ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

bithub_77-bit Good Game

Всі публікації щодо:
Пагутяк Галина

Потрапити в сад - ГАЛИНА ПАГУТЯК - скорочено

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони б придумали складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Втім, поети, що їх мали справді, давно повмирали.

Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, при тулиться щокою до землі — матінки, буде плакати і питати: „У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?”.

Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька і вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього нема ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороби ще з війни. Лікарня — ото й увесь його притулок.

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собі в тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких сходнях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Він став коло першої лавиці й, похитуючись, заграв „На сопках Маньчжурії”, потім „Прощання слов'янки”, а наостанок „Сусідко — сусідко, позич мені решітко”. Це було все, що він вмів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: „Цілую руку” кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю і, хоч би перед ним на коліна ставали і просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.

Грати його навчив тато, як вернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув йому над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком — калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби і вмерла, а старий замерз п'яний, вертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді з собою не взяв.

Гриць пробував списати ту історію на папір, але це дав йому Бог таланту. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато — каліка.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здиблеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.

Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.

— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.

— Ти що, змерз?

— Ой змерз, братчику. Зима скоро.

— Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.

— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився; — Правду кажеш. Нема в неї дров.

— То ходімо, нам по дорозі.

— Похмелитися б...

— Я вже пив.

— То я потім до неї піду.

Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав...

Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.

— Біда, — сказав Грицько. — Біда.

І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.

— Боску віддам, — вирішив Грицько.

Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам'яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.

— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.

Микольцьо мешкав у малесенькій хатці і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Боска в будці не було.

Грицько витер ноги об дерев'яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.

— Чи вдома пан господар? — скинув шайку.

— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.

— Не сподівався? А я Стьопу стрів... Каже, заслаб наш

Микольцьо.

— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а хоч в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.

— Серце?

— Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синій.

— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків... Як тепер н підіб'єш, вважай, треба викидати.

— Дай собі спокій!

— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...

— У лікарню тобі треба.

— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико.

— Можу й заграти.

По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:

— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.

Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.

— Боска жаль. Гицелі заберуть.

— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцю.

— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай. Грицько здригнувся.

— Бог з тобою.

— То не лишиш?

— Ні.

— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.

Грицько демонстративно заграв „Ой, сусідко — сусідко”, аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.

— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.

— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.

Микольцьо ледве проковтнув слину.

— Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо, в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов'язково візьмуть.

Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.

— Візьми „Кобзаря” почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.

Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.

— Давай „Перебендю”, — попросив Микольцьо.

...Вночі знявся вітер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).

Стіни аж двигтіли.

„Ще завалить нас”, — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.

„Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав, — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме”.


Душа метелика

1. Небо птахів

Великі хмари ніколи не бувають поодинокими. Поруч них завше легкі хмаринки.

Іноді здається: ось-ось вийдеш за свої похмурі ворота, а час минає і нічого не вдієш з послідовністю — небо з розрізненими пір'їнами (пір'я з Божих перин, які витріпують ангели), птах, одягнений у це пір'я, знову інше небо з іншими птахами. Однак цілісності ми не можемо вмістити. І почуваємо від того великий смуток. Як прокидаємось вранці, не запам'ятавши прегарного сну.

Те пір'я ніколи не дотикається землі. Правда, колись я ходила між хмар на карпатській горі. Здалеку хтось міг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Відчувала холод, вітер і сніг під ногами. Пір'я і птахи, яким воно належить, і небо, якому належать вони, — недосяжні. Треба споглядати їх, не рухаючись. Коли лежиш у траві, чи просто дивишся з вікна, можна відчути життя в небі. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправді, то в думках. І нічого не знає. І тому не літає. Навіть уві сні вона махає руками, крилами, а треба уподібнитись небесному птахові: подивитись на усе згори і відчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цілісне видіння.

Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранці, вмиваюсь, одягаюсь, п'ю каву — усе це, втративши смак, не усвідомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаємося, щоб піти назустріч випадку. Але на рівні автоматизму нічого не може трапитись. І ми ще вважаємо це свідченням нашого благополуччя.

Самотність можна розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуєш їсти, тобі байдужі потреби тіла. Забуваєш про себе і милуєшся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пір'їни, кольором тіней на траві. Тебе не існує, коли в тебе нікого немає, ніхто не пам'ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свідчитиме проти тебе.

