Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Пацани (уривок)
Куліш Володимир

Всі публікації щодо:

Пацани прокинулися від надзвичайної тиші. Кок обережно висунувся з сіна і поліз до дверей. Вагон уже, мабуть, давненько стояв на запасних рейках. Поруч сіріла маса інших вагонів. «Ми певно на вузловій станції, - помислив хлопчина. - Треба розвідати, де ми». Він обережно відсунув двері й, обдивившись навколо, м’яко стрибнув на землю.

Була глуха ніч. Небо в намисті із зір, немов палахкотіло. Присідаючи, Кок помаленько пішов вздовж вагонів. «Хоч би не забути вагона, звідкіля вискочив - подумав він. - Так легко вилізти, а потім шукай... Ага, тут недалеко є водогін і на нього мушу орієнтуватися...».

За півгодини хлопчина повернувся до вагона, в якому спали його друзі. Він знову обережно відчинив двері й неголосно крикнув у темряву:

- Гей, ви сплюхи!

Відразу з сіна виринула голова Журавля, а згодом і Жука.

- Харків? - запитали вони в один голос.

- Та де там. Вузлова станція перед ним. Я вже трохи рознюхав навколо. Далі не поїдемо, бо вранці розвантажуватимуть вагони. Це сіно для війська. Тому нам треба зникати. Тут міліції, як мурашок. Але я вже дещо підшукав для вас. Тож швиденько мийтеся, чистіть зуби і робіть ранішню руханку, - зажартував він.

- Я вас поведу до готелю.

Хлопці ішли обережно гусаком, оминаючи стоси залізничних порогів і рейок. Нарешті пірнули в якийсь коридор, утворений новими порогами, від яких пахло свіжою смолою.

- Ну, й прикотились! - задоволено сказав Кок. - Бачите?

- Бачимо, - відповів Жук, - бачимо, не повилазило.

- Що ж ти бачиш? Ану, скажи!

- Щось бачимо, але чорти його знають, що це воно за штукенція!

- Не муч, а скажи, куди ти нас завів? - не втерпів Журавель.

- У вас, мабуть, куряча сліпота, чи що? Он там стоїть поламаний пасажирський вагон, зрозуміли? У тому ж вагончику можна спокійнісінько пережити день-два, плюючи на лягавих і дощ. Він же немов у цих горах шпал сховався. Хто ж буде нас шукати?

- Правильної сказав наш товариш капітан!

- Журавель поклепав Кока по плечах. - От карапет!..

- Я ж вам казав, що ви без мене пропали б у дорозі, - вдоволено набундючився малий. - Пішли. Тут навіть вогонь розвести можна, ніхто не бачитиме.

Вагон справді надавався на сякий-такий захист. Кок запалив маленьку свічечку, що її, разом з іншим добром, подарував їм добрий господар. Жук і Журавель почали наводити лад, викидаючи різне сміття і затулюючи розбиті вікна шматками дощок, що валялися у вагоні. А Кок вирішив цілком добити своїх друзів. У кутку біля залізничних порогів він розпалив невеличке вогнище і почав пекти картоплю, що її встиг під час своїх коротких оглядин потягти з одного вагона. У куховарстві він справді був незрівняний.

До печеної картоплі придався і великий шматок хліба, що його подарував шофер, кусочок сала, сіль і три великі паляниці. Журавель навмисне не витягав «залізного» запасу, що його він ховав під сорочкою, діставши від господині. Кок щиро розділив харчі на три частини, а картоплю дозволив брати «без карток», скільки заманеться.

- Поки не скінчиться, - сказав він.

Незабаром усі харчі зникли й хлопці задоволено крякнули.

- Попоїли, - сказав Жук, зіваючи.

- Спали, спали і знову спати хочеться, - здивувався Журавель.

- Напевно ростеш, - потішив його Кок, дивлячись, як Журавель скручує з газетного паперу здоровенну цигарку.

- Що я бачу, бароне? - здивувався Жук. - Ви після обіду закурили сигару?

- Не витримав, - щиро признався Журавель. - Я довший час не курив, але знову потягнуло. Це мені господар всипав самосаду. Ми там з ним пару разів закурили... Я вже давно хотів закурити, та у вагоні з сіном не міг... Тепер я справді почуваю себе, немов той барон. А ти ще не пробував курити? - звернувся він до Кока.

- Ану, дай раз потягнути!

- Облиш, це свинство! - порадив малому Жук.

- Прошу мене й моєї сигари не ображати! - поважно сказав Журавель, затягаючися димом.

- Оце тобі, Коку, перша лекція: затягнися і кажи - «пішла баба на базар, купила дров, запалила в печі, пішов дим». Випускай дим. Просто й гарно. Так і навчишся.

Кок затягнувся, але не встигла баба запалити в печі, як він закашлявся і впав на спину.

- З тебе курця не буде, - засміявся Журавель. - Я так і знав.

- От ми і повечеряли, як ніколи, - вдоволено сказав Жук.

- А тепер полягаємо ось так на землі, - додав Кок, - на рідненькій нашій землиці, і накриємось зорями. У голови покладемо собі місяць... Але ж і ніч яка!..

Кок ліг горілиць і задивився в небо. Журавель солодко задрімав, а Жук лежав, замислившись.

- Оцим небом, що ми накрилися, - голосно мріяв Кок, - кудись зорі біжать. А куди? Мабуть, ідуть Чумацьким шляхом, чую як мажі скриплять, воли ремигають, а чумаки гомонять, ідучи... Невже з того шляху видно ввесь світ? Виліз би я оце на Місяць і глянув униз... Трохи страшнувато, правда, це тобі не на залізничних буферах їхати. Глянув, а в низу люди живуть... Та хіба живуть? Ну, добре, таки живуть. Себто, радіють, сваряться, журяться, плачуть, працюють... А є від чого плакати, а журби тієї як отих зір. Не перелічиш! Темна наша журба як ніч, а ніч як журба. Ого, бач, втяв. Поетично, як у книжці. Ну, спробуй ще! Куди я заліз? Га?

- На Місяць, - пригадав Жук, якому раптом і спати відхотілося. Він прислухався до мрійної розповіді Кока і боявся пропустити слово. - Ану, малий, ще щось! Так гарно ведеш...

- Виліз я на Місяць, - Кок навіть не звернув уваги на слово приятеля, - за ріжок ухопився - не пече. Такий гладенький, як котик-муркотик. Зачепився я за ріжок і сів, ноги наче на човні вниз спустив, балам, балам, і дивлюся. Глянув на захід. Мені що? Можна. Там усе інакше. Люди гарно одягнуті, ситі, авта, як світлячки, а головне - свобода. Лягавих наче корова язиком злизала. А якщо вони і є, то лише за порядком слідкують, а не пацанів бідних ловлять. Тьфу, на тих фараонів! Ну, добре, не буду собі пейзажу псувати! Знову дивлюсь - бачу Африку. А, здається, піску там досить. Напевно на картки не дають. Слони попадаються, жирафи, леви, одним словом, різна комашня пасеться. Чекай, десь там і річка є. От забув, як називається, - Кок замислився.

- Ніл, - підказав Жук.

- Еге, Ніл. Цікаво, чи такий як наш Дніпро? Шкода, що я високо, не бачу крокодилів, але чую, як вони клацають зубами і хочуть Журавля за його розкішні ноги вхопити. Ей, Журавлику, крокодили хочуть тобі ноги обгризти!

- Нехай, - донеслося з землі, - я їм...

- Куди ти там! Подумаєш, герой!.. Спи, я їх одгоню. Ану, ви там, киш!.. Але й кумедні ті крокодили... Десь я читав про Африку, але де, не пригадую. Давно це було. Гарна така книжечка. Що там ще є в тій Африці?

- Пальми, - сказав Жук.

- Звичайно пальми. Обов’язково вони є. Пальми й решта кокосів і бананів. Беру я ці банани й починаю їсти. Легко сказати, а смак який? Але їм. Смакує мені клятий банан, здається, що сотню б з’їв. Ну, що там ще? Придивляюсь. І знаєте, що я бачу?

- Ну? - Жук аж підвівся. - Що там ще?

- Нічого, бо така ніч клята, хоч око вилупи.

- А про піраміди забув?

- Добре, що пригадав. Піраміди, фараони... Ти дивись, і там фараони були? А я про це й не думав. Ті ж піраміди рядочком стоять. Виліз я на піраміду, сів на свою сталінську конституцію і вниз. Ух... і знову поліз на гору, і знову вниз як на санчатах зимою, вдома... - Кок раптом замовк.

Аж після доброї хвилини він пошепки сказав:

- Вдома... Колись вдома... «Ой, люлі, люлі, прилетіли гулі, - співала мама, - спи, синочку, спи». А я далеко від мами на Місяці гойдаюсь, ось так - сюди-туди... Дивлюсь на світ Божий... Жуче, ти спиш?

- Ні, не сплю, не можу. Така ніч, що й спати не хочеться, як і тобі.

Кок довго мовчав, глибоко замислившись. Опісля запитав друга:

- Скажи, прийде колись такий час, що не буде більш безпритульних? Буде колись так, що в кожного пацана будуть тато й мама? Щоб нас не ловили як звірів, щоб ми могли ходити до школи, щоб... Щоб можна було жити? Чи я багато хочу? Правда ж, ні? Лише жити так, як десь люди собі живуть.

- Напевно так буде, - схвильовано відповів Жук.

- Ех, коли б! - Кок замріяно повів очима по небі. - Колись я ходив до школи. Хор у нас був, я співав у ньому...

Кок засміявся тихеньким тонким голоском.

- Пригадую, співали ми гарну пісню... На слова Шевченка... Стрівай, стрівай, може, згадаю... Ні, забув. А хор у нас був прекрасний. А мелодія!.. І думаєш, що? Учителів, учнів порозганяли, навіть Шевченка ліквідували. Недовчився я, пішов докінчувати освіту на вулицю... Ти кажеш: малий, а мені вже тринадцятий... В університети прийдеться теж на вулиці записатися. Не виріс я, малим залишився, як дитина, але душа велика... Але чого я це так сьогодні роз’їхався? Мабуть, через оці зорі й місяць... Гарна сьогодні ніч. А ти спиш?

Жук мовчав, думав про те, що сказав малий, а такий багатий і зрілий душею, пацан, і питав себе, чи справді на світі немає нічого вічного. То чого ж оце невічне таке довге-довге, вічне?

Мабуть, було далеко поза північ, як хлопці поснули, разом із своїми думками. Що їм снилося у цю весняну, місячну ніч? Може, далекий дім, може, мати чи тато? А, може, взагалі не було снів?

Далеко в небі плив місяць, на якому раніше сидів у мріях Кок. Плив, минаючи зорі, малі хмарки, що вибігли на небо, на знать звідкіля, жартував із вітром і, нарешті стомившись, заховавсь у глибину нічного неба.

Ніч минала поволі, поволі. Здавалося, що все завмерло на місці. Лиш згодом Чумацький шлях почав бліднути. Вже й зорі стомлено моргали очима. Місяць ще раз виглянув, немов із-за дверей хатніх, і гукнув до них, щоб котра з них не впала вниз і не збудила хлопців.

Нехай сплять! Бачите, на день благословиться? Он там, ледь-ледь зачервоніло. То напевно сонце протирає заспані очі. Народжується день. Правда, ще не скоро, але напевно прийде, як приходив учора і прийде завтра. День і ніч. День і ніч...

Три дні хлопці розкошували в безділлі... Кок сумлінно сповняв обов’язки кухаря, час-від- часу зникаючи, щоб роздобути харчів. Він приносив непотішаючі вісті. Станція була дуже дбайливо бережена і на ній зупинялися таємничі ешелони. До поїздів нікого не допускали, вагони були запечатані, а варта ходила з собаками. Так само нагло ці ешелони зникали. Вночі їх контролювало НКВД. Кок не раз намагався підлізти до тих таємничих вагонів і побачити, що в них є, але завжди мав невдачу. Оті проклятущі собаки завжди занюхували ще тоді, «коли я тільки думав про те», - скаржився він хлопцям.

Одного вечора він зник як завжди. А за півгодини прибіг захеканий:

- Нарешті я довідався про ці таємничі поїзди. В них везуть людей на заслання. Я чув, як плакали діти і хтось просив води. Віконця малі, заґратовані. Напевно, і повітря там нема. А який довгий ешелон... Коли я вже відходив, прибуло ще три таких ешелони, їх поставили на першу путь. Довго не затримують... Боже, Боже, скільки там горя!..

Ця вістка приголомшила хлопців. Кожний з них по-своєму уявляв набиті людськими тілами поїзди. Старі, молоді, діти. Невинні, урки, бандити, все перемішане, їдуть... Куди ж стелеться їх шлях? Скільки з них доїде? Скільки лишиться живими для того, щоб десь там серед вічного морозу й голоду нарешті померти, мріючи про свою сонячну батьківщину...

- Не можу тут більше сидіти, - висловив загальну думку Жук. - Рушаємо, засиділися. Оця проклятуща станція мені важким каменем лягла на серце. Будь проклята та хвилина, коли видумала кацапів і того ката!..

- Я вже думав, як би нам зробити шухаря і звільнити тих бідних людей, - морщив чоло Кок. - Усе передумав. І так і так. І ніщо не виходить. Хіба б була зброя і постріляв би всю варту.

- І що з того? - Журавель холодно підходив до справи. - Що з того?

- Що з того? А тоді повипускав би всіх і крапка.

