Українська дитяча література XVIII - XX століть. Хрестоматія - Частина II - Федотова С. О. 2017

Тарас Шевченко-Грушівський (уривок)
Кониський Олександр Якович (18.08.1836-12.12.1900)

Всі публікації щодо:
Кониський Олександр

(Уривок з книги «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя»)

Тарас Григорович Шевченко родом з Звенигородського повіту (в Київщині). З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, видається красою своєї природи. З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тікач. На місцевості повіту розкинулась невелика рівнина, заслана зелено-оксамитовим килимом, впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Також в цій місцевості можна зустріти гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характеру країни, середньої між степовою і лісовою. Тут і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми.

Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисинки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку пишалося колись малярство, найпаче між духовенством.

У такому мальовничому куточку і народився Тарас Григорович Шевченко.

Залишилося дуже мало фактичного матеріалу про дитинний і парубоцький вік. Т. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю. Як пройшли перші 6-7 років дитинного віку Тараса Шевченка жодних звісток немає.

Батько Тарасів був людина тиха, трохи письменна, вмів читати по-церковному, Окрім хліборобства він інколи стельмахував, чумакував.

То був час (перша {частина} четвертина XIX століття) найвищого розквіту кріпацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережної України до Росії. Всі кріпаки, роблячи майже день в день на панів, жили злиденно.

Хата батьків Т. Шевченка була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками. Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою - клуня. За садом - левада, за левадою - долина, а в долині ручай тихий, що ледве бринів. Хата була невеличка, звичайна хата убогого селянина. Хата була тісна для сім’ї Григорія Шевченка, окрім батьків, жили старша сестра Катерина, старший брат Микита, Тарас, та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Діти були малими (у 1820 році старшому Микиті йшов 13 рік). Таким чином на таку родину був один-єдиний робітник.

Тарас у 6-7 років був дитиною допитливою, правдивою, розважною. Сестра Катерина (на 8 років старша за Тараса) любила його і як могла піклувалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної, під впливом її вдачі зростала і розвивалась природжена Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.

Про те, що Тарас був допитливою дитиною свідчить той факт, що він пішов шукати залізні стовпи, про які розповідають люди. Цей факт із життя Тараса засвідчують кровні родичі його. Весь час проводив на волі, на просторі, або в кущах густого саду; природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і напувала незримими чарами. Під впливом природну душу і голову дитини западали перші зерна тієї широкої фантазії, природа будила допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як і через що так сталося і так діється в природі. Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, дивиться він на супротилежну могилу, дивиться і сам питає себе: «А що там, за горою?». А в хаті було «пекло», як згадував уже потім Тарас Григорович:

...неволя,

Робота тяжкая... Ніколи

і помолитись не дають.

Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились».

Тарасів портрет у 6-7 років здається мені от яким: білявий, меткий, непосидючий; хлопчик цікавий і допитливий, босоногий, часто замурзаний; обірваний, пустотливий, але розважливий, розумний, добрий.

Після смерті матері на руках у Григорія Шевченка залишилося п’ятеро дітей: Микита - 12 років, Тарас - 10 років, Ірина - 8 років, Марія - 7 років, Посип - 2 роки. Старша сестра Катерина одружилася і перебралася в село Зелену Діброву.

Григорій Шевченко одружився удруге, із вдовою Оксаною Терещенко з трьома дітьми. Оксана була вдачі суворої і сварливої. В родину свого другого чоловіка вона не принесла кохання тихого, та життя спокійного, не заступила вона дітям-сиротам рідної матері. Навпаки -з нею прийшла сварка, така колотнеча, що в хаті і справді стало як в пеклі. Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, що він духопелив її тендітного сина Степана. Степан же був причиною катування, яке заподіяли над Тарасом. На постій у хату Григорія Шевченка було приведено москаля. У його якось пропали гроші: три золотих. Оксана звалила вину на Тараса. Його катували три дні (катував рідний дядько, брат батька Павло Грушевський). Щоб заплатити москалеві гроші, продали спід ниттю Тарасової матері. Згодом виявилось, що гроші у москаля украв Степан.

Щоб якось припинити колотнечу, сварку у хаті, батько забирає з собою Тараса чумакувати. Батько помирає 1825 року, коли Тарасові було 12 років. Батько занедужав у дорозі. Перед смертю Тарасів батько висловив цікаве віщування, але невідомими залишилися ті причини, які викликали віщування. «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба, Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або ледащо, про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе.»

У характері Тараса спостерігаються упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли цьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного.

Тарас перший раз пішов до школи у 1822 році, на дев’ятому році свого віку, ще за життя матері.

Кирилівська школа - звичайна хата біля церкви на майдані, обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані, була неохайна, нечепурна і більш за шинок запущена. В школі були два дяка, кожен мав своїх учнів. Через усю школу стояв довгий стіл, і за ним вчилися разом усі школярі, кому не вистачало місця, той сідав просто на долівці, кожен школяр повинен був нарізати для себе вишневих різок, не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомився було б’ючи і ляже спочивати. Наука була складна, мудрована.

