Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Як громадка Гномика Дадка собі нову батьківщину знайшла
Коломиєць Авенір

Всі публікації щодо:

Колись і я не вірив, що на світі є маленькі люденятка.

- Звідки вони могли б узятися? - думав я собі. - Де ж вони можуть мешкати? Що вони роблять? Як вони говорять? Ні, це неправда, що гномики є на світі!

Аж одного вечора, коли я засинав у ліжку, хтось дрібненькимя ніжками затьонав по моїй подушці.

- Ти думаєш, що гномиків нема? - почув я голосок біля свого вуха. - А хіба ти все знаєш, що є і чого нема? Хіба ти все бачиш, що є на світі? Зимою ти дивишся, як надають сніжинки, а хіба ж ти бачиш, як вони махають до себе ручками, кивають пальчиками? Літом ти дивишся, як гойються колоски на високих стеблинках у полі, але чи ти чуєш, як вони шепчуть між собою і які гарні казки собі оповідають? А як плачуть квіточки над жайворонковим гніздечком, коли на нього нападає лиха сова, ти хіба бачив? Багато ти не бачив іще. Не кажи ж, що і гномиків нема!

І голосок замовк.

Я зірвався, засвітив світло, почав шукати по цілій кімнаті, але нікого вже не було.

Хто б це міг бути?

- Це, напевно, був гномик, - подумав я собі.

Від того часу став я до всього дуже придивлятися і прислуховуватися. І справді - я став бачити те, чого раніше не бачив. Сніжинки, справді, мали ручки, віталися, обіймалися й білими громадками надали на м’яку пелену на холодній землі. І колоски на полях, справді, шептали собі цікаві казки. Побачив я і те, як моргала пелюсточками синя квіточка - волошка до червоного маку, та як за це гнівався на волошку гостроносий кукіль.

А коли я навчився все це бачити й чути, тоді й гномики перестали від мене ховатися. Вони почали приходити до моєї кімнати, бігали по столі, коли я писав, заглядали в мої книжки, скакали через попільничку, гралися в хованки в кишенях моєї камізельки.

Тепер я вже знаю про гномиків: і де вони мешкають, і що роблять, і як говорять, і як їх треба кликати, щоб вони прийшли.

Ось і тепер - я пишу для вас книжечку, а передо мною, на столі, на великій чорнильниці, сидить гномик Дадко - мудрий і чемний голова цілої громадки чудасійних чоловічків.

Він підгорнув поли свого червоного жупавика, заложив ногу на ногу і розчісує пальчиками спою довгу сиву борідку. На ногах у Дадка великі зелені чобітки, а на голові, немов у козака якого, висока хутряна шапка з довгим зотистим шликом.

Дадко цілий день сьогодні не сходить з мого бюрка. Він уважно дивиться на моє перо і читає кожне моє слово.

- Пиши, пиши, - каже мені Дадко. - Ти вже знаєш, що ми справді є на світі. Я вже показав тобі цілу мою громадку. Нехай же й діти знають про нас і вірять, що ми є. Коли вони прочитають оцю книжечку, то також будуть чути, як ми говоримо, будуть нас розуміти, й самі до нас будуть говорити. І нам буде дуже приємно. Ми найбільше любимо дітей.

І я слухаю, що говорить мені Дадко, і пишу казочку про його маленьку веселу громадку.

Про гномика Зуня - молоденького збиточника.

Про гномика Куваньчачу, що хоч добре, хоч погано - він ніколи не плаче. Куваньчача - гномик учений. Він має великі окуляри і все читає грубу-грубу книжку.

Про Чук-Чука - гномика вістуна.

Про Бориса-неборися задираку й крикуна.

Про співця і поета Бринь-Таратайка.

Ну, і про Дадка - гномика всезнайка.

А коли я пишу, гномики один за одним просуваються у щілинку під дверима, їх находить повна кімната, ціла підлога засипана ними. Я навіть ногою під столом рушити боюся, щоб котрого не придушити. І я не рухаюся. Я пишу. А коли вже не знаю, як далі писати, повертаю очі на гномиків: главу, послухаю - і вже знову маю скільки писати, що й паперу мені не стає, і чорнила виписуються, і пера ломляться.

А Дадко дивиться на мене, гойдає ніжками в зелених чобітках на чорнильниці - і сміється, так сміється, що і мені робиться смішно, і ми сміємося обидва довго-довго: ха-ха-ха та ха-ха-ха!