- Еге, постріляв би варту одного ешелону. Треба постріляти всю власть, тоді щось з того було б.

- А ти думаєш, що колись не постріляємо? - запитав Кок із недовір’ям у голосі, ніби хотів почути заперечливу відповідь.

- Постріляємо, не хвилюйся! - Журавель аж зубами заскреготів, - їх усіх треба нищити, де тільки можна, - голосно висловлював свою думку Жук. - Лягавих, енкаведистів, сексотів. І де лиш можна, помагати усім тим, хто карається невинно. Ми, правда, звичайні пацани, але все-таки можемо дещо зробити...

- І дещо вже зробили, - пригадав Журавель. - Міліція згоріла якраз впору.

- Сьогодні увечорі рушаємо далі, - ствердив Жук. - Пробуватимемо тримати напрям на південь. Коли б у дорозі виявилося, що на Кавказі справи такі самі, як тут, міняємо маршрут. Мені, щиро сказавши, вже й курорту того відхотілося. Але все ж поїдемо туди. Зрештою, ми завжди знайдемо собі халепу.

- Я вас, дармоїди, ще раз сьогодні нагодую, - обіцяв задоволений з висліду нарад Кок. - Бо не знати, чи в епоху боротьби з лягавими та іншим паразитським елементом моя кухня зможе працювати нормально...

- Давай, годуй, ми такі, що ніколи не...

У цю хвилину за горами залізничних порогів почулися приглушені голоси: «Я бачив, що він біг сюди. Напевно, десь тут поховалися. Заходьте з двох боків...».

Хлопці завмерли. Міліція. Очевидно хтось стежив за Коком аж сюди. Хлопці блискавично позбирали своє добро і Кок махнув рукою:

- За мною! Я їм покажу, де раки зимують. Ми вийдемо одним таким провулком, що вони й незчуються, як ми опинимося у них в тилу, - прошепотів. - Тільки тихо, як тіні. Рушаймо.

Здавалося, що голоси ворогів були ось-ось за порогами. Чути було, як хтось обережно ступав важкими чобітьми. Хлопці пірнули в перехід, але не пройшли кілька кроків, як їм назустріч вийшов міліціонер. Його було досить добре видно, а хлопці ховалися в сутінках. Міліціонер подумав, що це його товариші і зашипів: «Тссс!..».

Кок закам’янів, не знаючи, що далі робити. Жук і Журавель притулилися до купи дерев’яних порогів.

- Проходь ближче, - прошепотів, очунявшись Жук до міліціонера. - Вони там...

Міліціонер ступив крок і відчув, що чиїсь руки схопили його впоперек.

- Ви що, здуріли? Не жартуйте, - злісно просичав він.

- Та ми й не жартуємо, - шепотом відповів Журавель, затуляючи міліціонерові рота.

Нападений пробував крикнути, але Журавель так стиснув йому горло, що він лиш захрипів.

Ще кілька добрих стисків і міліціонер мішком осів на землю.

- Одного ми тимчасово заспокоїли, - шепнув Журавель. - Нехай полежить, поки прийдуть інші. А ти справді ведеш нас провулком, де повно лягавих, - з докором штовхнув Кока.

- Звідки я міг знати, що він сюди залізе? - боронився малий. - Давайте далі, - і Кок повів хлопців. - А тепер, увага! Виліземо сюди на шпали. На сам вершечок. Тримайтеся мене, а потім.. .

- Чого ти сюди преш? - не витримав Жук.

- Ша! Слухай наказу! Зліземо на цю гору шпал, вона найвища з усіх. Потім я скажу: раз, два, три і посунемо якусь шпалину вниз. Вона й потягне за собою решту. Зрозумів? Ми їх тут і закопаємо. Це я вже давно приготував на всякий випадок. Ну, полізли, але, боронь Боже, якщо хтось з вас наробить гуркоту!..

Хлопці помалу полізли на пороги, чіпляючись за окремі з них, що повиставали з ряду. Кок дряпався як кішка, здавалося, що він у темряві бачить як удень. Нарешті опинилися на самій горі купи і тоді Кок скомандував:

- Увага, я зараз гукну, щоб знати, де ті супчики гуляють і в який бік нам найліпше цей дерев’яний Казбек пхати. Товаришу начальнику, - гукнув він з усіх сил, намагаючись надати голосові якнайнижчих тонів, - вони тут!

- Де? - голос ішов із самої середини складу порогів.

- Тут. Тримаємо, швидше всі сюди! - гукнув басом Журавель, збагнувши задум Кока.

- Всі на голос Іванова, - пролунав наказ. - Жевжиків піймали...

- Як лиш підійдуть ближче, підносимо оцю шпалу й кидаємо, - пояснив Кок. - Ох, і важка вона до біса!

Хлопці піднесли дерев’яний поріг і натиснули на інші.

Раз... два... три! - дерев’яна з гуком покотилася вниз у темряву, зрушуючи своїх сусідів. Здавалося, що валиться велика гора, тягнучи за собою купи каміння і піску.

Крізь гуркіт хлопці почули крики, матюки і прокльони. Не чекаючи, аж усе розвалиться, хлопці швиденько втекли. Позаду них валилися величезні стоси порогів, дзенькали рейки... Коли пацани були вже на землі, Кок пояснив:

- Я там не раз лазив і виміркував, що треба на всякий випадок приготувати ті гори до обвалу. Ну, й переконався, що коли лиш одну шпалку рухнути з місця, повалиться і решта. Самі знаєте, як по ударному тяпуляпу складали ці шпали й рейки. Аби норму виконати. А тепер, хлоп’ята, нам треба оминути цей горбок і зачекати на вечірній поїзд. Він ходить для робітників. Тут повзе як черепаха, тож зачепимось і доїдемо до найближчої станції. Мені здається, що за яких десять хвилин він під’їде. Ну, що ви на це, мої орли?

Кок гордо випростувався.

- З нього будуть люди, - переводячи дух, сказав Жук. - Молодець. Тобі варто почепити орден з картоплі або й з буряка. Хвалю, ти справді молодець, Коку.

- А ви, Журавлику, що на це? - Кок чекав і від Журавля похвали.

- Я нічого. Це по-моєму ми вже почали, тобто продовжуємо нашу умову... Але, коли вже хочеш, щоб і я тебе похвалив, то похвалю. Дай п’ять! - і потиснув Кокові руку.

Робітничий поїзд, що про нього говорив Кок, справді підліз, дихаючи важко парою, немов ядушливий. Вагонів було небагато. Старі, з повибиваними вікнами, брудні й неохайні, вони робили дуже сумне враження. Не треба було багато зусиль, щоб непомітно влізти до напівтемного вагона.

У вагоні переважно їхали робітники, перемучені працею. Багато з них спало, інші куняли, спершись об плече товариша чи стінку вагона. Хлопці якось примістилися і почали розглядати оточення. Деякі робітники розмовляли, але так пошепки, що важко було зрозуміти сенс слів.

За годину поїзд нарешті доволікся до якоїсь великої станції. На обшарпаному пероні бруд був ще гірший, ніж у вагонах. Робітники повисідали і за яких десять хвилин на пероні знову запанувала тиша й порожнеча. Хлопці пішли за натовпом і вийшли на невелику пристанційну площу, на якій вітер ганяв шматки газет і різного сміття. На площі стояла пара лавочок, росли рахітичні дерева й пожовкла та потовчена трава на клумбах. Посередині площі стояло на спеціальному підвищенні погруддя Сталіна. Сильна електрична лампа кидала світло на напис: «Спасибі дорогому Сталіну за щасливе життя»...

Хлопці подивилися на те «щасливе життя» і плюнули. Кок не витримав і, оглянувшись навколо, підніс камінець та майстерно шпурнув у лампу. Тоскно дзенькнувши, лампа згасла.

- Правильно, - похвалив Журавель.

- От, ми з вами причалили. А звідсіля куди ж думаємо поплисти? - запитав Жук, якому стало сумно на цій безлюдній, здавалось, вимерлій площі.

- Хто його зна? - почухав потилицю Журавель. - Така діра, що аж гидко.

- Може, порадимось в он того фараона? - Кок показав на міліціонера, що якраз вийшов із-за рогу станційного будинку. - Дивись, який він важливий! А живіт випер поперед себе, як начальство...

Кок знову нахилився, щоб підняти камінець, опісля націлився в міліціонера.

- У живіт? - ділово запитав Жук.

- Думаю в живіт, але може бути відхилення на два градуси, тоді просто в пику.

- Валяй, але не промаж! - Журавель прижмурив око, мірячи віддаль до лягавого.

Кок кілька разів відвів руку назад, ніби розмахувався.

- Вогонь! - скомандував Жук.

Міліціонер стояв під світлом і хлопці бачили, як він нагло схопився за щоку.

- Мала помилка в розрахунку. Відхилення на три ступені, - завважив Журавель.

Міліціонер злякано оглядався навколо, витягаючи нагана. Хлопців він не бачив, бо вони

стояли в темному місці.

- Нехай собі переживає, далі не цікаво. Ану, хлоп’ята, спробуємо піти на станцію, - запропонував Журавель.

- Ти що? Здурів? - скрикнули в один голос Жук і Кок. - Та там нас відразу накриють!

- Тут нас швидше накриють, - резонно відповів Журавель. - Там між народом переночуємо. Не будемо ж тут стояти цілу ніч.

- Та воно ніби й правда, - погодився Жук.

Хлопці знову повернулися до станційного будинку. Стріляючи на всі боки очима й намагаючись оминати зустрічі з підозрілими цивільними, що з мінами звичайних пасажирів вешталися без діла й тільки мишкували, пацани підійшли до залі третьої кляси. Біля дверей стояв міліціонер, який пропустив їх без слова, але уважно зміряв від ніг до голови.

У залі було накурено й брудно. На лавках і долівці валялися чоловіки, жінки й діти. Всюди повно клунків, мішків та старих, перев’язаних мотузками, валізок. Невелика лампа під стелею ледве пробивалася своїм світлом крізь туман диму й вогкого повітря.

- Тут для нас не зарезервовано місця, - песимістично ствердив Кок, наступаючи комусь на ногу. - Нема де й голці впасти, а про дихання й не кажи. Ходім до другої кляси.

- Це є безклясове суспільство, - дивлячись на сплячих подорожніх, сказав Жук.

- Проміняймо цей палац на вулицю, там хоч повітря є, - Кок попростував до дверей.

- Справа безнадійна, - погодився Журавель. - Що ж, ходімо, може, попадеться підходяща тумба або щось подібне.

Коли хлопці виходили, міліціонер знову підозріло глянув на них:

- Чого швендяєтесь?

- Загубили маму, - відповів Кок.

- Я тобі загублю маму, - погрозив представник влади. - Провалюй, мабуть, за чужими чемоданами полюєш?

- Коли б попалися. Самі мішки й клунки, як бачите, товаришу начальнику. Та ми вже не працюємо, пізно...

- Давай, давай! Зараз очистити мені територію!..

- Я б тебе очистив, - пробубонів Кок, - що й рідна мати не пізнала б. Паразит!..

Хлопці пішли коридором, де на скляних дверях висів великий напис: «Зал першого класу. Для пасажирів м’яких і міжнародніх вагонів». Коло дверей в залі стояв якийсь дідуган у лівреї. Він уважно оглядав кожного, що заходив у залу. У декого навіть питав за документами. Третьоклясники мовчки оминали двері й зразу ішли натовпом до третьої кляси. Там вони і тупцювали перед дверима, не маючи змоги ввійти до середини.

Хлопці зацікавлено підсунулися під самі двері першої кляси, і почали заглядати крізь скло дверей. Дід відразу завважив їх і широкою спиною заслонив двері.

- Ей, ти! - Кок застукав пальцем об шибу. - Відсунься! Чи ж не можна глянути, як пасажири виглядають на м’яко і на міжнародно?

- Чого преш? - прогудів дід. - Хіба не знаєш, де ваша кляса лежить?

- Ти, дідугане, не кипятися! Ми ж майбутні орденоносці. Нам глянути дозволено. Не бачиш, чи тобі повилазило? - Кок став навшпиньках і притулив кирпатого носа просто перед дідовою бородою.

Дід настовбурчився. Він відчинив двері і визвірився на Кока.

- Провалюй, провалюй, шпана мені тут різна...

- Борода у тебе, діду, як бачу, ще дореволюційна. Тоді ти тут комусь іншому також відчиняв двері і так само вгинався в три погибелі. Нічого для тебе не змінилося. Для чого ж ми кров проливали? - звернувся Кок до хлопців.

- Для його бороди, - пояснив Жук, - хіба вона не варта того?

- Не базікай, щеня паршиве, а то зараз покличу, кого слід.

- Не розмахуй так руками, бо полетиш. Ота кляса, що там сидить, скоро лежатиме. А ти, мабуть, лежатимеш в могилі. Подумаєш, який нарком шляхів знайшовся! - Журавель згори дивився на низького діда.

Дід скоренько витягнув свисток.

- Стоп, дідугане, - зупинив його Жук. - Перед тим, заки ти набереш цього повітря для орденоносців, подумай, чи варто їх лякати вночі? Вони ж тобі цього не подарують. Ти ж тільки подумай: чого ж я, старий дурень, буду серед ночі симфонічну оркестру заводити?

В цю хвилину до дідугана підійшов гладкий чоловічок. На його грудях виблискували медалі.

- Старік, мені треба чемодана на перон винести. Де тут носильщик?

