.

В Дуначебі (це - звичайнісіньке собі село) - бруховані вулиці, по боках замощені каменем канали для збігу дощової води, а вздовж рядів звичайних селянських хат, дуже веселих на вигляд, бо зовсім сніжно-білих, тягнуться кам’яні й цегляні пішоходи; у Дуначебі посеред села, в чудовому садку з культурними квітниками, двоповерховий кам’яний будинок, як сніг білий - од низу до даху - це нотаріальна управа.

Селом заправляє державний урядовець - нотар, і в його руках керівництво всіма ділянками громадського, адміністративного, юридичного порядку. Гернотар - тут усе: і старшина, і становий, і суддя, і радник у всіх сімейних справах. Тільки релігією керує в селі патер; праворуч од нотаріату - висока, ґотична кірха, а коло неї, в не менш чудовому садочку - покої самого патера.

У нотаріальному управлінні нас зустрічає секретар управління, шваб Йозеф Деннерт — низенький, років під сорок, чоловічок. У нього добродушне писарське обличчя з масою зморшок попід очима, він дбайливо виголений, він у вбогенькому, але чистому костюмі. Це він складав

вимогу на тринадцятьох полонених, бо бракує в селі чоловічої робочої сили, і це він має нас поділити між господарствами.

З нашого гуртка ніхто не знає по-німецькому зліпити жодної фрази. Дмитро Русінов уміє тільки «шкільних» слів, і переговори з Йозефом Деннертом веду я, глибоко певний, що коли він і десяту частину зрозуміє моєї «німецької» мови, то й то буде добре.

А я вже добре привчився шанувати мову інженера Дітріхса й використовував у Гаймашкері всяку нагоду, щоб хоч трохи навчитися цією мовою орудувати.

Тоді Деннерт виявляє велику радість, що «має з ким обмінятися думками», переказує через мене кілька нескладних розпоряджень членам нашого гурту, складає списка - кого куди призначити і, дійшовши до мене, хитає головою.

На жаль, тринадцятий уже зайвий: те господарство, що його вимагало, несподівано дістало робітника - повернувся господар із одрубаною однією тільки рукою, а другою ніхто йому не забороняє працювати. Це господарство тепер одмовляється від полоненого, ви, мовляв, гер Олексі, з професії фотограф, з роботою селянською напевно не обізнані зовсім, і...

- Е, ні...

Але Деннерт не дає мені заперечити. Він похапцем закінчує свою думку:

- ...і я візьму вас до себе. Господарство у мене невеличке, худоби немає, і вам буде непогано... Добре?

- Добре. Дякую.

У Йозефа Деннерта чотири сини: Йоня, Йодя, Ганс і Макс, а незабаром, уже при мені, народиться ще й Карло. Це все симпатичні пуцвірки від трьох до восьми років, і з першого дня вони не відходять од мене ні на крок.

Вони страшенно цікавляться моєю мовою, а я - не менше їхньою. І, наперед не вмовляючись, а якось так, самопливом, ми беремося взаємно навчати сторона сторону української й німецької мов.

Мої хлопці, а за ними й їхні батьки, довго не можуть нічого второпати, що то таке єсть Україна, вони знають тільки «русіш», батько чув, що є ще «кляйн-русіш» (мала Росія), і мені шматується серце, що я ще не вмію їхньою мовою, як слід, оповісти, що «кляйн-русіш» - це знущання з мого доброго і працьовитого тридцятимільйонного народу, що вже ось триста років... і т. д. і т. д.

Пізніше, вивчившися від цих пуцвірків непогано по-їхньому розмовляти, я розповім цьому доброму німецькому батькові і хорошій людині Йозефові Деннертові з Дуначебу багато з історії свого народу, розповім про гніт великодержавного російського імперіалізму над моїм Краєм, розповім про придушення культури цього Краю, і т. д., і т. д.

Тоді Йозеф Деннерт іще ласкавіший буде до мене, і ще більше визнаватиме мене не тільки за свого наймита, а й за людину, що думає.

Коли Деннерт, поділивши й роздавши дванадцятьох моїх спільників по господарствах, привів мене до себе, то дуже гостинно запрошував сьогодні нічого не робити, а відпочити з дороги в одведеній мені окремій кімнатці в кінці його довгого будинку, з вікном на вулицю (а попід вікном, просто на вулиці - густі, кучеряві волоські горіхи з пахучим листом). А що робити зранку - буде видно. Його жінці, високій і худій фрау, конче захотілося почастувати «руського» чаєм.

