Українська дитяча література XVIII - XX століть. Хрестоматія - Частина II - Федотова С. О. 2017

«Та немає гірш нікому...»
Винниченко Володимир Кирилович (16.07.1880-06.03.1915)

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

У кутку церковної огорожі затишно-затишно, наче під боком у мами (хоча ні в Сашка, ні в Льоні давно вже немає їх мам). Звідусіль, од усього світу загороджено їх: ззаду товстим та високим муром, а спереду густими, непролазними кущами бузку.

Вгорі латкою палає жовтогаряче небо вечора. По ньому стрілами ганяють ластівки. Часом на латку напливає мерехтлива зграя голубів, неначе купка метеликів, і всі вони, — і білі, й сірі, й жовті, — всі радісно горять сонцем. За муром загорожі гуркотять бендюги*, цокотять копита, дзеленчать трамваї. А тут, у куточку під кущами, тільки червонявий холодок, сумний-сумний затишок та солодкий, густий дух бузку, молодої трави й прілого торішнього листу.

Тут раз у раз сходяться Льоня та Сашко. (Тут уже ніякий біс не підглядить їх). Та сьогодні невеселі їхні сходини. Не лежать вони на травиці, покушуючи соковиті стебла її, не вишукують серед зірок бузкового цвіту тройок та п'ятьорок*, не пускають диму цигарок по стіні (щоб не йшов із кущів, як із димаря). Не до того сьогодні. Стоять вони у самому кутку й тривожними, непевними очима дивляться один на одного.

Сашко - нижчий за Льоню. Присадкуватий і широченький, він у свойому хвартушку та з рудою голівкою подібний до пляшки шкалика. Пахне від нього шкурою й ваксою, а все лице замурзане від роботи.

Льоня ж у майському парусиновому костюмчику, увесь біленький, чистенький та тоненький, як обчищена від кори лозиночка. На лицях та на висках* видко зеленкуваті жилочки, а очі сині-сині. Тільки тепер вони чи злякані, чи розгублені.

А розгубитися є чого.

Виходить якось трохи не так, як гадалося. Гадалося ж так: Льоня встругне якусь штуку в гімназії, інспектор пожаліється дядькові, дядько розсердиться та й віддасть Льоню в шевці чи пастухи. (Адже сам не раз і не жартом нахвалявся зробити це). Та й усе. Тоді Сашко кине свого хазяїна й утече до Льоні. Та й будуть вони десь разом за пастухів чи шевцями в якогось хазяїна.

А виходить воно якось не так рівно та тихо. Виходить щось таке страшне, що краще б і не зачіпати. Отак, бува, колупнеш пальцем камінчика в проваллі, а воно тобі аж ціла гора на тебе валиться. Так і тут.

Насамперед Льоня замість того, щоб кинути жованим папером у дотику біля кафедри та дістати за це якусь годину «без обіду», поцілив просто в лоба вчителеві. (Чортяка його зна, як воно вийшло так!) Ну, а це вже тобі не дошка. Таке тут закурилося, що й світу не видко стало. Учитель у ґвалт, у репет, та за вухо Льоню, та до інспектора. Інспектор у сказ, та за друге вухо, та до директора. Директор моментально за чуба та в карцер, а швейцара по дядька аж на службу. Що там уже казав директор дядькові, Льоня не чув, але, коли побачив крізь кватирку карцера жовті великі баньки дядькових очей, так і скам'янів на лаві. Дядько нічого не сказав, ні одного слова, тільки хвилин зо дві мовчки дивився крізь кватирку. Але краще б він найлютішими словами лаявся, ніж оцей довгий-довгий та страшний погляд без єдиного слова.

Ну й не годину, розуміється, посидів Льоня без «обіду», а таки цілих п'ять, аж до самого вечора.

Та це ж тільки початок був. Е, коли б тільки це та щоб зараз і в пастухи чи в шевці, так чого ж і треба! Господи, від радості стрибати можна було б. Але ж щастя так легко не дається. Ой, ні. Не тим поглядом дядько дивився, щоб так узяв та й пустив у пастухи.

- Думаєш, сильно битиме? - пошепки питає Сашко, не зводячи зляканих очей із Льоні.

- Розшматує... - бовкає Льоня.

- Розшматує?!

- Живого не випустить. Казав сам не раз.

Сашко глибоко зітхає. Він знає це добре по собі. Хазяїн уміє це робити не гірше за дядька. Так то ж хазяїн, чужий, простий швець. А тут же рідний дядько, батьків брат, та не швець, а пан, з кокардою, в суді важно служить, звощиками* на службу їздить, у галошах навіть літом ходить. А шматуватиме, як і чужий швець.

- Даваймо тікать, Льоню! Та?

- Куди ж ми втечемо?

А голос його тихий та безживний такий.

- А в пастухи! Самі наймемось.

- Спіймають. Дядько всю поліцію знає. До нього сам пристав у карти ходить гулять.

Сашко знову зітхає: то правда - від пристава не втечеш.

