Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018
Лисяча родина
Лотоцький Олександер
Всі публікації щодо:
Лисичка-Сестричка народилася в лісі, у глибокій норі. Там було темно, але вона не відчувала того, бо лисенятка спершу бувають сліпі й починають бачити аж за два тижні. Лисичка почувала, що їй тепло і м’яко в лігві, бо воно було вистелене сухим листячком, травою та мохом.
Та й спритно ж була вирита оця лисяча домівка! Між грубим корінням старого дуба ледве було помітно купку землі. Тут лиси почали рити свою нору, а потім закидали початок нори землею, щоб затаїти своє житло від чужого ока; замість того прорили аж два непомітні виходи в густі кущі. Як застукають коло одного, то можна другим утекти.
Посеред нори, глибоко під землею, було лисяче лігво, де виводилися лиси. Місця тут було доволі для всіх. Не тільки старий батько, Лис Микита, та мати лисиця могли тут розлягтися по своїй уподобі, ще й п’ятеро їх дітей могло тут вовтузитись, борюкатися та іграшки заводити.
У нашої лисички було двоє братів і дві сестри. Жили вони в добрій злагоді, не дряпались, не кусались. Лисичка була найвеселіша та найжвавіша за всіх; вела перед у всіх виграшках, і брати та сестри дуже любили свою дотепну сестричку. Так її й назвали - Лисичка-Сестричка. Гуляючи, лисенята вигадали й співали таку пісеньку про свою сестричку:
Хвіст пухнатий, гострі вушка,
Бистра, жвава, як та мушка,
Веселенька, як та птичка,
Наша Лисонька-Сестричка.
На забани і на лови
Перша всюди й скрізь поспіє.
Лісові звірячі мови
Так, як рідну, розуміє.
Розбере і слід і голос,
Кожне пір’ячко і волос,
Кожну шпарку і гніздечко
Чи внизу, чи на вершечку.
Хитро-мудро, тишком-нишком
Скрізь діткнеться носом-личком,
Де повільно, а де жваво,
Де наскоком, де лукаво.
Над хитрішими схитрує,
Хоч кого перемудрує
Наша милая сестричка,
Над лисичками лисичка!
Лисяча наука
Старі лиси любили своїх дітей. Мати і на хвилинку їх не покине - годує молочком, купає їх, вилизуючи язиком, і не дає їм заводити між собою бійку. Про їжу для матері старався Лис Микита: то зайчика принесе, то яку птицю, часом курку, а то й мишу, рибу чи хоч жабу.
Лисенята ростуть, вже й бачити почали. Стала їх мати на світ із нори виводити. Ой, як же любо їм було на траві біля нори гуляти. Які лиш іграшки вони заводили, які штуки Лисичка- Сестричка вигадувала!
Ростуть лисенята, але їм самого матірнього покорму замало. Аж пищать, коли їсти хочуть. Став для них і батько їжу носити. Та не просто принесе щось уже готове, а конче постарається якесь живе створіння принести, щоб дітям наука була, як з ним справитися, як його їсти. Принесе мишку, ледве живу, пустить між дітей. От і почнуть вони з нею вовтузитися, скубуть її з усіх боків, геть порвуть на ній кожушок (...)✵
Дістав з саней доброго дрючка, підійшов до вовка, розмахнувся та як тарахнув його, то вовк ледве з місця підвівся та й побіг, не оглядаючись, куди очі бачать.
- Отже, - каже лисиця до дітей, - хто хитрий та мудрий, тому ні звір, ні людина не страшні. Наш рід лисячий завжди мав добру славу ні розуму, ні спритности йому не бракувало.
Самі люди розказують своїм дітям багато казок про те, як наша лисяча порода не раз, було, перемудрить їх.
- А ви, мамо, знаєте ті казочки? - допитуються лисенята.
- Та таке не раз бувало, що, відвідуючи село, тих казок під вікном наслухаєшся.
- Розкажіть же, мамо, розкажіть хоч одну казочку! - просять діти.
- Ну, добре, слухайте та навчайтеся, як треба мудрим бути!
Собака
Одного разу вся лисяча родина сиділа перед печерою. Мати щойно вернулася з ловів, принесла смачну курочку, і діти добре нею поласували.
Аж ось здалеку почувся якийсь звук, досі тут нечуваний. Мати насторожила вуха. Скоро виразно почулося: гав-гав-гав! Лисиця зразу пізнала собаче гавкання і гаркнула дітям одно слово: «Собака». Самим лиш помахом голови вона дала знак дітям, щоб ховалися до печери, а сама кинулася в кущі - в ту сторону, звідки чулося гавкання. Через якийсь час собака так радісно і голосно загавкала, наче говорила: «Ось-ось він, свіжий слід лисиці!». Лисенята аж тремтіли в печері, бо боялися за долю матері. «І чому вона не сховалася разом з нами в печеру? - думали вони. - Чому пустилася на очевидну небезпеку - туди, де собака гавкала?».
Але скоро радісний голос собаки замінився на якийсь непевний, а то й зовсім замовк. Видно, собака загубила слід та й почуває себе ні в сих, ні в тих. Аж ось і мати прожогом вбігла в печеру. Вона була мокра, немов щойно скупалася. Діти кинулися до неї, скавулять з радості.
- І чому ти, мамо, покинула нас та побігла на той собачий голос? - запитала крізь плач Лисичка-Сестричка. - Ти ж могла там загинути та нас осиротити.
- Ох, ти ж моє мале та нерозумне! - відказала лисиця, ніжно облизуючи свою улюблену доню. - Для того я й побігла, щоб відвести собаку від нашої печери. Собака, видно, натрапила на недавній мій слід, що залишила я, вертаючись з куркою. Треба було відвести собаку новим слідком від нашої домівки. Я так і зробила. Побігла спершу в сторону собаки, а потім подалася вниз до річки. Собака знайшла мій свіжий слід, побіг ла тим слідом, а я тим часом скочила в річку, пробігла по дні біля берега, вискочила з води та й сюди прибігла. Собака ж загубила мій слід у воді й досі там гавкає над річкою. Ось, ходім, подивитесь!
Лисенята вибігли з печери і з-за куща дивилися, як понад річкою бігав, висолопивши язика, якийсь звір, схожий на вовка. Він крутився по березі, схиливши до землі морду, біг по сліду до річки, спинявся над річкою та сердито гавкав.
Він сердився, бо вода не залишає сліду. А лисяча родина на горі за кущем аж качалася від сміху, що так одурено того лисячого ворога. За якийсь час собака втомилась і подалася додому, в село.
- Тепер ви бачили, діти, собаку! - сказала лисиця. - Цей наш ворог дуже небезпечний. Не такі страшні для нас його гострі зуби, як небезпечне те, що він має дуже добрий нюх. Своїм нюхом він добре чує наш слід і по тому сліду може прибігти до нашої домівки. Отже, треба на всі хитрощі пускатися, щоб його відвести від своєї хати. Бо слідом за ним прийде людина, а вона найхитріша за всіх звірів на світі. Тільки лис може її перехитрити, та й то не завсіди.