Тарас Григорович Шевченко згадував про школу так: «...вийду я з школи на вулицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не знаючи, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся на них та думаю: чому я такий безталанний, нащо мене сердешного мордують над букварем отим клятим? Махну рукою та драла до щасливих ровесників.»

Але до науки брався жваво і скінчив Псалтир. Коли прислали нового вчителя-п’яницю, всі учні розбіглися, пішов і Тарас із школи. З того часу починає лиха доля ходити за Тарасом все життя.

Коли йому було 9,5 років - помирає мати. Матері було 32 роки, коли вона померла.

По смерті батька Тарас деякий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству; пас свиней влітку.

Але не гаразд було жити у дядька, і Тарас повернувся у свою хату, але і з мачухою не вжився. Тарас пішов у школу дяка Петра Богорського у поселився у його як школяр і робітник. Він добре читав Псалтир і тому дуже часто його кликали почитати над померлими, це давало хлопцю мізерний заробіток.

Він ходив в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку та чоботи і спомину не було ні в літку, ні зимою.

У школі «консулом» дяка був - бив різками учнів; школярі, щоб прихилити ласку консула, щоб він не боляче бив, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником.

Приходив до Катерини (сестри) : завжди босий, трохи не голий, із усякою нечестю в голові. Також крав гусей, курей, поросят, і вночі варив юшку в печері на Пединівській могилі. Кирилівці помітили, що у печері поселилася нечиста сила, і прохали попа, вигнати чортяку. Піп вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід в печеру і казав, щоб хтось поліз туди і подивився, що там є. Для цього люди зібрали гроші. Визвався Тарас, поліз, поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад, та ще й гроші заробив.

Тараса бив і дяк Богорський, била й мачуха. Потім він пригадував: «Оцей деспот в моєму серці закоренив на цілий мій вік глибоку огидливість до всякого насильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображене.» Одного разу Тарас побив різками п’яного без пам’яті дяка. «Зав’язав його і вибив, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитався з ним за його жорстокість і втік вночі від Богорського.»

Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса дуже рано, ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої малюнки.

«Ще в школі

Таки в учителя дяка,

Гарненько вкраду п’ятака

Бо я, було, трохи не голе,

Таке убоге, та й куплю

Паперу аркуш і зроблю

Маленьку книжечку хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу,

Та й списую Сковороду.»

Малював коней, москалів, окрім великої природної охоти до малярства вабило Шевченка ще й те, малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Пішов найматися до дяка-маляра, але в одного дяка три дні терпляче носив відрами воду з річки та розтирав фарбу; до іншого пішов, але цей дяк подивився на його руку і провістив, що у нього ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні навіть до бондарства. Надія зробитися малярем пропала, він повернувся у батьківську хату.

Деякий час був пастухом; але вигнавши череду на узлісся поринав у книжечку, або лежачи під розлогою вербою, ширяв думками понад землею. А череда тим часом розходилася на всі боки. Таким чином Тарас був пастирем недотепним. Заважало пасти череду і перше кохання до кучерявої Оксани. Можна гадати, що ота Оксана - і була та сама дівчина, що беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди. З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання Тарас не забув. Героїню ліпшої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш як 25 років і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині:

А я так мало-небагато

Благав у Бога - тільки хати,

Одну хатиночку в гаю

Та дві тополі біля неї

Та безталаннную мою

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий на яри!

Минуло літ з десять після написання цього вірша: скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. «Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?» - питав він у брата. А брат на те йому:

Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда через год,

Та що з того? З байстрям вернулась,

Острижена,

Занапастилась, одуріла...

А що за дівчина була,

Так-так що краля!

Після «пасторства» Микита - брат взяв Тараса привчити його до хліборобства, або до стельмахства. Але нічого з того не виходило, не лежала душа хлопця до цієї роботи, деякий час був наймитом у кирилівського попа Григорія Котттитті. Але отець (піп) Григорій не помічав за Тарасом бажання пильно братися до свого діла і пройнявся думкою, «що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема.»

Пішов в науку до Хлипнівського маляра, пройшов іспит у маляра, але маляр не зміг взяти Тараса, тому що хлопець - кріпак, без панського дозволу не можна. Не дали дозволу йти в науку до маляра, а звеліли зоставатися у Вільшаній при пекарні його і навчитися куховарству (пан Василь Енгельгардт). Це було 1829 року - Тарасу йшов 16-й рік.

Якщо подивитися загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна не пройнятися глибоким сумом. Мабуть, немає іншого поета з таким безрадісним, скорботним віком дитинства.

Але ніщо не спроможне було виснажити його душу, серце, заморозити кригою егоїзму.