Українська література. Скорочені твори для підготовки до ЗНО

Лісова пісня (скорочено) - Леся Українка

Драма-феєрія в 3-х діях

Дія перша

СПИС ДІЯЧІВ “ЛІСОВОЇ ПІСНІ”:

Пролог

“Той, що греблі рве”.

Потерчата (двоє).

Русалка.
Водяник.

Дія перша

Дядько Лев.

Лукаш.
Русалка.
Лісовик.

Мавка.
Перелесник.
Пропасниця (без мови).

Потерчата.
Куць.

Дія друга

Мати Лукашева.

Лукаш.
Дядько Лев.

Мавка.

Русалка Польова.

Килина.
Русалка.
“Той,що в скалі сидить”.

Перелесник.

Дія третя

Мавка.
Лісовик.
Куць.
Злидні.
Мати Лукашева.

Килина.

Хлопчик.
Лукаш.
Діти Килинині (без мови).

Доля.
Перелесник.

[...]

З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені.

Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка на випуск, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев

Чого ж ти зупинився?

Тут не можна зайти по рибу.

Мулко вельми, грузько.

Лукаш

Та я хотів собі сопілку втяти, —

хороший тута вельми очерет.

Лев

Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Лукаш

Ну, скільки ж їх? Калинова, вербова

та липова — ото й усі. А треба

ще й очеретяну собі зробити, —

та лепсько грає!

Лев

Та вже бався, бався,

на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,

то будем хижку ставити. Вже час

до ліса бидло виганяти. Бачиш,

вже онде є трава помежи рястом.

Лукаш

Та як же будемо сидіти тута?

Таж люди кажуть — тут непевне місце...

Лев

То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися;

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

терлич посадимо коло порога,

та й не приступиться ніяка сила...

Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться.
Лукаш іде до озера і зникає в очереті.

Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Русалка (випливає на берег і кричить)

Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Лісовик (малий бородатий дідок, меткий рухами,

поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори,

у волохатій шапці з куниці)

Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка

Там хлопець

на дудки ріже очерет!

Лісовик

Овва!

Коби всїї біди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, —

я й то не бороню, аби не брали

сирого дерева.

Русалка

Ой леле! хижу?

То се тут люди будуть? Ой, ті люди

з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!

Я не терплю солом'яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

той дух ненавидний. Залоскочу

тих натрутнів, як прийдуть!

Лісовик

Стій! — не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель. То він на жарт

осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба,

що стільки бачив наших рад, і танців,

і лісових великих таємниць.

Вже німці міряли його, навколо

втрьох постававши, обсягли руками —

і ледве що стікло. Давали гроші —

таляри биті, людям дуже милі,

та дядько Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі.

Русалка

Овва! А батько мій їх всіх потопить!

Лісовик

Нехай не важиться! Бо завалю

все озеро гнилим торішнім листом!

Русалка

Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!

(Зникає в озері).

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки.

З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка

Ох, як я довго спала!

Лісовик

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавлють

на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка

А хто мене збудив?

Лісовик

Либонь, весна.

Мавка

Весна ще так ніколи не співала,

як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає.

Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?

Лукаш грає, тільки ближче.

Лісовик

Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка

Який? Невже се “Той, що греблі рве”?

От я не сподівалася від нього!

Лісовик

Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,

Лукаш на ймення.

Мавка

Я його не знаю.

Лісовик

Бо він уперше тута. Він здалека,

не з сих лісів, а з тих борів соснових,

де наша баба любить зимувати;

осиротів він з матір'ю-вдовою,

то дядько Лев прийняв обох до себе...

Мавка

Хотіла б я побачити його.

Лісовик

Та нащо він тобі?

Мавка

Він, певне, гарний!

Лісовик

Не задивляйся ти на хлопців людських.

Се лісовим дівчатам небезпечно...

Мавка

Який-бо ти, дідусю, став суворий!

Се ти мене отак держати будеш,

як Водяник Русалку?

Лісовик

Ні, дитинко,

я не держу тебе. То Водяник

в драговині цупкій привик одвіка

усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вітром,

жартуй із Перелесником, як хочеш,

всю силу лісову і водяну,

гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, — там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш — і пропала воля!