Дід відразу забув про хлопців, зігнувся, як казали вони, в три з половиною погибелі і, шанобливо кинувши оком на медалі, солоденьким голосом відповів:

- Зараз пришлю, ваше ство... товаришу орденоносець. Чичас пришлю-с.

- Може б, ми вам, товаришу наркоме, перенесли? - запропонував Кок. - Дешевше буде.

Чоловічок глянув на пацана критичним оком, опісля ж запитав:

- А ти чому не в будинку для безпритульних?

Кок не чекав такого запитання. Він хотів віднести валізки і, може, дещо заробити. А тип з таким питанням. Не розгубився лиш Журавель.

- Ми прийшли, щоб вас запитати про дозвіл, - сказав грубо, бо чув, як в серці накипає злість. - Оце ввесь день чекаєм на вас...

- Покличте міліціонера! - наказав дідові чоловічок.

- Отставіть! - раптом почули хлопці за собою.

Чоловічок з медалями зухвало подивився на кремезну постать військового, що непомітно підійшов був до них і прислухався розмові.

- Отставіть! - повторив військовий. - Ми і без міліції поладнаємо.

Не звертаючи більш уваги на типа з медалями, він сказав до хлопців:

- Я маю один чемодан, занесіть до залі.

Тип вороже подивився на військового, а потім фальцетом крикнув:

- Назад, босячня! Я не дозволю цим обірванцям заходити в залу. Вони туди бліх понаносять.

- Коли ви підете геть, то бліх більш не буде, - з усмішкою відповів йому військовий і дав у руки Кокові малу валізку. - І раджу вам тут більш не кричати. Зрозуміло?

- Та я вас... та я... - чоловічок мало не луснув із злости.

- Прошу вас, обережно з висловами! - відрубав військовий.

Несподівано до хлопців підійшов якийсь цивільний. Він давно вже стояв осторонь, прислухаючись до суперечки. Не кажучи ні слова, він начальницьким оком зміряв військового, опісля типа з медалями.

- В чом дєло, товаріщі?

Військовий не відповів. Він відсунув діда, що дививсь, чия візьме, загорнув рукою хлопців і пхнув їх до залі. Сам він пішов за ними. Дід стояв ні в сих, ні в тих. Кок бачив, як цивільний про щось питав типа з медалями, а той показував рукою на військового, що вже відшукав вільний столик і сів на стілець. Хлопці поставали біля нього, не знаючи, що їм робити.

- Сідай, братва! - запропонував їм військовий. - Зараз повечеряємо. Не хвилюйтеся, нехай оті поміж собою поговорять. Гей, офіціанте, вечерю на всіх, - крикнув він до пробігаючого прислужника.

Жук із зацікавленням дивився на військового. Цей був в уніформі, без відзнак. Над розумним і гарним чолом пробігало пасмо сивого волосся, закинене назад голови. Добрі очі, які при усміху обводилися сіткою тоненьких зморшок, дивилися лагідно. Але коли військовий говорив, відчувалося, що він вміє наказувати. Його голос мав у собі сталеві нотки.

- Безпритульні? - запитав хлопців військовий, усміхаючись кутиками уст.

- Важко заперечити. Все одно не повірите, - відповів Жук.

- Повірю, повірю... Голодні мабуть? Та чого ж ви стоїте?

Хлопці несміливо посідали, їм було ніяково серед цього моря світел і небаченої розкоші. Білосніжні скатерті на столиках, квіти, м’які килими на долівці. Чудовий з горіхового дерева буфет, повний пляшок і з горами закусок. Офіціанти пролітали повз столики, за якими сиділи цивільні й військові, з випашеними обличчями й гордовитими мінами. Хлопцям здавалося, що на них всі звернули увагу. Хоч це була деякою мірою правда, бо поява військового з трьома обірванцями, з яких один ніс валізку, здивувала всіх.

Офіціант приніс цілу гору тарілок, на яких парували борщ і м’ясива. Не бракувало й пляшки горілки. Розкладаючи тарілки, прислужник недбало підсував їх хлопцям. Йому й досі не хотілося вірити, що ця компанія вечерятиме з військовим, чи хто він там був. Хлопці увесь час переглядалися поміж собою і були в здогадах. Може, оце зараз прийдуть лягаві й заберуть їх? Чого цій високій рибі забагалося запросити їх на вечерю і то в таке місце, хай би воно сказилося! А, може, це просто примха вельможі, який хоче бути, так би мовити, ближче «мас»? Одним словом, чорт його зна, що воно за штука і чим це все закінчиться!

Навіть їлось, хоч були голодні, якось мляво. Військовий завважив це, суворої подивився на хлопців і наказав:

- Наїдайтесь, наїдайтесь!

- Ми вже наїлися, - відповів Кок.

- Не бреши! Такий малий, а брехати навчився. Бачу, що голодний. Ну, оповідайте про себе...

Хлопці відразу й ложки поклали. Журавель глянув на Жука, який перевів свій погляд на

Кока. Кок ніби говорив: «А не казав я вам? Нагодує, а потому допит...».

Військовий відразу збагнув, що сказав не те. Він уважно подивився на хлопців і поправився:

- Я не так висловився. Говоріть не про себе, тобто біографію, чи що... А от про те, як живете і взагалі...

- Та живемо добре, - порушив досить довгу мовчанку Жук. - А взагалі... теж добре.

Розмова явно не клеїлася. Військовий теж перестав їсти і, стукаючи вилкою по столі, важко

замислився.

- Оце дивлюся на вас, хлопці, і згадую своє дитинство... І я колись був безпритульним. Так, як ви, тинявся по світі. Потім прийшла революція... Захопила мене, закрутила... Був я при війську, захищав здобутки революції. Думав, що виборю краще життя. І виборов. Таких як я, багато. А бачу, що доборолись... Хто був нічим, той став усім. Нас, старих дураків, обдурено. От, знову є безпритульні, знову злидні навколо... От вам і Україна. Обідрана, голодна Україна. Годуємо чи не пів-Європи, не кажучи про Росію, а самі... Чого це я? Ви не слухайте мене старого, їжте! Мені хотілося б вас усіх нагодувати. Та чую, що мене скорше нагодують десь там ті... з орденами...

Він замовк. Хлопці не знали, як реагувати на його, здавалося б, щирість. Ніби і не п’яний, бо до горілки не доторкнувся, а таке говорить...

До сусіднього столика підійшов підозрілого вигляду типок і примостився, ніби замовляючи меню. Військовий і оком не моргнув. Лише Кок, який опинився обличчям до типка, відразу насторожився. За хвилинку до столика, за яким сиділо веселе товариство військових з жінками, розмальованими немов на сцені, підійшло трьох. Вони щось там поговорили і військові, вагаючись, встали та перейшли до іншого столика. Троє сіли і вже відкрито почали дивитися в бік хлопців з військовим. Жук глянув на військового. Цей нічого не говорив, пив горілку, смачно закусуючи. Одначе було видно, що він уважно слідкує за тим, що навколо нього діється. На дверях біля дідугана стала раптом миршавенька постать, заклавши руки в кишені.

Жук очима показав його Журавлеві, ніби хотів сказати: «Дивись і будь готовий!». Сам у душі кляв себе за те, що так по дурному сюди влізли. Але хто знав, що воно так буде.

Кок вартував на протилежному боці й увесь час сигналізував очима Жукові. Журавель сидів насторожено. Військовий сидів спиною до залі, одначе відчував, що навколо починає бути цікаво. Він випив ще одну чарку горілки, витер серветкою руки і сказав ніби до себе:

- Ви тільки дивіться, як зараз тут буде весело. Просто театр. Але ми заграємо як справжні артисти. Офіціанте! - гукнув він голосно. - Ми платимо й рушаємо...

Підбіг прислужник. Типчики за своїми столами насторожилися. В цю хвилину в дверях появився високий енкаведист. На зріст він був чи не на голову вищий за Журавля. Видно, що це була висока риба, бо за ним увійшло ще два, теж в уніформах. На них усе блищало, починаючи від чобіт, і кінчаючи відзнаками. Вони підійшли до столика, де сидів військовий з хлопцями. Всі типи, що обсіли поблизькі столики, скочили з своїх місць немов на команду. Військовий заплатив, кинув на чай офіціантові й поклепав себе по животі. В цей час до нього підійшов енкаведист. Двоє, що були з ним, стали дещо осторонь, тримаючи руки в кишенях. У залі враз настала тиша. Всі голови з страхом і цікавістю звернулися до них.

- Дозвольте ваші документи! - пролунав бас енкаведиста.

Військовий ніби не чув. Він грався краєчком скатертини, мнучи її в руках.

- Обшукати! - впав різкий наказ.

Двоє, що стояли осторонь, вмить кинулися до стола. Військовий, не поспішаючи, обернувся до них.

- Замри і не рушся! - сказав він тихо. - Зараз я вас, супчики, перевірю!..

Почувши ці слова, енкаведист витягнув пістоль, думаючи, що військовий буде боронитися. Те саме зробили й ті, що стояли навколо нього. Військовий навіть не встав з крісла. Він пальцем покликав до себе енкаведиста, який, не випускаючи пістоля, наближився.

- Я тобі, сволоч, покажу, як перевіряти документи, - погрозив. - Сховай свою дулю, а ні, то я тобі морду розіб’ю! Чув? А коли вже так хочеш документів, на, дивись! - і витягнув з кишені червону книжечку.

Разом з цим впали на стіл три орденоносні книжки.

Енкаведист взяв книжечку до рук й відразу зм’як. На обгортці золотими літерами стояло: «Ц.К.К.П. (б)». А коли б хлопці заглянули в середину, то прочитали б: «Пред’явник цього є спеціальним уповноваженим ЦК Партії з необмеженими повновластями. Особи й організації, як партійні, так і НКВД, підлягають його вказівкам і наказам. - Й. Сталін».

Хлопці з дива не могли вийти, коли побачили, яку міну зробив енкаведист. Він раптом приклав руку до дашка шапки і виструнився. Ті, що стояли біля нього, порозкривали роти. Військовий забрав з рук енкаведиста книжечку, подивився на неї, дивно усміхнувся і сховав. Опісля промовив до енкаведиста:

- Забери оту тічню псів. А з тобою я ще поговорю. Марш!.. Ага, зачекай! Того з орденами, що навів тебе на мене, посадити. Я сам перевірю, як ви тут господарите. Ясно?

- Так точно, - пролунало чітко. Офіціанти, усі гості за столиками, навіть дід при дверях мовчки дивилися, як енкаведисти поспішно відходили. А потім відразу всі столики опустіли. Усі тікали, не знати чому. Чи зі страху перед людиною, від якої всемогутнє «око» народу бігло, не оглядаючись, чи від подиву до такої, ще ніде не баченої, «високої риби» з партії. Лиш військовий не звертав ні на що уваги. Він позбирав свої документи про наділення орденами, вимішав їх немов карти і поклав до кишені.

- От ми й закінчили театр. Як це вам, хлоп’ята, подобалося? - голос військового був надзвичайно теплий, а очі усміхалися. І голос був разюче неподібний до того, що ним він перед хвилиною говорив.

Хлопці не знали, що відповісти. Ось така мала книжечка, а яка в неї була сила! Напевно, він - велика людина. Але його щирі ніби слова розходилися з тим, що вони оце тільки пережили.

- Нічого ви не розумієте, малята, - кивнув головою старшина. - Це й краще. Колись зустрінемось, якщо тільки зустрінемося, тоді ви багато зрозумієте. А тепер ми собі дещо на дорогу приготуємо. Офіціанте! - гукнув він трубним голосом.

Офіціант миттю прибіг і так низенько зігнувся, що Кок не витримав і пирснув сміхом.

- Приготувати цим пацанам на дорогу харчів. Зрозумів? А не так, як кіт наплакав!

- Слухаюсь! Чичас зробимо, - офіціант побіг мов вітер.

У залі почало прокидатися завмерле життя, дехто з полегшенням зітхнув.

- А куди ж ви подорожуєте? - проникливо подивився на хлопців несподіваний їх опікун.

- Як вам пояснити, - зам’явся Жук. - Ми мандруємо, оминаючи непередбачені перешкоди...

- Куди очі, туди й ми, - докинув Кок, відчуваючи, що можна говорити трохи свободніше.

- Ну, а все ж таки? До якогось дитячого притулку чи колонії вас не тягне?

- Чому не тягне! Ще й як. Та от, очі не туди дивляться, а ми за ними. Що поробиш! — глибоко зітхнув Журавель. - Така вже наша доля, мабуть...

Військовий засміявся.

- Я бачу, що ви й дотепні. Люблю гумор. Ану, розкажіть ще щось.

Кок глянув на своїх друзів і оповів жарт, в якому було багато правди.

Побудували якось новий крематорій, тож треба було перевірити, чи справно він діє. Під рукою не було свіжо-померлого, але попалась шпана. От її і запхали всередину. Натиснули на різні там ґудзики, пустили струм. Чекають.

Нарешті, за розрахунками, з тієї шпани вже легка пам’ять мала лишитися у вигляді попелу. Відчиняють двері, а з крематорію: «Закрий двері, заразо, не бачиш - віє...».

Військовий так зареготався, що, здавалося, стіни трясуться. Ті, хто уривками чув розповідь Кока, і собі засміялися.

Прибіг офіціант і приніс величезний, дбайливо загорнений у папір пакунок.

- Ось вам на дорогу, - військовий поклав пакунок перед хлопців. - Беріть, беріть...

Опісля він подивився на годинник.