Та Сашко не може так, без нічого, помиритися і тим, що Льоню шматуватимуть. Еге, він сам так легко не дається на це! То забіжить десь і пересиджує, поки хазяїн пересердиться. То якусь штуку в хаті підпустить, щоб одвернути від себе увагу. То до хазяйки підлабузниться. А то, як нічого вже не помагає, підкладе собі в штани стару халяву, щоб не так дошкуляв хазяїнів ремінь.

Але що тут з Льоньою можна зробити?

Сашко напружено думає, вишукує, нишпорить хмурими очима по траві.

Втекти - не можна, пристав спіймає. Пересиджувати десь - ще гірше буде.

- А тітка заступитися не може, Льоню? Впрохати б її? Га?

Льоня крутить головою.

- Не заступиться. Ще гірша за дядька. Перша раз у раз дядька шпигає, щоб бив.

- Перша? Така люта?!

- Бо я Богу молюся не так, як вона каже.

- А як вона каже?

- Щоб на колінах, та щоб поклони бив, та щоб уголос, та довго. І вранці, й до обіду, і після обіду, і перед вечерею, і після вечері, і перед сном.

Сашко здивовано свистить.

- От туди к чортовій матері! А нащо ж то?

- А я знаю?

Сашко заклопотано і сильно чухає червоні віхті волосся над замурзаним чолом: і сюдою, значить, не викрутитись.

- А може, є ще які у тебе родичі тут? Може б, їх попрохать?

У Льоні чудно струшується нижня губа. Він підбирає її, притискує до горішньої губи й трохи мовчить. А потім тихо каже:

- Нема в мене тут ніяких родичів. І нігде.

- Значить, кругла сирота. Як і я. Паршиво.

Сашко вже не знає, що придумати.

- А як дядько б'є, то штани каже тобі скидать?

Льоня киває головою.

- Скидать? Аж до голого тіла?!

Льоня знову киває.

Сашко хмарно насуплюється: і тут нема ради, навіть халяви під штани підкласти не можна. Ну й благородні! А ще з кокардами та в галошах! Що ж його робити тут?!

А Льоня стоїть та все мне ремінець од ранця, та все мне його тоненькими пальчиками, замазаними в чорнило. А личко неначе ще дужче схудло, ще більше зблідло. І біленький майський костюмчик його з золотими ґудзиками так не до діла тут тепер.

- Ну, так знаєш що, Льоню, ти не... той... не журись. Як так, то дядько оддасть тебе в пастухи. От бий мене сила Божа, що оддасть!

Льоня переводить очі на Сашка. Сашко рішуче й сміливо дивиться йому просто в лице.

- От побачити! А що буде шматувать... так що ж, нехай шматує. А ти собі, як так, думай, що пастухом будеш. Він битиме, а ти думай. Він битиме, а ти думай! От і легше буде. Мене як б'є хазяїн, так я раз у раз щось хороше про себе думаю. І не так болить, їй-бо, Льоню!

- А чи оддасть же? - тривожно дивиться Льоня в очі Сашкові.

Сашко аж скидається ввесь:

- Оддасть!! Небезпремінно оддасть! Як же не оддасть тепер? Як дуже сильно битиме, значить, оддасть. Бо битиме з досади, що ти гімназію не окончит. Понімаєш? Бо сильно бити за те тільки, що ти ненароком поцілив у вчителя бамажкою, так це ж і дитина пойме. Значить, битиме не за це, а за те, що ти в гімназії не будеш більше. Та ти так собі й замічай, знаєш, Льоню: як дуже буде лютий та як дуже сильно битиме, так, значить, і добре, так, значить, таки в пастухи й підеш. Або в сапожники. Та тільки не показуй йому, що радієш. І-і-і, ніяк не показуй! Бо зразу догадається, що воно тут таке. А ще ніби плач, що в пастухи чи в сапожники тебе оддають.

Льоня з тремтінням глибоко зітхає.

- Та коли б оддали, то нехай уже... нехай уже й шматують.

- Оддадуть, чесноє слово, оддадуть, Льоню. Вони ж самі бачать, що й отметки в тебе погані, і що... В тебе ж погані отметки, правда? - раптом трохи неспокійно сам себе перебиває Сашко.

- Погані. Я не роблю вроків, - уперто каже Льоня.

- Ну от! І отметки погані, і балуєшся, і не слухаєшся, і вчителів б'єш. Ну куди ж тебе? Конешно, що ти не способний до вчення. Значить, тебе в пастухи...

Льоня раптом хмуро стріпується.

- Я - не неспособний, а я не хочу вчиться!

- Та я знаю, я тільки, значить, про дядька...

Але Льоня не слухає і аж рожевіє усім личком.

- Коли я жив з мамою, я добре вчився. У мене всі п'ятьорки були. До мене ходив учитель...

- Та я ж не за те. Конешно, що ходив учитель, так казав, що я такий способний, що він рідко бачив. І вроки вчив раз у раз. А тут не хочу! От не хочу і не буду! І нехай мене лають, нехай неспособним звуть, нехай! Я таким і буду. І нехай!

