Український дитячий фольклор. Фольклор народів світу. Хрестоматія - Частина І - Федотова С. О. 2015

Котигорошко
Українські народні казки

Всі публікації щодо:
Фольклор

Був собі один чоловік, і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:

- А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть:

- Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, - то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій, що живе за тим полем у лісі, взяв - ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змійового двора. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:

- Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.

- Як то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала?

Брати й кажуть:

- Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змійового двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

- Братіки мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

- А - каже, - людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли, чи миритися?

- Ні, - кажуть, - битися!

- Ходім же на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися. Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, - нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з'їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Росте та й росте той син, як з води - не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь - докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули - аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, - люди й повтікали.

От копають далі та й докопалися до великої шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.

От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:

- Десь повинні були в мене бути брати й сестра?

- Еге, - кажуть, - синку, була в тебе і сестра і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

- Ну, - каже він, - так я ж піду їх шукати.

Батько й мати умовляють його.

- Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!

- Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

- Скуй, - каже, - мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:

- Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:

- Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, - треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

- На, - каже, - перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве - аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, - булава як ударилась об нього, - тільки трошки зігнулась.

- Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, - піду.

Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарців, і прощався - пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.

- Здорова була, дівчино! - каже Котигорошко.

- Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.

- Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?

- Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.

- Де ж вони? - питається Котигорошко.

- Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

- Отже, може, я тебе визволю, - каже Котигорошко.

- Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! - каже Оленка.

- Дарма! - відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.

Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату - і зараз:

- Ге, - каже, - людський дух пахне!

- Де б то не пах, - відказує Котигорошко, - коли я прийшов.

- Агов, хлопче, - а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

- Де то вже миритися, - битися! - каже Котигорошко.

- Ходім же на залізний тік!

- Ходім! Прийшли. Змій і каже:

- Бий ти!

- Ні, - каже Котигорошко, - бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, - ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, - і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, - зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:

- Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змійове він собі все забере.

От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, - прив'язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, - тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається, - прив'язаний. Він як рвонувся, - так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:

- А що, мамо, чи в вас іще були діти?

- Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.

Вони тоді:

- Оце ж ми його прив'язали, - треба бігти та одв'язати.

А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, - за малим хати не розвалив.

- Оставайтесь же, коли ви такі! - каже. — Піду я в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

Іде собі та й іде, коли дивиться - відтіль гора відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

- Боже поможи!

- Дай боже здоров'я!

- А що ти, чоловіче, робиш?

- Гори розпихаю, щоб шлях був.

- А куди йдеш? - питає Котигорошко.

- Щастя шукати.

- Ну, то й я туди. А як ти звешся?

- Вернигора. А ти?

- Котигорошко. Ходім разом!

- Ходім!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать - чоловік серед лісу як махне рукою - так дуби й вивертає з корінням.

- Боже поможи!

- Дай боже здоров'я!

- А що ти, чоловіче, робиш?

- Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

- А куди йдеш?

- Щастя шукати.

- Ну, то й ми туди. А як звешся?

- Вернидуб. А ви?

- Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

- Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать - чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, - так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

- Боже поможи!

- Дай боже здоров'я!

- А що ти, чоловіче, робиш?

- Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

- А куди йдеш?

- Щастя шукати.

- Ну, то й ми туди. А як звешся?

- Крутивус. А ви?

- Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!

Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, - Вернигора перекине; де ліс, - Вернидуб виверне; де річка, - Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, - коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, - нікого нема. Котигорошко й каже:

- Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

- Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

- Відчини!

- Не великий пан, - відчиниш і сам, - каже Вернигора.

Двері відчинились та й знов хтось кричить:

- Пересади через поріг!

- Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

- А чого ти запізнився з обідом?

- Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

- Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

- Відчини!

- Не великий пан, відчиниш і сам.

- Пересади через поріг!

- Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли приходить товариство.

- А що це ти з обідом спізнивсь?

- Та задрімав, - каже, - трохи...

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, - і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

- Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти, та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

- Відчини!

- Стривай, відчиню, - каже Котигорошко. Відчинив двері, - аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

- Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

- А чого тобі? - питає Котигорошко.

- А ось побачиш, чого, - каже дідок, доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

- То ти такий! - та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

- Коли ти, - каже, - такий, дідусю, що зараз і до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, - вже й товариство поприходило.

- А що обід?

- Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

- А ходіть лише, - я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що і йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

- Е, - каже Котигорошко, - коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг, - там так і знати, що волочено, - вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко каже:

- Лізь туди, Вернигоро!

- А цур йому!

- Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

- Коли ж так, - каже Котигорошко, - полізу я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

- Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, - таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, - аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, - аж вибігає йому назустріч королівна - така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.

- Ой, - каже, - чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

- Та я, - говорить Котигорошко, - шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.

- Е, - каже вона, - дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, - він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.

- Не вб'є! - каже Котигорошко, - то ж я йому бороду защемив. А ти ж чого тут живеш!

- А я, - каже вона, - королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

- Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:

- А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

- Де вже, - каже Котигорошко, - миритися, - битися!

От і почали вони битися. Бились-бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мі тики та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов та й гукає:

- Агов, побратими, - чи ви ще є?

- Є!

Він прив'язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли:

- Це ваше.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:

- І це ваше.

І третій їм віддав, - усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну:

- А це моє, - каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:

- Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо, - він упаде та й уб'ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось, - узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:

- Тягніть мене!

Вони підтягай високо, а тоді й кинули, - камінь тільки гуп!

- Ну, - каже Котигорошко, - добрі ж і ви! Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, - на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та їй питає:

- Хто це вас накрив? А діти кажуть:

- Як не з'їси, то ми скажемо.

- Ні, - каже, - не з'їм.

- Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

- Кажи, що тобі треба, - я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все - я полечу, а тут піде дощ, — вони в гнізді й заллються.

- Винеси мене, каже Котигорошко, - на той світ.

- Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма, - треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, - полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво - дасть йому трохи води. Довго так летіли, - от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається:

- Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

- От чого, - каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс зцілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, - вона й приросла.

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:

- Ви мене зрадили, -мушу вас покарати.

Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.