- Мені час рушати, - пояснив він. - Зараз над’їде мій поїзд. А ви все ж таки зрадьте свою таємницю, куди думаєте далі, тобто, куди ваші очі завертають?

- На південь, - вихопився Кок. - На курорт. Нам треба трохи відпочати. Всі трудящі мають право на труд і відпочинок. І ми теж, здається, хоч і без права, маємо право...

- Гаразд, валяйте на південь. Шкода, що я з вами не можу... Відпровадьте мене трохи...

Коли вони встали з своїх місць, знову всі голови повернулися в їхній бік. Дивна це була

компанія: трьох безпритульних, а посередині них величезна постать військового. Дідуган заздалегідь широко відчинив перед ними двері і нахилив голову:

- Прошу-с...

Кок подивився на діда і підморгнув. Мовляв, а я ж тобі не казав?

Коли вийшли на перон, військовий взяв валізку від Журавля.

- Давай, синку, я не звик, щоб мені носили. От і мій поїзд.

Підійшов кур’єрський поїзд лише з вагонами першої кляси. Коли він зупинився, ніхто з нього не висів. Лиш у дверях вагонів з’явилися військові. На пероні в цей час, крім військового і хлопців, не було нікого. Всю посторонню публіку міліція зігнала до станційного будинку. Але Кок знав, що з усіх боків за ними зорять всевидющі очі міліціонерів і енкаведистів. Вони тільки чекають, щоб цей несподіваний опікун від’їхав, а тоді... Кок набрався відваги й шепнув до військового:

- Дозвольте й нам увійти до вашого вагону...

Густі брови старшини піднеслися із здивування вгору.

- Та, ось що... - почав він непевним голосом, - не знаю, чи...

Кок швидко обірвав йому.

- Та ні, не думайте, що ми хочемо їхати з вами. Нам тільки ввійти оцими першими дверми, а вийти тими, що напроти... А то лиш ви рушите, а нас лягаві зразу забарабанять. А ми їм дулю під ніс, проскочимо другими дверима, а там поза насип і давай, Боже, ноги...

Військовий щиро зареготався:

- Ну, й спритні ж ви молодці, їй-бо!.. Ваша правда, я поїду, а вам не минути лиха. Так, давайте швидше...

Вагони були з червоного дерева, так звані «міжнародні». Але один із возів був цілком не подібний до інших. Величезні вікна його були щільно завішені заслонами, напівтемні.

До того вагона і попрямував військовий, підганяючи наперед себе пацанів. Двері вагону відчинилися і два військові в них виструнилися, хоч їхні очі мало не вилізли з лоба, коли вони побачили безпритульних.

- Пропустіть їх, хай проскочать! - усміхнувся весело старшина.

Військові ще більш здивувалися, коли Кок, немов білка проскочив крізь перші двері й зразу кинувся до других. За ним прошмигнули й інші два.

- На вас чекають, - сказав один військовий до старшини.

- Іду, ніби зітхнув він і кинув оком крізь шибку вихідних дверей, де мелькнули тіні пацанів.

Поїзд рушив тихо, без стукоту...

Надвечір, коли сонце збиралося впасти десь за море, і місто гомоніло, спроквола охолоджуючись від денної спеки, недалеко від залізничної станції Одеса-Головна, перед закритим семафором зупинився поспішний поїзд.

Стомлені дорогою пасажири кинулися до вікон. З-під одного вагону вилізли три запорошені, аж чорні постаті. Вони рядочком поставали біля вагону першої кляси і з завзяттям почали тріпати свою одежу. Якась дамочка, що якраз висунулася з вікна, обурено крикнула:

- Це ж просто хамство! Я не маю чим дихати!..

- А чи не більше хамство, що це опудало їде там на подушках і ще кудкудахкає? - почувся нам знайомий голос Кока.

Дамочка швиденько заховалася у вагоні. З вікон виглянули пасажири, з зацікавленням оглядаючи «справжніх» безпритульних.

Лагідно пригрівало надвечірнє сонце, повітря було чисте й свіже. Моря не було видно, але його подих відчували всі... Загудів паровоз, вагони рипнули й помалу покотилися по гладких рейках. Наша трійця залишилася, вдоволено втягаючи в легені повітря.

- От, коли б ту курочку посадити на наші місця в ту скриню під вагоном і коли б вона проїхала три дні й три ночі, напевно не так співала б, - Кок подивився за поїздом, що немов розставав у далечині.

- Мусимо зробити невелику перерву у використанні залізничного транспорту, бо він мені вже боком вилазить, - сказав Журавель, намагаючись випростуватися.

Глянувши на Журавля, Жук засміявся. Він пригадав, як вони їхали під вагонами в скрині, куди залізничники деколи кладуть свої причандали. Ці скрині стали улюбленим місцем

подорожування усіх безпритульних, що вибирали пасажирські поїзди як засіб для своїх поїздок із міста до міста.

- Чого ж ти, нещасний, так заливаєшся? - ніби образився Журавель. - Чи я винний в тому, що скрині не пошиті на мій зріст? Але це штука так вміти зігнутися і, не розгинаючись, доскочити аж сюди. Що?

- Сер, вам належиться признання. Я мушу поговорити з наркомом залізничного транспорту, щоб ті спальні домовини трохи розширити. Це просто обурююче, що ми мусимо їхати так невигідно... А все таки, дорогі корешочки, ми доїхали. І доїхали досить щасливо. Факт?

- Факт, а не реклама, - потвердив Кок. - Доїхали... Ох, як приємно, яке повітря!.. Шкода, що я маю лише двоє легенів.

- Можу позичити тобі свої. Дихай! Я не скупий, - запропонував Жук.

Він обвів поглядом довкілля і зрадів:

- От ми й приїхали до Одеси-мами, притулку всіх безпритульних, злодіїв, босяків і взагалі усіх позакласових елементів, як сказав би наш рідний, зараза йому в печінки, Сталін.

- Рідна Одесо, чи ти знаєш, хто до тебе приїхав? Я - Кок... Чуєш, Одесо?..

- Чую, - відповів Журавель, - чую. Не позакладало.

- Чи ти за всю Одесу відповідаєш?

- За всю. Навіть з Пересипом і Молдаванкою. Не хвилюйся! Ось я не кричу, а напевно знаю, що коли браточки довідаються, що я приїхав цілий і здоровий, побачиш, як зрадіють. Я маю тут корешків на всі сто. А ти, Жуче?

Жук поглянув у напрямі міста й мимоволі зітхнув.

- Колись я їх мав, та навряд, чи хто з них залишився...

- Попереджати про наш приїзд телеграмою ми не будемо, - не вгамувався щасливий Кок. - А просто так прийдемо і скажемо, що ми вже...

- Що вже? - зацікавився Журавель.

- З тобою говорити це все одно, що переконувати лягавого, що ніч є днем. «Вже» значить... як тобі це науково пояснити?.. Ну, вже і крапка. Зрозумів?

- Отак би й відразу. Певно, що тепер мені ясно. А то загинає за сто кілометрів.

- Ви чуєте? - раптом насторожився Жук. - Чуєте?

Журавель і Кок замовкли, з запитом дивлячись на Жука.

- Не чуєте? Ех, ви! А ще «ми з Одеси»!.. Справжній одесит як тільки приїде до свого міста, зразу почує, а ви?..

- Не муч, - не витримав Кок. - Ти ображаєш в моїй особі цілу Одесу.

- А ти, Журавлику, теж нічого?

- Я? - Журавель безпорадно оглянувся і прислухався. - Я... нічого.

- Та морем пахне! От з вас жлоби! Пахне морською травою. Пахне смаженою скумбрією, бичками, асфальтом, смолою... Пахне Одесою... Ех, одесити з вас!..

- Так багато запахів, що ми просто розгубились, чи не так, шпано? - запитав Кок, звертаючись до Журавля.

- Ці всі запахи такі смачні, що я просто паду з голоду. І пригадав наші нещасні животи! - Журавель втягав в себе повітря і важко зітхнув. - Запахами навіть в Одесі не зацитькаєш голоду.

- Не зачіпайте моїх сердечних почувань, - зітхнув і собі Кок. - Нам треба швидко різати до міста. Вмру на очах в одеситів. Корешочки мої дорогі, ви тільки подивіться на море! - гукнув він, коли друзі рушили в дорогу й у віддалі замерехтіли хвилі. - Скільки в ньому води і скільки в ній рибки, крабів і взагалі різного барахольця.

- Одним словом, стихія! - докінчив Жук.

Він зачаровано дивився на прекрасну велич моря. «Ніхто ще не зміг описати цю красу, - думав хлопець. - Та, мабуть, і не зможе. Бо кожний відчуває по-своєму. Напише, а той, хто читає і ніколи не бачив моря, а може й бачив, скаже, що це не так. Про море треба писати всією душею, всіма відчуттями, чи хто зна чим, але... наша мова, мабуть, забідна, щоб піднайти слова...».

- А що воно за штука стихія? - запитав Кок, перериваючи думки друга. - Щось нове для мене...

- Стихія, - почав Жук. - Як тобі пояснити... Хоче, робить бурю, хоче - спокійне. Раз перекидає все догори ногами, іншим разом лагідне, як ягнятко... Зрозумів?

- Ага, - зморщив чоло Кок. - Це, так сказати, як ота клята міліція: хоче - тебе піймає, а як не захоче - забирає.

- Або як наша дорога власть, - додав у тон Журавель. - Зробить з тебе наркома, а завтра на Соловки або під мур поставить.

- До біса з цією стихією! - щиро обурився Кок. - Це якась чортяка, коли не гірш...

- А чи були ви у катакомбах? - запитав Журавель, гордо поглядаючи на друзів.

- Ого, настрашив. Чули ми про такі. Хоч і ніколи не бували, але колись побуваємо, - відповів Жук і раптом зник, немов крізь землю провалився.

- Ого, ти дивись, він відразу від слова до діла. Гей, де ж ти запався? Може, й справді в катакомби поліз? - занепокоївся Кок.

Ідучи до міста, хлопці й не помітили, що почав западати вечір. Море, яке, як здавалося, було тут під рукою, почорніло й нахмурилось. Зникли чарівні барви й усе бралось чорними плямами. Тож Жук упав у якусь яму, не встигши й крикнути.

- Обережно там, тут яма, - почувся немов із-під землі голос Жука. - Нехай би тому, що її викопав, добре в ній лежалося! Дайте ж руку!..

Кок зразу впав на черево й нахилився над ямою, простягаючи: руку кудись у темряву.

- Але й глибоченька вона... Де ж твоя лапа? - гукав він до Жука.

При цьому він сунувся все нижче й нижче і, коли б його не підхопив Журавель, Кок напевно теж зникнув би в ямі.

- А ти куди? Не рухайся, бо не втримаю! - перестерігав малого Журавель. - От, напасть! Забагалося їм у катакомби...

- Тримай, - задихано репетував Кок, - тримай... Сунусь...

- Та я ж тримаю.

- Кого? Мене?

- А тож кого? - щиро здивувався Журавель. - Теж запитання!..

- Тримаєш мої штани... Зникаю!.. - майже кричав з розпукою Кок. - Тримай, іроде, не штани, а мене за ноги.

Журавель похопився і зачепив Кока своїми залізними руками, що хлопчина аж йойкнув.

- Він мені мої останні ноги повикручує... легше там на палубі, чуєш?

- Вірааа! - сказав Журавель і потягнув Кока до себе.

- Фууу! Оце була катакомбочка, - випльовуючи з уст пісок, покрутив головою Кок. - Наївся

уже...

- А я думав, що ти вже пішов, навіть не попрощавшись, - засміявся Журавель. - Як смакує пісочок?

Кок не встиг відповісти солоним слівцем, як знову почувся голос Жука:

- Шпано задрипана, чи думаєте про мене?

- Ти дивись, він іще там? А ми думаємо, куди це його запропастило? - зажартував Журавель, заглядаючи одним оком в яму.

- Зв’яжіть свої ремінці від штанів, інакше не вилізу, - гукав Жук. - Тут повно води...

- Справа починає набирати державного значення, - ствердив весело Кок. - Скидай Журавлику, свого пояска. Ось тут мій і зав’язуй їх швидше, бо там Жук дуба ріже...

Журавель швидко зв’язав докупи два ремінці і спустив у яму.

- Тримай мене за ноги, - гукнув він Кокові. - Але тримай, бо коли пустиш...

Кок сів на пісок, заперся і вчепився за довгі ноги Журавля, який відважно майже по тулуб зникнув в ямі.

- Намагайся робити в піску діри і так вилазь, за ремінчики я не ручусь, вони...

Жук вхопився за кінець ремінця і, впираючись ногами в пісок, почав лізти вгору. Журавель помалу висувався з ями. Кок не випускав його ніг, відповзаючи назад.

- Давай руку! - донеслося з ями.

Журавель простяг руку, а друга, в якій він тримав ременці, раптом ослабла. Жук знову гепнув вниз.

- А щоб вам там нагорі волосся вилізло, - почав він лаятися.

- Не лайся, - заспокоїв його Журавель. - Хіба ж я винен, що ти моєї руки в темряві не знайшов. Пробуй ще раз.

- Бог трійцю любить, - додав упівголоса Кок. - Тягни, Журавлику, того катакомбника.

Знову ж повторилася та сама історія, на цей раз, одначе, з щасливим закінченням. Журавель

витягнув друга й Кок привітав Жука:

- Вітаємо тебе з щасливим поворотом із того світу! - він не витримав і зареготався.

- Регочись, заливайся на всю губу, - скривився Жук. - Хотів би я бачити тебе на своєму місці.