Тихе й ніжне личко Льоні стає гостре та колюче. Він уперто киває головою і шарпає за ремінець за кожним «нехай».

Сашко знову пробує вставити слово, виправдатись, але як тільки він зачинає говорити, так це наче вколює Льоню, і він гаряче та вперто киває головою й шарпає за ремінець.

- І не буду їм ні адвокатом, ні попом, нічим! І нехай буду вуличником! Нехай! Як я жив з мамою, так і вроки робив, і гулять бігав, і скрізь. А тут як на десять мінут надвір вийду, так зразу: «Куди, вулишник?» А за те, що з тобою стрічаюся, так вуха одривають. «Я з тебе зроблю чоловіка». А я не хочу їхнього чоловіка! І буду з тобою стрічатися, а в них не хочу жити. Мама нічого не казала, що я з простими хлопцями гуляв. А вони...

Тут у Льоні губи раптом починають якось кумедно випинатися наперед, наче він свиснути хоче, і дрібно-дрібно трусяться. Але він, так і трусячись губами, каже далі:

- А вони кажуть: «Мати твоя мужичка була, то й з тебе мужика хотіла зробити. Вона загубила твого батька, то й тебе загубила б, коли б не померла». Та ще всяке за маму кажуть...

Він одвертається до стіни й вибухає гірким плачем. І ранець йому на спині підстрибує та клацає чимось усередині.

Сашкові на очах стоять сльози, але він не знає, що сказати чи зробити. Він тільки повертається лицем за Льонею і дивиться йому в спину.

Потрохи Льоня затихає, витирає кулаками лице й ніяково повертається до Сашка. Сашко хмуро дивиться собі під ноги й суворо каже:

- Говорять люди, що по твоїй мамі зосталося багато грошей та що твій дядько за це взяв тебе на воспитаніє.

Льоня понуро буркає:

- Я не хочу їхнього воспитанія!

Тоді Сашко підводить голову і ще суворіше каже:

- Треба, щоб ти з них пруцент узяв, що вони твоєї мами гроші забрали.

Льоня не розуміє, що то таке «пруцент».

- Ну, пруцент!.. Ну як хтось комусь винен гроші, так на бамажці пише, що так і так, винен і оддам. Пруцент називається. А то ж не оддадуть. Хазяїн теж каже, що тобі треба з них пруцент стребувать.

Льоня лівою рукою розмазує сліди сліз на щоці й мовчить. Потім понуро каже:

- І в гімназії за дядьком так само про маму... Не хочу я їхньої паршивої гімназії! Я їх всіх уб'ю!

Сашко зітхає й дивиться на небо: воно вже темно-жовте, як порохом присипане, а в кущах посіріло. Вечір спадає на землю.

- Ну, нічого, Льоню, тепер уже не будуть більше казати. Чорт з ними. Нехай тільки ось сьогодні якось так, щоб не... той, щоб перетерпів ти, а там, як у пастухи підемо, так цього нічого вже не буде.

І Сашко обережно та ніжно погладжує по шкуратяній спинці ранця, що, як у телятка, в жовтих та білих плямах.

- А ти ж утечеш зо мною? - тихо пита Льоня.

Сашко скидує головою:

- Ого. Того ж дня не буде мене в хазяїна. Я й так у нього живу, бо ти тут через тин до мене. А то б ураз би втік у пастухи. От де свобода в кого! От живуть хлопці! Вигнали скот на пашу, сопілочку в рота та й грай собі цілий день. Ні хазяїна тобі ніякого, ні хазяйки, ні по горілку тебе не посилають, ні в лавочку, ні колодкою, ні ременем. А кругом поле, трава, жайворонки! Ех!.. Ти був коли-небудь у селі?

Льонине лице прояснюється.

- Ще й скільки! Ми з мамою щоліта до тітки їздили. І знаєш, Сашко, ми собі купимо такі великі-великі брилі. І кийки, щоб ганяти скот!

- Ну чого ж там кийки купувати? Виламаємо в лісі та й годі.

- Ну, виламаємо. І в нас будуть постоли. Знаєш, які-то постоли?

- От ще б не знав!

- І самі собі будемо кашу варити, картоплю пекти. Правда? Ти їв печену картоплю? От добра! І будемо книжки читать. У тітки пастушки читали книжки. Ій-богу!...

- І гаврашків будемо виливать!

- І гаврашків! І тарантулів! На віск! Знаєш? Очі Льоні стають знову ясні, сині, блискучі, а лице аж круглішає. Але раптом у церкві бамкає дзвін, і Льоня та Сашко відразу замовкають. Хвилі дзвону, як хвилі по воді, то здіймаються, то спадають, то напирають гудом на вуха, то слабнуть. А потім вдруге, втретє: «Вам, бам!»

Сашко зирка на Льоню. От знову личко витяглося, посіріло: так, уже треба йти додому. Що Сашкові попаде від хазяїна за гуляння, так це чортяка його бери, нехай попадає. А от що Льоні буде?