Мавка (сміється)

Ну, як таки, щоб воля — та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить

Лукаш із сопілкою.

Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Лукаш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хотів собі вточити соку

з берези.

Мавка

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка

Я — Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я від старих людей

про мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

Мавка

А бачити хотів?

Лукаш

Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи...

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені... а були,

як небо, сині... О! тепер вже сиві,

як тая хмара... ні, здається, чорні,

чи, може, карі... ти таки дивна!

Мавка (усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Лукаш (соромлячись)

Хіба я знаю?

Мавка (сміючись)

А хто ж те знає?

Лукаш (зовсім засоромлений)

Ет, таке питаєш!..

Мавка (щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он, бачиш, там питає дика рожа:

“Чи я хороша?”

А ясень їй киває в верховітті:

“Найкраща в світі!”

Лукаш

А я й не знав, шо в них така розмова.

Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш

Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка

Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш

А ти давно живеш на овіті?

Мавка

Справді,

ніколи я не думала про те...

(Задумується),

Мені здається, що жила я завжди...

Лукаш

І все така була, як оттепер?

Мавка

Здається, все така...

Лукаш

А хто ж твій рід?

чи ти його зовсім не маєш?

Мавка

Маю.

Є Лісовик, я зву його “дідусю”,

а він мене “дитинко” або “доню”.

Лукаш

То хто ж він — дід чи батько?

Мавка

Я не знаю.

Хіба не все одно?

Лукаш (сміється)

Ну та й чудні ви

отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка

Мені здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то — матуся.

Вона мене на зиму прийняла

і порохном м'якеньким устелила

для мене ложе.

Лукаш

Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

Мавка

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: “Засни, засни...”

І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі

спадали з неба — білі, непрозорі —

і клалися в намети... Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні...

Лукаш (заслухавшись)

Як ти говориш...

Мавка

Чи тобі так добре?

Лукаш потакує головою.

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос.

Мавка

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Лукаш

Ти плачеш, дівчино?

Мавка

Хіба я плачу?

(Проводить рукою по очах).

А справді... Ні-бо! то роса вечірня.

Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман...

Лукаш

Та ні, ще рано!

Мавка

Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?

Лукаш хитає головою, що не хотів би.

Мавка

Чому?

Лукаш

Бо дядько до села покличуть.

Мавка

А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

Бачиш,

і ти, немов той ясень, розмовляєш.

Лукаш (сміючись)

Та треба по-тутешньому навчитись,

бо маю ж тута літувати.

Мавка (радо)

Справді?

Лукаш

Ми взавтра й будуватися почнемо.

Мавка

Курінь поставите?

Лукаш

Ні, може, хижку,

а може, й цілу хату.

Мавка

Ви — як птахи:

клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потім кинути.

Лукаш

Ні, ми будуєм

навіки.

Мавка

Як навіки? Ти ж казав,

що тільки літувати будеш тута.

Лукаш (ніяково)

Та я не знаю... Дядько Лев казали,

що тут мені дадуть грунтець і хату,

бо восени хотять мене женити...

Мавка (з тривогою)

З ким?

Лукаш

Я не знаю. Дядько не казали,

а може, ще й не напитали дівки.

Мавка

Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш (поглядаючи на неї)

Я, може б, і знайшов, та...

Мавка

Що?

Лукаш

Нічого...

(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке, потім спускає руку з сопілкою і замислюється).

[...]

Дія друга


Пізнє ліго. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро зміліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію.

Мати Лукашева (виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Лукаш (виходить із ліса з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я, мамо.

Мати

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Лукаш

Яка ж робота?

Мати

Як — яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Лукаш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Мати

Коли ж воно, оте “нехай-но”, буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Лукаш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

Мати

Одчепися

з такою поміччю!

Лукаш

Самі ж казали,

що як вона глядить корів, то більше дають набілу.

Мати

Вжеж — відьомське кодло!

Лукаш

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню — любо подивитись!

Мати

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню...

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Куди ти?