- Чого ж якраз мене? Мені вистачить і на тебе подивитися...

Жук поглянув на свою одежу. Увесь у мокрому піску, що поприлипав не тільки на одежі, а й на обличчі, подряпаний і в синцях, Жук виглядав незавидно.

Журавель з жалем дивився на пояски, від яких лишився тільки спогад у вигляді двох шматочків.

- Як же я тепер штани носитиму? - журився він. - Лишились ми з тобою, Коку, без підпори. Наші пояски згинули, рятуючи цього типа. Як же тепер по Одесі парадуватимемо?

- А якщо б там залишився, щоб тоді було? - запитав Жук.

- Нічого. Ти залишився б у ямі, а ремінці з нами. От і все, - пояснив Кок.

- Не тріпай там! - Жук подивився на Кока з удаваною злою міною. - Ходімте ліпше скупаємось.

- Нарешті ми почули від товариша доповідача мудре слово. Гайда купатись!..

Десь далеко на Пересипі, в малих одноповерхових дімках робітників і рибалок засвічувалися огні. Вони наче моргали, заплющуючи то одне, то друге око вікон.

Хлопці минули ще один залізничний насип, пройшли невеличким, зарослим бур’янами, полем і вийшли на широку косу морського пляжу.

- Ось воно, наше Чорне море!.. Купайся, братчики, скільки влізе. Я дозволяю, - Жук підійшов до води і набожно зачерпнув жменю води. - Просто не віриться, що ми вже коло нього...

- А пісочок такий дрібненький, такий солодкий! - Кок з насолодою простягнувся на піску.

- Для Жука він уже втратив смак, - усміхаючись, додав Журавель. - Йому тепер більш смакує море.

- Роздягаємося. Раз... два... три! - крикнув Жук. - За мною всі!

Журавель не дав себе довго просити і помчав у воду разом із Жуком. Лише Кок не поспішав. Він дивився на голі спини приятелів і кричав, весело заливаючися сміхом:

- Журо, дістань он там дна, дивись, Журавлику, щоб тобі бичок пупця не відкусив... Спіймайте мені краба... Тепер, хто довше під водою? Раз, два...

- Ей, голубе, а ти чого це тільки кричиш? - виринув з води Журавель, задоволено випускаючи з рота цілий водограй солоної води. - Капітане, ви що? Може, води боїтеся? Жуче, де ж ти?

- Я тут, - виринув і собі Жук, який все ще сидів під водою, думаючи, що змагається з Журавлем на час перебування під водою. - Хто виграв? - запитав він, відсапуючись.

- Ніхто. Нам треба того крикуна до води затягнути, - показав на Кока Журавель.

- Як? Він ще на березі? Ти що, здурів? Ану, ходи, бо затягнемо, тоді буде ще гірше...

- Громадяни, дозвольте сказати пару слів перед тим, заки ви почнете мене топити. Я...

- Згодом, згодом. А зараз, давай, сину... Море на тебе чекає.

Жук і Журавель прожогом вискочили на пісок і почали ганяти за Коком, що майстерно тікав їм просто з рук. Після біганини вони спіймали його, підтягнули до води й, взявши за руки й ноги, почали розгойдувати.

- Раз... два...

- Ви тільки не перекиньте мене до Туреччини! - просив Кок, який очевидно був цілком задоволений. - Я ж жива людинааа... три...

І малий полетів у воду, кумедно розмахуючи руками й ногами. Хлопці стояли й дивилися, де врешті покажеться Кокова голова. Але ніяких ознак на появу Кока над водою не було. Жук затривожено подивився на Журавля, а цей, довго не думаючи, стрибнув у те місце, де мав бути Кок. Зляканий Жук пішов за ним. Аж ось голова Кока з’явилася ген далеко від берега. Він сміявся, дивлячись як друзі, відсапуючись і відпльовуючись, кумедно повертали свої голови на всі боки й шукали товариша.

- Я тут! - крикнув він і, набравши повні легені повітря, знову пірнув під воду.

Жук і Журавель і собі поринули.

- Піймаймо того нахабу, - вирішили вони. - Тоді він побачить, де раки зимують.

Але піймати Кока було нелегко. Він мав на диво здорові легені й тримався під водою так довго, що Жук здався. Він чекав, поки малий сам не виплине і попаде їм до рук. Лише Журавель не примирився з програною, а вганявся за хлопчиною, немов дельфін. Врешті і він охляв. Тоді Кок раптом висунувся з води біля нього і задоволено запитав:

- Ну, а що?

- Але ж і плаваєш ти!.. Вилазимо. На перший раз досить.

- Я ще раз пірну, - сказав Кок. - Коли я у воді, мене важко з неї витягнути. От...

І він, як той морський бичок, махнув ногами і зник. Журавель задоволено дивився на море. От тобі й капітан! Таке куце, а так прекрасно плаває! А капітан тільки вдав, що він поплив десь далеко в море. Він підплив до Журавля і так щипнув його в ногу, що цей з несподіванки аж підскочив і йойкнув. Та Кок не дав йому отямитися, а потягнув у воду. Жук негайно кинувся йому на допомогу. Море враз закипіло від боротьби морських титанів, як сказав би капітан Кок. Видно було, як хлопці з’являлись над водою, то знову поринали. Нещасливо напившись морської води, Журавель виліз на беріг і звідтіля слідкував лише, як двоє його приятелів виладовували свою енергію. Нарешті і вони помучилися.

- Відкладаємо на завтра, - запропонував Жук. - Я вже готовий.

- Я ще ні, але приймаю вашу умову. - Кок ще раз набрав до уст води і так майстерно випустив її вгору, що Журавель на березі з задоволенням аж закректав.

- Капітане, дайте мені потиснути вашу руку, - сказав Жук. - Ви нас сьогодні потрясли. Від такого куцого я такого не сподівався.

- За слово куций ви зараз знову будете під водою цього Чорного моря, - загрозливо випростувався Кок. - Хочете?

- Дуже вам дякуємо за таку пропозицію.

Кок хотів ще раз пірнути, але Жук затримав його.

- Хвилинку, капітане. Одне запитання: коли ви хочете ночувати в Чорному морі, ночуйте. Але ми хочемо їсти і тому просимо вас уклінно приладнати нам вечерю, а потім собі і нам на здоров’я можете впірнати: хоч і ціле своє життя. Як ви на це? Скажіть, але щиро, ми люди свої...

- Чого ти до нього пристав? Плаває собі, нехай плаває. А ми самі пошамаємо. Може, чоловік не голодний. Плавай, плавай, хлопчику! - Журавель підморгнув Жукові.

Кок завмер. Він очевидно вирішував питання, чи далі поринати, чи повечеряти. Опісля зітхнув і вийшов на берег.

- А чи я не казав? - задоволено сказав Журавель. - Проміняв море на шамовку. От тобі й капітан!

- Поки я приготую вечерю, ви візьміть наше барахольце і поперіть. Тільки не так, ніби ви виконуєте п’ятирічку за один день. Сумлінно, чуєте?

- Слухаємо, ваше благородіє. Пішли, Журавлику, він нас убив.

- А де ж ми це барахольце розвішаємо? - ділово запитав Журавель.

- І на чому? - додав, розглядаючись, Жук.

- В період суцільної колективізації і техніки ви ще маєте лице завдавати мені такі дурні запитання? Певно, що на місяць не зачепите. Ну, й йолопів послала мені нещасна доля! - Кок зневажливо подивився на хлопців. - Чи не здогадуєтеся, що випрану білизну треба розкласти на піску? Сама висохне.

- Коли сама висохне, так чого ж її на піску класти? - не здавався Жук. - І я сказав, що висохне сама, тобто треба її попрати і покласти на пісок. Але досить вам базікати. Швидше до роботи. Майте на увазі, що їсти ми маємо малувато, трохи хліба й картоплі. Якщо завтра не подумаємо про поповнення, то... Зрозуміли?

- Та як не зрозуміли. Ходімо, Журавлику, а то він нас замучить промовами.

Білизна була випрана й розкладена на піску. За цей час Кок знайшов відповідне місце за невеликим горбком, що був межею між пляжем і невеликим пустирем, назбирав паперу, трохи гілля, що лежало біля засохлого кущика, й розвів багаття. Хлопці сіли голяком біля вогню і чекали, поки Кок не спече картоплю. Картопля трохи пригоріла, але це не перешкоджало з’їсти її з великим смаком.

- Усе? - запитав розчарований Журавель, коли хліб і картопля зникли.

- Зараз подадуть шампанське і морозиво, - поважно відповів Кок. - Ось я гукну.

І він справді гукнув у ніч.

- Прошу подати три пляшки французького шампанського і морозиво... Морозиво аж на двадцять копійок кожному!

- Чичас, - раптом почули вони відповідь. - Несу...

У Кока виступила гусяча шкіра. Журавель і Жук приготувалися скочити на рівні ноги, якщо зайде потреба.

Почулися кроки і біля вогню появилася якась постать. Кок з полегшено зітхнув, коли побачив, що це не міліціонер. Незнайомий лише стрельнув очима на хлопців. Але вони мовчки дивилися на непроханого гостя, який стояв і ніяково усміхався. На ньому було досить прилипне убрання, біла сорочка з викладеним коміром, а на голові кашкет з малим дашком. На ногах він мав сандалі, що їх звичайно носять літом одесити.

Гість трохи постояв, опісля ж присів біля вогню. Обличчя в нього було не погане, вражали тільки несимпатичні очі, примружені від диму цигарки, що звисала в кутку уст. Досить довгу мовчанку порушив Кок.

- Ну, а де ж те морозиво? - запитав він.

Незнайомий відповів густим басом:

- В місті в кіосках. Хіба ти з неба впав? А ви що тут голяка? Може вам робу покрали?

- Ще той не народився, хто б у нас щось вкрав, - похвалився Кок. - Ми оце скупались і, добре повечерявши, відпочиваємо. Голяка тому... А чи ти не слідчий, часом? Дивись, його все цікавить. Може б спершу привітався, як це водиться у порядних людей?

- По вас не видно, чи ви порядні. Важко розпізнати, на твоєму животі того не написано, - усміхнувся нічний гість, не виймаючи з уст цигарки.

- А ти хоч і піжоном, то я тобі скажу, що ти просто жлоб! - сердився Кок.

- А це чому? - здивувався незнайомий. - Хіба жлоби так виглядають?

- Точнісінько. Бо порядний жевжик не швендяє поночі і не турбує чесних людей.

- Невже ж? Якщо б я був жлобом, то я просто взяв би ваше барахло, що там лежить на піску, й адіос! Тобто, до побачення! І в чому б ви завтра гуляли? Ви звідкіля приїхали? - запитав раптово.

- Звідки знаєш, що приїхали? - нахмурився Кок.

Жук і Журавель мовчали. Журавлеві цей незнайомий когось нагадував і він намагався пригадати, де його вже раз бачив.

- Бо хто ж з одеситів купається вночі та ще й пере своє барахло? А після чого вам захотілося морозива? Чи не після картоплі?

Опісля незнайомий звернувся до Журавля.

- Чи не бачив я тебе раніше, корешок? Здається, що ми з тобою уже десь гуляли?

Журавель перебігав у думках усі свої зустрічі й місця, але ніяк не міг пригадати, де й коли

зустрічався з цим типом. Тому й мовчав. А гість пильно вдивлявся в його обличчя і дивно посміхався, нервово курячи цигарку.

- От і не пригадую. Але бачу, що й ти не можеш. Та напевно, що ми з тобою старі знайомі. Це добре. Може закурите?

Гість витягнув пачечку цигарок. Цигарку взяв лише Журавель, прикурив і, випускаючи дим, сказав до Кока:

- Принеси, Коку, нашу одежу, може вже трохи підсохла. Якщо ж ні, то тут біля вогню швидше висохне. Я вже змерз.

Кок встав і пішов по білизну. Він ще раз обернувся і кивнув головою Журавлеві, немов хотів сказати: ти дивись, поки я скочу.

Знову настала мовчанка. Здавалося, що сидять старі знайомі, які наговорившись, посідали відпочити. Повернувся Кок і Журавель одягнув на себе штани та підсів ближче вогню, щоб швидше вони підсихали. Кок усе ще сидів голий. Він тримав у руках сорочку, не знаючи, чи одягати її на себе.

- От ми й поговорили, - відізвався незнайомий, встаючи. - Ви продовжуйте курорт, а я піду. Ми напевно ще зустрінемося. Мда... Але все таки, де ж це я тебе вже бачив? - звернувся він до Журавля.

Блимаюче світло загасаючого огнища кидало навколо слабі, темні тіні. Море відбивало золоту доріжку місяця, що немов струмочок бігла з далекого таємничого обрію. Ніч була прекрасна. Віддалік шуміло місто, блимали огні маяка, немов хтось моргав великими червоними очима.

Так само як прийшов, незнайомий відійшов у ніч, не попрощавшись і не сказавши більш ні слова. Журавель мовчав, Жук теж не хотів порушувати тиші, тільки Кок не витримав і злісно сказав:

- Зіпсував настрій цілого вечора. Чого це він так пристав до тебе, Журавлику? Може, ви й справді десь зустрічалися?

- Не можу пригадати, - відповів спокійно Журавель. - Але напевно ми вже десь зустрічалися. Та не варто про це думати. Лягаймо спати.

Хлопці примостилися на піску й Кок зразу почав лічити зорі. Але дійшов до десятої, тієї, що була найяскравішою. А потім раптом зорі почали зникати, прийшов сон і обтулив хлопчину темним приємним покривалом.