Льоня підсмикує ранець вище на плечі, міцніше стискує ремінець у кулаці, але рушати не рушає. Очі знову бігають попід кущами, кінчик носа посинів, як од холоду.

- Ходім уже, Льоню? - обережно каже Сашко.

У Льоні знову випинаються наперед губи, зморщуються, починають труситися. На підборідді, якраз посередині, горбочком збираються зморшки і теж трусяться.

- Пі... підожди трошки... - пошепки каже він. Сашко хмуро стягає брови й, щоб не заплакать, одвертається й починає ламати китиці бузку.

Постоявши трохи, Льоня знову підтягає ранець і тихо рушає понад стіною. Сашко кида зламану китицю й поспішає за ним. Але коли вони наближаються вже до стежки, Сашко тихо гукає:

- Стій, Льоню!

Тут їм прощатися, бо далі їх може хто-небудь побачити разом, і Льоні ще гірше дістанеться. Льоня зупиняється і тоскно, жалібно дивиться на Сашка.

- Ходім ще трошки зо мною!..

Сашко люто чухається.

- Та побачать, сволочі собачі! Іди вже сам. А я, - знаєш що? - я побіжу додому, вилізу на паркан та й буду заглядать до вас у вікно. А як уже все... як, той, як скаже дядько, що дає тебе в пастухи, так ти вийдеш до нашої дірки й свиснеш. Добре?

- Добре. А тебе ж хазяїн битиме?

- А чорт його бери, нехай б'є! Недовго вже йому бити. Гляди ж, Льоню. А ти не бійся, я сидітиму за парканом. Та ще от що, Льоню: ти все думай, що пастухом будеш. Так не так страшно буде і менше болітиме. Їй-бо! Бо як знаєш, за що страдаєш, так воно не так. А я не одійду од паркану, я буду там. Я й до хати не заскочу, нехай уже потім за все разом розплачуваться буду.

Льоня глибоко, трудно зітхає, підтягає ранець, одвертається і помалу-помалу іде стежкою до хвіртки. А Сашко стоїть і суворо дивиться йому вслід, аж поки той не зникає за деревами. Тоді й сам рушає в другий бік, до головної брами.

Недалечко Льоні йти від церкви додому: тільки через дорогу перейти. І вуличка тут тиха-тиха, ні бендюгів, ні трамваїв, ніхто переїхати не може. А проте Льоня довго-довго її переходить. Спочатку застигло стоїть коло церковної хвіртки й тими самими тоскними, жалібними очима дивиться через вулицю на вікна дядькового дому. В них ще не світиться, і вони всі зачинені. (Дядько навіть літом не любить одчиняти вікна на вулицю, бо можуть злодії залізти). Холодно, німо дивляться вони на Льоню темно-сивими шибками. І парадний ґанок із дашком - теж холодний, мовчазний, суворий.

Потім Льоня похиляє голову й переходить вуличку, держачись рукою за ремінець. Дорога не брукована, у рівчаках та горбках од весняного болота. (Восени та ранньої весни доводиться тут кладки прокладати, щоб переходити через болото).

А біля воріт знову стоїть Льоня і довго пальцем оддирає трісочку на хвіртці.

Коли він увіходить у двір, Кара вибігає з халабудки й біжить на ланцюгу вздовж дроту до Льоні, радісно повискуючи та стрибаючи. Але Льоня не кидається до неї, не обнімає за шию, не дмухає їй у вуха, щоб вона смітино трусила головою і «сміялася» до нього. Кара аж на задні лапи стає, аж душиться своїм ланцюгом, прагнучи до маленького хазяїна, але хазяїн тихо суне попід стіною й навіть не дивиться на неї. Тільки губи йому тремтять-тремтять. Вікна кухні відчинені на двір, і крізь них чути брязкіт посуду та тихий спів Хведоськи. (У Хведоськи дуже ніжний та чистий голос, і співає вона раз у раз таких гарних пісень та так сердечно, що навіть тітка не завсігди забороняє їй співати. І як слухаєш її, то здається, що то співає якась ніжна-ніжна дівчина з тихим гарним личком і білими ручками).

Біля вікна кухні Льоня знову зупиняється. Кара ззаду вищить, рветься з дроту, гавкає. На гавкіт з вікна кухні визирає товсте, червоне лице Хведоськи, все в дрібних-дрібних прищиках, наче блохами обкусане, і масне, як змазаний маслом пиріжок. Очі в неї маленькі, а губи товсті та червоні.

Побачивши Льоню, Хведоська вся лякається, швидко озирається позад себе, потім висувається з вікна і, перехилившись до Льоні, гаряче шепоче до нього:

- Тікайте, паничу! Тікайте швидше!

Але Льоня не рухається і тільки дивиться до неї вгору великими синіми очима, повними страху. Від цього шепоту в животі йому стає млосно, ноги м'якнуть і груди душить тоскний жах.

- Тікайте, рідненький! Ой голубчику ж мій бідненький, тікайте та не йдіть у кімнати. Ой, не йдіть, паничику!