Діставши на те мою згоду, вона заходилась коло кухні й вовтузилася щось із годину. А потім прибігли до мене всі чотири її сини й голосили дати, якщо я маю, якусь посудину на готовий чай. У моєму казанку вони принесли мені від мами на самому денці якоїсь густої, чорної патоки, що страшенної принадно пахла чаєм...

Ризикуючи виявити себе нечемним, я, проте, не міг не зайтися веселим реготом. Я пояснив дітям, що сподівався дістати чаю повний казанок, що наш брат випиває часом і більше чаю відразу.

Тоді покотилися по підлозі, з буйних веселощів, Деннертові нащадки, а, насміявшися досхочу, красномовно показували мені, що я ризикую мати отакенного живота, потягли мене гуртом до матері.

Тут довелося мені, вперше в житті, дати наочну лекцію німецькій господині на тему про те, як варять чай. За десять хвилин у мене закипів казанок окропу, мені дали кілька грудочок цукру, і я тут-таки продемонстрував, як і скільки того чаю п’ють у нас.

Перший день пройшов весело і навіть радісно - десь така страхітна й далека танула в туманах забуття примарна гаймашкерська каторга, не хотілося про неї згадувати, ятрити болючі ще рани.

У Йозефа Деннерта хазяйства - як той кіт наплакав. На вгороді, коло будинку, грядка хмелю, кілька років підряд культивованого, що його конче треба зараз викорчувати й насадити кукурудзи: хлопці на війні, і на пиво катастрофічно впали ціни.

В нього край села півгектара левади, вже зораної, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч - чималенька смуга доброго виноградника. На подвір’ї - качка з селезнем та кілька родин кролів.

Уздовж вікон із надвору - квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут- таки у дворі, з артезіанської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход - од брами нашого двору до двору сусіда - нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше - використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

«Сорока-ворона на припічку сиділа,

Діткам кашку варила...» і т. д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого «ґефанґена» (полоненого)...

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.

Коли ми неділями сходимося до гурту, щоб побалакати між собою, як земляки, своєю мовою, та щоб поділитися враженнями про способи та умови господарювання мадяр та швабів, виявляється, що мої земляки-хлібороби багато чого навчаються у тутешніх господарів. А найбільше, мабуть, навчаються пильності, акуратності в праці.

І шваб, і мадяр, і словенець, і серб (у Дуначебі є населення всіх цих націй) встають до роботи дуже рано, ще далеко до схід-сонця, а вертаються з поля тільки пізно вночі.

Оце, можливо, і не до вподоби Дмитрові Русінову. Але він каже, що лякає його не робота, а те, що господиня чіпляється, картає його за всяку дрібницю, з харчуванням не дотримується якогось порядку - то годує найвишуканішими стравами, то раптом махне рукою й тримає напівголодного.

Ми блукаємо з Русіновом у неділю запашними лугами вздовж Дунаю.

Який той Дунай подібний до Дніпра! Ті самі луги, очерети, верби й лози по цей бік, і хвилясті гори - по той бік, у межах сербського вже королівства... З його, Русінова, скарг на свою господиню, мені відразу зрозуміло стає, в чому тут справа...

Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам із полонених - високий, кремезний дядя, з приємною посмішкою, що завжди викриває два ряди великих, білих зубів і чарує, хоча у цього й рудувата, гостра борідка й рудуваті інтелігентські вусики, - такий дядя має подобатися жінкам, та ще коли у тих жінок чоловіки вже скоро рік, як на фронті, в полоні, або полягли головами, во славу отечества, десь у Карпатських стрімких горах, чи на пухких галицьких долинах.

А коли якось увечорі приходять до мене, як до толмача, всі вони троє - Русінов, його господиня і жандарм, що йому вона поскаржилася на неначе б то ледарство її полоненого, - мої підозріння підтверджуються.

Вона молода, дебела мадярка, на ній, як кажуть, шкура горить...

На розмові з жандармом усіма способами вигороджую мого друга, а наступної неділі, коли, викупавшися в тихих дунайських водах, ми гріємося з ним на бережку під благодатним угорським сонцем, викладаю Русінову свій особистий погляд на його господиню й на нервове ставлення її до мого приятеля.