Уранці наша трійка маршувала приморським Миколаївським бульваром. Вулиці були порожні, Одеса ще спала. Поблукавши трохи, хлопці присіли на відомих на ввесь світ сходах. Внизу розкинувся порт, в якому стояли великі, пузаті кораблі. Вони тулились до елеватора, з якого текла прекрасна українська пшениця. Якийсь рибальський човен виглядав немов крапка на плесі моря.

Кок милувався краєвидом, розглядаючись навколо. Ось ліворуч запущений і брудний «Луна- парк», направо мала залізничка-фунікулер, яка підвозила тих, що не бажали йти тими довгими, предовгими сходами. Просто перед сходами - пам’ятник дюка Рішельє. У його постументі незграбно застрягла важка залізна куля. Коли і як вона туди попала, ніхто не вмів сказати. Або просто не знав. В самому низу, де закінчуються сходи, через вулицю - маленька церковка. Вона вже давно перестала бути Божим храмом, тож стояла сумна, нагадуючи ті часи, коли в неділі одесити, особливо пристаневі вантажники й мешканці припортових дільниць, ходили до неї молитися.

Не зважаючи на ранній час, сонце почало припікати. Кам’яні сходи добре нагрілися і, зморені теплом, хлопці мляво реаґували на появу мужчини, що помалу ішов сходами, часто витираючи піт з лоба. Кок думав про те, що його спрага більшає, а Журавель таки сидячи досипляв ночі. Перехожий кинув оком на хлопців і рушив до них. На ньому була біла сорочка, легкі сині штани й елеґантні черевики.

- Ще якогось піжона до нас несе, - буркнув Жук. - Не дадуть спокійно насолоджуватися заслуженим відпочинком.

А незнайомий, зупинившись біля хлопців і ще раз витерши чоло, сказав:

- Сидимо, га?

Кок, не поспішаючи відповів:

- Думаю, що ніяк не виглядає на те, щоб ми лежали або стояли...

- Хочете, хлопці, дещо заробити? - раптом запитав незнайомий, байдуже оглядаючи пацанів.

- Дещо не хочемо. Для «дещо» навіть не рушимося. Але заробити добре, якщо це можливо, можемо, - пояснив Кок.

- Тож я пропоную вам добру працю. Нам для фільмування, отам внизу, на пристані потрібно людей для масових сцен. Двадцять п’ять карбованців на день.

- А що нам там доведеться робити? - цікавився Кок. - Я ще ніколи не грав у кіні. Це цікаво, якщо ви не заливаєте нам баків...

- Я шукаю за учасниками масових сцен. Поки гарна погода, мусимо фільмувати. Я напишу вам записочку і ви, не гаючись, чимчикуйте вниз. Там недалеко стоїть корабель «Україна» і там відбуватиметься масова сцена.

Незнайомий, не чекаючи відповіді, витягнув записну книжку й написав кілька слів.

- Я зараз і сам там прийду. А якщо б ви ще знали когось, що хотів би заробити, покличте. Нам потрібно досить багато людей.

Махнувши на прощання рукою, незнайомий пішов.

- Що ви, братчики, на це? - сміючись, запитав Кок. - Йому напевно подобалися наші фраки. Чи ви звернули увагу на те, як він на мене дивився?

- Еге ж, - сонно відповів Журавель. - Він лише з тобою і говорив, а на нас - «ноль вніманія».

- А що він там написав? - зацікавився Жук.

Кок подивився на записку.

- Тут написано таке, - почав він фантазувати, - посилаю вам для фільмування трьох прекрасних хлопців. Найменший - це вимріяний красунь і нова зірка. На нього прошу звернути найпильнішу увагу. Він здібний...

- Потягнути все, що лежить, разом з усім фільмовим барахлом, - додав Журавель.

Але Кок і оком не моргнув. Він продовжував:

- Здібний... от ти мені й перебив... страшенно здібний...

- Не так здібний, як страшенно, - поглузував Жук.

- Можна і так, - погодився Кок. - Але слухайте далі: другий, трохи більшенький, дарма, що він надто чорнуватий, може грати роль кочегара. Третій... - Кок подивився на Журавля, - може служити за щоглу або за стовп. Ну, що, чухраємо? Мене цікавість просто розпирає.

- Пождемо, аж тебе таки розіпре, і тоді підемо, - зажартував Жук. - Сімдесят п’ять карбованців на землі не валяються. Можна спробувати, коли той тип нам не збрехав. Шкода, що ми на базар не зможемо піти.

- Підемо іншим разом, - заспокоїв Журавель. - Зробимо капітанові приємність.

Поки хлопці збігли з сходів, добре упріли. При кінці сходів Кок оглянувся і кивнув рукою.

- Це ти кому? - запитав Жук.

- Дюкові Рішельє. Мовляв, постій трохи, зараз повернемося.

- Ааа, - поважно відповів Жук, - ти маєш високі знайомства.

- А ти ж думав? Мене вся Одеса знає. Чухраємо сюди направо. Я знаю, де стоїть «Україна».

За п’ять хвилин наша трійця була на причалі, але там було порожньо. Хлопці зніяковіли.

Невже той піжон збрехав? Вони вже хотіли смачно вилаятися, як за великим кам’яним бараком, що стояв поруч, щось сліпуче блимнуло.

- Значить там, - показав рукою Кок. - Піжон не обдурив. Гайда туди...

- Звідкіля ти знаєш, що якраз там, а не на Пересипі? - не повірив Жук.

- Бачиш, як щось блимнуло, напевно дзеркала. Ходім, побачимо. Це ж два кроки...

- Ти лише подивись, як йому закортіло стати кіноартистом. Що ж, ходімо, може й справді з цієї бузи щось вийде.

Кок перший прибіг на місце і зачарований завмер. Коли ж підійшли його приятелі, вони переконалися, що малий не помилився. На причалі, де стояв старенький пароплавчик, було досить людно. Збоку під великою парасолею сиділа група акторів і характеризувалася. Далі від них - ще більший гурт статистів, в одягах купців, офіцерів царської армії, міщан та вояків. Великі дзеркала відбивали сліпуче одеське сонце. Біля трьох фільмових камер метушилися оператори і їхні помічники. Через увесь причал гадюками звивалися великі й млі, грубі й тонкі, дроти.

На пароплавчику стояли моряки в кумедній уніформі. Серед них височів капітан, з люлькою в роті, який тоскно дивився в бік режисера, що з своїм асистентом обговорював, мабуть, наступну сцену. Ще молодий режисер, з сценарієм у руках, час від часу оглядав увесь причал, критично переводив погляд на статистів і помахом руки заспокоював капітана. Там, де сидів гурт артистів, був приклеєний великий аркуш паперу, на якому хлопці прочитали: «Кіно-студія Ленфільм. Ленінград». Біля самого пароплавчика ціла гора скринь, клунків і валізок, недалеко селянський віз без коней. Все це наші пацани оглянули за одну мить.

- Чи я не казав? - захоплювався Кок. - Чисто як у кіні. Лафа...

- Піди, запитай у якогось фраєра, де нам треба стати, чи як, - наказав Журавель. - Коли отак стоятимемо, напевно ніхто не дасть нам ні копієчки.

Кок голосно шморгнув носом, зробив поважну міну й рушив просто до стола під парасолею, за яким сиділи артисти. Він підійшов до «надзвичайно вродливої», як йому здалося, артистки й без усяких передмов запитав:

- До кого тут треба... так би мовити. Вибачте, добридень!

Артистка цікаво подивилася на пацана й, усміхаючись, запитала:

- Ви до мене?

- Нас прислав сюди якийсь піжон, - пояснив їй Кок. - Тут потребують артистів, так от ми й прийшли.

- Ви артисти? - повторила артистка.

- Так, ми артисти. З самого народження.

Ледве стримуючи сміх, артистка відповіла:

- Ви сказали, що «ми прийшли». Чи багато вас?

- Аж троє. Думаю, що нас вистачить. А яка ваша думка?

- Мені здається, що так, - щиро засміялася дівчина, але швидко схаменулася і поважно пояснила пацанові, - вам треба звернутися до помрежа. Он там. Бачите його? Він усе скаже, що вам робити.

До розмови прислухалися інші артисти. Один із них підійшов навіть ближче. Він був в уніформі полковника донських козаків. На грудях блищала ціла купа медалів та відзначень, з -під військового кашкета звисала чудова, пишна чуприна. Почувши Кокові слова, він презирливо посміхнувся і, звертаючись до інших колег, поглузував:

- Оці хохли всі з уродження артисти. І де їх стільки набралося?

Кок спалахнув. Він зміряв «полковника» від голови до ніг і в тон йому відповів:

- І розвелося на білому світі фраєрів, що вдають з себе артистів! Розвелося, як у сучки бліх.

Артист з несподіванки аж рота роззявив. Він хотів відповісти, але голосний сміх не дав йому й слова сказати.

- Вибачте, - Кок галантно звернувся до дівчини, що хустиною витирала заплакані від сміху очі, - вибачте і прошу не плакати. Ми за словом у кишеню не поліземо. Оревуар!..

Хлопчина вклонився і пішов до приятелів.

- Нам треба звернутися до того жлоба, що оце бігає, наче води після дині напився. Він нам усе пояснить. А той фраєр з медалями ще дістане від мене за образу.

- Що він тобі заливав? - запитав зацікавлено Жук.

- Назвав нас хохлами. Я не знаю, що це таке, але мені здається, що тітка колись пояснювала мені, що нас, українців, так називають кацапи. Все одно. Я йому ще покажу.

- Хохлами? - перепитав Жук. - Ага, цього не треба забути.

- Коли я був в одному таборі, - додав Журавель, - там усіх, що були з України, називали хохлами. Більшої образи для українців не було. Ми йому цього не подаруємо. А тепер ходімо шукати того помрежа.

- Ви навіть не переодягайтеся, - сказав спітнілий і заклопотаний помічник режисера. - Зараз усім пояснять, що треба робити. Дайте вашу картку, я зазначу на виплату грошей.

За хвилину всіх статистів скликав асистент режисера. Він виліз на якусь скриню і почав пояснювати.

- Ця сцена уявлятиме евакуацію білогвардійських військових відділів. Але й ви, цивільні, намагаєтесь дістатись на корабель. Між вами буде головна артистка і герой, який буде вас розштовхувати, щоб і собі врятуватись. Це він намагатиметься зробити за всяку ціну... Запам’ятайте: за всяку ціну! Інакше їх і вас порубають червоноармійці, які от-от наскочуть на пристань...

- Нічого собі перспективна, - зажартував хтось із статистів.

- Отож, - продовжував асистент, витираючи спітніле чоло, - ви собі уявіть, що ви рештки контрреволюції, рештки недобитої сволочі і єдина у вас надія врятувати себе і свою родину, це всісти на корабель, що відплине до буржуазних країн...

- Уявити легко, - знову пролунав голос з гурта статистів, але чи не пришиють опісля 58 статтю?

- Від цієї сцени, як ви її зробите, залежить, чи скоро ми закінчимо її і зможемо перейти до чергової... Тож більше метушні, одчаю, крику. Прошу приготуватися.

Асистент зіскочив з скрині. Відразу до причалу помалу під’їхали на візках фільмові камери й величезні дзеркала кинули на гурт людей сліпуче світло.

- Приготувалися? - крикнув асистент і підійшов до режисера.

- Приготувалися! - запищав за всіх Кок, а до своїх друзів шепнув: - Дивіться, отой фраєр, що я з ним говорив. Як він надувся. Та він, як бачу, головну рольку грає... Цікаво.

«Донський полковник» почав пропихатись крізь гурт статистів, тримаючи за руку дівчину, до якої звертався за порадою Кок. Це була його «наречена». Асистент махнув рукою, немов би давав наказ військові іти в наступ. Немов стадо баранів, статисти кинулися до східців корабля. Режисер поглянув на суматоху й значуче повернув голову до асистента.

- Стоп, стоп, - загорлав асистент. - Хіба так виглядає евакуація?

- А хто його зна, як вона виглядає? - донеслося з гурту.

- Чи ви ніколи не евакуювалися? - захрипло закричав асистент.

- На жаль, ніколи, - відповів за всіх Журавель, якому почало подобатися це кіно. - Ви лиш дайте нам можливість, ми дуже радо...

Статисти безпорадно стояли. Вони були перемучені спекою й очевидно не мали ніякої охоти грати так, як цього вимагав асистент режисера.

- Спробуємо ще раз, - наказав асистент. - На цей раз з головними особами фільму.

- Хлопці, увага! - попередив Кок. - Той фраєр теж полізе. Он бачиш, який пишний полковник.

А «полковник» набундючився і приготувався виявити свій акторський талант.

- Цей миршавий? - зацікавився Журавель. - І він посмів нас образити?

- Той самий, - потвердив Кок. - Отой, що преться першим. Прошу запам’ятати його благородну фізію.

- Запам’ятаємо. А тепер на прохання дирекції додамо до нашої сцени такого життя, що напевно нас не забудуть, - Журавель весело підморгнув своїм друзям. - Ви, корешочки, напевно мене розумієте?

- Сказавши щиро, ні. Але розуміємо вашу благородну думку. Ви хочете щось встругнути?

- Ми - за, - погодився Жук. - А що ти придумав?

- Нічого надзвичайного. Не спускайте очей з того жлоба й усе. Пхаймося до нього, а там дивіться, що я робитиму.

Асистент режисера знову звернувся до статистів.