І Хведосьчині очі аж більші стають та такі добрі-добрі та жалісні, що Льоня починає знову тремтіти підборіддям та губами й швидко відходить од вікна.

А Хведоська нечутно сплескує руками, неспокійно озирається, кидається в глиб кухні, знову підбігає до вікна, неначе застукана пожежею й не знає, як вибігти.

Та тут із дверей галерейки на гавкіт Кари виходить і тітка. Вона спочатку не бачить Льоні й стоїть на порозі з вишиванням у руках, поглядаючи до Кари й ждучи, хто вийде з-за рогу будинку. Льоня виходить і прикипає до стіни, з жахом дивлячись на худе сіро-смугляве лице з вузькими та косуватими, як у татарок, очима. Вся вона в чорному, як черниця, і плечі гостро випинаються під кохтиною, неначе кохта нап'ята на палицю.

Помітивши Льоню, тітка пускає руку з вишиванням уздовж тіла, підбирає губи й сумно каже:

- Ага, прийшли-таки наші собашники? Прийшла наша втіхонька? Ну, заходь, заходь, арештантюжко. Похвалися, як ти своїх учителів гарненько шанувати вмієш... Чого ж стоїш? Іди. Кустюмчик уже вимазав? Га? Перший день, як надів, а вже як сорочка в твого друзяки Сашка? Ну, добре, добре, заходь. Ось дядько з тобою зараз про все любенько поговорить. Заходь, заходь, золотко, ступай ніжками сміліше, от так само, як ручкою в учителя кидав. Помогти, може?

І тітка бере Льоню за вухо сухими, твердими, як два цурупалки, пальцями й заводить в галерейку. Льоня поспішно перебирає ногами, щоб не відставати від тітки, й схиляє голову до її пальців.

- Оттако-о. А тепер ходім у кімнати.

І, не випускаючи вуха з пальців, тітка помалу веде Льоню через сінці до їдальні. Губи їй тісно й сумно стулені, косуваті очі зиркають на перехилену до неї голівку.

В їдальні тітка випускає вухо і знову складає руки з вишиванням на животі. Над столом горить лампа, а в кутку біля ікон лампадка.

- А тепер скинь ранець, хуражку і стань там.

І вона хитає жовтим, висхлим підборіддям до шафи.

Льоня зсуває ранець із спини на стілець, скидає білого кашкета, кладе його на ранець і стає коло шафи. Вухо горить і гостро болить, як опечене. У животі перекочується щось таке млосне, що ноги підгинаються.

- Зараз, зараз дядько вийде. Матимеш сьогодні гостинчика.

Тітка підходить до стола, що над ним горить лампа, обсмикує скатірку й ніби так собі переклала з одного місця на друге дві тоненькі, акуратно обрізані лозинки. Льоня бачить ці лозинки й раптом чує, як у ньому все, навіть та млосність, на мить зупиняється, неначе провалившись у щось темне та страшне. А потім серце починає битися з такою силою, з таким страхом, що хочеться несамовито закричати. Він не зводить роздертих, заціпенілих очей із цих лозинок і цупко хапається за спинку стільця, щоб не впасти або не побігти.

А тітка, з тонким усміхом зиркнувши на Льоню, переходить у куток і поправляє ґнотик лампадки, що кидає на ікони тьмяне жовте кружальце світла.

Світло од дотику тітки гойдається по стіні, за ним гойдаються святі, а тітка побожно хреститься і щось шепоче.

У клітці біля вікна цокає лапками чижик, перестрибуючи з одної стінки на другу. Кіт Содом лежить на канапці, де спить Льоня, і поблискує очима проти світла. Все таке знайоме, таке звичне, таке просте. Але разом із цими лозинками видається таким страшним, таким неймовірним, що Льоня водить очима по хаті й задихається.

Раптом двері із дядькового кабінету відчиняються і входить дядько в пантофлях і в парусиновому довгому піджаці. Він, мабуть, спав, бо волосся круг лисини задерлося догори й стирчить, як кущі аґрусу круг клумби в саду. Жовте лице обвисло, і руді мішки під очима понабрякали, як кров'ю поналивалися.

- A-а... - рипить він, побачивши Льоню. - Випустили?

Рухи йому стають жвавіші. Він застібає піджак па всі ґудзики й тихо каже до тітки:

- Позачиняй усі вікна.

Тітка, важко зітхнувши, зачиняє вікна, а дядько підходить до стола, сідає і так само й собі перекладає лозинки з одного місця на друге. А жовтяві, з червоними жилками очі важко, мовчки вп'ялися в біленьку тоненьку постать біля шафи і душать її.

Льоня заціпеніло дивиться просто в ці очі, задихається від млосного, чадного жаху і не може відвести погляду від жовтих, пукатих, страшних баньок.

- Ну? - рипить нарешті дядько. - Що ж тепер з тобою зробити? Га?

Тітка, позачинявши вікна, сідає в куточку й журливо складає руки під грудьми.

- Ну, кажи, чого ж ти мовчиш! Що зробити з гобою після цього? Га? Кажи сам. Ну?