- Ну - каже врешті Дадко, - напиши ж їм сьогодні знаєш яку казочку? Казочку про те, як ми - гномики - по світі мандрували, як нової батьківщини шукали та її знайти не могли. Пиши, я тобі буду диктувати.

Я завжди роблю те, що каже мені Дадко. Я беру перо і пишу.

Далеко-далеко, за горами високими, за ріками глибокими, у густому лісі, в такому густому, що там тільки пташки літали та вовки з ведмедями гуляли, жили маленькі-маленькі люденятка, що зналися гноми.

Гноми були такі маленькі, що могли літати на метеликах, як на літаках, а на слимачка то їх могло насідати стільки, як великих людей на віз.

Дуже веселі були гномики. Співати вони вчилися від пташок. Послухають, як співає щиглик чи соловейко, та й собі таку саму пісеньку складають. Гратися й бешкетувати гномики вчилися від молодих звіряток. Надивляться, як граються молоденькі лисики або ведмежата, - і ну, собі так само виробляти. Бігають, стрибають, один одного перекидають, а того, хто дасться перекинути, беруть гномики за ніжки, за ручки та і несуть до лісового поточка; розгойдають його на березі - і - гоп! - укинуть у воду. Але гномик не топиться. Всі гномики вміють дуже добре пливати, вони вчаться від рибок, від жабок та водяних павучків, що то но воді, як мухи по столі, бігають.

Гномики ніколи не плачуть. Гномик гномикові ніколи кривди не зробить. А звірі, пташки й комашки також гномиків дуже люблять, бо хоч гномики й маленькі, але вони дуже мудренькі. Вони все знають, де що діється, знають, що хто робить, куди можна йти, куди ні, чим можна гратися, а чим ні і що можна сказати, а що - ні. От для прикладу: гномики ніколи не кажуть «Дай!», лише «Прошу дати!»; ніколи гномики не граються сірниками, бо знають, що вогнем можна попекти собі пальчики або спалити хату. І тому, що гномики є такі розумні й чемні, ніхто на гномиків ніколи не гнівається, але й гномики люблять лише тих, що є; так само розумні й чемні.

Але найбільше люблять гномиків і звірі, і пташки й комашки за те, що вони знають усі стежки в лісах і всі дороги на полях, усякому вміють порадити, куди треба йти або куди летіти. Часом прилетить у ліс бджілка здалека і не знає, як їй вернутися додому. Вона тоді зачинає кликати гномів. Гноми прибіжать і покажуть, в який бік треба летіти.

Або як приходить осінь і стає холодно, тоді багато пташечок зачинає мерзнути і не знають, що із собою робити, де нагрітися. Тоді від холоду гинуть також мушки, і маленькі пташечки, як от ластівочки, не мають чого їсти. Всі пташки зачинають тоді шукати по лісі гномів і питати їх, що робити. А гноми все знають.

- Тут буде холодно і прийде зима, - кажуть гноми, - а як прийде зима, тоді нападає багато снігу, і ви зовсім померзнете. Ви мусите летіти далеко-далеко з лісу й шукати такого краю, де є завжди літо. Там вам буде тепло і там ви будете мати багато мушок, щоб їсти.

- А де ж ті теплі краї? - питають пташечки.

- А ви дивіться на сонце, - кажуть гноми, - де воно вдень - от у той бік і вам треба летіти. В тім боці є теплий край - вирій.

Слухають пташки ради гномів і відлітають. А як приходить зима, як знову зачинає гріти сонечко, як заквітають квіточки, і літають мушки, тоді пташечки назад вертають до лісів і знову співають ціле літо гномикам свої пісні.

Аж одного разу сталося в тій далекій крані так, що як прилетіли з вирію пташечки до свого лісу, то не застали вже в нім гномів. Скільки їх не шукали по корчах, но деревах, під грибками, в квіточках, у пташиних гніздечках ніде не було гномів. Скільки не кликали пташечки гномів - ніхто не обізвався.

Засумували пташечки, без гномів жити не могли. Розлетілися по цілому світі шукати своїх маленьких приятелів.

А як вилетіли з тієї далекої країни маленькі пташечки, як не стало в ній гномів, зачали там падати великі сніги. Падали й падали, цілу країну закрили, усі ріки й струмочки льодом закували. Так холодно в ній зробилося, як ще ніколи не було. Схотіли й люди з тієї країни втікати, але не знали, куди: гномиків уже не було, не було кого запитати. І мусіли зостатися там люди, зосталися і мерзнуть аж до сьогодні.