- Пробуємо останній раз. Більше життя! Рухайтеся жвавіше, кричіть, вимахуйте руками, штовхайте один одного... Одним словом - грайте. Грааайте! - крикнув він в одчаю.

- Ми готові! - прокричали хлопці.

Решта статистів здивовано подивилася на них, мовляв, ви що, здуріли? Нам аби день якось скорше скінчити, а вони «ми готові»...

- Приготуватись! Акція!

Наша трійка перша побігла до східців, проштовхуючись до головного артиста, який сумлінно пробивався крізь натовп, тягнучи за собою героїню. Фільмові камери прицілювалися з усіх боків.

- Чудово, тааак, - заохочував асистент, - продовжуйте!..

Але в цю хвилину наших хлопців відтиснули від героя. Тож пацани не на жарт почали змагатися з товпою статистів, аби знову приблизитися до своєї жертви. Нарешті їм пощастило й несподівано чиясь невидима сила почала підносити героя понад голови статистів. Він незграбно чіплявся за чужі голови, щось кричав, але статисти, пам’ятаючи наказ асистента, ревіли, немов би їх хтось різав.

- Чудово, природньо, молодці! - захоплено гукав асистент. - Так його, вище...

Героя піднесено ще вище, він майже плавав у повітрі. Опісля він зробив невиразний рух усім тілом і, розчепіривши руки, полетів у воду.

- Стоп, павза, - закричав асистент. - А тепер повторимо цю сцену. Товаришу Борисе, товаришу Борисе, - гукав він у натовп. - Ви і Тамара на свої місця.

Але «товариш» Борис чомусь не з’являвся. Всі безпорадно оглянулись. Аж героїня, яка була свідком випадку з «товаришем Борисом», вияснила асистентові:

- Борис впав у воду...

- Що? - злякався асистент. - Хто впав у воду?..

- Товариш Борис, - гукнули хором хлопці. - Він чомусь піднісся в повітря і... Може, хотів скупатися? В таку спеку це єдиний спосіб дещо прохолодитися.

Асистент як ошпарений кинувся до води. Всі з цікавістю дивилися, як унизу, між східцями і пароплавом, бовталася у воді постать Бориса. Вона прокричала: «Рятуйте, тону-уу!», і зникла під водою.

- Надзвичайно натурально тоне, - поважно завважив Кок. - Я від нього цього не сподівався. Талант!..

- Та чого ж ви стоїте? - закричав режисер. - Рятуйте!..

- А ми не вміємо плавати, а тут глибоченько, - відповів Кок. - Нехай собі трохи рибки половить.

Та в цю хвилину хтось кинувся у воду й вхопив потопельника, що ще раз виринув на поверхню води. Хтось кинув рятівничий пояс і за хвилину товариша Бориса витягнули на берег. А коли витягнули... дружній регіт покотився пристанню.

Донський полковник згубив перуку свого чорного волосся, і прекрасна лисина засяяла на ввесь причал. З гордої постави і зарозумілості не залишилося ні сліду. Вигляд у нього був такий кумедний, що всі присутні, разом із режисером і асистентом, просто лягали від сміху. Товариш Борис лежав на гарячому камінні пристані і, здавалося, не дихав. Сміх ущух і всі розгублено переглянулися. Тоді з пароплавчика скочив засмаглий кочегар і почав рятувати полковника, пристосовуючи штучне дихання.

- Ач, який егоїст, - сказав Журавель, дивлячись, як з уст Бориса пішла вода, - подивіться, скільки він водички попив. Мабуть, хотів ціле море в себе втягнути.

За деякий час артист опритомнів. Режисер зрадів і наказав понести його в тінь парасолі. За ним потягнулась решта артистів. Асистент проголосив перерву і статисти, зі сміхом коментуючи пригоду, розійшлися. Наша трійця і собі подалася геть, шукаючи затінку.

Хлопці посідали в тіні великого бараку на купі корабельних канатів, від яких пахло морською травою і смолою.

- На перший раз з нього вистачить, - задоволено ствердив Кок.

- Це йому за хохлів! Може, варто було його довше потримати в воді, напевно зм’як би не так, - засміявся Журавель. - А як прекрасно він бульки пускав.

- А як лисиною засвітив, - пригадав Жук.

- Цікаво, чи й далі він буде таким чванькуватим? - запитав Кок. - Може, купіль йому придалася. А яка ваша думка, товаришу професоре? - звернувся він до Жука.

- Ні, братику. Цей з тієї породи, що всією своєю мізерною душею ненавидить Україну. Для них вона завжди буде хохлацькою країною, «Малоросією». Це той чистокровний кацап, про якого мудро казала твоя тітка.

- Тітка у мене добряча, - зітхнув Кок. - Дай, Боже, їй багато років прожити!

- Де вона, у Києві? - запитав Журавель. - Може б ми колись до неї навідалися?

У Кока засвітилися очі. Напевно в нього промайнув спогад про добру тітку...

- Та ми, крім тітки Кока, нікого з родичів не маємо, - завважив Жук. - Обов’язково треба її відвідати. Чи не майнути б нам до Києва?

- Восени, - пообіцяв Журавель. - Ми ще не встигли в Одесі погуляти.

- Але ж і гуляємо ми, - скривився Жук. - Вже, мабуть, друга година, або й далі, а досі не ївши. І в тому винен Кок.

- А чому ж я винен? - здивувався пацан. - На чому ж і з чого маю тут приготувати для вас обід? Ми ж учора всі свої делікатеси поз’їдали. А він - «Кок винен»!..

- Тому ти винен, що захотілося тобі стати відомою кінозіркою, не знаєш?

- Мені вже відхотілося, - враз засумував хлопець. - Я думав, що цікавіше буде, а воно...

- Чи довгої так чекатимемо? - Журавель кинув оком на опустілий причал. - А ось щось приїхало, дивіться!

На причал в’їхало невелике вантажне авто й зупинилося недалеко парасолі. До авта підскочили всі артисти.

- Я так і знав, - зітхнув Жук, - ви дивіться, братики, для них привезли шамовку.

Справді, всі, хто підбіг до авта, тримали в руках великі білі булки, ковбасу, сир, пляшки вина. В бік авта дивилися не тільки наші хлопці. Всі статисти жадібно слідкували за майже небаченою в Одесі сценою: жадної черги, білий хліб, м’ясиво...

- Може, й нам дадуть, - непевно сказав Кок.

- Напевно, вони помилково дають отим жлобам. Зараз і до нас під’їде, роззяв ширше рота!.. - Журавель сплюнув. - Ми їм дуже потрібні.

Авто постояло ще кілька хвилин і від’їхало.

- А я не казав? - Журавель раптом встав. - З мене досить. Ходімо, скажемо, щоб заплатили за пів дня і чухраємо на базар.

Друзі погодилися.

- Вам чого? - невдоволено запитав асистент, смачно заїдаючи. - Коли треба буде, я покличу...

- Ми вже закінчили, просимо заплатити.

- Як? Що закінчили? - не зрозумів асистент.

- Нашу працю з вами.

- Але ж ви знаєте, що треба бути увесь день, вам про це говорили?

- Так, але не говорили, що ми мусимо тут з голоду повмирати.

- Я вам нічим допомогти не можу, - асистент розклав безпорадно руки. - Не можу...

- Тоді заплатіть нам і все буде гаразд.

- І цього не можу зробити. Ви повинні бути тут увесь день. Тому ми так добре платимо. Перетерпіть ще пару годин...

- А чому ви не можете перетерпіти і їсте? - не втерпів Жук.

Асистент, який хотів відійти, зупинився. Він зневажливо подивився на хлопців і крізь зуби процідив:

- Ми інша справа.

- Я щось не второпав, - не заспокоювався Жук. - Може, поясните, яка різниця між «ми» і нами, всіма статистами?

Асистент почервонів, але презирливо сказав:

- Ми - це ленінградці, або москвичі... А ви... - і махнув лиш рукою.

- Ось мені вже все ясно. Ходімо, хлопці, від цієї зарази, від неї ми нічого не дістанемо.

- Що ти сказав? - гаркнув асистент. - Ану, повтори...

- Якщо це тебе дуже цікавить, я з радістю, - вмішався Журавель. - Зараза!

- Ви... ти, шантрапа, я вас... - позеленів асистент, плюючись хлібом.

- А ти паразит, от що «Ми ленінградці, ми москвичі!» - перекривив Кок. - Ти чий хліб їси? Ану, скажи? Може, з Ленінграду привіз?

- Та я вас зараз до НКВД віддам! - прошипів асистент і рушив до парасолі.

- Бачили таких, не злякаєш, - гукнув йому у слід Журавель. - Фраєр ленінградський!..

- Барахло московське, - додав вдоволено Кок. - Барахло, чув?

- Треба й мені йому на дорогу побажати, - сказав Жук і гукнув, - кацап!

Асистента немов хто по голові вдарив. Він повернувся і хотів кинутися на хлопців. Але в цей час на причалі, де бігли дроти, піднявся огник, вдарило сліпуче світло й запахло горілою гумою.

- Дроти горять! - закричало декілька голосів. - Рятуйте реквізит!..

Асистент побіг до причалу, забуваючи про хлопців, що спокійно пішли геть.

- От тобі й сімдесят п’ять карбованців! - засміявся Журавель. - Бачили, як вони нас накрили? Нічого, капітане, ти не журися, - потішив він Кока. - Колись ще будеш великим артистом.

- Та я нічого. Головне, що ми грали в кіні. А на решту наплювати.

- Правильно, - погодився Жук, - Ми добре йому сказали.

- Дивіться, яка краса! - раптом одвернув їхню увагу Журавель.

За розмовою хлопці і не спостерегли, що вийшли на причал, де стояли дубки, що привезли кавуни й дині з Херсону. Над морем плив чудовий, терпкий запах баштанів.

Дубків було безліч. По дерев’яних, перекинених з кожного човна, східцях, бігали люди й виносили, кидали, тягали цілими кошами кавуни. На березі біля кожного дубка стояли великі одеські вози на пару коней, так званих «бендюжників». В повітрі стояли гамір, сміх і лайка.

- Оце справжнє кіно, - захопився Кок. - От, де життя...

Він жадібно втягав носом усі запахи пристані й у своїх думках уже мчав дубком до Херсону. Навколо великі хвилі, вітер роздуває вітрила і весело насвистує у всіх щілинах... Але кермо в надійних руках. Кок прикладає руку до чола, чи не видно бува якоїсь небезпеки?..

- Ти що? - раптом він почув біля себе голос Журавля, що здивовано дивився на малого. - Може тобі окулярів треба?

- Я... ні, це просто так... - опам’ятався Кок. - Від сонця, - і глибоко зітхнув.

Хлопці підійшли до найближчого дубка. Він стояв, як і інші, носом до причалу. На ньому метушились кремезні, без сорочок, люди. Засмаглі від вітру й сонця тіла, по яких спливав піт, виблискували під гарячим промінням одеського сонця. За дубком з усіх боків цілий ліс щоглів. Здавалося, що: вони виринали з води.

Опущені різних кольорів вітрила, сонно хилилися над водою. Та й самі дубки були всяких розмірів, мирно дрімаючи один біля одного та потираючись своїми боками. У воді, серед великих синьо-фіалкових плям олії плавали червоні плями розбитих кавунів. То тут, то там блискала жовтою шкіркою диня.

- Гей, ви, чого так роти порознімали? - гукнув до хлопців чолов’яга, який стояв на дубку й приглядався, як цілий ланцюг кавунів біг до воза на березі. Їх передавали з рук до рук вантажники.

- Кавунів не бачили, чи що? - чоловік тепло усміхнувся і пакмув свою люлечку. - Ставайте з нами до роботи. По кавунові заробите... Це ж не абиякі кавуни. Чули про Таврію? Так от, - додав він гордо, - вони звідтіля.

- Вже раз заробили, - неголосно відповів Журавель, - вистачить з нас.

Але Жук був іншої думки. Йому сподобався той чолов’яга з Таврії. Адже ж батько так багато про неї оповідав... Пропонує заробити по кавунові, але жартує... Може, й справді допомогти йому?

- А може б ми помогли? - несміливо запитав Кок. - Покоштуємо кавуна...

- Я згідний, Коку, - відповів Жук, - а ти, Журавлику?

- Що з вами поробиш! Ходімо! - погодився Журавель.

Чоловік на дубку бачив, що хлопці вагаються.

- Та ідіть до нас, - гукнули вантажники. - Не з’їмо. Ви ж ще не доспіли...

У відповідь почувся дружній регіт.

- Побачимо, чи зможете піднести оцього з Олешок, - один білявий велетень узяв у руки здоровенного кавуна і кинув його сусідові немов картоплину.

- Коли вони беруть нас «на слабо», то вже хоч-не-хоч, а мусимо іти - пояснив Журавель.

- Ходімо хлопці, й тримайся. Зціпи зуби і не вдар обличчям у калюжу...

Вони підійшли до ланцюга вантажників. Ці, весело переморгуючись, зробили для хлопців місце. І знову побіг потічок кавунів і динь...

- Тримай! - гукали один одному вантажники. - Тримай! Іде з Голої Пристані...

- А ось летить з Очакова ...

- Херсонський, хлопці... Оце кавунчик...

«Херсонський» перелетів через десяток рук і попав до Кока, який захитався і мало кавуна не випустив.

- Ледве хлоп’ятка з ніг не збив, вибирай меншенькі, - жартували в гурті.

- Меншенькі в нас не водяться, - відповів йому чоловік з дубка, - хіба більшенькі...