Льоня мовчить, тільки руки його цупко, конвульсивно ходять по спинці стільця і пошерхлі, смаглі уста розкрилися, як у гарячці. А очі невідривно, зачаровано вп'ялися в очі дядькові й не кліпнуть.

- Так ти так оце дякуєш нам за те, що ми тебе, як сина рідного, прийняли, що годуємо, вдягаємо, вчимо тебе? Га? Мовчиш?

Тітка зітхає:

- Тут він мовчазненький.

- Ну, кажи ж, що з тобою робити: в свинопаси тебе оддать чи в попихачі до якогось шевця, в товариші твоєму Сашкові? Га?

Льоня раптом робить усім лицем такий рух, неначе ковтає щось. Дядько помічає це.

- І оддам! І оддам! Ось із гімназії сьогодні виженуть, і завтра ж одведу тебе до шевця. Не хотів бути благородним, іди в шевці. Знаєш ти, що сьогодні ввечері тебе з гімназії виганяють? Знаєш?

Льоня знову немов ковтає щось, а в заціпенілих очах навіть пробігає рух.

- Ага! Догрався? Тільки не жди й не моли: просить за тебе, сукиного сина, я не піду! Годі! В свинопаси, паршивцю, іди, коли паном не хотів бути. До своїх матерніх родичів! З мужичвою, з свинями тобі жити, а не в гімназії! Свиту, постоли носити, а не золоті ґудзики. Скидай блузу! Кончена твоя гімназія!

Льоня стоїть і не рухається.

- Кому ж я кажу? Скидай блузу! Не гімназіст ти більше, не маєш права, не достойний ти носити ґудзиків. Скидай!

Льоня скидає пояс і помалу починає розстібатися. Руки йому тремтять, пальці зачіпаються за петлі, за ґудзики. Дядько й тітка переглядаються і ждуть.

Нарешті Льоня скидає блузу, кладе її на стілець і стоїть ув одній сорочці з шлейками на плечах. Шия стала довга і худенька.

- Так. Спати будеш сеї ночі на кухні з Хведоською. А завтра відведу тебе до шевця. От радість буде твоєму батькові на тому світі, що син його такий хороший та славний став.

Тітка сумно хитає головою:

- Нехай там своїй жіночці подякує, що такого сина викохала. Викохала мама синка собі в подобу.

Раптом Льоня швидко повертається в бік тітки й гостро дивиться на неї.

- Так, так, серденько. Подякуй і ти своїй мамоньці, що такого з тебе зробила. Як сама нікчемна та гуляща була, то такого й...

Але тут Льоня зненацька ввесь заливається вогнем, хижо, люто блискає на тітку потемнілими очима й пронизувато кричить:

- Неправда! Ви самі нікчемні й гулящі! Ви самі! Ви самі!

Тітка й дядько аж тетеріють на мить од несподіванки.

- Я-я-як??! - раптом грізно підводиться дядько. - Що ти сказав?

Але Льоня не чує дядька й усе кричить до тітки, дзвінко й несамовито:

- Ви самі! Ви самі! Ви самі!

І аж кулаки стискує, аж ногами тупає. Тітка повертається до дядька й киває йому на Льоню:

- А що? А я не казала? Чув?

Але дядько швидко ступає до Льоні, хапає його за руку, шарпає на себе, підхоплює другою рукою під тоненьке тільце, перевертає в повітрі й просуває головою наперед собі між ноги. Затиснувши його між колінами, він рипко й люто гукає до тітки:

- Дай різку!

Тітка швиденько оббігає стіл, хапає різки й підтюпцем підносить їх дядькові.

- Та так уже ж дай, щоб навіки пам'ятало. Та штани б йому скинув, бо забрудниш різкою.

- Одійди! - скажено хрипить на неї дядько і здушує колінами тільце, що в дикому жаху корчиться й пручається між ними. Потім, одвернувши трохи набік руку з лозиною, змахує й б'є по худенькому білому заду. Тільце від цього все скидається догори, й за ногами дядька чується такий пронизуватий, болючий вереск, що дядько на мент аж застигає рукою в повітрі. Але зараз же знову змахує нею й ще скаженіше ріже різкою біле тільце. І знову, й знову, з хижим хрипом, з викоченими сп'янілими очима, із сласністю люті.

Скрики Льоні зливаються в один дикий зойк, тільце безупинно шарпається, вигинається, б'є передками черевиків по підлозі, корчиться. А різка раз за разом із шипінням урізається в спину, в зад, у ноги.

- Оце тобі нікчемні!.. Оце тобі гулящі!.. Оце тобі Сашко!.. Оце тобі штуки!.. Оце тобі! Оце тобі! Штанці вже позеленені корою лозини, розрисовані в усіх напрямах зелено-брудними штрихами, уже й кора поздиралася на лозі.

У щілині дверей, що в сіни, видко кінчик носа й одне око Хведоськи, широке, повне жаху й болю. У клітці швидко-швидко стрибає чижик і чудно попискує. Кіт Содом забився під канапу й круглими очима перелякано світить звідти. До шибки знадвору прилипло скривлене лице Сашка і замерло, як величезний нічний метелик.