2. Тінь, світло

Удень літнього сонцестояння світ в міру вологий і теплий.

На чому тримається сонце, на якій твердині? Що забезпечує йому спокій і рівновагу? Що засвідчує силу і досконалість трав у зеніті їхнього розквіту? Трави ще тільки цвітуть: м'ята, звіробій, рум'янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, Іван та Марія, спориш... Впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток. Усе це було до мене, і все це буде після мене. Десь полягли скошені трави із запахом тліну. Хтось, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захід сонця. Хтось проклинає цей світ, затулившись власним болем.

Слова — не те. Їх не візьмеш, як жменьку перлів зі скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуєш його неминучий рух до смерті. Досконалість вбиває, треба приймати світ недосконалим.

Ми нарвали лопухів і, рум'янку, почепили на стіни у сутінках дня літнього сонцестояння. І вже по тому я збагнула річ, над якою ніколи не замислювалась: чому лопух і рум'янок. Бо лопух — тінь, а рум'янок — сонце. Тисячу років квітчають ними стіни наших осель, щоб не образити світло і тінь. Зв'язані докупи тоненькою травинкою, лопух і рум'янок нероздільні, доки не висохнуть і не стануть порохом. Оця неподільність присутня навіть опівдні року. Тіні не зникають навіть спекотного полудня, навіть вночі, як оте пір'я небесних птахів зоряної ночі. Вони лише стають невидимими для людського зору.

Природа знає, що в досконалості її смерть, а в рівновазі — життя. І людина, ставши досконалою, теж матиме тінь, її зненавидять, коли вона любитиме, а ще гірше, коли вона надміру полюбить власну досконалість. Адже тоді вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози і душу, а за нею бігтиме невидима тінь і кричатиме: зажди!

Дивні думки з'являються у сутінках. Про небо птахів, світло і тінь, про неможливість вийти з тієї прикрої оболонки, яка зветься людиною. У сутінках повна рівновага світла і тіні. Не запалюючи лампи, сидиш собі в кімнаті, посміхаєшся.

Маленький шлях — не для людей...

Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнього листя чи просто на землі, всипаній сухою хвоєю, — місцинки, помережані стежками. Треба низько нахилитись, або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик, чи суху гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Маленький народ має свої звичаї і подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбурі дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м'якому пахучому листі! Навіть впасти не боляче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною. Вони тонше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість. Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість, чи вісім лапок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою. Як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.

Очима, втомленими від телевізора, книги чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смерті й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.

Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.

Кожна наша, навіть ненавмисна, поява, загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного, народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього, і не повинні втручатись.

Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. А що, коли він ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки у стократ кращим і досконалішим. Дивно бути людиною, такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя — просто бути у злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

Душа метелика

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарікаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цілу ніч дзвонитимуть краплі по підвіконні, і тоді не заснуть навіть пташки. Так само не треба сердитись на вітер, бо він вдарить нас в обличчя і поб'є шибки. Офіруймо присмерку тишу й нерухомість, щоб віднайти в домі мир.

Коли нарешті запалиться світло, біймося за комах, які злітаються до нього. Вони ще тільки сьогодні народились і можуть сплутати сонце з жарівкою їхнє наївне самоспалення викличе у нас думки про смерть, страх перед нею.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, важко усвідомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрібним.

Та чи буде нам добре на тому світі? Чи віднайдемо там мир, якщо не мали його досі? Може, нас там сваритимуть за ганебні вчинки?

І тут досить дверей, у які ми боїмося зайти: дерев'яних, залізних, золотих. Не пізнавши світ, відходимо в інший, звільнені від тіла, щойно народжені, летимо до світла, що сяє в сутінках. Ще один метелик, ще один...

Не випадково ми стрічаємо стільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. Навіщо?

Тільки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що обов'язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж суспільним. Дитинство, розквіт, старість — це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, або немовля, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи б розгублено над цією мізерією. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш не природнішу істоту.


Г. Пагутяк у своїй прозі підносить життя в усіх його проявах — чи то життя

людини, чи то життя комахи — як найвищу цінність. Її творам притаманні (Д спокійні роздуми про смерть як інший вимір існування.







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit