Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська дитяча література XVIII - XX століть. Хрестоматія - Частина II - Федотова С. О. 2017
«Віють вітри, віють буйні...»
Винниченко Володимир Кирилович (16.07.1880-06.03.1915)
Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир
Володимир Кирилович Винниченко народився в селі Веселий Кут Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в селянській родині. Навчався у Єлисаветградській гімназії та Київському університеті. Брав активну участь у політичному і літературному житті. Творча спадщина В. Винниченка дуже велика. Писав твори про дітей і для дітей. Його кращі твори увійшли до збірки «Намисто» (1989).
Лампадне, кліпотливе, сумовите-сумовите світлечко; від нього так і тхне церковним тягучим дзвоном, смачними маківниками, підсмаженими бубликами з трошки липкою та хрустливою шкуринкою.
У хаті вогко, пахне вимитою підлогою, свіжими рядюжками* і пиріжками з горохом. По кутках сторожко застигла тиха, таємна півтьма. Тіні ланцюжків од лампадки за кожним кліпанням ґноту похитуються, гойдаються на стінах, а святі на іконах ворушаться й закутуються в свої сині та червоні одяги.
На печі душно, черінь* пече, жене духом глини й розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень - і стіл з клітчатою цератою, і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, - все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима. Навіть макітра з пиріжками в кутку, накрита рушником, та сама макітра, з якою Гринь у такому щирому приятелюванні, і та щось таке таємне ховає в собі. А що вже ота чорна, чотирикутна дірка дверей до спальні, то на неї просто дивитися неможливо, така вона загадкова та моторошна!
І то ж отаке діється в його, Гриньовому, царстві, де він владика, цар і бог над речами й людьми, де слово й плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жульки, для всіх стільців, скриньок, щіток, словом, усього, що там є внизу. Він, владика, тихенько лежить і не сміє ворухнутися, бо там прийшло щось дужче за нього і панує над усім. І всі кутки, стільці, рядюжки, двері, все чисто в змові з тим таємним і дужчим. І через те все вороже до нього, Гриня, все таке потайне, підглядаюче й хитро-застигле. От-от простягнуться з кутка руки й схоплять його. Гринь скошує очі вниз на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається, вимотується з-під темної купи.
- Са-анько! - раптом, несподівано для самого Гриня, зо страхом виривається в нього. За стіною в маленькій кухні ледве чути брязкіт посуду. Не чує Рябуха-Санька!
Святі на іконах гойдаються собі туди-сюди, як на гойдалці, неначе нічого не помічають. Черевата макітра, накрившись рушником, невинно куняє в кутку. Але вони всі добре знають, що воно там ворушиться в одежі.
- Са-а1!!.
Брязкіт зупиняється. Клацає клямка дверей, так солодко, з такою полегкістю, так весело клацає сердита клямка.
- Ну, чого там?
Який любий, затишний цей набурмосений голос!
Гринь не знає, що сказати, знає тільки, що йому невимовно любо й легко чути Саньку.
- Ну, чого галасуєш?
- Пи-ить хочу!
- То злізь і напийся. Пан який!
Гринь хмуриться: ач як вона з ним балакає! Коли б вона не пішла в кухню, він би їй показав! Хоч їй аж дев'ять літ, а йому тільки на Покрову буде шість, та він двох таких, як вона, навкулачки подужає. Бо він - Гринь, а вона - наймичка. Рябуха, попихач. І вона не сміє таким голосом говорити до нього!
- Подай сюди води, ти! Рябухо!
- Нехай тобі той, що в запічку, подасть!
І знову клацає клямка, але тоскно і страшно. «Той, що в запічку». Хто «той»?!
Тіні ланцюжків, святі на іконах, мисник, макітра, всі знають, хто «той». Знають, та хитро, сторожко мовчать.
Гринь, кругло витріщивши очі, обережно задом одсувається в глиб печі й сідає в самий куток, щоб з-за спини була стіна. Але на печі майже зовсім темно, тільки по стелі над завіскою та комином хвильками просівається миготливе світло лампадки. У другому кутку печі лежить щось кругле, темне й довге. Що воно таке? А чого ж «той» у запічку? Чи він там усе сидить чи виходить?