Але ні дядько, ні тітка нічого того не помічають. Тітка стоїть, склавши руки під грудьми, й за кожним ударом хитає головою:

- А так йому!.. А так!.. А так!..

Дядько вмить спиняється й, не випускаючи тільця з-поміж ніг, завертає голову позад себе й хрипить:

- А будеш, сукин син? А будеш?

Льоня перестає вити, але корчиться й вигинається ще дужче і з диким од чаєм кричить:

- Ой, не буду більше! Ой, не буду! Ой, дядечку рідненький! Ой, не буду!

- A-а, не будеш? А хто нікчемний? А хто гулящий? Хто?

- Ой, не буду, мамочко ж моя рідна! Ой, не треба! Ой, не треба!

- А кажи: хто? А кажи! Тітка твоя? Тітка?

Але Льоня корчиться, вигинається, кричить, а не хоче сказати, хто нікчемний.

- A-а? Так? Так ти так?!

І знову ще з дужчою люттю різка гасає по тілі. І знову тітка ще з більшою жадністю хитає головою й притакує:

- А так йому! А так! А так!

На штанцях уже то тут, то там проступають темно-червоні смужки крові. Тільце все слабше та слабше корчиться, крик стає хрипкий, здушений. І враз уривається, а тіло все опадає між колінами й не здригується під ударами.

Тоді дядько зупиняється, розтулює коліна й випускає тільце. Воно падає, як мішок із чимсь м'яким, на підлогу між ногами й не ворушиться.

Дядько, мов п'яний, озирається, кидає облізлу лозину набік і, переступивши ногою через скоцюрбленого Льоню, відступає до стола. Льоня лежить лицем униз, закинувши одну руку собі за шию, а другу скорчено протягши по підлозі.

- Зомлів, чи що? - неспокійно каже тітка й нагинається до Льоні. Вона переверта його догори лицем й пильно придивляється. Личко біле-біле, й очі заплющені.

Але як тільки тільце торкається посіченим місцем до підлоги, як очі Льоні здригаються, розплющуються і він починає знову кидатись і корчитись, як між колінами, і хрипко кричати.

- Та годі, годі! - сердито каже тітка. - Ач ніжний який! Ніхто тебе більше не б'є. Вставай, годі.

Льоня перестає кричати, але швидко -швидко водить очима круг себе і ввесь дрібно-дрібно труситься ногами, руками, головою. Він пробує підвестись, але не може й падає на підлогу лицем униз.

- Треба покласти його... - каже тітка до дядька. - Бери, покладемо.

Дядько, все як п'яний, з настовбурченим волоссям круг лисини, з набряклими кров'ю очима, мовчки підходить, бере Льоню під пахви й піднімає. Тітка підхоплює під ноги, й обоє несуть тільце лицем донизу на канапу. Там кладуть його так само головою вниз, і тітка, дивлячись на криваві плями, що попроступали з-під штанців і сорочки, сердито бовкає:

- Бач, казала, штани треба скинуть. Пропали тепер штани. Чи одмиються?

Дядько нічого не каже й одходить до стола. Із шибки вікна спурхує лице Сашка й ховається в темряві вечора.

Дядько якийсь мент отупіло стоїть, потім повертається і йде до себе в кабінет. Але на порозі, зупинившись, хрипить до тітки:

- Іди сюди.

І тоді заходить до кабінету. Тітка зітхає й помалу виходить за ним, піднявши з підлоги різку й поклавши її на стіл.

Льоня ж лежить на канапі все так само лицем униз і труситься всім тілом. Спочатку він труситься мовчки, а далі починає робити ротом «ввв», неначе від нестерпного холоду. І коли робить «ввв», то зуби йому цокають і все тіло ще дужче труситься. Потім тремтіння опадає, затихає «ввв», і якусь хвилину Льоня лежить тихо, тільки подриґуючи плечима.

Але надходить нова хвиля, все тіло знову починає тремтіти, зуби цокають і з рота, як виття вітру в димарі, виривається саме собою «ввв».

До шибки знову прилипає знадвору лице Сашка і великими очима та розплесканим носом дивиться до Льоні.

Сінешні двері обережно риплять, у кімнату просувається голова Хведоськи й боязко дивиться по хаті. Нема панів. Тоді Хведоська входить усередину й навшпиньках підбирається до Льоні. Побачивши криваві плями, вона хапає себе за щоки й застигло стоїть над Льонею. Очі їй повні сліз, голова разом з руками скорботно хитається з боку на бік, губи шепочуть:

- Сиріточко ж ти моя бідненька! Паничику любесенький! Що ж вони зробили з тобою, бідненьким? Бодай же ж вас так лиха доля кривавила, анциболоти люті!..

Льоня від цього шепоту, від цих слів починає ще дужче труситися, роблячи «ввв» і цокаючи зубами.

Хведоська кривиться всім круглим, масним лицем своїм, губи їй теж трусяться, й вона сама от-от готова завити й зацокати зубами.