Його це неймовірно дивує, він не хоче, наївна людина, й думки такої припустити, а я, роздратований цією двадцятип’ятилітньою дитиною, кидаю йому в вічі образливо:

- Знаєте, Дмитрику, ви - просто йолоп!

Він не ображається. І надалі лишається у стосунках із своєю господинею такою ж наївною людиною, і доводить її до того, що відмовляється вона від нього, не зважаючи на найгарячішу пору літньої роботи в господарстві.

Тоді, за допомогою жандарма, влаштовуємо обмін: товариш Дмитро переходить до якоїсь менше експансивної особи, а до цієї його господині (чоловіка її вбито ще на самому початку війни) стає хтось інший із нашого гурту, і цей інший відразу потрапляє вередливій молодиці в тон - він стає в її господарстві за робітника у всіх галузях...

Немало їх, наших полонених, позалишалося за господарів коло таких молодиць, вже й по закінченні війни.

У мене з моїм господарем за все літо - всього кілька дрібних сутичок. Перша - власне, не у мене, а за мене у нього - сутичка з віробожними дуначебськими молодицями. Побачивши, що я працюю на в городі, викорчовую хміль у святу Страсну П’ятницю, що її шанують тут більше, мабуть, за перший день Великодня, кілька молодиць, ідучи до кірхи, напосілися були спочатку на мене, щоб кинув робити, а на моє заперечення, викликали самого Йозефа Деннерта й просто влаштували йому «путч» - трохи не побили маленького на зріст, вертлявого мого господаря. І коли він, загітований запіненою лайкою (у Страсну П’ятницю!) роздратованих християнок, казав мені роботу кинути, запротестував я: у нас, в Україні, наша православна християнська Церква не боронить людям працювати у Страсну П’ятницю, а злиденне економічне життя тих людей, експлуатованих чужинцями, ще й спонукає до такої праці... А до того... знає ж пан господар, що з наказу владущих світу цього, на війні ріжуть живих людей, як худобу, і не в такі свята...

Останнє моє зауваження, видно, дуже злякало симпатичного Деннерта (противоєнна ж агітація в час війни, Боже милий!). Він не тільки не переказав його по-мадярському моїм напасницям, а просто не дав мені довести його до кінця...

Недовга його дискусія зо мною на релігійні теми закінчилася на тому, що Йозеф Деннерт, якось заспокоївши і збувши з свого огороду розлючених молодиць, виніс на місце роботи великий келих чудового, жовтого, як сльоза прозорого, вина, міцно витриманого, з його власного виноградника, і заявив при тому:

- Воля ваша, гер Олексі, ви можете працювати, але мого гріха в тому немає... Добре?

І здалося мені, що отак по-змовницькому підморгнув убік кірхи й тих молодиць, що до неї посунули.

Друга сутичка була складніша.

Щоранку вдосвіта, коли я замітаю довгою мітлою ділянку пішоходу вздовж будинку мого господаря, виходить замітати й свою ділянку сусідка - струнка, красива, лагідна й привітна дружина безпосереднього начальства мого господаря - нотаревого помічника. Вона в легенькому вранішньому вбранні, що так не пасує до довжелезної мітли в її ніжних, пухких руках, у неї гора чудового, конопляного кольору, волосся під прозорим серпанком, а вітер бавиться, виграє тим серпанкам, дратуючи мою молодість. Вона, моя сусідка, здалека робить такий принадний жест рукою й голосно вимовляє:

- Сервус! (Привіт!).

- Сервус! - відповідаю якнайніжніше, і мітла в моїх руках починає неймовірно страждати:

Куди це я потрапила? Чого це мною так буйно, так рвучко мотають? - могла би подумати

сердешна мітла, коли б узагалі їй дано було думати...

Зустрічаючи мою сусідку десь удень, під руку з її опецькуватим, здається, вже трохи лисим і з порядним животиком, мадяром-мужем, я, на легенький кивок чарівної голівки й ніжне «сервус!», відповідаю тим самим буйним, рвучким, задерикуватим:

- Сервус!

І міряю, з голови до ніг, цього опецькуватого лантуха з посоловілими, завжди сонними очима на безбарвному обличчі, що дістає ввесь їй, «стрункій» і т. д. - тільки до плечей.