Як усі царі та владики, вигнані з свого царства, Гринь почуває жаль до себе, страх, тугу. Самотність його безмежна, гнітюча. А чорне й кругле в другому кутку печі починає ворушитись.
- Са-а!.. Са-а-нько!!
Клацає клямка, риплять двері. Чорне зразу затихає. Гринь швиденько підповзає до краю печі й виставляє голову. От Саньчина голова в синій хустинці.
- Ну, чого тобі ще? «Санько, Санько»! Чого?
Гринь не почуває себе царем. Тому він навіть води не просить, а жалібно й благально каже:
- Сиди тут, зо мною...
Він не каже, що боїться, що він оточений з усіх боків ворожими силами, що він, владика, не сміє злізти з печі. Але Санька й сама це добре розуміє. Ага, тепер він у неї помочі шукає, тепер він такий тихенький та ласкавий, а голосочок такий жалібненький!
Санька пхикає й повертається йти.
- Саню, не ходи! Са-а!..
- А диви! Ото буду сидіти тут з тобою! Мені треба тарілки мити.
- Помиєш потім. Сиди тут.
- Аякже. Розумний який! «Потім». А бити кого будуть?
І Саньчина синя хустка зникає за виступом печі. Гринь уже не може тепер бути сам, - тепер усі ворожі сили, знаючи, що він кликав собі поміч, страшенно розсердяться і зразу кинуться на нього.
- Са-а-анько!!! Е-е-е!..
Санька помалу вертається й, ніби не чуючи плачу владики, порається біля мисника. Гринь затихає. І вона, і мисник, і «той», всі вони там у змові проти нього. Санька з ними, вона їхня, однакова. А все-таки легше, що вона ходить, стукає, сопе носом.
- Саню, а де Жулька? - м'якеньким, улесливим голосочком питає Гринь. Санька не чує. Поважно порається біля мисника, зачиняє дверці й хоче йти з хати.
- Са-аню, не ходи. Са-а-ню!
- Ага, тепер «Са-а-ню». А хто вчора мені в бік виделку засадив? Га? Гринь мовчить. Засадив, бо нешвидко подала тарілку.
- А хто сьогодні жалівся на мене мамі? А хто Рябухою називає? Га? Гринь усе мовчить. Бо таки Рябуха! Ряба, як собака.
- А тепер «Са-а-ню»? Отож посидь там. Нехай тебе домовик візьме. Він тепер отам у тій хаті сидить.
Гринь з жахом перекидає очі на чорну страшну дірку дверей до спальні.
- Ма-амо! - жалібно скрикує він.
- Еге, «мамо». Мама на весіллі. Прийдуть аж уранці. А домовик тобі покаже «маму».
- Саню, я не буду більше виделкою колоти. І щипати не буду, їй-богу!
- А жалітися будеш?
- Їй-богу, не буду!
- А Рябухою звати будеш?
- Не буду.
- А будеш заступатися, як мама мене битимуть?
- Буду.
- А не брешеш?
- От тобі хрест святий!
І Гринь, ставши навколішки, швиденько хреститься. Санька знизу пильно дивиться на нього. Потім знову починає пригадувати всі кривди, болі, жалі. А Гринь знову гаряче присягається і хреститься, відрікаючись навіки від усякого насильства і знущання з неї. Так даються всі конституції, так дає їх і Гринь, будучи ні гіршим, ні кращим з монархів.
Одначе Санька не дуже вірить присяганням, - скільки раз уже бували вони! А мине лихо, і знову Санька - Рябуха, знову виделкою в бік, знову Саньку волочать за волосся за те, що Гринь склянку розбив.
А все ж таки сьогодні цар і бог в її руках. А все ж таки сьогодні він - покірний, плохенький, запобігливий перед нею. І їй хочеться натішитися з своєї влади вже досхочу.
- Та ти тепер божишся, а завтра знову за своє. Не хочу з тобою сидіти. Сиди з домовиком.
І Санька вдає, що виходить із хати. Гринь аж скидається, аж руки простягає за нею і, з жахом дивлячись на дірку дверей, благально й жалібно плаче. Санька вертається.
- А даси конфетів?
Це вже виходить за межі конституції, це вже замах на прерогативи самої влади: конфети тільки для Гриня. Але Гринь насуплюється, трохи сопе носом і суворо каже:
- Дам.
