Короткий переказ - Сад - ВОЛОДИМИР СОСЮРА - СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(Уривок)

В огні нестримної навали

рубали, різали наш сад...

А ми дивилися назад

і за минулим сумували... 

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті,

кому назад повернуто обличчя!


Брати нас брали на штики

за слово, правдою повите...

Ви ж розумієте, — віки

не знали ми, чиї ми діти!..


Хтось застромив у серце шило,

в чеканні марному весни...

В саду розкішному лишились

одні пеньки та бур'яни.


Кати на струни наші жили

тягли із рук, як сон, блідих...

І з нас співців собі купили,

щоб грати їм на струнах тих.


Ми йшли кривавими стежками,

нам тільки снився волі згук.

І похоронно над полями кричав

і плакав чорний крук...


Він нам кричав про волі гнів,

щоб ми повстати захотіли!

Й кривавий дзьоб об струни-жили

в безкраїм розпачі точив...


Коли ж приходили раби володарям

на струнах грати,

серця не тисло від журби

і не обурювали ґрати...


А струни плакали... Не в бій —

І ми здригнули!.. Душі громом

залив музичний буревій,

що мчав, мов рокоти ріки,

що рвався в даль крізь піну шалу!..

І зацвіли старі пеньки,

і бур'яни травою стали...

Це в день було, коли той спів

так схвилював серця всім хорі...

А уночі вже сад шумів,

і крізь гілля сміялись зорі...

Так несподівано і скоро

наш сад повстав і зашумів...


Його рубали, а він ріс!

На місці зрубаного дуба росли нові!..

І навіть хмиз угору дерся!..


Краю мій!

Ми дочекалися весни,

ми вже підходимо до брами!..

Це ти той сад, о краю мій,

колись порубаний катами!..

Над золотими берегами

ти знов шумиш, такий рясний!..


Коментар

Поет В. Сосюра уявив свою Україну як сад. Сад, який віками рубали, нищили й вороги-заброди, і „брати”-сусіди. Дійшло до того, що українці самі забули, хто вони, забули волелюбні козацькі традиції, стали покірно служити своїм гнобителям. Але настали нові часи, прийшла воля, і сад почав відроджуватися, цвісти, „навіть хмиз угору дерся”. Сили народні — невичерпні, український народ обов'язково відродиться, як фенікс із попелу, розквітне, як сад навесні, — така головна думка поезії


Васильки

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.


Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.


Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.


Коментар

Філософська поезія В. Сосюри „Васильки” говорить про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її голубими очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з голубими квітами-васильками! Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті, „далекі”, були „сповнені привіту” й пошани до своїх предків.