Мадяр скаржиться моєму господареві, а той береться читати мені лекцію з якоїсь чудернацької, заяложеної в віках і, на моє глибоке переконання, гнилої, міщанської моралі:

- Бачите, гер Олексі, - «сервус» - це дружній, приятельський привіт. І коли дама ласкаво ним вітається з вами, вам треба побожно відповідати щось інше, бо не друг же, не приятель ви їй, ну, відповідайте щось - чи «моє поважання», чи «добридень», чи ще щось таке...

Я голосно регочу Йозефові Деннертові в його ображене й дуже заклопотане начальственою скаргою обличчя, і делікатно кажу, що такі лекції не входять у коло наших із ним взаємин, що я людина доросла, і що нехай пан помічник; нотаря обминає мене, коли не хоче чути мого дружнього вітання з його дружиною, вітання, здається мені, зовсім не неприємного їй, бо отже ж вона так привітно мені відповідає...

А коли ношу з подвір’я нотаріату, з великого цементового басейну, де збирається дощову воду для потреб усього села, повні великі відра на прання білизни своїй господині, проходжу повз вікна моєї приятельки й вирішую, на зло «надменному» мадяру, «увічнити» мою теплу симпатію до його привітної дружини, й записую ввечорі до щоденника:

«А звуки роялю, мов хвильки сріблясті,

Пливли-випливали з вікна:

Чи ночі минулої славили щастя,

Чи сяйво грядущого дня?

Невольник з вагою на юних раменах

В задумі пройшов повз вікно;

Йому, в його долі, в турботах щоденних,

Не снились ті звуки давно...

Хотів би постоять, послухати ближче,

Та гнала неволя кудись;

І мусів іти, та зігнувся ще нижче,

Щоб, часом, не вгледів хто... сліз.

Вона їх піймала...

Спинилися руш,

Порвався мелодій разок,

Розсипались перли, і зникли десь звуки,

Як феї прекрасні з казок...

І довго ту зігнуту постать слідила, -

В очах засвітилась печаль;

Аж поклики мужа її сполошили...

А потім - заплакав рояль . . . »

Третя, серйозніша сутичка у мене з моїм господарем сталася десь отак у липні, знову майже на такому самому ґрунті - і тут приплутане було його начальство, а четверта й остання - прикріша

за попередні - вже геть пізніше, під осінь, напередодні знаменної для мене події, що взагалі круто змінили моє становище в неволі, але про все це - пізніше.

Тепер - кілька слів про село, про угорське село, заселене мадярами, швабами, словенцями й сербами одночасно.

Жило воно влітку 1916 року, як і всякий закуток земної кулі, розворушений війною і втягнутий у війну, єдиними надіями та сподіваннями: ось-ось скоро закінчиться війна, повернуться додому, якщо можуть ще повернутися, робочі руки, і попливе тихе, мирне й повноцінне життя багатого закутка багатої, родючої угорської землі.

Державна мова тут - угорська, панівна нація - мадяри, але переважна частина населення - шваби. Мадяри тримаються звисока із швабами, шваби - з словенцями, а всі разом - із невеличким числом сербського населення на селі. Серби й тут - найупослідженіша нація, і за велике диво треба вважати, що серед сільських поліцаїв є один старенький, сивий уже, добре підтоптаний серб.

Сербську мову я опановую (словник) швидко, а старий серб-поліцай не пропускає жодної нагоди, щоб поговорити зо мною наодинці десь, злодійкувато озираючись на всі боки. Він скаржиться на тяжку долю сербів під мадяром, великі надії покладає (тут голос йому завжди доходить до ледве чутного шепотіння) на те, що російський цар розтрощить тих клятих мадяр і, значить, їхньому братові буде полегкість...

Село за літо зазнає трьох чи чотирьох додаткових мобілізацій: беруть старші, надто вже старі роки, беруть зелену молодь, під кінець літа забирають уже й сімнадцятилітніх хлопчаків.

Усякі накази влади оголошують тут населенню своєрідним і, мабуть, іще спредковічним способом. Ранком чи ввечорі з нотаріальної управи виходить старий-старий, ще, мабуть, часів угорського повстання, ветеран війни з величезним через плече барабаном, поважно, гордо ступає, стає на перехресті вулиць, п’ять хвилин підряд соковито, з смаком, голосно барабанить, задравши вгору голову з підведеними під лоба очима.

Тоді - де б і коло якої роботи не був громадянин чи громадянка Дуначебу, вони кидають і печене й варене, вилітають за ворота чи браму, і пильно, сторожко слухають.