- Ну давай. Кидай сюди.
У Гриня в куточку на печі, - мама наскладала, - і цукерки, і горіхи, і навіть чотири новенькі копійки. Гринь часто кліпає очима: не дати - Санька піде на кухню, й знову почне облягати ворожа сила; дати - шкода, досадно, хіба ж то Рябусі мама лишила?
- А казку казатимеш?
Нехай принаймні чимсь заслужить, щоб недурно було порушення прерогативів.
- Ач який! Ще йому й казку. Сиди коло нього, від домовика обороняй, та ще й казку. Давай так.
Ні, Гринь так не згоджується дати, - йому страшенно хочеться казки послухати. Буде так любо, затишно: Санька сяде в куточок, Гринь бубличком ляже коло неї, і почнеться новий, цікавий, дух захоплюючий світ. Адже коли мама дома, Санька не сміє відмовлятись і каже йому казки, - тоді влада його необмежена. А тепер навіть за цукерок не хоче, ач яка. Ну, нехай, нехай!
- Са-а-ню, розкажи казочку!
Ні, Саня не хоче розказувати казку. Тепер вона старша над ним, тепер її сила й влада. Але їй хочеться, щоб Гринь прохав її, їй любо безустанку відчувати, обмацувати цю силу, бачити владику на колінах перед собою.
- Са-а! Манесеньку казочку! Про козу-дерезу!
- Ого, ще й про козу-дерезу! Чого схотів!
- Ну, про мазунчика...
- Ти сам мамин мазунчик. Тобі й казки не треба.
Гринь вибирає вже найменшу, найскромнішу казочку, таку, що іншим часом, будучи при всій своїй владі, він би тільки фиркнув на неї. Та більше того: вона вже знову хоче йти на кухню, бо треба ще діжку в льох винести. А за вікном дріботить холодний-холодний дощ, у димарі пищить щось тоненько та жалібно, як муха в павутинні. Вітер чи «той»?
- Ну, два конфети дам! Ну?
Дві конфети захитують непохитність Саньки. Дві конфети, безумовно, величезна річ, що трапляється Саньці на великі свята, - Їй стає аж солодко в роті. Але вона почуває, що, взявши конфети, вона продасть за них свою владу, теж таку рідку й солодку. Бо тоді треба казати казку, а це вже служба, це те, що вона повинна робити раз у раз для владики. А крім того: владика під казку засне, як то буває не раз, і все скінчиться.
Ні, не казатиме вона казки! Не треба їй і конфетів. От візьме та й піде аж у льох, нехай отут потруситься без неї.
- Са-а! Не ходи!
- Еге, «не ходи». А діжку хто винесе?
- Завтра винесеш.
- Ге, «завтра». А бити кого будуть: тебе?
- Я заступлюся, їй-бо, заступлюся!
- Ти заступишся! Знаємо ми таких. Конфета шкода, а то ще б заступився.
- І зовсім не шкода. А розкажи казку, так аж два дам! І ще й копійку дав би! Новеньку!
Гринь похапцем простягає руку за комин, де лежить його скарб, намацує монетку й показує її Саньці. Світло лампадки золотом одблискує на рівненько подзьобаному краєчку копійки.
- О! Дивись!
- А даси?
- Дам.
Спокуса така сильна, що Санька міцніше зав'язує хустинку під підборіддям і мовчки лізе на лежанку. Гринь весело відсувається в глиб печі, вибираючи місце, де б менше пекло від череня. Але Санька на піч ще не вилазить. Стоячи на лежанці, вона простягає руку й суворо каже:
- Давай уперед конфети і копійку.
Одначе Гринь, почуваючи, що небезпечно випускати з своїх рук засоби влади, на це не згоджується.
- Е, яка хитра! Уперед розкажи!
- Ні, вперед давай.
- Ні, розкажи!
- Ну, то сиди собі тут з домовиком.
І Санька злізає з лежанки. Гринь знає, що, віддавши вперед цукерки й копійку, він знову підпадає під волю Саньки. Але що робити? Краще нехай воля Саньки, аніж знову лишатися на самоті з цією страшною пітьмою та «тим».
- Ну, я дам. Лізь сюди.