Лукаш

Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з ліса пишно заквітчана, з розпушеними косами.

Мати (непривітно)

Чого тобі?

Мавка

Де, дядино, Лукаш?

Мати

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

Мавка

Мені ніхто такого не казав.

Мати

Ну, то хоч раз послухай — не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема щоб зачесатись чепурненько —

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися — там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

Мавка

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату).

Звідти виходить дядько Лев.

Мати

Хоч би подякувала!

Лев

Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

Мати

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із ліса.

Лев

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, то й слухав би, а то...

“відьом із ліса”! — де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах...

Мати

То вже ти

на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

Лев

А що ж? таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, —

усякі скарби з ліса йдуть...

Мати (глузливо)

Аякже!

Лев

З таких дівок бувають люди, от що!

Мати

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Лев

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

Мати

Ну, а куди ж тоді відьомська пара

подінеться?

Лев

Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

Мати

Йди!

Або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничка з набиванки і полиняла фартушина з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

Мавка

Вже й перебралась.

Мати

Отак що іншого. Ну, я піду —

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми...

Мавка

Чом же?

Що тільки вмію, рада помогти.

Мати

Ото-то й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна — голова боліла...

Як так і жати маєш...

Мавка (з острахом)

Як то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Мати

Чому ж би ні? Хіба оьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).

Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,

то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: “Ціпонькиї ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-p-p...”)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

Мавка

Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Лукаш

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

Ну то дай сухого...

Мавка (швиденько виволікує з ліса чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

Лукаш

А що ж? оцим одним загороджу?

Мавка

Чогось уже і ти став непривітний...

Лукаш

Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..

Мавка

Чого їй треба? І яке їй діло?

Лукаш

Та як же? Я ж їм син...

Мавка

Ну, син, — то що?

Лукаш

Бач... їм така невістка не до мислі...

Вони не люблять лісового роду...

Тобі недобра з їх свекруха буде!

Мавка

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки —

не розумію!

Лукаш

Їм невістки треба,

бо треба помочі, — вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає... Наймички — не дочки...

Та, правда, ти сього не зрозумієш...

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

Мавка (щиро)

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Лукаш

Пісні! То ще наука невелика.

Мавка

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший —

він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось...

(Раптом уриває).

Ти смієшся?

Лукаш

Та справді, якось наче смішно стало...

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється).

Мавка (шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Лукаш

Щоб мати гірше гризли?

Мавка

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Лукаш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання...

Мавка

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки — смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Лукаш

Я щось не розберу, що ти говориш.

Мавка

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...

Лукаш

А що ж воно таке?

Мавка

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу...

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Лукаш

Ей, не пора мені тепера грати!

Мавка

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

Лукаш (оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем...

Мавка (спалахнула)

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить —

“накинулась”? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Лукаш

Була надія, що віддячусь потім.

Мавка

І знов чудне, незрозуміле слово —

“віддячуся”... Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої —

неміряні, нелічені...

Лукаш

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала — пам'ятай.

Мавка

Чому я маю сеє пам'ятати?

Мати (виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця — моторненька —

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того... Ну, давай вже, любко,

мені серпочка — другого ж немає.

Мавка

Я жатиму. Ідіть до конопель.

[Мавка починає жати. Але Русалка Польова благає Мавку не нівечити її красу. Для порятунку Русалки Мавка ранить собі серпом руку.

Приязно розмовляючи з матір'ю Лукаша, надходить дебела молодиця — Килина. Вона швидко жне жито, Лукаш допомагає їй. Після закінчення роботи Лукаш іде проводжати Килину до села. Повернувшись, хлопець говорить матері, що завтра засилає сватів до Килини. Мавка в розпуці. З'являється “Той, що в скалі сидить” і забирає її.]

Дія третя

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що, знеможена, прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку: вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.

З ліса виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Лісовик (придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

Мавка (трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик

Невже пустив

тебе назад “Той, що в скалі сидить”?

Мавка

Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик

Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він

самотнього несвітського одчаю,

блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне крові людської, — не вгасить

своєї муки злої!