- Але де гномики поділися? - пригадав я Дадкові. - Ти ж мав нам про гномиків розказати?

- Гноми нагнівалися на цю країну.

- А за що ж вони нагнівалися?

- За те, що люди тієї країни велику кривду гномикам зробили.

Гномики люблять усім помагати, усім порадять, а за це не хочуть ні грошей, ні подарунків, - хочуть лише, щоб про них укладали люди казочки, співали пісні та щоб малювали гномиків на малюночках. Більш нічого не хочуть маленькі чоловічки.

- Хіба ж люди в далекій країні так не дякували вам? - запитав я.

- Колись дякували. І пісні співали, і казочки укладали. Один з них навіть книжечку про нас нависав і до друку її дав. Але господар друкарні прочитав, що було написане, та й почав сміятися, і я маю таке друкувати, про якихось маленьких люденяток? Я їх ніколи не бачив, я не вірю, що вони є. Не буду друкувати такої кники!" І вкинув усе про нас написане в піч. Згоріли казочки про гномиків...

Я подивився на Дадка, а в Дадка великі сльози котилися по личку і падали на сиву бороду.

- Так тобі шкода тієї далекої країни? - запитав я.

- Ні. Шкода мені тієї казочки...

- Не плач, Дадку, я про тебе пишу нову казочку. Посміхнися. Розкажи краще, як ви шукали нової країни.

Дивлюсь, а Дадко й справді вже посміхається.

- Ой, то було пригод-пригод, як ми звідти забралися! - говорить весело Дадко. - Скільки ми світу сходили, скільки див бачили! І в тім краї були, де сонце пече, а люди чорні, як шоколяда. І в тім, де люди у високих-високих домах живуть, таких високих, що аж до хмар дістають! І такі країни бачили, де все гори та гори. І такі, де все вода і болото. І такі, де піски й піски. Бачили й краї, де ніколи зими нема, де люди голі ходять. Але ніде нам не подобалося. Там, де були добрі люди, що нікому кривди не робили, там вони так важко працювали, що ніколи їм було й думати про нас, не те що казки укладати чи розповідати. Там, де були високі доми, там люди були багаті й часу вони мали багато, але вони тільки й думали про те, як би то ще багатшими стати. Ніде нам не подобалося. Аж одного дня ми на метеликах прилетіли над іще одну країну, про яку ми і не думали, що вона є на світі, бо навіть у грубій книзі Куваньчачі нічого про неї не було написано. Подивилися ми в один бік море-море! Подивилися в другий - гори-гори! Глянули перед себе поля й поля! Глянули позад себе - села й міста, а по селах і містах такі люди, яких ми ще не бачили: веселі, розспівані; побачили метеликів, руками махають, нас вітають!

- Братики! - сплеснув ручками найменший гномик Зуньо. А що ж це за прекрасна країна!

Дивимося та надивитися не можемо. Бачимо хатину біленьку в садочку, а під хатиною на

призьбі бабуся сидить, казочку розказує, а навколо діти слухають. Бачимо - дідусь сивенький струни пальцями перебирає та людям якусь цікаву пісню співає.

- Про що, про що він їм співає? Я хочу навчитися! - зачав термосити свого метелика за вуса Бринь-Таратайко.

- А вчений гномик Куваньчача мало в носа не втиснув окуляри, так листок за листочком читав свою грубу книгу, щоб знайти, яка то країна і як вона називається.

- Не шукай! - крикнув гномик-вояка й задирака Борис-неборись. - Ось краще, Куваньчачо, униз подивись. Які тут люди здорові! А які міцні та які гарні! Мабуть, що й ти хотів би таким бути!

- А які в них широкі штани! - кричав Зуньо. - Та ж у такі можна б цілу нашу громадку разом з метеликами сховати!

- А ти, галайку, не горлай, - напустився на Зуня гномик Чук-Чук, - ти краще послухай, яка їхня пісня.

Аж нарешті й Дадко, що досі слухав та придивлявся, і собі обізвався.

- Велика країна, велика й багата! І від гір до моря все ті самі люди тут, та сама мова. Яка хороша мова! Слухайте, гномики, слухайте!

І зачали гномики ловити слова тієї мови, що долітала до них і укладати їх у своїй пам'яті так, щоб уже ніколи не забути.