- А, відчепись! Не треба мені твоїх конфетів. Ще плакатимеш потім та мамі скажеш, що я в тебе виманила. Та ще битимуть за тебе.
- Їй-богу, не скажу! На, бери, Саню!
- Не хочу.
- Ну, Са-а-ню! Ну, йди сюди. Ну, Са-а!
- От причепився!
Санька знехотя, сердито й помалу лізе знову на лежанку. Гринь боязко слідкує за нею й не сміє вже радіти, - аби тільки не йшла звідси. І сам зараз же простягає їй два цукерки й копійку. Санька недбало бере їх, обдивляється, кривить губи й засуває за пазуху. Потім одшморгує завіску, вилазить на піч і строго каже:
- Підклади мені подушку, бо я тут у цьому пеклі не буду сидіти.
Гринь поспішно підкладає подушку під стінкою, в тому місці, де найменше пече черінь, а сам примощується на кожусі.
- Ну, яку ж тобі казку казати?
Крізь одіпнуту завіску падає світло лампадки на темне, понівечене віспою, кругле личко Саньки. Воно подібне до зморщеної, вийнятої з узвару груші. Обгризений носик на кінчику загнутий вниз, очі дивляться строго. Гринь почуває себе зовсім покірним. Він несміло відповідає:
- Розкажи про кучеряву дівчинку.
- Еге, «про кучеряву дівчинку»! Яку схочу, таку й розкажу.
- Ну, яку хочеш.
Гринь затишніше підгортає ноги, кладе голову на зігнутий удвоє рукав кожуха й приплющує очі. В комині жалібно, як комар, пищить вітер, - тепер ясно, що це вітер. Нехай собі тепер лампадка кліпає, нехай чорніє дірка і вилазить із запічка домовик.
Санька раптом посміхається, - вона придумала казку.
- Ну, слухай. Та гляди мені: не вередувати. Ти сам сказав, яку схочу, таку й казатиму.
- Я не буду вередувати, - пошепки каже Гринь.
- Дивись же! Отож так...
Санька на мент зупиняється. Гринь солодко притихає: Санька раз у раз починає свої казки оцим «отож так», робить паузу і тоді вже каже саму казку.
- Отож так. Жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
Гринь швидко розплющує очі й сердито скрикує:
- Ай, Санько!
Санька тим самим методичним, рівним голосом одповідає:
- Ти кажеш «ай, Санько» і я кажу «ай, Санько»! Та жив собі Яшка, семи- семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
- Паршива! Я не хочу цієї! Другу!
- Ти кажеш «паршива», і я кажу «паршива». Та жив собі Яшка, семи- семиряжка...
- Не хочу! Другу!
- ...на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
- Паскудна, паскудна, паскудна!
- Ти кажеш «паскудна, паскудна, паскудна», і я кажу «паскудна, паскудна, паскудна». Та жив собі Яшка...
Гринь схоплюється і починає з плачем і люттю шарпати Саньку. Санька похитується від шарпання, сидить з непорушним лицем і монотонно говорить далі про шапочку, латочку і знову запитує, чи хороша її казочка. Гринь, щоб нічого не відповідати, падає знову на рукав кожуха і лежить непорушно. Але й це не помагає:
- Ти мовчиш, і я мовчу. Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
Гринь в одчаю, люті й безпорадності починає тихо плакати. Але й на це Санька рівно, безживно бубонить далі:
- Ти плачеш, і я плачу. Та жив собі Яшка...
Гринь уже плаче вголос, гірко схлипуючи. Тоді Санька спиняється і своїм голосом питає:
- Ну, що: будеш казки просити?
Гринь плаче, обтираючи лице об гарячий шершавий рукав кожуха.
- Що ж ти мовчиш? Казати далі чи годі?
- То... годі... - тремтячим шепотом відповідає владика. Санька гладить по темно-русявій стриженій голівці, нахиляється до неї і говорить:
- Ну, так слухай же тепер... Отож так...
Санька на мент зупиняється, а Гринь швиденько ковтає сльози й увесь затихає.
- Отож так. Жив собі чоловік та жінка. У великому-великому лісі. І була в них донечка. Та така гарнюсінька, та така білесенька, як маленьке ягняточко.
