Короткий переказ - Моя автобіографія - ОСТАП ВИШНЯ - УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. - ПРОЗА

ОСТАП ВИШНЯ

Письменник не мав жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десяти казала синові, що його „витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”. Ця подія відбулася 1 листопада (за старим стилем) 1889 року в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині. А насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груня, в маєтку поміщиків фон Рот, де працював батько.

Умови для його зростання й розвитку були непогані, бо поруч завжди була мама, годувала його, а він собі їв, спав і ріс помаленьку. Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, — у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, „бо вміли вони молитись милосердному”. Одного разу батько, побачивши, що синок сидів на підлозі і розвозив калюжу руками, сказав жартома, що той писатиме. І це віщування із часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не трапляється, то не буває й письменника.

Утім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє усе ж таки природа — картоплі, коноплі, бур'яни. Саме вони навівали на дитину різні думки. Сидить собі хлопець у городі, колупає ямку, підриваючи картоплі, і думає, думає...

Ріс нервовим, вразливим змалку. „Як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь”.

А ось одна подія запам'яталася на все життя: „Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав,.мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів”.

Тільки тоді зрозумів, що, мабуть, потрібний він літературі, якщо в такий момент не вбився.

Пізніше здали хлопця до школи, та не простої, а „Міністерства народного просвещенія”. Учив старенький учитель Іван Максимович, білий-білий, як бувають хати перед Зеленими Святами. Учи і' сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по руках школярів. Може, саме ця лінійка й виробляла літературний стиль майбутнього письменника. „Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли 6 не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?”

Саме тоді почала розвиватися в автора-оповідача „класова свідомість”, і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, „як чистий лейборист”. А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: „Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...”

До школи пішов рано, коли не було ще й шести років. Як закінчив навчання, батько повіз до Зінькова у міську двокласну школу. Хлопець закінчив її 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло „бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду”. Але працювати було ще рано, бо виповнилося тільки тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей віддавати на „казьонний кошт”.

Вперше потрапивши до Києва, Павло йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчивши школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, учився. Вступив до університету.

Найбільше враження на нього справила книга „Катехіаис” Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палітурками: „їх і рвали легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив „Руського паломника”, що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі”.

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони. 1921 року працював у газеті „Вісті” перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: „Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму”.

Зробився Остапом Вишнею та й почав писати...

Коментар

З гумором, легкою іронією пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує своїх батьків і вчителя, що „літературний стиль І виробляв” йому, про своє захоплення книгами. Можна було тільки уявити собі, яким було життя в такій багатодітній бідній родині, найбільшим багатством якої була безмежна любов батьків та їхня турбота. Недаремно в сім'ї виріс ще один, крім Остапа Вишні, письменник — гуморист Василь Чечвянський (був потім незаслужено репресований і страчений). Свій шлях до літератури письменник жартома обґрунтовує подіями з дитинства, хоч у цьому він і мав рацію — очевидно, від батька передалося йому чудове почуття гумору, світлий оптимізм, а від матері — ліризм, поетичне світовідчуття, яке особливо виявилося в його нарисах та в „Мисливських усмішках”.

ОСТАП ВИШНЯ

(1889-1956)

Павло Губенко народився на хуторі Чечві поблизу містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області) у багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903 році закінчив Зіньківську двокласну школу, отрим свідоцтво поштово-телеграфного чиновника, але працювати ще рано, тому його відвезли до Києва у військово-фельдшерську школу, де він мав право навчатися безкоштовно як син відставного солдата. Працював фельдшером у армії, потім у залізничній лікарні, але медицина його не приваблювала. Склавши екстерном екзамени за гімназичний курс, вступив у 1917 році на історико-філологічний факультет Київського університету. Буремні революційні роки не дали змогу Павлові закінчити навчання. 1919 року він потрапив до Ким'янця-Подільського, де й почав займатися літературною діяльністю. Перші свої фейлетони підписував „П. Грунський”.

У 1920-21 роках витримав „перевірку ЧК”, посидівши у в'язниці. Працював у редакціях республіканських газет „Вісті ВУЦВК”, „Селянська правда”, друкував у них свої фейлетони, які читачі сприймали з великим захопленням.

Одна за одною виходять збірки, особливою популярністю користуються цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські. У 1928 і 1930 роках виходить зібрання „Усмішок” у 4-х томах. Остап Вишня приятелював з М. Хвильовим та М. Кулішем. У кінці 1933 р. Остапа Вишню заарештували за фальшивим звинуваченням у спробі вбивства партійного діяча Постишева. Знущання й, тортури чекістів призвели до того, що письменник зізнався в тому, чого не робив і про що й гадки не мав. Спочатку його засудили до розстрілу, потім замінили вирок десятилітнім засланням, яке він відбував в Ухті, Комі АРСР, на руднику.

Виконував різні роботи, намагався веселим, дотепним словом підтримати дух друзів-політв'язнів.

1943 року Остапа Вишню раптово викликають до Москви, пропонують продовжити літературну діяльність. На початку 1944 року ходить його знаменита усмішка „Зенітка”.

Письменник продовжує писати фейлетони й памфлети, гуморески, перекладає українською мовою твори російських та світових класиків, співпрацює в журналі „Перець”. І тільки у 1955 році, за рік о смерті, його реабілітують.