Наша трійця спітніла. Боліли спини й руки, але хлопці зціпили зуби і намагалися кидати так, як і інші. Вони нишком слідкували, як треба підхоплювати кавуна чи диню від сусіда і як треба кидати далі. Опісля навіть вправилися. Найгірше було Кокові. Ті, що кидали перед ним, були височенного росту, тож доводилося хлопчині кидати свого кавуна ніби до неба. Але той, що стояв біля Кока, непомітно підійшов ближче до нього і майже відбирав від нього з рук. Але при тому він далі кричав, ні, просто гудів на ввесь причал, відвертаючи увагу інших.

- Тримай, малий, трииимааай... Добре, молодець з тебе, люблю таких...

За годину навантажено останнього воза. Вдаючи злих, бендюжники гукнули на коней і вози потягнулися шнурком в напрямі Воєнного спуску. На причалі почало втихати. Праця на дубкові, де стояв чоловік із люлечкою, на його наказ зупинилася.

- Кінчааай! На сьогодні вистачить... Хлопці, полуднувать!..

Останнього кавуна так і не докинули. Він упав на гаряче каміння причалу і розсипався сліпуче червоним нутром. Всі задоволено поставали, хвилину відпочиваючи й розправляючи бронзові тіла. Опісля один за одним, а було їх чоловіків із десяток, посунули на дубок.

Старші посідали в тіні вітрил, а молоді відром черпали воду з моря і під жарти та сміх поливали одіта одного.

Наші хлопці постояли, постояли і рушили за останніми возами. Вони були мокрі від поту й штани неприємно ліпилися до ніг. Але пацани були задоволені.

- Хлопці! - почули вони позаду себе. - А ви це куди поперли?

- Це не до нас, не хвилюйся! - заспокоїв Кока Журавель. - Поїхали, поїхали...

Але той самий голос уже сердито наздогнав їх.

- Та я до вас, трясця вашій печінці. А їсти ж хто буде?

Хлопці обернулись і побачили чоловіка з люлечкою, що напіввисунувся з невеличкої каютки й махав до них рукою.

- Повертай оглоблі... Швидше. Ач, які... - він ніби розсердився і знову зник у каютці.

- Може, жартує? - висловив загальний сумнів Журавель.

- Напевно, - погодився Жук. - Ми підійдемо, а він... Знаємо такі штучки: «чого прийшли»?

Та тут решта вантажників, які вигідно посідали і курили, гукнули, не змовляючись:

- Ходіть, хлопці, до нашого гурта. Ми не кусаємось... Ходіть!

Наша трійця рушила до дубка. По східцях вони перейшли до вантажників.

- Сідай, де хто стоїть, - зажартували вантажники. - От ми зараз до моторів трохи пального докинемо. Миколо, чи ти там пропав? - гукнув один із вантажників у середину каютки. - Давай їсти, бо твого дубка почнемо гризти.

Лоцмани, а не вантажники, як спершу думали хлопці, були різного віку. Були й сивуваті, справжні морські вовки. На своєму віці вони з сотню разів, чи то в бурю, чи в негоду, махали з Одеси до Херсону або навпаки. Переважно возили кавуни, дині, яблука, виноград. Возили й знамениті олешківські абрикоси. Усе, що давала щедра й плодюча українська земля, особливо в Таврїї. Такі подорожі були для цих людей звичайністю. Отак ніби переїхатись з одного села до великого міста. Свої дубки вони любили. Бо дубки для них були те, що для доброго господаря коні й віз.

Сам дубок був схожий на невеличку пузатеньку барку. Він низько сидів у воді і був кремезний і відпорний на всяку погоду як і їхній господар. Дубки ходили переважно під вітрилами, яких було два-три, про що свідчили невеликі щогли. На дубку був ще кубрик - невеличка каюта, в якій варили їсти і де спали під час плавби. Залога дубків була невелика - п’ять-

шість людей, залежно від величини дубка. Але, коли був більший вантаж кавунів чи динь, то пливло більше людей.

На дубку, куди прийшли наші пацани, були теж і молоді хлопці, які привчались до моря. Такі молоді учні проходили добру школу й чимало з них опісля ставали капітанами, штурманами чи механіками на справжніх кораблях. Вони водили українські кораблі по всіх морях світу.

- Гей, там на горі, тримайте! - почулося з каютки, з якої раптом попливли такі пахощі, що в усіх присутніх аж слинка потекла.

- Іде наш дорогенький, іде, - протягаючи руки до каютки, гомоніли лоцмани.

Дужі руки витягали вгору здоровенний осмалений казан.

- Щоб ні одна краплина не впала! - бідкалися ті, хто витягав. - Тут. Став обережно... Ох, і пахне, біда. Просто кладе.

За казаном появився і кухар. Це був отой чоловік з незмінною люлечкою в зубах. На ньому чистенька вишита сорочка. Коротко підстрижене волосся, густо всіяне сивиною. А очі такі сині, ніби в них сховалося усе море.

- Це наш старший, - пояснив один із лоцманів. - Він і куховарить. Краще за нього ніхто такого не зготує... Сідайте, хлопці, ближче. Тут не можна ґав ловити.

Власник вишитої сорочки тримав у руках цілий оберемок дерев’яних ложок. Він поклав їх на розстелений біля казана рушник з мережаними краями.

- До роботи, до роботи! - закликав він. - Покажіть, чи ви так само вмієте їсти, як і кавуни вантажити.

- За те не турбуйся. Ось ми зараз його знищимо.

Усі посідали півколом, порозбирали ложки поміж себе й хлопцям дали по одній. Молодим нетерпеливилось. Вони жадібно поглядали на казана, то на свої ложки, але не починали їсти, їх стримували суворі погляди старших.

Нарешті господар витягнув люлечку з уст, старанно вибив попіл до води і присів до гурту. Він мовчки нахилив голову і так завмер. Усі затихли. Наша трійця пацанів спершу не зрозуміла, в чому справа. Але опісля Жук непомітно штовхнув Кока. Всі мовчки молилися.

Нарешті скінчили молитву. Дружно опустилися ложки в казан. Коли хлопці і собі покуштували їжу, аж крякнули.

- Що? Як вам? - запитав один із лоцманів. - Чи їли колись таке?

- Ніколи я не їв такої смачної каші, - щиро відповів Кок, облизуючи ложку.

Усі зареготалися.

- Це, синашу, не каша, а по нашому називається куліш. Колись чумаки, якщо чував про таких, варили...

- Та де йому про чумаків чувати. Він оце, мабуть, недавно і ходити навчився, - їжте, хлопці, і вдома розповісте, яким кулішем ми вас годували.

- От і не розповімо, - відважно сказав Кок.

- А це чому? - запитало відразу декілька голосів.

- Бо ми не тут живемо, - пояснив Журавель.

- Ага, ви приїжджі?

- Вчора лише, - додав Жук.

- А де ж ваші батьки? - підсовуючись до хлопців, запитав білявий велетень, що вантажив кавуни разом із Коком.

- Нема в нас батьків, - тихо сказав Кок.

- Як-то нема? - не зрозумів господар й уважно подивився на хлопців.

- Та от... як воно... ми безпритульні.

Хвилина мовчанки. Всі навіть перестали їсти.

Потім господар співчутливо запитав:

- Та все ж колись вони у вас були?

- Були. Інакше ми оце з вами кавунів не вантажили б, - усміхнувся Кок.

- Ти диви... От воно яка штука. Так ви справді безпритульні? - нахилився сивовусий лоцман, що досі не приймав участі в розмові.

- Справжнісінькі, без усяких домішок. Чистокровні, - відповів Журавель, непомітно розстібаючи ґудзика на штанях. Він уже не міг дихати. «Пережерся!» - з докором подумав сам про себе.

- Та все ж, де ваші батьки? Вибачте за цікавість. Ми люди свої ...

- От у нього, - Жук показав на Кока, - повмирали... з голоду. У нього - показав на Журавля - розстріляли всю родину. Матір, батька і братів. Тут уже в Одесі. Моїх позасилали... Здається, на Соловки, не знаю...

Знову впала мовчанка. Дехто хотів закурити, але так і залишився із піднесеною до уст цигаркою. Звичайно, для присутніх це не була аж ніяка новина. Голод, арешти, розстріли. Але на них чомусь зробило величезне враження те, що ці пацанята оповідають про себе так просто. До того говорять українською мовою. «Це ж наші діти!» - подумав не один із них.

Нарешті хтось неголосно запитав:

- А як же ви живете? І де?

- Живемо, як бачите, де захочемо. Сьогодні в Одесі, завтра поїдемо до Харкова, пізніше на Кавказ, Крим... Як живемо? Це вже інша справа. На це не важко відповісти. Як можемо. І де можемо...

- А... ви, може, і... - не закінчив хтось своєї думки, засоромившись.

- Крадемо? - запитав Жук, зрозумівши запитання. - Трапляється. Але це коли ми дуже голодні і заробити не можемо. Але лише в тих, хто забагато має. На базарах. У спекулянтів. Цих не шкода.

- А міліція вас не чіпає?

- Міліція? Та це ж наші найкращі приятелі, - гірко усміхнувся Журавель.

Присутні й собі усміхнулися. А Кок, довго не думаючи, почав оповідати про незліченні пригоди хлопців. Оповідав так майстерно і з таким гумором, що не раз дружній регіт плив понад море. Лише старший лоцман увесь час покивував головою.

- На цьому наше гостювання закінчуємо, - сказав, встаючи, Жук. - Дякуємо вам за хліб, сіль і за куліш.

- Постривайте, хлопці. Ми вам винні по кавунові, ви їх чесно заробили.

- О, за кавуни дякуємо. Ми тільки вийдемо з ними, а фараони тут як тут. Забарабають за крадіж.

- От що, пацанята, - встав і старший, - не відмовте нам... Ми тут вам дещо приготували. З одягу. Воно, правда не нове, але ціле й чисте. Може, і не дуже воно буде на вас, та не наша вина, що ми всі повиростали на таких козарлюг.

- А я ось маю трохи сала, - встав інший.

- Я маю цілу хлібину, я... - відразу загули всі. - Візьміть, вам воно буде потрібне. Ми і так завтра на Херсон...

Кок чогось увесь час м’явся. Він насуплював чоло, усміхався, опісля знову ставав поважний. Щось його мучило, але він не мав відваги сказати. Нарешті підійшов до старшого і, несміливо потягнувши за руку, запитав:

- А чи не могли б ви взяти нас зі собою до Херсону? - у цю хвилину очі Кока були такі дитяче добрі й такі просючі, що старший не витримав і відвернувся.

- Не можу, сину, не можу... - він теж захвилювався. - Нас контролюють в морі човни прибережної охорони НКВД. Коли б вас знайшли... До чортової матері, - раптом з душі вилаявся. - Я б зараз вас узяв. До себе... Я в Херсоні недалеко пристані. Запитайте про лоцмана Вусатого. Вам покажуть.

- Та і до мене прошу, і до мене, - загомоніли інші лоцмани.

Кок, хоч і не мав надії від’їхати дубком, все ж був надзвичайно вражений відмовою. Він ладен був заплакати. Таким хлопці бачили його вперше.

- Він у нас капітаном мріє бути, - пояснив Жук, якому теж стало шкода малого. - Тому його від води не відтягнеш. Не журися, - потішив він Кока, - колись при нагоді напевно дубком до Херсону махнемо.

- Та я... не журюся, - підтягнув носом Кок. - Я вже не журюся. Не можна, так не можна... - і хлопець відвернувся, щоб не зрадити сліз. - Я вже...

- А, може, все ж таки... - запитав велетень, який від Кока не відступав ні на крок.

Йому ці хлопці, а особливо найменший так припали до вподоби, що він готовий був зробити все, щоб їх узяти з собою.

- Ти ж знаєш, що неможливо. Гадаєш, що я про це не думав? - старший почухав стрижену потилицю. - Думав я, братику, думав... І нічого не видумав. Коли б ми це везли якийсь вантаж, то інша річ. Заховали б так, що й... Але порожняком повертаємо. А ті напевно усе перериють горі дном. Вони це вміють.. Туди ж їх до сто сот... Ходімо, хлоп’ята, в кубрик, там ми вас переодягнемо. Коли буде трохи завелике, якось уріжемо чи зашиємо, - сказав Вусатий і поліз у каютку.

За ним полізли й хлопці. Решта залишилась на покладі. Замовкли розмови. Чомусь уже не хотілося і жартувати, не чути було й звичайного в цей час співу. Хто був з інших дубків, пішов до себе, попрощавшись із господарями. І не один лоцман поніс у душі спомин про трьох українських дітей-безпритульних.

Пристань затихла. Світлячками мигали скупенькі ліхтарі на дубках. Небо почало затягатись чорними хмарами. З моря несміливо повіяв вітер. Потім він дмухнув сильніше, заліз у щілини і тоскно заспівав. З чорного обрію наближався шторм.

Наша трійця вийшла з каютки. На них були чисті моряцькі сорочки. Правда, штани висіли трохи незграбно, особливо у Кока, але на це не зверталось уваги. В кожного під пахвою пузатенький клунок. Вони попрощались з своїми новими приятелями внизу. Вийшов лише Вусатий. Він провів своєю шорсткою рукою по Коковій чуприні, потиснув руки Журавля і Жука. Постояли трохи мовчки. Кожний із своїми думками. Потім рушили на беріг. Ще довго блимала люлечка на дубку, аж і її накрила нічна темрява.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.