Закінчивши барабанний вступ закрученим «Др-р-р-р...», ветеран набирає повні легені повітря і зичним, добре вишколеним, голосом гукає, зупиняючись після кожного слова:

- Громадяни... слухайте... завтра... вранці... ґемайнгауз (нотаріальна управа)... приймає... торішній хміль... по...

Або:

- Слухайте... громадяни... сьогодні... опівдні... всім... чоловічого... роду... громадянам... по сімнадцять... і п’ятдесят... вісім... років... на... вербунок!

І закінчує тим самим майстерним «др-р-р-р...».

Таке розпорядження заміняє собою всі накази, повістки, запрошення.

Живе населення в межах суворо визначних норм: усі лишки харчових продуктів давно відібрано для армії, кожна теличка, підсвинок, гуска, курка - на обліку в нотаріальній управі.

Щоранку село об’їздить закритий фургон і запитує по дворах, чи не згинула за минулу ніч яка жива тварина. Тоді господар мусить передати фурґонщикові трупа - однаково, чи це дохла курка, чи теличка, бо тільки після такого наочного доказу з господаревого рахунку спишуть здохлу тварину, про що видають господареві величезну посвідку з актом.

Різати для власних потреб усяку живність можна тільки з особливого дозволу, якого - підіть, спробуйте дістати!..

М’ясо населення їсть двічі на тиждень, але цей закон легко обійти. Мій господар, наприклад, докопався в продовольчих законах до якоїсь примітки про те, що голубів за надвірну птицю не вважають, на облік не беруть, а, значить, їсти суп із голубенятами можна хоч і щодня. У нього велика голуб’ятня, і так ми й робимо.

В жнива приїхали державні косарки, облягли облогом величезні дуначебські лани буйної, золотої пшениці, скосили всі смуги окремих господарів, населення позвозило всі снопи на одно місце в полі, повивершувало величезні скирти, тут таки з’явилися машинові молотарки, спорожнили буйне колосся, люди понасипали тисячі лантухів добірного зерна, навантажили на пароплав, і повезено все це «для потреб армії».

Населенню залишено рівно стільки, скільки мало вистачити до майбутнього врожаю, з найпильнішим обліком усіх можливих змін у складі родин господарів, з передбаченням найдрібніших потреб, як от збільшення пайки на святки, на можливі народження, християн тощо.

І все це - блискавично швидко, астрономічно точно, без скарг, без непорозумінь, без черг... І всю цю величезну статистику й плутаний, складний облік провадить нотаріальної управи апарат, що складається з... одного мого господаря Йозефа Деннерта.

Правда, не минало, видно, й тут без зловживань, хабарців, політики «найбільшого сприяння» за певну мзду, що інколи, на моїх очах, перепадала нотаріальному секретареві, під виглядом мішечка картоплі, кошелика фруктів, торбини зерна «для голуб’ятні».

І одного разу, коли симпатичний Йозеф Деннерт, читаючи свою будапештську газету «Песті- Хірляп», - а читав він тільки мадярську газету, - надибав там, курсивом надруковане, слово в повідомленні про якусь чергову панаму в російських міністерствах, незрозуміле йому слово «казнокрад», так і не пояснене від редакції, і прибіг до мене та просив розтлумачити значення того загадкового слова, мені дуже бракувало конкретного прикладу з їхнього життя, і дуже кортіло сказати: «Казнокрад - це трохи, знаєте, нагадує самого Йозефа Деннерта, коли він за невеличку мзду обдурює, тобто, обкрадає державну казну».

Правда, це більше скидалося на звичайне хабарництво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, - я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова «казнокрад» сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села.

Літніми запашними вечфами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає - все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення - діди й хлопчаки - просиджує цілі дні в «біргалках» (пивнушках), випиваючи за день од сили пляшку чи дра-три кухлі пива.

І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною «папрікою» (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.

Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.

А взагалі - народ працьовитий, пунктуальний, але неймовірно гарячий і в розгніваному стані лютий... куди там Іллюші Симонії!

На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.

Це - повний комплект журналу українською мовою «Вісник Союзу Визволення України» з Відня та пачка львівських газет: «Діло» - галичани так і вимовляють із наголосом на «ло», як і «Свобода», з наголосом на «да», «Громадський Голос» та інші.

«Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре, почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?...»

Це - не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у «На крилах пісні».

Цей постулат, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію - спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати - у столиці Австро-Угорщини - Відні.

Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють у, неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, - вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи...

Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого № 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.