- Гномики! - скрикнув раптом Зуньо, - це ж така країна, якої ми шукали!

- Тут такі люди, яких нам треба! - підхопив Борис-неборись.

- Але як вона зветься? - аж за вухом чухав учений Куваньчача. - От ніяк знайти в моїй книзі не можу. Не інакше, тільки хтось умисне не написав про неї, щоб ми нічого не знали. Але я напишу! О, я багато напишу!

- Ха-ха-ха! - зареготали метелики. - Чого ви смієтеся! Ми хочемо тут зостатися! Ми не хочемо далі! - кричали в один голос усі гномики й затурзали кожний свого метелика.

Зупинилися метелики.

- Яка це країна? Як вона зветься? - кричали й кричали гномики.

- Ми вам скажемо, - промовили метелики, - ця країна зветься Україна!

- Україна? - як сонечка, заясніли личка всіх люденяток. - Це буде наша країна! Сідаймо! Сідаймо! Слава нашій Україні!

Розпростали метелики крильця й повільно опустилися з гномиками на зелену леваду. І від того дня нікуди вже не хочуть летіти гномики, не хочуть шукати іншої батьківщини.

Гномики так злюбили все, що тут бачили, що деякі скоро навіть виглядом сталися подібні до тутешніх людей. І Зуньо вдягнув широчезні шаровари й дуже хутко навчився витанцьовувати навприсядки.

Бринь-Таратайко навчився грати на бандурі і все пригравав до танцю Зуньові.

І Борис-неборись не переставав співати пісню, що він - козацького роду й усім казав, що попливе човном через море, як колись козаки, й буде воювати з турками. Навіть бороду собі Борис-неборись збрив. І тільки довгі вуса покинув.

Зате Куваньчача і Дадко, як були з вигляду гномиками, так і зосталися.

А одного разу, як дуже вже докучали Куваньчачі Зуньо з Бринь-Таратайком, щоб він бодай чоботи свої величезні змінив та хоч гопака танцювати навчився, Куваньчача наклав на носа окуляри, розгорнув свою грубу книжку й прочитав уголос:

«Не будь мавпою і не вдягайся в чуже пір’я. Нехай будуть на світі різні мови, різні штани і різні пісні. Ти роби так, щоб усе твоє було найгарніше.

Амінь.»

Дуже засоромлені відійшли Зуньо з Бринь-Таратайком. Почув про все і Ворис-неборись і також засоромився. З того часу не намагалися вже гномики бути такими, як хтось, а вернули знову до всього гном’ячого і до роботи, якої гномикам вирікатися невільно: помагати людям та берегти їх від лиха.

- От, тому, що ми мешкаємо у вас, - говорив поважний Дадко, - то у вас і сонечко не перестає гріти, і пташечки співають, і квіточок стільки по лугах і полях, як ніде. А там, де нема сонця, де квіточки до людей не посміхаються, де люди більше плачуть, ніж сміються, там, так і знайте - нас нема.

- Але в нашій країні ви є в кожній хаті? Правда, Дадку?

- О, ні, - відповів Дадко, - ми є тільки там, де є люди добрі і де діти чемні та мудрі. Там, де люди недобрі, де діти неслухняні або між собою сваряться, там нас нема. Із таких домів ми втікаємо і вертаємося до них тільки, як почуємо, що там уже знову всі чемні і добрі, і не сваряться.

- А як же ви знаєте чи вже вертатися чи ще ні?

- О, ми все знаємо. Ми вміємо так увійти в хату, що нас і не бачать. Ми вміємо заглядати у віконця до хат, прикладаємо вушка до шибок, слухаємо... Але ти про це не пиши! - аж скочив із чорнильниці Дадко. - Нехай люди не знають.

- А я вже написав, - кажу йому.

- Ну то видери!

- Як буду видирати, то ще цілу казку подеру.

- Ну то я тобі за це нічого більше сьогодні не скажу! - розсердився Дадко.

І Дадка не стало.

Скільки я перешукав, скільки заглядав по куточках, за шафу під подушку, - Дадка не знайшов.

Але я знаю: він прийде знову. В Дадка добре серце. Може, взавтра прийде. Знову сяде на мою чорнильницю й буде оповідати.

А що він мені оповість, ви знати будете: я зараз напишу. Бо що-що, а таки казочки про себе гномики люблять найбільше.

А писати про них і розказувати треба, бо ще і на нас розгнівалися б і від нас повтікали б.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.