Мавка

Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Лісовик (тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)

Не гідна ти дочкою ліса зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

Мавка

О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було...

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос

крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось

по темних, мертвих водах і збудило

між скелями луну давно померлу...

І я прокинулась. Вогнем підземним

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво... Я збагнула,

що забуття не суджено мені.

Лісовик

Де ж він тепер? Чому він не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща

так, як твоє кохання?..

Мавка

Ох, дідусю!

якби ти бачив!.. Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий...

І з долу вгору він до мене звів

такий болючий погляд, повний туги

і каяття палкого, без надії...

Людина тільки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як він

схопивсь на рівні ноги, і від мене

тремтячими руками заслонився,

і кинувся, не мовлячи ні слова,

в байрак терновий, там і зник з очей.

Лісовик

І що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка

Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її... Я серцем чую —

він вернеться сюди...

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.

Лісовик

Дитино бідна,

чого ти йшла від нас у край понурий?

Невже нема спочинку в ріднім гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,

вона давно вже ложе постелила

і журиться, що ти десь забарилась.

Іди спочинь.

Мавка (тихо)

Не можу я, дідусю.

[...]


Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потока, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина (спиняється і становить відро долі)

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна,

чи, може, змерзла?

(Термосить Мавку за плече).

Мавка (насилу, мов борючися з тяжкою зморою)

Сон мене змагає...

Зимовий сон...

Килина (відслоняє їй обличчя і пізнає)

Чого сюди прийшла?

Тобі не заплатили за роботу?

Мавка (як і перше)

Мені ніхто не може заплатити.

Килина

До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся —

він твій коханок?

Мавка (так само)

Колись був ранок,

ясний, веселий, не той, що тепер...

він уже вмер...

Килина

Ти божевільна!

Мавка (так само)

Вільна я, вільна...

Сунеться хмарка по небу повільна...

йде безпричальна, сумна, безпривітна...

Де ж блискавиця блакитна?

Килина (сіпає її за руку)

Геть! Не мороч мене! Чого стоїш?

Мавка (притомніше, відступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

Килина

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

Килина (оговтавшись від здивування, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Хлопчик (вибігає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,

а баба не дають!

Килина

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього).

Я там під печею пиріг сховала,

як баба вийде до комори — з'їжте.

Хлопчик

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

Килина

Тобі до всього діло!

Хлопчик

Я з неї вріжу дудочку.

Килина

Про мене!

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З ліса виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.


(Скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує її радість).

Таки явився! Де тебе носило

так довго?

Лукаш

Не питай

Килина

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає

де, по яких світах, та й “не питай”!

Ой любчику, не тра мені й питати...

Вже десь ота корчма стоїть на світі,

що в ній балює досі свита й шапка.

Лукаш

Не був я в корчмі...

Килина

Хто дурний, повірить!

(Заводить).

Втопила ж я головоньку навіки

за сим п'яницею!

Лукаш

Мовчи! Не скигли!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина (спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута — голод їсти?

Прийшли купці, купили, та й уже.

Велике щастя — дуб!

Лукаш

Таж дядько Лев

заклявся не рубати.

Килина

Дядька Лева

нема на світі, — що з його закляття?

Хіба ж то ти заклявся або я?

Та я б і цілий ліс продати рада

або протеребити, — був би грунт,

як у людей, не ся чортівська пуща.

Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!

І шо нам з того ліса за добро?

Стикаємось по нім, як вовкулаки,

ще й справді вовкулаками завиєм!

Лукаш

Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосі його чутно божевільний жах).

Ти кажеш

продати ліс... зрубати... а тоді вже

не буде так... як ти казала?

Килина

Як?

Що вовк...

Лукаш (затуляє їй рота)

Ні, не кажи!

Килина (визволившись від нього)

Та бійся Бога!

Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Лукаш

Зараз... я піду...

от тільки... тільки... ще води нап'юся!

(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивитьея

задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).

Килина

Ну? Що ж ти думаєш?

Лукаш

Я? Так... не знаю...

(Вагаючись).

Чи тут ніхто не був без мене?

Килина (шорстко)

Хто ж би

тут бути мав?