- Так болить, паничику? Га? Болить, рідненький?

Хвиля тремтіння спадає. Льоня знову лежить тихо, розбито. І раптом повертає голову набік, злегка підводить її до Хведоськи й хрипким шепотом питає:

- А мене виженуть із гімназії? Правда?

Хведоська сильно качає головою:

- Ні, ні, паничику! Не виженуть! А де ж таки!

Але Льоня якось чудно скидує головою й уперто хрипить:

- Ні, ні, виженуть! Ти не знаєш.

І падає назад головою. А Хведоська й не знає, чи боїться він, що виженуть, чи хоче того. Але в кабінеті голосно скрикує голос пана, і Хведоська навшпиньках злякано вибігає з кімнати.

А Льоня лежить і широкими очима дивиться в таку знайому-знайому спинку канапи. Тіло йому вже не труситься, ще пекуче болить воно все, горить, ломить, але жаху вже немає. І навіть задушної, тоскної туги немає. Навпаки, аж війне часом радістю: виженуть із гімназії! Оддадуть у свинопаси, у попихачі! Оддадуть, оддадуть! І ввесь час згадується Сашко: «Як дуже сильно битимуть, значить, з досади, що не будеш у гімназії». А хіба ж можна ще дужче бити?

Льоню знову трусить, знову цокають зуби, але він уже пам'ятає Сашкову раду й уперто, невідривно думає про хороше-хороше, про те, що його сьогодні виженуть із гімназії, що завтра дядько віддасть його в шевці або в пастухи, що більше ніколи-ніколи його не битимуть і не лаятимуть маму.

І справді: біль уже не такий пекучий та гострий, а як і пече, так нехай: за свинопаса можна й це перетерпіти.

Раптом клацають двері з кабінету й увіходить дядько. Волосся йому тепер пригладжене круг лисини й очі не п'яні, тільки понурі.

З шибки в цей же мент наче вітром іздмухує лице Сашка, а дядько підходить до канапи. Льоня лежить завмерши, затаївши духа.

- Ну що: будеш шануватися? - рипить дядько. - Будеш знати, як учителів бити в лоба, як лінуватися та до старших огризатися? Га? Добру науку сьогодні мав? Отож гляди. Другим разом розшматую до кінця.

Дядько якусь мить мовчить, дивиться на понівечену спину з висмикнутою із штанців сорочкою і трохи іншим голосом каже:

- З гімназії тебе не виженуть. Не бійся. Я упросив директора. Я обіцяв йому за те добре тебе випороти. Але тільки гляди ж мені!..

Льоня раптом швидко підводить голову до дядька. І в лиці його, в очах, у губах такий жах, такий одчай, що дядько аж ніяковіє й сердито каже:

- Та не бійся, не зараз же тебе битиму! А як будеш шануватися, то й ніхто не битиме.

Але сині, вимучені, зо спухлими повіками очі так злякано, так розгублено дивляться на нього, видко, не слухаючи навіть, що дядько відвертається й, неначе щось згадавши, виходить знову до кабінету.

Льоня так само ще якийсь час лежить із задертою головою і переляком ув очах, а потім зненацька падає лицем у канапу й вибухає гірким, рвучким плачем. Тілом знову проходять дрижаки, спина пекуче болить, хочеться скотитися на підлогу й битися-битися об неї головою.

Він довго труситься і ридає на канапі в горі й болючій тузі. Ридає так, як тоді, коли ховали маму: до хрипоти, до страшного, тупого знесилля.

А до шибок знадвору прилипло роздушене склом, замурзане личко і мокро блищить слізьми проти світла лампи.

І от Льоня лежить уже зовсім тихо, безживно, заплющивши очі. Так лежать, мабуть, мертві: все вже байдуже, коли б і бити знову почали, то десь і не скрикнув би.

І раптом із кухні крізь непричинені двері чується тихий-тихий спів:

Та немає гірш нікому,

Як тій сиротині,

Та ніхто ж не пригорне

При лихій годині.

Льоня спочатку лежить непорушно, але дедалі почина ворушитись, зітхати й нарешті розплющує сухі, виснажені очі.

А спів стає все дужчий та чутніший. І голос Хведоськи такий сьогодні ніжний, такий жалібний, що очі Льоні наливаються слізьми, але якимись уже іншими: гарячими-гарячими та жалібними. Він притуляє голову до самої спинки канапи і тихо-тихо плаче, прислухаючись до голосу Хведоськи.

Та ніхто ж не пригорне

При лихій годині...

* Бендюги — великі вози.

*Тройок та п'ятьорок (перекручене з рос.) — ідеться про три- й п'ятипелюсні квіти бузку, які зустрічаються значно рідше, ніж квіти з парною кількістю пелюсток, а тому вважаються «щасливими», і їх, за народним повір'ям, укидають за пазуху або з’їдають.

*На висках — на скронях.

*Звощики (перекручене з рос.) - маються на увазі кінні коляски, аналог теперішнього таксі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.