Гринь мимоволі схлипує старим плачем і щільніше заплющує очі. А в очах великий-великий ліс, чистенька хатиночка з візерунками круг віконечок, така, як у маминої сестри, до якої він їздив із татом у гості. І ота дочечка, біленька, як ягняточко, з синіми-синіми очицями, з пухнастим-пухнастим волоссям. - От живуть вони собі та й живуть. Дочечка росте та й росте. Та що день, то все краща, то все краща. І стала така, що нігде нема кращої.
- Дочечка? - пошепки питає Гринь.
- Дочечка. У самого царя нема кращої за неї. А що розумна, а що спритна, так ні в казці сказати, ні пером списати!
- А як її звали?
- Як звали?.. А ти не перебивай! Слухай мовчки. От живуть вони собі та й живуть. Та позаздрила на дочечку царівна, що та така гарна та хороша. А царівна була погана-погана: ряба, кислоока...
«Така, як ти?» - хочеться спитати Гриневі, але він мовчить, щоб не перебивати.
У комині вітер загув на інший голос, густий і добрий, як у бджоли. Лампадка, зачарована казкою, не кліпає, неначе широко розплющила своє одне око й дух затаїла.
А казка снується все далі та далі. Зла царівна, ряба та погана, не змогла стерпіти краси біленької дочечки. Підмовила вона слуг своїх, щоб викрали вони дочечку та привезли до неї. А була вона ще й відьма до того та знала ворожити. От і наворожила так, що перевела всю красу й розум дочечки на себе, а їй віддала своє ряботиння та закислі очі, - перемінилася з дочечкою вродою. А щоб люди не догадалися, то звеліла дочечку завести далеко-далеко в ліс, щоб її вовки розідрали. Та вовки дочечку не розідрали, бо їхав чоловік возом, знайшов дівчинку під деревом і взяв із собою. І зробив той чоловік дочечку за наймичку в себе. Та ніхто її не любить, бо вона ряба та погана. І нікого в неї немає - ні мами, ні тата, кругла сирота на світі Божому.
- Як ти? - питає Гринь і підводить голову.
А Санька відвернулась лицем до стіни і сидить мовчки та чудно. Гринь обережно тягне за рукав подертої кохтинки, від якої пахне цибулею і милом. Потім пригортається всім тілом до Саньки, невміло підносить руку до Саньчиного лиця і гладить так, як гладить його самого мама, коли його образить хто-небудь. Щока під рукою шершава, гаряча і мокра. Гриневі хочеться плакати, і він тулить лице в бік Саньки і, обнявши її, починає схлипувати.
Санька ніжно вкладає його, виймає з-під себе подушку, вибиває її й кладе Гриневі під голову. Гринь дивиться на темне, подзьобане лице Саньки мокрими очима в стрілках вій і гарячим шепотом каже:
- Я буду тебе любити, Саню.
А Саня все мовчить і тільки несміло гладить по стриженій темно-русявій голівці.
- Хочеш ще казочку? - нарешті, відвернувшись, шепоче Санька.
- Ні, не хочу. Заспівай мені...
Санька вміє тоненько-тоненько і так жалібно співати.
Вітер у димарі затихає, потім ніжно гуде, наче старий Кузьма у сопілку. Дощу не чути за вікном. Лампадка часто-часто кліпає, ніби набігли їй сльози на око. Санька зітхає, мовчить і тихенько-тихенько заводить: Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. Ох, як болить моє серце, самі сльози ллються.
Гринь чує, як в очах йому знову стає гаряче-гаряче і жалко. Це та сама пісня, що часом і мама співає. Але ніколи йому від неї так жалко не було, як сьогодні: тільки ж тоді та й полегша, як гірко заплачу.
І сльози вже котяться по щоках Гриня, а йому справді стає легше. Стає затишно, сумно і солодко. На мокрі очі налягає тепла вага, голос Саньки обгортається чимсь м'яким. От він потрохи відступає все далі й далі, тоншає, тоншає і, нарешті, зникає.
У комині, як жук, гуде вітер. Лампадка догоряє, неспокійно тріщить, злякано, швидко кліпає і гасне. Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці.
*Рядюжки - килимки, доріжки, які стелять у кімнаті на долівку.
*Черінь - найжаркіше місце на печі.