Лукаш (спустивши очі)

Не знаю...

Килина (злісно посміхнувшись)

Ти не знаєш,

то, може, я що знаю.

Лукаш (тривожно)

Ти?

Килина

А що ж!

Я відаю, кого ти дожидаєш,

та тільки ба! — шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пішло...

Лукаш

Що ти говориш?

Килина

Те, що чуєш.

Мати (вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша.

Він холодно приймає те вітання)

Сину!..

Ой синоньку! Ой що ж я набідилась

з отею відьмою!

Лукаш (здригнувшись)

З якою?

Мати (показує на Килину)

З тею ж!

Лукаш (зневажливо всміхаючись)

І та вже відьма? Ба, то вже судилось

відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

Мати

Якби ж я знала, що вона така

нехлюя, некукібниця!..

Килина (впадає в річ)

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких відьом,

таких нехлюй, як ти, світ не видав!

Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —

залізо — й те перегризе!

Лукаш

А ти,

я бачу, десь міцніша від заліза.

Килина

Від тебе дочекаюсь оборони!

Такої матері такий і син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помітувано мною?

Мати (до Лукаша)

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу? Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Лукаш

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати,

а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!

Килина (до матері)

А що? діждалась?

Мати

Щоб ти так діждала

від свого сина!

(Розлючена, йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).

Хлопчик

Ви-те прийшли вже, тату?

Лукаш

Вже, мій сину.

(На слові “сину” кладе іронічний притиск).

Килина (вражена)

Ну то скажи йому, як має звати, —

уже ж не дядьком?

Лукаш (трохи присоромлений)

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

(Гладить хлопця по білій голівці).

Чи то ти сам зробив сопілку?

Хлопчик

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашеві сопілку).

Лукаш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується).

Хлопчик (пхикаючи)

І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотягь мені заграти?

Килина

Іще чого! Потрібне те грання!

Лукаш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку).

Хороша.

З верби зробив?

Хлопчик

А що ж, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки).

Лукаш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

Килина

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте — таже дощі!

Хлопчик (вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Лукаш (задумливо)

Заграти?..

(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами).

“Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає...”

Лукаш (випускає з рук сопілку)

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече).

Килина

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не накладаю

так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру).

Лукаш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і опустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу...

чогось за серце стисло...

Килина

Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

Перелесник

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: “Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..” Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш (втупивши очі в крокву, що вкрита

кучерявим вогнем, як цвітом)

Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

Килина (з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів!

Хоч би поміг мені носити клунки!

Лукаш

Та вже ж ви повиносили всі злидні.

Килина

Бийся по губі! Що се ти говориш?

Лукаш (сміється тихим, дивним сміхом)

Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...

Тепер я мудрий став...

Килина (злякана)

Ой чоловіче,

щось ти таке говориш... я боюся!

Лукаш

Чого боїшся? Дурня не боялась,

а мудрого боїшся?

Килина

Лукашуню,

ходімо на село!

Лукаш

Я не піду.

Я з ліса не піду. Я в лісі буду.

Килина

Та що ж ти тут робитимеш?

Лукаш

А треба

Все щось робити?

Килина

Як же маєм жити?

Лукаш

А треба жити?

Килина

Пробі, чоловіче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобі з переляку зробилось.

Ходімо на село, закличу бабу, —

тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмішкою)

А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?

(Показує на віз і начиння).

Килина (господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довідалися, що горіло,

то й набіжать з села людиська тії!

То вже хіба постій тут, Лукашуню.

Я побіжу десь коней попрошу, —

бо наші ж геть у стайні попеклися! —

то зберемо на віз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять...

Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжачи до ліса. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не видко.

Від ліса наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш

Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать

Я — загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю,

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

Лукаш

Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести, по снігу провести

хоч маленьку стежину!

Доля

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Лукаш

Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Доля

Похололи вже руки,

що й пучками не рушу...

Ой, тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає).

Лукаш (простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долі!

Доля (показує на землю в нього під ногами)

Як одрізана гілка,

що валяється долі!

(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина.

Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив...

Мавка

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Лукаш

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

Мавка

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...